Очікує на перевірку

Биков Леонід Федорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Леонід Федорович Биков)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Биков.
Биков Леонід Федорович
Леонід Биков у 1960 році
Леонід Биков у 1960 році
Леонід Биков у 1960 році
Ім'я при народженніБиков Леонід Федорович
Народився12 грудня 1928(1928-12-12)
Знаменське, Слов'янський район, Артемівська округа, Українська РСР, СРСР
Помер11 квітня 1979(1979-04-11) (50 років)
Вишгородський район, Київська область, Українська РСР, СРСР
  • автомобільна аварія
    • ПохованняБайкове кладовище
    Національністьукраїнець
    ГромадянствоСРСР СРСР
    Діяльністькінорежисер, актор
    Alma materХарківська державна консерваторія (1951)
    Роки діяльності1951—1979
    ДружинаТамара Костянтинівна Кравченко
    ДітиОлександр, Мар'яна
    IMDbnm0125904
    Нагороди та премії
    Орден Жовтневої РеволюціїОрден «Знак Пошани»
    Медаль «За освоєння цілинних земель»
    Медаль «За освоєння цілинних земель»
    Народний артист УРСР— 1974Заслужений артист РРФСР — 1965
    Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1977
    CMNS: Биков Леонід Федорович у Вікісховищі
    Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

    Леоні́д Фе́дорович Би́ков (12 грудня 1928(19281212), Знаменське, Слов'янський район, Артемівська округа, Українська РСР, СРСР — 11 квітня 1979, Вишгородський район, Київська область, Українська РСР, СРСР) — український радянський[1] актор, кінорежисер та сценарист, заслужений артист УРСР (1958), заслужений артист РРФСР (1965), народний артист УРСР (1974).

    Закінчив акторський факультет Харківського державного театрального інституту (курс Данила Антоновича). У кінематографі дебютував у фільмах «Переможці» (1952), який не вийшов на екрани, та «Доля Марини» (1953).

    Всенародне визнання Бикову принесли кінофільми «В бій ідуть тільки «старики» (1974) і «Ати-бати, йшли солдати…» (1977), за які він отримав Державну премію СРСР як режисер і актор (ролі капітана Титаренка і старшини Святкіна). Всього зіграв у кіно більше 20 ролей, написав кілька сценаріїв. Загинув у автокатастрофі.

    Життєпис

    [ред. | ред. код]

    Народився 12 грудня 1928 року у селі Знаменське (нині — в складі смт. Черкаське Краматорського району Донецької області України) Слов'янського району Артемівської округи Української РСР, на вулиці Свободи, 6, в родині робітників[2]. Мав старшу сестру Луїзу.

    Батьки — механізатор Федір Іванович Биков (1898 року народження), який пригнав у село перший трактор, і Зінаїда Панкратівна Бикова (1907 року народження) з дітьми переїхали в Краматорськ, де жили у Жовтневому селищі, № 130. Цього ж року Леонід пішов до першого класу школи № 6. Пізніше, до 1941 року, навчався у школі № 11. Під час Другої світової війни у жовтні 1941 року разом із сім'єю був евакуйований до міста Барнаул. Після повернення до Краматорська вступив до машинобудівного технікуму, де вчився у 1944—1945 роках, але не закінчив його. У 1945—1946 роках навчався у школі робочої молоді. Останній 10 клас закінчував у середній школі № 6, яку закінчив у 1947 році. Беручи участь у самодіяльності, уперше вийшов на сцену місцевого будинку культури імені Леніна.

    Змалку мріяв про авіацію і двічі вступав до льотних училищ. Вперше, у 1943 році — в Ойрот-Турі, куди в 1942 році було евакуйовано другу Ленінградську спецшколу військових льотчиків, але туди через дописані роки та маленький зріст прийнятий не був[3]. Вдруге, у 1945 році — у Кривому Розі в льотне училище, але через місяць виключений за те, що додав собі зайвий рік.

