Гнідин

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Jump to navigation Jump to search
село Гнідин
Gnidyn.png
Герб
Країна Україна Україна
Область Київська область
Район/міськрада Бориспільський район
Рада/громада Гнідинська сільська рада
Код КОАТУУ 3220882601
Облікова картка картка 
Основні дані
Засноване 1545
Населення 2348
Площа 5,269 км²
Густота населення 445,63 осіб/км²
Поштовий індекс 08340
Телефонний код +380 4595
Географічні дані
Географічні координати 50°19′55″ пн. ш. 30°42′51″ сх. д. / 50.33194° пн. ш. 30.71417° сх. д. / 50.33194; 30.71417Координати: 50°19′55″ пн. ш. 30°42′51″ сх. д. / 50.33194° пн. ш. 30.71417° сх. д. / 50.33194; 30.71417
Середня висота
над рівнем моря
140 м
Місцева влада
Адреса ради 08340, Київська обл, Бориспільський р-н, с. Гнідин, вул. Нова, 1, тел. 4-12-55
Карта
Гнідин. Карта розташування: Україна
Гнідин
Гнідин
Гнідин. Карта розташування: Київська область
Гнідин
Гнідин

Гнідин у Вікісховищі?

Гнідинська гора

Гні́дин — село в Бориспільському районі Київської області. Розташоване за 4 км від річки Дніпро. Голова сільської ради — Лазаренко Олександр Йосипович.

Засноване в 1545 р. Населення — близько 2,3 тис. жителів

Гнідин належить до числа найдавніших поселень на теренах Бориспільщини. Археологічні знахідки свідчать, що люди проживали у цій місцевості ще за часів первіснообщинного ладу. Згадується вона і в «Повісті минулих літ», оскільки саме тут під орудою Володимира Мономаха у 1103 році пройшла зустріч давньоруських князів перед їхнім походом на половців. А сама назва «Гнідин» вперше зустрічається у податкових книгах Києво-Печерської лаври за 1545 рік.

Етимологія назви[ред.ред. код]

Сама назва Гнідин пояснюється по-різному. Можливо, вона походить від роду занять перших поселенців, що гнули дуги, «Гне дуги» перейшло у «Гнедуг», а звідси — Гнідин. За іншим припущенням, топонім «Гнідин» утворився від назви рослини гнидиці (так називали шолудивник). Раніше відваром цієї рослини знищували комах-паразитів у свійських тварин. Ймовірно й те, що слово «Гнідин» набуло скорочену форму від назви рослини гнидник (грицики), на яку була багатою ця місцевість. І ця назва закріпилася за населеним пунктом.[1]

Недавня історія[ред.ред. код]

Осокор, посаджений першими випускниками Гнідинської семирічної школи в 1937 р., серед яких був і Герой Радянського Союзу І. Х. Кравченко

Крах російського самодержавства, боротьба Центральної Ради за Українську Народну Республіку, більшовицька окупація України, австрійські та німецькі війська, війська Денікіна, збройні формування селянських отаманів, війська білополяків формували тогочасну історію. З кінця 1920 року в Гнідині, як і скрізь в Україні утвердилась радянська влада.

Першим головою сільської ради в Гнідині був Матвій Гаврилович Баран, а головою земельної комісії, яка займалась перерозподілом селянських наділів, — Придиба Роман Олексійович.

Часи ті були надзвичайно жорстокі. У травні 1920 року білополяки закатували Луку Івановича Омельченка, який брав активну участь в революційних подіях. Згодом, під час колективізації, був убитий секретар місцевого комсомольського осередку Тиміш Володимирович Черняхівський. Його тіло було знайдено 1957 року, коли ставили опори першої електричної лінії. У червні 1920 року в Гнідині було створено комітет незаможних селян, який очолив Самсон Несторович Галатенко.

Перша половина 20-х років була пов'язана із запровадженням НЕПу та відбудовою зруйнованого громадянською війною господарства села. В 1925—1926 роках господарському році селяни активно продавали хліб державі. Починаючи з 1929 року і до Гнідина докотився процес колективізації.

