Нижній Березів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Нижній Березів
Країна Україна Україна
Область Івано-Франківська область
Район/міськрада Косівський район Косівський район
Рада/громада Нижньоберезівська сільська рада
Код КОАТУУ 2623684201
Облікова картка Нижній Березів 
Основні дані
Засноване 993
Населення 1231
Площа 20,334 км²
Густота населення 60,54 осіб/км²
Поштовий індекс 78615
Географічні дані
Географічні координати 48°24′09″ пн. ш. 24°51′07″ сх. д. / 48.40250° пн. ш. 24.85194° сх. д. / 48.40250; 24.85194Координати: 48°24′09″ пн. ш. 24°51′07″ сх. д. / 48.40250° пн. ш. 24.85194° сх. д. / 48.40250; 24.85194
Водойми р. Лючка
Місцева влада
Адреса ради 78615, Івано-Франківська область, Косівський район, с. Нижній Березів, тел. 3-75-36
Карта
Нижній Березів is located in Україна
Нижній Березів
Нижній Березів
Нижній Березів is located in Івано-Франківська область
Нижній Березів
Нижній Березів

Ни́жній Бере́зів (пол. Berezów Niżny, рос. Ни́жний Бере́зов) — село Косівського району Івано-Франківської області. Розміщене в передгір'ях Карпат по берегах р. Лючки, за 26 км від міста Косова і за 24 км від залізничної станції Коломия. Висота над рівнем моря 420—450 м. Через село проходить автодорога Коломия — Яблунів — Делятин. На території села знайдені кам'яні знаряддя праці доби міді, трапляються також римські монети І—IV століть.

Географія[ред.ред. код]

Село лежить на межі Гуцульщини і Покуття, у передгір'ї Карпат. Через село протікають річки Акра та Лючка. Село поєднано зручними пішохідними маршрутами з Лисиною Космацькою та Микуличином.

У селі річки Акра та Ласкунка впадає у Лючку.

Топонімія[ред.ред. код]

До XVII ст. існувало одне село — Березів. Центр села знаходився в урочищі Попівському, де був православний монастир (зруйнований татарами в XVII ст.). Розростаючись, село поділилося на частини: східну — Долішній (тепер Нижній Березів), західну — Вижній (тепер Вижній Березів), а та територія, де були соляні джерела, т. зв. бані, дістала назву Баня-Березівська, оскільки ці джерела були власністю березівської шляхти. Соляні джерела в сусідніх селах Текуче й Акрешори були власністю короля Данила Галицького, доказом чого був дзвін у с. Текуче — подарунок селу від Галицького володаря (див. Історія села Текуча). Нинішнє село Середній Березів виділилося з Верхнього Березова у 1907 році.

Село оточують гори, які в народі мають свої назви: «Акрин», «Няджин», «Клифа», «Кичера», «Ружет», «Каратура», «Сикітура», «Камінь», «Кичера Лючінська» «Тивуш» (або «Тивзи»). Також село розподілене на «кутки»: «Миків», «Петрятин», «Луг», «Облази», « Шувари», «Гришків», «Ласкунца», «Млаки», «Підкичера», «Поліна», «Дуброва», «Діл».

Історія[ред.ред. код]

XV—XVIII сторіччя[ред.ред. код]

Вперше у галицьких документах Березів згадується 1412 року, бо березівська шляхта судилася із шляхтою с. Космач за землі біля Акрешори, а друга згадка про Березів Долішний 1415 року через те, що в селі на той час вже існував чоловічий Василіанський монастир, а київські документи згадують, що березуни в час правління великого князя Ярослава Мудрого у Києві мали торгову факторію через те, що привозили до столиці сіль. Уже на 1482 рік в Березові був млин, криниця, з якої брали сіль, і сукновальня (ступа) — власність українських шляхтичів Івана Тимши і Сенька Баламута. У податковому реєстрі 1515 року документується млин і 3 лани (близько 75 га) оброблюваної землі та ще 2 лани тимчасово вільної[1].

У першій половині XVII ст. село належало шляхтичеві Белзецькому. В 1642 році теребовльський староста Ю. Балабан, який ворогував з Белзецьким, напав на Березів і зруйнував його.

Жителі Нижнього Березова займалися військовою справою, а крім того переважно скотарством, землеробством, гончарством (оскільки тут достатньо жовтої глини для нього) і солеварінням. Березівська шляхта торгувала сіллю, яку вивозили на схід України, зокрема в місто Бердичів. Тому в селі можна було почути прислів'я: «Збираєшся, як у Бердичів» (тобто повільно). У Баня-Березові сіль варили до 1799 року (дерев'яні чумацькі вози XVIII ст. з Березова експонуються у Львівському історичному музеї (його передав І. А. Геник) та Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини (його передала мати Гриця Голинського).