    В школу акторів у Києві прийнятий також не був, адже станом на 1946 рік він ще не мав атестату про середню освіту, але наступного року Биков вступив на українське відділення акторського факультету Харківського театрального інституту, який закінчив у 1951 році на курсі Данила Антоновича.

    Режисер Мар'ян Крушельницький помітив талант Бикова і особисто запросив його до Харківського українського драматичного театру імені Тараса Шевченка на роль кочегара Паллади в «Загибелі ескадри» Олександра Корнійчука. У 1951—1960 роках Биков — актор Харківського державного академічного театру імені Тараса Шевченка. У театрі починається його акторська кар'єра. Роль матроса Паллади стала дебютною на театральній сцені. У 1952 році зіграв роль Павки Корчагіна у «Як гартувалась сталь», Москателя у комедії «З коханням не жартують», Жанека у «Не називаючи прізвищ», Володі у «Людина шукає щастя». Биков на сцені театру зіграв понад 20 ролей — головних, другорядних і навіть без слів («Роки блукань», «Вулиця трьох солов'їв, 17», «Коли цвіте акація», «В пошуках радості» та інші).

    Під час Декади українського мистецтва у Москві молодого українського актора помітили та запросили на проби на «Ленфільм». Свою першу роль у кіно зіграв у 1952 році на «Ленфільмі» в фільмі «Переможці» (на екрани не вийшов), потім зіграв конюха Сашка у фільмі кіностудії імені Довженка «Доля Марини». Наступну роль отримав у фільмі «Приборкувачка тигрів», де зіграв Петю Мокіна. У 1955 році отримав головну роль у фільмі «Максим Перепелиця». Також зіграв Богатирьова у фільмі «Дорога моя людина» (1958), Акішина у фільмі «Добровольці» (1958), танкіста у фільмі «Травневі зірки» (1959).

    У 1960—1969 роках — актор і режисер кіностудії «Ленфільм». Знявся у кінофільмах «Альошкіна любов», «Коли разводять мости» (обидва — 1961), «На семи вітрах» (1962), поставив кінокомедію «Зайчик» (1965), в якій зіграв головну роль.

    Із 1969 року — актор і режисер кіностудії імені Довженка. Автор сюжетів сатиричного кіножурналу «Фитиль» (укр. «Ґніт»).

    Наприкінці 1960-х років разом з Євгеном Онопрієнком і Олександром Сацьким створив сценарій фільму про льотчиків, який довго не пропускала цензура, через його «негероїчність». Після довгого очікування, в 1973 році, Биков все ж таки зняв «В бій ідуть лише «старі». У цій картині актор зіграв головну роль, прототипом якої став цілий ряд радянських льотчиків Другої світової війни, і в першу чергу Віталій Попков. У 1976 році зняв ще один фільм — «Ати-бати, йшли солдати».

    У 1978 році розпочалися зйомки фантастичного сатиричного фільму «Прибулець» за повістю Євгена Шатька «Прибулець-73». Биков виступив як автор сценарію, режисер та виконавець головної ролі інопланетянина Глоуза та колгоспника Юхима. У березні 1979 року була відзнято дві частини фільму на кіноплівку і 5 квітня представлено на суд критиків. Картину мав чекати успіх, однак після загибелі Бикова український режисер Леонід Осика, якому запропонували дозняти стрічку, відмовився завершувати фільм без Бикова.

    Загибель

    [ред. | ред. код]
    Могила Леонiда Бикова та його дружини Тамари Кравченко на Байковому цвинтарi у 2020 році
    Меморіальний знак у пам'ять про Бикова на трасі біля Димера, 2020 рік

    11 квітня 1979 року трагічно загинув у автотрощі на 47-му кілометрі траси Мінськ—Київ. Биков повертався на своїй машині з дачі під Києвом у Страхоліссі, куди їздив порибалити[4]. Попереду нього рухався трактор МТЗ-50 з культиватором, і, з невідомих причин, Биков вирішив його обігнати, не переконавшись у безпеці маневру. Як тільки він став здійснювати обгін, побачив, що йому назустріч рухається вантажівка ГАЗ-53. Биков почав гальмувати, автомобіль розвернуло на слизькій трасі вліво на 90 градусів, однак уникнути зіткнення не вдалося. Вантажівка протягла «Волгу» Бикова приблизно 20 метрів.