Бідняки, яким втрачати було нічого, відразу ж організували невелике колективне господарство, назвавши його «Зіркою». Головував у ньому Володимир Григорович Черняхівський. Середняки та заможні селяни не поспішали вступати до нього, тож в хід пішли примус, залякування та терор голодом. У Гнідині ще два колгоспи: імені Шевченка (1931 р.) та імені XVII партз'їзду (1934 р.). У тому ж таки 1934 році вони об'єднались у єдине господарство, що носило ім'я Ворошилова, а згодом Чапаєва.

Під час Голодомору 1932—1933 років за офіційними звітами померло 98 мешканців села, фактичні втрати були значно більшими.

Об'єднаним колгоспним господарством спочатку керував Гордій Андрійович Кошарний. Пізніше його змінив Степан Михайлович Баран, якому вдалося дещо поліпшити економіку артілі. З кінця 1936 року головою колгоспу односельці обрали Петра Мефодійовича Соченка, а в 1940 році — Варвару Омелянівну Семенко.

Весною 1934 року на колгоспних полях вперше з'явився трактор. Поступово зростали врожаї, працювали ланки. У 1938 році досягнення селян було представлено на Всесоюзній сільськогосподарській виставці, а в 1939 році трудівниць нагородили срібними медалями виставки за вирощення рекордних урожаїв картоплі та овочів.

Певного розвитку в 1920—1930-х роках набула і соціальна сфера. В селі відкрили бібліотеку та клуб. Місцева школа в 1925 році стала чотирирічною. Її очільником був Федось Максимович Галатенко. Навчання відвідували понад 120 учнів. В роки голодомору для порятунку дітей-сиріт та дітей з малозабезпечених сімей при школі, за ініціативи директора, організували гаряче харчування та інтернат, який проіснував до середини 30-х років. Це дало змогу вберегти від голодної смерті не один десяток малих гнідинців. З 1934 року почався набір до 5-го класу Гнідинської семирічки, перший випуск якої відбувся в 1937 році.

Гнідин у переліку населених пунктів, що постраждали від Голодомору. Алея «Чорних дощок», Меморіал жертв Голодомору, м. Київ

Голодомор[ред.ред. код]

Втрата архівів у роки німецько-радянської війни знищила дані про те, хто керував селом у 1920—1930 роки. Федосій Григорович Петрухно керував селом в роки Голодомору. Дякуючи йому, гнідинські діти були врятовані від смерті. У наступні роки для розвитку села чимало зробили Іван Мусійович Галатенко, Дем'ян Гаврилович Галатенко та Марко Семенович Дзюба. Сільська рада з кінця 1920-х і до початку 1980-х років працювала в приміщенні, яке свого часу було хатою родини Петра Криницького, в гості до якого не раз приїздив Павло Чубинський.

Друга світова війна[ред.ред. код]

З перших днів німецько-радянської війни значна частина чоловічого населення Гнідина була призвана до Червоної Армії, а з кінця вересня почалась німецька окупація, яка тривала два роки. Селяни змушені були працювати на примусових роботах в колишньому колгоспі та на лісозаготівлях у Бортницькому лісництві, а також на оборонних спорудах.

180 юнаків та дівчат було вивезено до Німеччини. У вересні 1943 року повернулася окупаційна радянська влада, в село вступили бійці 136-ї стрілецької дивізії Червоної Армії під командуванням підполковника Івана Пузікова. Перед тим, як залишити село німці почали його палити. Згоріло понад 150 будівель. Однак, швидкий наступ червоноармійців та рішучі дії групи сільської молоді, яку очолював Дмитро Петрович Шевченко, врятували понад дві третини села від знищення.