Хоча дрібна українська шляхта панщини не відробляла, вона теж сплачувала різні податки і обовязково відбувала військову повинність. Березуни виконували багато додаткових повинностей на користь держави. Вони зобов'язані були обгороджувати пасовиська, ремонтувати солеварні тощо.

За «наказом двору» селяни кидали своє господарство і везли дрова чи руду до солеварні. Мешканці Нижнього Березова мали доставляти до соляної бані по 5 підвід дров на рік або за кожну підводу платити 20 злотих.

Потерпали селяни й від натуральних повинностей. Особливо тяжкими через неродючість підгірської землі були данини зерном. Селяни відбували натуральну повинність рибою, грибами, горіхами, малиною. Данину брали від кожного десятого вулика й десятого дерева (причому розмір її визначався, тільки-но з'являлася зав'язь), від кожної свині, вівці. Розмір цієї данини часто залежав від примх управителя королівських маєтків.

Особливо обтяжуючими були податки на військо, бо як дрібна шляхта, в обов'язки якої входило нести військову службу, то кожен шляхтич, що вирушав на службу, мусив мати своє повне військове спорядження на коня і на себе, зброю та фураж для коней й інший військовий провіант, який забезпечувався із приватного обійстя кожного господаря.

Шляхта Нижнього Березова у 1490 році взяла участь в антипольському повстанні під керівництвом Івана Мухи. Березівська шляхта підтримала повстання Б. Хмельницького, який виступив збройно на захист своєї честі й гідності та своїх прав і взяла участь у Національно-визвольній війні 1648—1654 pp. Після перебування в Березові посланця Хмельницького, козака Ханенка, до загонів повстанців Семена Височана, що діяли в цей час на Прикарпатті, вступило з села 60 чоловік. Ханенко — родич майбутнього гетьмана Ханенка — по закінченні війни назавжди залишився в селі. В 1648 році повстанці захопили й зруйнували замок Яблоновських у Лючі, спалили двір у селі Текучій. Селяни Березова І. Іленишин, А. Негрич, Г. Заремба та інші здійснили напад на шляхтича Матіяша Злотниковича, який тікав з Коломиї. Всіх учасників повстання Б. Хмельницького судив шляхетський суд, що є ще одним підтвердженням, їхнього шляхетського походження.

За участь у повстанні королівські власті конфіскували майно у 25 шляхтичів Березова, зокрема в І. Скільського, А. Симчича, А. Білавича, А. Фіцича, передавши його шляхтичеві Гаспарові Островському. Всі учасники загону Семена Височана, пішли із військами Б. Хмельницького на Велику Україну.

У 1703 році на Березів напав загін опришків під керівництвом Івана Пискливого. Поблизу Березова в 1717 році діяли опришки Василя Солонинки, у 1739 — загін Олекси Довбуша, у 1759 році —загін Івана Бойчука, але самі березуни у загоні опришків участі не брали (як ствреджували старші люди — грабунок — це гріх). У Березові Нижньому є дзвін, який подарував церкві Микола Закутинський (вилитий за гроші, що йому залишили опришки).

Процес зменшення земельних ділянок не припинявся, а кількість господарств невпинно зростала, бо при поділі навіть малих шляхетських маєтків, кожній дитини батьки давали однакові наділи. У 1787 році в Нижньому Березові налічувалося 97 господарств. їм належало 1462 морги землі, тобто в середньому по 14 моргів. У першій половині XVIII ст. податки брали з усього, що було в сільському господарстві.

XIX—XX сторіччя[ред.ред. код]

Документи свідчать, що березуни окремим загоном входили до складу австрійської армії і брали участь у битві народів під Ватерлоо. Зокрема, серед учасників загону згадується у чині підпоручика Михайло Кузич-Березовський (прадід Михайла Кузича (Михасевого) як «русинський Робін Гуд», що активно захищав права своїх земляків. І хоч війна вплинула на господарство, у 1820 році в селі було вже 159 дворів, з них 17 господарств мали до 1 морга землі, 74 — від 1 до 5, 39 — від 5 до 10, решта — від 10 до 30 моргів (1 морг = 0,56 га). Домінії належало 1017 моргів поля.

Революційні події 1848 року не оминули Березів. Уродженець Березова Нижнього Іван Арсенич-Березовський (Сарамчіків) організував загін із близько 2000 чол., який охороняв Головну Руську Раду у Львові, піднявши на її ратуші синьо-жовтий прапор. Залишитися в Галичині після революції він не зміг, а тому змушений був емігрувати до царської Росії, де став поміщиком. Інший учасник революційних подій 1848 року Степан де Гаворра Дрогомирецький (182? — 1860) втікаючи від переслідувань, зустрівся в Європі зі своїм другом із студентських років Вільямом Вокером (1824—1860) й емігрував до Америки, де двічі брав активну участь у збройних повстаннях і військових конфліктах США і Мексики (штат Сонора), Нікарагуа і Гондурасу, де й загинув.