    «Слідство велося дуже ретельно. Проводилися консультації з експертами, автогонщиками, експерименти на автодромі «Чайка». Виявилося, що молодий водій зустрічної вантажівки, який вже зібрався було у в'язницю, не винен. Биков був тверезий, але допустився помилки, напевно, через втому. І ніякого інфаркту у нього не було, інакше він відпустив би педаль гальма. Леонід Федорович до останнього намагався запобігти зіткненню.»

    Оригінальний текст (рос.)
    «Следствие велось очень тщательно. Проводились консультации с экспертами, автогонщиками, эксперименты на автодроме «Чайка». Оказалось, что молодой водитель встречного грузовика, который уже собрался было в тюрьму, не виновен. Быков был трезв, но допустил оплошность, наверное, из-за усталости. И никакого инфаркта у него не было, иначе он отпустил бы педаль тормоза. Леонид Фёдорович до последнего пытался предотвратить столкновение.»

    Похований 13 квітня на Байковому кладовищі в Києві на ділянці № 33.

    На місці загибелі (траса Київ—Іванків, 400 метрів після виїзду з селища Димер у бік Іванкова) встановлено пам'ятний знак. Але свідки аварії стверджують, що зіткнення сталося ще далі від «офіційного» місця[джерело не вказане 417 днів]. За іншою версією — ДТП було зрежисовано спецслужбами СРСР[5].

    За однією з помилкових версій[6], нібито під час зйомок картини «Прибулець», Леонід пише дивний лист-заповіт на ім'я своїх друзів Миколи Мащенка та Івана Миколайчука, наче передчуваючи швидку трагедію. Але в дійсності[7], «заповіт» написано за три роки до смерті, після перенесеного ним інфаркту. Лист, за спогадами його дочки Мар'яни, написано на невеличкому аркушику в стилі батька, з назвою «А якщо це кінець…».

    «…Нехай хтось один скаже слово «прощавай», і все. Не треба цирку, так званих почестей. Після цього «дерболизніть» хто скільки може. А потім нехай 2-га ескадрилья вріже «Смуглянку» від початку і до кінця…"

    Оригінальний текст (рос.)
    «…Пусть кто-то один скажет слово «прощай», и всё. Не надо цирка, называемого почестями. После этого «дерболызните» кто сколько может. А потом пусть 2-я эскадрилья врежет «Смуглянку» от начала и до конца…»

    На похороні, згідно із цим заповітом, друга ескадрилья заспівала «Смуглянку», і як згадував Микола Мащенко, «тисячі людей спочатку затамували подих, не могли збагнути, що діється, ніколи ж ніхто такого ще не бачив, а потім тисячі людей буквально розридалися[8].

    Фільмографія

    [ред. | ред. код]

    Акторські роботи

    [ред. | ред. код]
    Рік Стрічка Роль Примітки
    1952 Переможці Пуговиця
    1953 Доля Марини Сашко Дебют
    1954 Приборкувачка тигрів Петя Мокін
    1955 Чужа рідня Лев Захарович, вчитель
    Максим Перепелиця Максим Перепелиця Головна роль
    1957 Поряд з нами Микола Жуков, інженер Головна роль
    1958 Люба моя людина Паша Богатирьов
    Добровольці Олексій Акішин
    1959 Травневі зірки танкіст Олексій
    Сварка в Лукашах Туз Віктор Терентійович
    1960 Альошкіна любов Альошка Головна роль
    Обережно, бабусю! Олексій Штиков
    1962 На семи вітрах Гаркуша
    Горизонт Бригадир цілинного радгоспу
    1963 Коли розводять мости Річард
    Великий фитиль диригент симфонічного оркестру
    1964 Зайчик Лев Зайчик Головна роль
    1966 У місті С. Візник
    1968 Розвідники Сашко Макаренко
    1970 Щастя Ганни Командир продзагону
    1971 Де ви, лицарі? Вчений Кресовський Ігор Володимирович
    1973 В бій ідуть лише «старі» комеск Титаренко Головна роль
    1976 Ати-бати, йшли солдати єфрейтор Віктор Святкін Головна роль