Восени 1943 року до Червоної Армії було примусово мобілізовано кілька сотень гнідинців віком від 18 до 45 років, які змушені були воювати проти німців до кінця війни, а деякі з них стали учасниками ще й розгрому Японії. Понад 200 односельців знайшли спочинок у братських могилах, розкиданих від Дніпра до Одера та Ельби. Серед них і Іван Хотович Кравченко, Герой Радянського Союзу, який загинув під час штурму Берліна. А в братській могилі, що в центрі Гнідина, сплять вічним сном сини багатьох народів колишнього Радянського Союзу, що віддали життя за відновлення окупаційної людиноненависницької радянської влади в нашому селі.

Після війни[ред.ред. код]

Повоєнні роки були важкими, люди з землянок переселялись до відбудованих хат, розпочались заняття в школі. У середині 1945 року повернувся з армії Федось Галатенко, який знову став директор школи. Під його керівництвом сформувався творчий колектив педагогів.

Основною господарською одиницею в селі залишався колгосп імені Чапаєва. В ньому й працювала більшість гнідинців. В 1956—1957 роках село в основному було електрифіковане. З 1960 по 1963 рік головою колгоспу працював Петро Васильович Глоба. Під його керівництвом господарство досягло значних успіхів і вперше мало суттєві прибутки. Це дало можливість збудувати приміщення початкової школи та розпочати будівництво ще одного приміщення для восьмирічної школи. Однак, цю справу не було доведено до кінця, бо в березні 1963 року на базі колгоспів сіл Гнідин та Вишеньки було створено радгосп «Вишеньківський».

Село Гнідин стало його третім відділком, а отже втратило будь-яку перспективу для розвитку своєї інфраструктури. Правда, дякуючи випускнику Гнідинської школи 1937 року Івану Хомовичу Галатенку, який в другій половині 60-х років очолював Бориспільський райвиконком, до села вдалось прокласти дорогу з твердим покриттям. Це покращило транспортне сполучення села з містом Києвом і дало можливість більшості жителів знайти для себе роботу в столиці.

В середині 70-х років у Гнідині розпочав роботу, збудований на кошти Академії Наук України, Експериментально-технологічний завод дитячого та дієтичного харчування, який складався з двох цехів — м'ясного та молочного. Біля нього звели три багатоквартирні будинки для молодих працівників та дитячий садок. На підприємстві працювало понад 150 гнідинців.

Та роки застою, а точніше загальної кризи соціалістичної системи господарювання, позначились і на житті Гнідина. З одного боку занепадав радгосп «Вишеньківський», який поступово втрачав свої виробничі показники. Шукаючи роботу на промислових підприємствах, його залишали люди. Гнідинці більше уваги почали приділяти домашньому підсобному господарству, продукти з якого реалізовували на ринках Києва і мали поповнення сімейного бюджету. На початку 1980-х років остаточно погасло вогнище сільської культури — розвалився (у прямому розумінні цього слова) сільський клуб. Проте, на цьому фоні були і певні успіхи. Так, методами народної будови були зведені нові приміщення фельдшерсько-акушерського пункту та восьмирічної школи. За державні асигнування збудували приміщення сільської ради, де розмістились поштове відділення, відділення банку, телефонна станція та сільська бібліотека.

Свято-Миколаївська церква

Перебудова[ред.ред. код]

Початок горбачовської «перебудови» став своєрідним творчим поштовхом у діяльності педагогічного колективу Гнідинської школи. Тут була створена Мала Академія народних мистецтв, головним змістом роботи якої стало відродження глибинних національних коренів та народних традицій. До роботи з учнями були залучені відомі діячі української культури: Ніна Матвієнко, Анатолій Погрібний, Дмитро Чередниченко, Галина Кирпа, Петро Осадчук, Віктор Лузан, Степан Щербак, Людмила Іванникова та інші.