У 1880-х роках один з лихварів мав у Нижньому Березові маєток на 500 тис. золотих ринських і 400 моргів полонини.

Уже в 1880 році в Нижньому Березові було 290 дворів, проживало 1274 чоловіка, з них 1113 українців, 34 поляки, 67 євреїв. Селянам належало 314 моргів орної землі, 25 моргів городів, 337 моргів пасовиськ, 129 моргів лісу і 681 морг лук. У 1886 році громада Нижнього Березова заплатила 903 золоті ринські домового, заробіткового й прибуткового податків. Крім цього, громада платила 14 % адміністративного, 54 % шкільного, 3 % шляхового податків на різні громадські потреби. Шкільний податок свідчить про існування єдиної школи на всі Березови.

В селі було два млини, олійниця, ступа для виготовлення сукна, крамниця різних товарів, мешкало кілька майстрів — будівельників, стельмахів, столярів. Більшість чоловіків виїжджала з села на сезонні роботи на лісорозробки до Чехії. На невеличких клаптиках гірської землі селяни сіяли кукурудзу, овес, яре жито, пшеницю, коноплі, льон, садили картоплю, капусту, квасолю, горох, часник, цибулю.

На американську землю першим виїхав Гаворра-Дрогомирецький, який був помічником президента Нікарагуа. А згодом К.I. Ґеник, який 1896 року першим виїхав до Канади, як емігрант політичний, писав землякам, що не слід захоплюватися Америкою, бо «за три роки (1897—1899) прибуло 20 000 наших людей, і не можна зразу знайти роботу для всіх», а агенти розхвалюють життя в Америці лише тому, що одержують за це долари. Він покинув рідне село через переслідування австрійської поліції. Перебуваючи під впливом І. Франка, з яким познайомився 1878 р., К. Геник заснував у селі читальню, кооперативну крамницю.

Вперше Франко приїхав до Березова в березні 1880 року на запрошення К. Ґеника. Проте йому не вдалося зразу потрапити в село. Жандарми заарештували його в дорозі і відправили в Коломию, а через кілька днів, після обшуку у К. Геника в Нижньому Березові, П. Гладія — у Лючі, а також в інших селах, ув'язнили ще кількох чоловік.

Вийшовши з тюрми, І. Франко і К. Ґеник приїхали в Нижній Березів. У селі письменник написав оповідання «На вершку», збирав народні пісні. «Побит у Березові,— згадував І. Франко,— збагатив мою збірку також гарною колекцією тамошніх приповідок». Але недовго прожив І. Франко у К. Ґеника. 17 серпня 1880 року за наказом коломийського старости заарештованого письменника в кайданах погнали босим до Коломиї через Слободу Рунгурську й Печеніжин. «Тяжка це була дорога,— писав І. Франко,— після якої мені на обох ногах повідпадали нігті на пальцях».

Коли письменника випустили на волю, він знову повернувся в Нижній Березів, де за ним був встановлений пильний нагляд. 23 серпня 1880 року І. Франко виїхав з Нижнього Березова до Нагуевичів, куди до нього приїжджали брати Кирило й Степан Ґеники. У 1900—-1913 pp. письменник кілька разів відвідував Нижній Березів.

Перша окрема приватна школа, що виникла після закриття василіанського монастиря, організована Степаном Арсеничем, Андрієм Кузичем (у його хаті в Ділу), Кирилом Ґеником ще 1891 року, а згодом К. Геник (1857—1925) добився її перетворення на державну школу. Спочатку працював у Нижньому Березові вчителем, пізніше займався організацією кооперативних крамниць.

Читальня й школа, реорганізована пізніше у двокласну, відіграли значну роль у розвиткові освіти й культури. Однак не всі діти мали змогу вчитися. У 1899 році з 322 дітей до школи ходила лише 61 дитина, бо навчалися в тісному, з одним вікном приміщенні сільської канцелярії — гміни. 80 проц. жителів села були неписьменними, навіть війт не знав грамоти.

Вчителі, громадськість Нижнього Березова, І. Франко, який часто відвідував село і жив тут літні місяці, добивалися будівництва школи, умовляли батьків посилати дітей вчитися. Завдяки зусиллям ради, створеної при школі, в 1899 році в Нижньому Березові почали будувати школу (закінчили її через 9 років). Незважаючи на труднощі, які уряд штучно створював, щоб затримати культурний розвиток українців, у 1890—1906 pp. 3 чоловіка з села здобули університетську освіту (зокрема, К. Геник та Яків (Ясь) Пригродський і Григорій Дрогомирецький (1889—1958)) і стали вчителями, а в 1914 році 5 чоловік з Березовів закінчили Коломийську гімназію, в тому числі: Арсенич Петро (1894—1976) і Данило Геник (1894—1957?) з Березова Нижнього, Перцович Іван (1894-?) та Бодруг Ілля (1893—1930), стрілець УГА з Березова Вижного і Сулятицький Михайло (1894—1977) з Березова Середнього.