    Режисерські роботи

    [ред. | ред. код]
    Рік Стрічка Примітки
    1961 Як мотузочок не в'ється
    1964 Зайчик Головна роль
    1971 Де ви, лицарі? Головна роль
    1973 В бій ідуть лише «старі» Головна роль
    1976 Ати-бати, йшли солдати Головна роль

    Сценарист

    [ред. | ред. код]
    Рік Стрічка Примітки
    1973 В бій ідуть лише «старі» Головна роль
    1978 Прибулець За повістю Євгена Шатька «Прибулець-73»[9]

    Театральні роботи

    [ред. | ред. код]
    Рік прем'єри Вистава Роль Примітки
    1951 Загибель ескадри матрос Паллада
    Шельменко-денщик старик масовка
    1952 Як гартувалась сталь Павка Корчагін Головна роль
    Отелло Блазень
    Лимирівна хлопець-балагур роль без слів
    З коханням не жартують Москатель
    1953 Не називаючи прізвищ хлопчик Ванька-Жанек
    1954 Загублене життя Селезньов
    Роки блукань Павлик Тучков Головна роль
    1955 Персональна справа Павлик
    Шляхи людські Павлик
    1956 Людина шукає щастя Володя Кулішов Головна роль
    Гамлет перший актор
    1957 Вулиця трьох солов'їв, 17 Пеппі
    Коли цвіте акація Борис Прищепін
    1958 Мій друг Максим
    В шуканні радості Олег Савін
    Тиха українська ніч Тарас Кривошия
    Дорога через Сокольники Альошка Вронський Головна роль
    1960 День народження Терешко

    Визнання і нагороди

    [ред. | ред. код]

    Вшанування пам'яті

    [ред. | ред. код]
    Докладніше: Вулиця Леоніда Бикова

    Ім'я Леоніда Бикова носить ряд об'єктів топонімії, зокрема:

    В 1998 році у «Укрпошта» випустила художній маркований конверт присвячений Леоніду Би4кову.[10].

    2001 року у Києві відкрито пам'ятник військовим льотчикам, зразком для скульптури якого став кінообраз Бикова.

    У 2013 році у Харкові в рамках артпроекту «Гордість Харкова» створили мурал, присвячений Бикову[11].

    12 грудня 2018 року на державному рівні в Україні відзначалася пам'ятна дата — 90 років з дня народження Бикова[12].

    На честь Леоніда Бикова названо астероїд 4682 Биков[13].

    Сім'я

    [ред. | ред. код]

    Леонід Биков із дружиною Тамарою Костянтинівною прожив до кінця життя і мав двох дітей — Олександра і Мар'яну. Син Олександр мріяв служити в десантних військах, в чому був підтриманий батьком. Незабаром Олександра Бикова прямо з військової частини відправили до психіатричної клініки із діагнозом шизофренія. Леонід Биков не повірив діагнозу та вимагав повторного проходження медкомісії сином.

    Олександр довго не міг знайти роботи. Пізніше важко пережив смерть батька. Згодом одружився. Роботу так і не знайшов. У 1970-х роках неодноразово проводив акції протесту на Хрещатику. Остання протестна акція Олександра Бикова в Україні відбулась 27 березня 1989 року. Того ж року безуспішно намагався провести пікет на Красній площі. Дійшовши до готелю «Москва» з плакатом: «Комуністи, я не хочу з вами жити!» був схоплений і відвезений в слідчий ізолятор «Матроська Тишау. Через п'ять днів був відправлений додому, в Київ. Намагався пішки перейти радянсько-фінський кордон, однак біля Виборга був заарештований, 5 днів голодував у камері Виборзького КДБ.