Після 1990-го[ред.ред. код]

Пам'ятник Т. Г. Шевченку

У цей час вчителі школи розробили і видали ряд підручників та навчальних посібників, які були першими ластівками в оновленні змісту навчання, перетворенні його на справді національний. Ними були створені перші національні «Буквар» і «Читанки». Валентина Василівна Стрілько — тодішній директор школи, що з 1990 року уже набула статусу середньої, вирішила питання будівництва нового типового шкільного приміщення. Влітку 1992 року відбувся перший випуск 11-го класу, а 1 вересня широко відкрила свої двері прекрасна світла шкільна новобудова. Для гнідинців це були перші реальні результати, пов'язані з проголошенням державної незалежності України.

Впродовж 90-х років змінювалось обличчя Гнідина. Зусиллями його багаторічного голови Онищенка Миколи Івановича, який майже три десятиліття з невеликими перервами очолював село, було реконструйовано місцеву електромережу, з'явились перші асфальтовані вулиці, за його сприяння та при підтримці громади майже завершилась газифікація села, розпочата Юрієм Романовичем Мельником.

Було збудовано нові торговельні заклади, фельдшерсько-акушерський пункт реорганізовано в медичну амбулаторію та переселено в приміщення колишньої школи. Поліпшився житловий фонд села. Забудувались нові мікрорайони: Крива та Мельниця. В 2003 році, за кошти сільської ради, розпочалась реконструкція колишнього приміщення початкової школи під житловий будинок для вчителів і вже в липні 2005 року Міністр освіти України Станіслав Ніколаєнко вручив ключі від чотирьох квартир учителям-новоселам. Шкода, що передчасна смерть не дозволила бути присутнім при цьому одному з ініціаторів цієї доброї справи — Миколі Івановичу Онищенку.

1990-ті роки позначились і новим творчим зростанням педагогічного колективу школи навколо учнівського об'єднання «Віче». Очолював заклад з 1992 по 2006 рік Василь Іванович Галатенко. Свідченням успіхів школи стало те, що в 2003 році Розпорядженням Кабінету Міністрів України їй було присвоєно ім'я Великого Українця, відомого діяча української діаспори в Канаді Петра Яцика. З цієї нагоди 18 грудня 2003 року школу відвідав Голова Верховної Ради України Володимир Литвин. Шість останніх років навчальними закладом керує депутат районної ради Ніна Григорівна Кудько. У червні 2009 року школу включено до реєстру флагманів освіти України, вона є обласним опорним закладом освіти з національно-патріотичного виховання, а восени 2012 року нагороджена Дипломом «Золота Фортуна».

Сьогодні в Гнідині проживає 2800 офіційно зареєстрованих жителів, хоча реальна чисельність населення становить понад 3500 чол. Донедавна тут працював ВАТ «Регіопродукт», де трудилися понад 200 працівників, які виробляли різноманітну молочну та м'ясну продукцію. Нині ж завод не працює. Прикро, але австрійським інвесторам не вдалося подолати наші економічні, технічні та бюрократичні перешкоди і ввести підприємство в експлуатацію.

У селі діють 14 торгових закладів різних форм власності та спеціалізації.

Справжньою гордістю Гнідина є його пожежне депо з підрозділом пожежників-рятувальників. Вони визнані найкращими не лише в районі, а й в області.

Визначні жителі[ред.ред. код]

Весною 2005 року відбулись позачергові вибори сільського голови. Перемогу на них здобув Олександр Йосипович Лазаренко, який народився і виріс у Гнідині, а до обрання був головним інженером ВАТ «Регіонпродукт». Село повністю телефонізоване та газифіковане. Більшість вулиць мають асфальтове покриття. Обладнано три бювети з питною водою, дитячий майданчик у затишному сквері поблизу сільської ради, торговельний майданчик поряд з амбулаторією. До речі, вона, як і дитячий садочок «Веселка» − одні з найкращих у районі.

Пам'ятник воїнам-односельцям, які загинули в роки Другої світової війни

Йона Васильович Шевченко, актор та театрознавець, що походив з гнідинської селянської сім'ї. Він був одним із засновників легендарного «Молодого театру», а потім тісно співпрацював з Лесем Курбасом в театрі «Березіль». Репресований 1937 року.