У 1901 році село Нижній Березів разом із представниками сусідніх Березовів зустрічало Станиславівського єпископа графа Андрія Шептицького, який їхав викорінювати москвофільство, й котрого вітали і як представника Церкви, і як предстаника старого боярського руського роду у шляхетських одностоях, про що детально описано у книзі І. Кузича-Березовського «Березівське боярство на тлі історії України» (Детройт, 1962).

Читальня привчала селян до книги, організовувала голосні читки книг, журналів і газет для неписьменних. Тут створили хоровий гурток, яким керували П. Гладій, В. Луговий, Я. Пригродський, який до того ж був вчителем у сільській школі, після еміграції К. Геника. Кожного року гурток виступав з концертами на вечорах, присвячених прогресивним діячам культури, зокрема Т. Г. Шевченку. Про один з таких концертів писала 11 червня 1903 року газета «Свобода». За ініціативою отця Володимира Озаркевича 1911 року читальня з селянської хати переїхала в народний дім, збудований на громадські кошти. На внески членів «Просвіти» передплачувались газети «Свобода», «Поступ», «Гайдамаки», журнали; в читальні були твори Т. Шевченка, І. Франка, В. Стефаника, М. Коцюбинського та інших прогресивних письменників.

З ініціативи яблунівського, а згодом коломийського адвоката Киррила Трильовського Березови підтримали його січовий рух. Оскільки тут діяв осередок радикальної партії, який зініціював ще І. Франко. До нього входили Кирило Геник, Степан Арсенич, Степан Геник, Михайло Кузич (Михасів). Згадуваний М. Кузич (1880—1972) організував осередок товариства «Січ» у 1906 р.в Березові Нижньому, підтримавши вибори К. Трильовського до австрійського парламенту, навіть заклав землю, позичивши гроші для виборів. У 1913 році січовики з Березовів брали участь у змаганнях по стрільбі з гвинтівок під Коломиєю, здивувавши чеських і словацьких армійських офіцерів влучністю та добрим умінням поводитися зі зброєю (хоч були взуті у постоли). А 26 червня 1914 року березівські січовики взяли активну участь у марші-параді українських громадських товариств, який проходив у Львові, де й дізналися про вбивство Франца-Фердінада в Сараєво.

Під час Першої світової війни село було ареною боїв між австро-угорськими і російськими військами. 27 жовтня 1914 року Нижній Березів зайняли російські війська. Потім село переходило з рук у руки, внаслідок чого завдано великих збитків — знищено посіви, зруйновано гміну, 17 будинків.

На початок Першої світової війни багато березунів були призвані до війська або доровольцями вступили до Легіону Українських Січових Стрільців. Серед них: Арсенич І. М. (1889—1927, Сармчіків) — стрілецЬ. згодом хорунжий УГА; Арсенич М. А. (1899—1967)- стрілець, згодом голова товариства «Просвіта», в'язень Освенціма; Арсенич Августин — офіцер австрійської армії, сотник УГА; Арсенич Степан — стріленць, загинув під Галичем 1915 р.; Будурович Г. Я. (1889—1978) — стрілець 6-ї сотні УСС; Будурович Михайло (1896 р. н.); Кузич Михайло (1897 р.н.) і Урбанович Микола (1892 р.н.) — стрільці 2-ї сотні УСС; Тимінський Петро (1890) — стрілець технічної сотні ; Кузич І. А. (1898—1977, Збрін) — стрілець УСС; Ільницький Степан (1895—1971) — стрілець УСС, згодом доктор і професор УВУ у Мюнхені; Дрогомирецький С. М. — стрілець УСС; Томич С. П. — стрілець УСС та УПА. На різних фронтах Першої світової воювали і поклали свої голови: Маркіян Дрогомирецький — сотник, загинув у Брусилові; Антон (1890—1916) та Данило (+ 1915) Геники (Тостюкові) — хорунжий 24-го полку та кадет 36 полку; Іван Геник (син Антона, 1882—1960) — племінники К. Геника та багато інших, чиї імена ще й досі не встановлено.

Проголошення ЗУНР березуни підтримали активно, про що свідчить діяльність сотника УСС і коменданта Коломийської округи Григорія Голинського (із Березова Вижного, 1895—1941) та сотника Степана Сулятицького (із Березова Середнього, 1897—1978). До УГА влилися колишні стрільці УСС та нові призовники як Арсенич П. М. (1894—1974) — чотовий УГА, згодом вчитель; Кузич Степан (студент філософії) — стрілець; Йосип Геник — хорунжий, згодом голова товариства «Рідна школа».