    Згодом здійснив ще дві спроби перейти кордон, був депортований. Згодом успішно перейшов кордон з Угорщиною і у 1991 році через Австрію виїхав до Канади, яка прийняла Олександра Бикова як політичного біженця. За рік до нього приїхала дружина з трьома дітьми. У Канаді народилася четверта дитина. Сам він — будівельник. Діагноз «шизофренія» був визнаний хибним[14][4][15].

    Журналістка Дарка Гірна на своєму ютуб каналі Обличчя Незалежності опублікувала власне розслідування «Зруйноване життя Леоніда Бикова», у подробицях розказавши, як Леонід та його сім'я постраждали від переслідувань[14].

    Галерея

    [ред. | ред. код]

    Джерела

    [ред. | ред. код]

    Посилання

    [ред. | ред. код]

    Примітки

    [ред. | ред. код]
    1. ↑ БИКОВ Леонід Федорович // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1977. — Т. 1 : А — Борона. — С. 433.; scan [Архівовано 2020-03-23 у Wayback Machine.] page 171, Леонід Биков [Архівовано 2016-11-22 у Wayback Machine.] в УРЕ
    2. ↑ Діячі науки і культури України, 2007, с. 35.
    3. ↑ Рудяченко О. Леонід Биков. Прибулець, що відбув [Архівовано 2024-03-04 у Wayback Machine.]// Укрінформ. — 2018. — 12 грудня.
    4. ↑ а б "Комуністи, я не хочу з вами жити!": як сім'я Леоніда Бикова стала жертвою нелюдського експерименту. 5 канал (uk-UK) . 18 березня 2020 23:00. Архів оригіналу за 23 травня 2020. Процитовано 10 травня 2020.
    5. ↑ Сергей Кудимов. Убийство Леонида Быкова [Архівовано 2022-12-17 у Wayback Machine.] 9 мая 2022 российские каналы впервые не показали фильм В бой идут одни «старики» // Факти ICTV. Исторические Факты
    6. ↑ Наш Фільм — журнал про російське кіно. Архів оригіналу за 22 грудня 2015. Процитовано 27 січня 2011.
    7. ↑ Издательский Дом АиФ. Архів оригіналу за 16 березня 2011. Процитовано 27 січня 2011.
    8. ↑ Яновська Л. Він не міг ударити людину// Урядовий кур'єр. — 2013. — 12 грудня.
    9. ↑ Прибулець (після смерті дознятий Борисом Івченком з іншим акторським складом — Зоряне відрядження)
    10. ↑ 1998 ХМК Український актор і кінорежисер Леонід Биков. 1928-1979 №8-3464
    11. ↑ Мурал Леоніду Бикову. Архів оригіналу за 31 березня 2022. Процитовано 31 березня 2022.
    12. ↑ Постанова Верховної Ради України від 08.02.2018 р. № 2287-VIII «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2018 році». Архів оригіналу за 15 березня 2018. Процитовано 14 березня 2018.
    13. ↑ Lutz D. Schmadel. Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin, Heidelberg : Springer-Verlag, 2003. — 992 (XVI) с. — ISBN 3-540-00238-3.
    14. ↑ а б Як СРСР ламав талановитого режисера [Архівовано 2023-06-17 у Wayback Machine.]. "В бій ідуть тільки «старики»" Леоніда Бикова. У випуску говорить український та канадський актор театру та кіно, театральний режисер і педагог Григорій Гладій // Обличчя Незалежності. Блог журналістки Дарки Гірної, 29 липня 2022
    15. ↑ останні його роки пройшли в боротьбі за долю сина Олександра, якого під час служби в армії через конфлікт з командуванням запроторили до психіатричної лікарні [Архівовано 2024-05-18 у Wayback Machine.], Катя Соболева, from: Джой Тарталья [Архівовано 2024-08-08 у Wayback Machine.] (Вікторія Прокопович). “Комуністи, я не хочу з вами жити!” Непроста доля сина актора Леоніда Бикова [Архівовано 2022-01-20 у Wayback Machine.] – Любі Друзі, 1 лютого 2023
    Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Биков_Леонід_Федорович&oldid=43482483