Кандидатами наук у повоєнні роки стали Михайло Климович Коваль та Микола Каленикович Кудько. Перший, будучи незрячим з семи років, зумів закінчити школу, інститут, стати викладачем історії, захистити кандидатську дисертацію та плідно працювати в Інституті історії АН УРСР. Другий — обрав військову кар'єру. Пройшовши вогняними дорогами Другої світової війни, після її закінчення став військовим інженером та працював у славетному КБ Сергія Корольова, беручи безпосередню участь у створенні космічних літальних апаратів, за що був удостоєний Державної премії СРСР. Мав військове звання полковника.

Пам'ятник Герою Радянського Союзу І. Х. Кравченку

Серед перших випускників Гнідинської семирічки був і Кравченко Іван Хотович. У 24 роки «за мужність і героїзм, виявлені в боях з фашистськими загарбниками» радянська влада надала йому статус Героя Радянського Союзу. Але 1 травня 1945 року в Берліні танкіст загинув.

З теплотою старожили Гнідина згадують про Дзюбу Івана Андріяновича — сільського священика, який багато років у повоєнні часи очолював парафію Гнідинської Свято-Миколаївської церкви. Він молитвою умів лікувати душі людські, а його роботящі руки забезпечували гнідинців різноманітними столярними виробами. Були випадки, коли рятуючи людей від повені, він майстрував човна навіть у Великдень. «Працювати не гріх», — любив повторювати отець Іван.

Звання «Майстер — золоті руки» за унікальні прийоми обробки скла отримав робітник заводу «Арсенал», наш односелець Михайло Кузьмович Босий. Він був нагороджений орденами Леніна та Трудового Червоного Прапора. Так держава відзначила його заслуги у виготовленні оригінальних деталей до пристроїв, що керували польотами космічних апаратів. Був випадок, коли кілька спеціалізованих інститутів не могли знайти спосіб як з належною точністю обробити складну оптичну призму, а Михайло Кузьмович за одну ніч, використовуючи «надскладне» обладнання у вигляді каструлі з водою та свої природні здібності, знайшов необхідну формулу.

Коли в квітні 1986 року сталась Чорнобильська трагедія, серед ліквідаторів був спеціалізований батальйон під командуванням Миколи Федотовича Босого. Його бійцям не тільки вдалося заглушити четвертий реактор, а й прокласти під нього трубопровід для подачі рідкого азоту, чим була відвернута небезпека термоядерного вибуху, руйнівні наслідки якого передбачити неможливо.

Меморіальна дошка Заслуженому артисту України А. С. Маринченку

Коли в період розбудови незалежної України постало питання про відродження національних традицій, виховання справжніх патріотів і виникла необхідність у створенні символіки кожного населеного пункту, нам, гнідинцям, не довелось звертатись до послуг якихось сторонніх спеціалістів. Проект Герба та Прапора Гнідина був розроблений тодішнім одинадцятикласником нашої школи Василем Бондаренком, який ставав неодноразовим переможцем та призером районних і обласних олімпіад з образотворчого мистецтва. Гімн села створили випускник школи 1951 року, заслужений артист України Анатолій Самійлович Маринченко (на жаль, уже покійний) та теперішня директорка школи, її випускниця 1975 року Ніна Григорівна Кудько.

Ми згадали про небагатьох із тисяч тих, хто свого часу топтав гнідинську землю. Вони любили свій Гнідин, його мальовничі околиці, сіяли хліб і косили траву, стрічали сонячні світанки і милувались солов'їними вечорами, народжували і ростили дітей, захищали рідну землю від ворогів, творили історію. Без них, часто нині вже безіменних, не було б сьогодення. Нехай ці сторінки будуть для них своєрідним пам'ятником.

22 січня 2014 р. біля цього села знайдено тіло активіста Євромайдану Юрія Вербицького, якого тітушки викрали з лікарні в Києві й вбили після жорстокого допиту.[2][3][4]

Персоналії[ред.ред. код]

В селі народилися
Поховані

Галерея[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]