Після Першої світової війни та поразки ЗУНР у село прийшла польська влада, але незважаючи на це, у Коломийській гімназії на 1920—1921 н.р. в різних класах навчалося 11 уродженців Березова Нижнього. Польською владою було закрито народну школу й відкрито державну з польською мовою викладання. На що березуни відповіли миттєво письмовим плебісцитом з вимогами про відкриття української школи. Друга державна школа із польською і українською мовою викладання була відкрита 1923 року. А вже 1926 року березуни організовують третю приватну школу із українською мовою викладання. Цим займалися товариство «Рідна школа» (голова — Йосип Геник і секретар — Іван Кузич) та «Просвіта» (голова Михайло Арсенич). Завдяки старанням секретаря товариства «Рідна школа» І. Кузича-Березовського та активного члена «Просвіти» Івана Стромецького й фінансовій підтримці березунів з діаспори 1928/1929 н. р. почала офіційно (за дозволом влади) діяти приватна 7-класна українська школа в Березові Нижньому, до якої ходили учні із 12 навколишніх сіл і в якій навчалося близько 200 учнів (про що свідчать архівні документи) до 1939 року.

На початку 20-х років XX століття у Березові виникає польське товариство «Загродової шляхти», яке намагається полонізувати дрібну українську березівську шляхту. Щоб протистояти полонізації І. Кузич-Березовський їде до Станиславівського єпископа Григорія Хомишина, який візитував Березови 1907 року, з проханням дати на Н. Березів окремого священика. Єпископ вимагає будови у селі резиденції для священика. За 5 місяців село збудувало 5-кімнатну резиденцію, що стоїть по сьогодні. Допомагав березунам у їх ідеологічному змаганні о. Микола Плав'юк.

1934 року в Нижньому Березові було 444 господарства. їм належало 425 га орної землі. Домашню худобу мали лише 203 господарства (всього налічувалося 375 голів великої рогатої худоби, в тому числі 206 корів; 63 коней), один кінь припадав на 7 господарств.

До вересня 1939 р. у Березові Нижньому діяли такі товариства: «Просвіта» (ще з кінця XIX століття), «Рідна школа» (1926 року), «Союз українок» (з поч. 30-х рр. XX ст., голова Розалія Симчич), спортивне товариство «Карпатсько-Лещетаський клуб» (з поч. 30- рр. XX століття), «Господар» (з поч. 30-х рр. XX ст.), «Народний університет», організований докторм Юліаном Геником Березовським (1906—1952), два хори, драматичний і риторичний гуртки (кер. Ю. Геник-Березовський), молочарський кооператив; діяли підпільно осередок ОУН та її молодіжна секція. У 30-х роках в Березові Нижньому жив (був одружений із Анною Геник) письменник Ярослав Галан, приїжджали на відпочинок письменник і професор Б. Лепкий, доктор В. Кубійович, із концертами — родина Крушельницьких та багато інших визначних діячів.

До початку Другої світової війни Березів Нижній мав поважне число випускників гімназій та учительських семінарій і докторів-професорів, що викладали в університетах Європи — Краківському, Варшавському, Празькому, згодом УВУ у Мюнхені: Пригродський Микола Іванович (Ясів), Ільницький Степан Васильович (Багуніків), Геник-Березовський Юліан Михайлович (Товстюків), Фіцич Йосиф (Королчин), Геник Михайло Семенович (Катун), Кузич Антон Васильович (док. теолог.), Геник Василь (доц. Львівського ун-ту, зв. Косій) та Дрогомирецький Григорій М. (професор Рогатинської гімназії).

О 4 годині 45 хвилин 1-го вересня 1939 р. частини вермахту перейшли кордон і розпочали воєнні дії на території Польщі. Польська оборона була швидко дезорганізована і уже 7 вересня упала Варшава. Частина березунів, що були призвані до польської армії або потрапили до полону, або змушені були пішки добиратися додому із Польщі.

17 вересня о 5 годині 40 хвилин починають похід у Західну Україну і Західну Білорусь радянські війська. Між військами третього рейху і радянськими військами виникла збройна сутичка, але командири частин швидко порозумілися[джерело?]. 27 жовтня 1939 р. прийнята декларація про возз'єднання Західної України з УССР. На щастя березуни встигли вчасно зорієнтуватися. Почувши, що Червона Армія перейшла річку Збруч, вони дружно обрали своїх голів та секретарів сільських рад, створили загін самооборони і повідомили нову владу, що «влада рад» у Березовах уже встановлена. Це захистило села, в якійсь мірі від масових репресій.

У Середньому Березові було відкрито середню школу, де 1940 року директором призначено І. Кузича-Березовського (колишнього секретаря «Рідної школи» в Березові Нижньому), який, щоб уникнути репресій, роздав свою землю односельчанам.

