Колоніальна війна Португалії
| Колоніальна війна Португалії | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Деколонізація Африки Холодна війна | |||||||||
 | |||||||||
| |||||||||
| Сторони | |||||||||
|
Ангола: (1961–1974): Гвінея: (1963–1974): Мозамбік: (1964–1974): За підтримки: | ||||||||
| Військові сили | |||||||||
148 000 португальських регулярних військ
|
40–60 000 партизан
+30 000 в Анголі
| ||||||||
| Втрати | |||||||||
|
| ||||||||
Цивільні втрати:
| |||||||||
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
Колоніальна війна Португалії (порт. Guerra Colonial Portuguesa, також відома в Португалії як Заморська війна (Guerra do Ultramar), або у колишніх колоніях як Визвольна війна (Guerra de Libertação)) — загальна назва серії збройних конфліктів, спричинених національно-визвольним рухом в африканських колоніях Португалії у 1960—1970-х роках. Португальський режим, Estado Novo, був повалений військовим переворотом у 1974, і зміна уряду поклала край конфлікту. Війна була вирішальною ідеологічною боротьбою в португальськомовній Африці, сусідніх країнах та материковій Португалії.
На відміну від інших європейських країн 1950-х і 1960-х, португальський режим Estado Novo не вийшов зі своїх африканських територій. Протягом 1960-х активізувалися різні збройні рухи за незалежність, такі як Народний рух за визволення Анголи, Національний фронт за визволення Анголи, Національний союз за повну незалежність Анголи, Африканська партія незалежності Гвінеї та Кабо-Верде та Фронт визволення Мозамбіку. Під час подальшого конфлікту всі залучені сили скоювали звірства[6]. Протягом цього періоду Португалія стикалася зі зростаючим неоднозначним ставленням, ембарго на постачання зброї та іншими каральними санкціями, що запроваджувалися міжнародним співтовариством, зокрема деякими урядами Західного блоку, періодично або постійно[7]. Антиколоніальні партизани та рухи Португальської Африки отримували значну підтримку грошима, зброєю, навчанням та дипломатичним лобіюванням від Комуністичного блоку, очолювальним діячем якого був Радянський Союз. До 1973 війна ставала дедалі непопулярнішою через її тривалість та фінансові витрати, погіршення дипломатичних відносин з іншими членами Організації Об'єднаних Націй та роль, яку вона завжди відігравала як фактор увічнення усталеного режиму Нової держави та недемократичного статус-кво в Португалії.
Кінець війни відбувся у квітні 1974 в материковій Португалії з військовим переворотом Революція гвоздик, після якого розпочався Триваючий революційний процес[en]. Виведення військ призвело до вигнання сотень тисяч португальських громадян[8], а також військовослужбовців європейського, африканського та змішаного походження з колишніх португальських територій та африканських країн, що недавно здобули незалежність[9][10][11]. Ця міграція вважається однією з найбільших мирних, хоч і вимушених, міграцій у світовій історії, хоча більшість мігрантів втекли з колишніх португальських територій як злиденні біженці[12].
Колишні португальські території в Африці стали суверенними державами, а Агоштінью Нету в Анголі, Самора Машел в Мозамбіку, Луїш Кабрал[en] у Гвінеї-Бісау, Мануел Пінту да Кошта в Сан-Томе і Прінсіпі та Арістідеш Перейра в Кабо-Верде стали главами держав. В Анголі та Мозамбіку відбулися руйнівні громадянські війни[en], які тривали кілька десятиліть, забрали мільйони життів і призвели до появи великої кількості біженців[13]. Ангола та Мозамбік створили державну планову економіку після здобуття незалежності[14], та боролися з неефективними судовими системами та бюрократією[14], корупцією[14][15][16], бідністю та безробіттям[15]. Рівень соціального порядку та економічного розвитку, порівнянний з тим, що існував за португальського правління, зокрема в період Колоніальної війни, став метою незалежних територій[17].
Проникнення Португалії в Африку почалось у XV—XVI століттях. На деяких територіях вони отримали торгову перевагу, однак завершили встановлення свого контролю над ними лише наприкінці XIX — початку XX століття. Ті землі формально вважались заморськими територіями Португалії. Було проголошено політику асиміляції, в межах якої португальські колоністи й місцеве населення вважались єдиною расою, однак фактично існувала значна дискримінація. Місцеве населення мало важкі умови життя й було змушено працювати на португальців практично у статусі рабів.
Зростання національної самосвідомості африканських народів і прискорення процесів деколонізації у 1950-х та на початку 1960-х років призвели до створення політичних об'єднань в колоніях. Коли стало зрозуміло, що Португалія не має наміру надавати незалежність африканським народам, ці політичні об'єднання взяли курс на збройну боротьбу.
1961 року почалось повстання в Анголі, 1962 — у Гвінеї-Бісау, 1964 — в Мозамбіку. Основними антипортугальськими силами були партії МПЛА (Ангола), ПАІГК (Гвінея-Бісау), ФРЕЛІМО (Мозамбік), однак у всіх країнах існували більш дрібні рухи, які також виступали проти португальців, але мали суперечності з провідними угрупуваннями. Це нерідко призводило до розбрату й кровопролиття всередині антипортугальського руху, який набув найбільш жорсткої форми Анголі.