У 1940 р. більшовики провели масову мобілізацію до Червоної Армії. Друга мобілізація до Червоної Армії відбулася перед радянсько-німецькою війною (1941). Тоді були призвані в армію: Арсенич Степан Васильович (1923—1940), Дрогомирецький Іван Васил.(1919—1980), Березовський Мих. Ів.(1899—1945), Арсенич-Березовський Яків (1916—1970), Білавич Вас. Ант. (1909 р.н.), Блащук Іван, лейтенант Бурих (єврей), Вербюк Микола, Вербюк Михайло Олексійович, Геник Андій Григорович, Геник Антін Васильович, Геник Антін Васильович (Штудер), Геник Антін Лук'янович (1923 р.н.), Геник Антін Миколайович, Геник Іван Антонович, Геник Іван Васильович (1906 р.н.), Геник Микола Антонович, Геник Микола Васильович, Геник Микола Миколайович (Коваль, 1907—1972), Ільницький Антін Степанович (Шпирлюк), Ільницький Йосип Мих.(1923 р.н.), Ільницький Микола Кирилович (1900—1970), Ільницький Микола Степан., Ільницький Степан Мик., Кіцелюк Антін Покопович, Кузич Михайло Іванович, Кузич Михайло Миколайович (брат Андрія Кузича), Й. Кузич (+1943), Мілевський Степан Антонович (1913—1980), Негрич Микола Тарасович, Негрич Михайло Семенович, Томич Михайло Іванович, Фіцич Андрій Степанович, Фіцич Іван Миколайович (1919—1978). Через масову мобілізацію до Червоної армії багато хлопців пішло в підпілля. Під проводом ОУН з них створювалися Самооборонні Кущові Відділи (СКВ). Районний провідник Дмитро Негрич — «Мороз» зорганізував у Березовах цілу сотню. Вона дислокувалася на Цапулі, у Пригодищах, де бойовики проходили таємний військовий вишкіл. У перші дні війни загони СКВ підняли в Західній Україні проти більшовицьке повстання, сподіваючись захопити владу до приходу мадярів та німців.

В сотнях УПА з Березова Нижнього були: Геник Михайло Гр. (Ярий), Геник Кость Ст. (Крук, чл. СБ) — студент Львівської політехніки, його брат Геник Іван Ст. (Гуцул), Геник Антон Ст. (Сумний), Томич Ів. Ів. (+1952), Арсенич Антон Вас. (Голуб), Геник Антон Мик. (Лисок, Королюк), Дрогомирецький Іван Мих. (Сорока, станичний після Стародуба), Арсенич Микола Вас. (Стародуб, Макойда), Геник Ярослав Мик. (Чокан, Славко), Косовчич Іван Ст. та Ільницький Іван Данил. (двоюр брати), Кушманюк Микола Йос. (Розбійник), Білавич Степан Мик.(Богдан), Арсенич Микола Андрійович (Дічишин), Семенюк Микола Дм.(+1945; з Вербіжа, одр. з О. Пригродською), Негрич Федір Мих. (Верховий), Кузич Андрій Мик. (Остап), Геник Антін (Миханчишин), Геник Василь Мих.(+1945) і Марія Мих.(+1951) (брат і сестра-звязк., Тостюкові), Ільницький Василь Мик. (Шпачок, Світилчин), Фіцич Григорій Дмит. (Шишка, Дмитриків), Геник Августин Дан. (Діловий), Василь (Сидорюків), Коломийчук Юрій, Томич Степан, Негрич Іван Антонович (Міна), Негрич Іван (Варвар'ик), Геник Антон Фед. (Трохим, Рудий), Негрич Олена Степ. (зв'язк.), Ільницький Володимир Мик.(+1945), Ільницький Іван (Янчик), Геник Дмитро Йос. (Віктор), Томич Іван Онуфр., Геник Василь (Палямарчук), Пригродський Болеслав Антон. (Лук; Ганюків), Геник Степан Мик. (Гінич'ик), Геник Данило (+ 1949, Аскольд), Фіцич Микола Яков.(Непорадний), Арсенич Іван Вас. та син Василь (Ковтки), Вербюк Іван (+1944), Будурович Іван Петр., Арсенич Микола (Фисючок), Геник Петро (1951, Котик), Арсенич Степан (+1971), Косовчич Семен (Ворон), Фіцич Василь Ів. (Дроньик), Геник Микола Вас. (Косій), Скільський Антон Павл. (Могила), Фіцич Антон Ів.(1932—1985), Фіцич М. та ряд інших. Членом Центрального Проводу ОУН був Микола Васильович Арсенич-Березовський (1910—1947, Михайло, Демян, Максим).

Війна зменшила населення Березова Нижнього майже наполовину. До того ж три різні окупації привели до значного зубожіння населення.

Влітку 1944 р., в Березовах проведена перша масова мобілізація до УПА. Було рекрутовано не менше 200 осіб. Призовний пункт та медична комісія в Баня-Березові містилися в хаті Дмитра Юрашака під Рогом.

На ТВ-21 «Гуцульщина» поперемінно діяли курені «Книша» (Дмитро Григорович), «Степового», «Скуби» та «Лісового», усього приблизно 16 сотень. Хлопців з Березовів забирали переважно в сотні «Мороза», «Цигана», «Недобитого».

Сотня Мороза почала формуватися у травні-червні 1944 р. у Ключівських лісах. Комплектувалася майже виключно з березунів, через що одержала назву «Березівська». На початку складалося з чот «Крука», «Гонти» (Микла Шкурупа) та «Кривоноса» (Мирослав Симчич). У серпні, коли фронт відкотився на захід, сотня перейшла в урочище «Середній» під Цапулом, звідки добре проглядалися всі Березови аж до Яблунова. Десь тоді коло церкви в Баня-Березові хлопці склали присягу.

Освячував сотню парох, колишній старшина УГА, отець Ярослав Новицький (190?-1959, Бедеславці), який прибув до парафії з Нижнього Березова у 1938 р. після о. М. Плав'юка. Незважаючи на масову мобілізацію до лав УПА, частина освічених людей попередила керівників УПА, що фактично війна програна нами і кидати усіх мобілізованих молодих хлопців на вірну погибель недалекоглядно. Тоді Кость Геник (Крук) прийняв рішення: усіх хлопців шкільного віку відправити на навчання до середньої школи.

Угорські війська спочатку грабували місцеве населення, але після кількох сутичок з УПА визнали її господарем українських земель. Обидві сторони уклали в Космачі таємну угоду про ненапад, обмін інформацією, про постачання продуктів за зброю та амуніцію. З нашого боку угоду підписали «Козак», «Скуба» та «Рибак» (Роман Качурівський, 1923—1948), з мадярського — генерал Льошкай, який після війни загинув у сталінському концтаборі. Посередником був парох Середнього та Вижнього Березова о. Володимир Тимощук.

10-20 січня 1946 р. почалася, так звана, «Велика блокада» на всіх теренах дій УПА та підпілля. В усіх селах Західної України появилися озброєні до зубів військові гарнізони, по 2500-5000 карателів на районів. Паралельно діяли постійно рейдуючі групи, третина яких маскувалася під українських повстанців. Ці групи вели себе конспіративно, рідко заходили в села, залишалися в лісах і до дрібниць наслідували побут УПА. Усі були одягнуті по-повстанському, розмовляли українською мовою. Вночі нападали на села, домагалися харчів, одягу, грошей, грабували людей, тобто, робили все, щоб підбурити населення проти УПА. Розгортається по створенню винищувальних батальйонів з місцевого населення («стрибків»), започаткована ще у червні 1945 р. Більшість забирали примусово, деякі зголошувалися добровільно. Українець знищував руками українця.

Незважаючи на те, що до Березова Нижнього прибули вчительки зі Східної України, тут працював дружний колектив, який, незважаючи на післявоєнну розруху, чітко розумів своє основне призначення: дати дітям освіту й урятувати від репресій тих, кого можна було зберегти. Але самі вчителі від каральної машини не врятувалися.

Восени 1947 року, коли раптово випало багато снігу, почався перший вивіз березунів до Сибіру. Тоді рідні оселі покинули родини Негричів (Верхових), Геників (Ділових), Геників (Миханчишиних), Фіцичів (Прокопових), Ільницьких (Данилових), Геників (Палямарчукових), Пригродських (Ганюкових), Косовчичів, Будуровичів (Юрчишиних), Геників (Мільчишиних), Фіцичів, Скільських, Перцовичів, Геників (Товсюкових), Геників (Королюків), Геників (Гнечіків), Кузичів (Михасишиних), а разом з ними бранці із Середнього Березова та Текучі. Серед тих, хто опинився в Сибіру були і дві вчиельки Нижньоберезівської ВШ: Кузич А. Г. та Сіренко В. (після ув'язнення).

Але незважаючи на каральні операції боївки УПА діяли аж до 1952 року. Тоді ж у с. Н. Березові «організували» колгосп, який існував до 1990-х років. Звичайно, усі земельні наділи було колективізовано. Згодом побудували тваринницькі ферми, створили машинно-тракторний парк, будівельну бригаду і аж в середині 70-х років люди почали потрохи заробляти гроші. Головою колгоспу спочатку призначили А. І. Геника, а згодом його очолив С. І. Панченко — Герой Соціалістичної Праці, що керував величезним господарством з 7 сіл до кінця його існування (до поч. 90-х рр. XX ст.)

За час своєї діяльності у Н. Березові колгосп побудував приміщення для восьмирічної школи, туристичний комплекс «Гірська арніка» та двоповерхове адміністративне приміщення сільради і пошти.