У всіх трьох країнах повстання вилились у тривалі партизанські війни. Повстанці отримували моральну та військову підтримку від СРСР, Китаю та низки країн, що не приєднались, діяли з територій сусідніх незалежних африканських країн. Португальська армія, зі свого боку, намагалась запечатати кордони колоніальних володінь й у масовому порядку проводила перегрупування цивільного населення до «стратегічних сіл» з метою посилення контролю над ним. Доволі ефективною показала себе застосована в Мозамбіку на початку 1970-х тактика рішучих і масованих атак на повстанські бази, однак пов'язані з цим втрати змусили португальське керівництво від неї відмовитись. Португалія не мала достатньо сил, щоб ефективно вести війну одразу на трьох фронтах, тим більше за умов часткової міжнародної ізоляції.
Португальська армія відволікалась від виконання своїх зобов'язань за угодою НАТО, що спричинило невдоволення серед союзників по альянсу, а значні фінансові видатки на війни вкрай негативно позначались на умовах життя в країні. Війни, що затягнулись, та людські втрати спричинили невдоволення населення.
Найуспішнішим був партизанський рух у Гвінеї-Бісау, де партизани 1973 року почували себе настільки впевнено, що проголосили незалежність на звільненій території; у сучасній історіографічній традиції вважається, що у Мозамбіку війна закінчилась «у нічию», а в Анголі португальці здобули стратегічну перемогу.
У квітні 1974 року група армійських офіцерів, які втратили віру в перемогу в колоніях, здійснила в Португалії переворот («революція гвоздик»), після чого почався діалог з африканськими повстанцями. 1975 здобули незалежність Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау та Східний Тимор. Після п'ятнадцяти років війни в Африці Португалія втратила там свої колонії, а разом із ними — статус колоніальної держави.
- ↑ de Oliveira, Ricardo Soares (2 квітня 2015). Magnificent and Beggar Land: Angola Since the Civil War. Oxford University Press. ISBN 978-0-19-025141-3.
- ↑ Tucker, Spencer (29 жовтня 2013). Encyclopedia of Insurgency and Counterinsurgency A New Era of Modern Warfare. Bloomsbury Publishing USA. с. 172. ISBN 978-1-61069-280-9.
- ↑ Falola, Toyin; Oyebade, Adebayo O. (1 липня 2010). Hot Spot: Sub-Saharan Africa (англ.). Bloomsbury. ISBN 978-0-313-35972-9.
- ↑ Couto, Mia (Квітень 2004). Carnation revolution. Le Monde diplomatique.
- ↑ Mid-Range Wars and Atrocities of the Twentieth Century retrieved December 4, 2007
- ↑ Portugal: Kolonien auf Zeit?. Der Spiegel (нім.). 13 серпня 1973.
- ↑ Consideration of Questions Under The Council's Responsibility For The Maintenance of International Peace and Security (PDF). Т. 8. United Nations. с. 113, 170—172.
- ↑ Portugal – Migration. The Encyclopedia of the Nations.
- ↑ Flight from Angola. The Economist. 16 серпня 1975.
- ↑ Mozambique: Dismantling the Portuguese Empire. Time. 7 липня 1975. Архів оригіналу за 30 листопада 2024.
- ↑ Solsten, Eric, ред. (1993). Portugal – Emigration. Portugal: A Country Study. Washington: GPO for the Library of Congress.
- ↑ Barreto, António (2006). Portugal: Um Retrato Social.
- ↑ Notholt, Stuart A. (Квітень 1998). Review: The Decolonization of Portuguese Africa: Metropolitan Revolution and the Dissolution of Empire by Norrie MacQueen – Mozambique since Independence: Confronting Leviathan by Margaret Hall, Tom Young. African Affairs. 97 (387): 276—278. doi:10.1093/oxfordjournals.afraf.a007936. JSTOR 723274.
- 1 2 3 Rose-Ackerman, Susan (2009). Corruption in the Wake of Domestic National Conflict. У Rotberg, Robert I. (ред.). Corruption, Global Security, and World Order. Brookings Institution. с. 79.
- 1 2 de Queiroz, Mario (23 листопада 2005). Africa–Portugal: Three Decades After Last Colonial Empire Came to an End. Inter Press Service.
- ↑ Butcher, Tim (30 липня 2002). As guerrilla war ends, corruption now bleeds Angola to death. The Daily Telegraph.
- ↑ Castro's 1977 southern Africa tour: A report to Honecker. CNN. 3 квітня 1977. Архів оригіналу за 5 травня 2004.
Things are going well in Angola. They achieved good progress in their first year of independence. There's been a lot of building and they are developing health facilities. In 1976, they produced 80,000 tons of coffee. Transportation means are also being developed. Currently, between 200,000 and 400,000 tons of coffee are still in warehouses. In our talks with [Angolan President Agostinho] Neto we stressed the absolute necessity of achieving a level of economic development comparable to what had existed under [Portuguese] colonialism. ... There is also evidence of black racism in Angola. Some are using the hatred against the colonial masters for negative purposes. There are many mulattos and whites in Angola. Unfortunately, racist feelings are spreading very quickly.
 | |
|---|---|
| Довідкові видання | |
| Нормативний контроль |
[Архівовано 24 жовтня 2008 у Wayback Machine.] (порт.)