По Другій світовій війні у селі залишився діяти тільки мішаний хор дорослих та шкільний хор. Проте вперті березуни з мовчазного сприяння голови колгоспу зуміли зберегти діючою церкву, яка до кінця 1970-х років фактично підтримувала старі українські традиції. У селі діяв осередок греко-католицького підпілля, до якого входили три сестри-монахині (Геник Христина, дві рідні сестри Дрогомирецькі) та ряд односельців. У Березові Нижньому неодноразово переховувалися греко-католицькі священики, а згодом владики П. Василик та М. Сімкайло. Перед Великоднем 1990 року, громада одноголосно здіснила перехід у підпорядкування УГКЦ.

Також станом на осінь 1992 року в Нижньому Березові було 27 чоловіків і жінок з вищою освітою.

Інфраструктура[ред.ред. код]

В центрі села розташована сільська рада — сучасна двоповерхова споруда, збудована у 80-х роках 20 сторіччя. У приміщенні сільської ради окрім службових приміщень знаходиться аптека і пошта, в якій надають послуги страхування житла, здоров'я, приймають замовлення на друк фотокарток. Неподалік від сільради розташовані дерев'яна греко-католицька церква і місцевий клуб, в приміщенні якого діють Музей історії села і сільська бібліотека.

На початку 2000-х років відновив роботу дитячій садок, розташований у центрі села. За 500 м від нього знаходиться неповна середня Нижньо-Березівська школа 1-2 ступенів, в якій працює музей І.Франка. В селі діє сім магазинів, де продають товари широкого вжитку та продукти, чотири з них знаходяться в центрі села, два в ста метрах від межі з с. Люча і один в ста метрах від межі з с. Текуча. Окрім магазинів неподалік сіл Середній Березів та Текуче є невеличкі крамниці з досить широким асортиментом товарів.

Медичну допомогу забезпечує фельдшерсько-акушерський пункт, розташований навпроти школи через дорогу. Завдяки профілактичним заходам, здійсненим медпунктом, протягом останніх років не було смертних випадків серед дітей віком до двох років.

23 листопада 2008 року у с. Нижній Березів відбулися урочистості з нагоди 160-ї річниці закладення наріжного каменя церкви святого Архистратига Михаїла і всіх небесних сил безтілесних. Село Нижній Березів славиться багатьма знаменитими людьми, які плідно працюють не лише в Україні, але й за кордоном.

Пам'ятки[ред.ред. код]

До історичних пам'яток села належать сліди монастиря-фортеці, виявлені археологами в 1993 р.; Миколаївська церква 1848 р.; будинок, у якому в 1881 р. перебував І. Франко; пам'ятний знак на честь цієї події (1983 р.); пам'ятний знак для вшанування перших емігрантів з села до Америки (1991 р.); символічна могила січових стрільців.

Крім того, поблизу Нижнього Березова знаходяться цікаві природні об'єкти — виходи гірських порід упоперек русла р. Лючка («гребля»); гори Няджин, Сикітура, Каратура (тут, за переказами, були мисливські угіддя галицьких князів).

Сучасні події села[ред.ред. код]

7-8 червня 2009 року у селі Нижній Березів Косівського району відбувся Х ювілейний футбольний турнір. Його організаторами став відомий український спортсмен, майстер спорту міжнародного класу Михайло Попович та Косівська районна організація ВО «Свобода».

Проведення футбольного турніру у Нижньому Березові стало вже доброю традицією. Цього року спортивне свято відбувається 10 рік поспіль. Крім головного ініціатора заходу, уродженця цього села та учасника олімпійських ігор у Нагано Михайла Поповича, організаторами цьогорічної першості став і районний осередок «Свободи».

Розпочався турнір з хвилини мовчання. В такий спосіб його учасники вшанували пам'ять Максима Чайки, нещодавно вбитого в Одесі.

Всього участь у змаганнях узяли 11 команд з Косівського району. Переможцями турніру стали його господарі — команда села Нижній Березів. Другу сходинку вибороли їх сусіди з села Вижній Березів, а замкнули трійку призерів футболісти села Яблунів.

Переможці та призери змагань отримали від організаторів грамоти та цінні подарунки, а районна організація ВО «Свобода» ще й відзначила спеціальними призами найкращих гравців змагань.

Видатні люди[ред.ред. код]

Погруддя М. В. Арсенич-Березовського в Нижньому Березові
  • З Нижнім Березовом пов'язане життя Арсенича Василя-Ярослава (сина Степана Сарамчікового; 1887—1954), який 1904 року емігрував до Канади, там закінчив університет, правничий факультет, здобув доктора з права, став суддею, організував українські школи та Інститут права імені А. Коцка у Вінніпегу.
  • Арсенич Петро Іванович народився 24 січня 1934 р. в с. Нижній-Березів. Український історик, краєзнавець, музеєзнавець, колекціонер.
  • Арсенич-Березовський Микола Васильович — генерал контрозвідки УПА (народився в Н. Березові)
  • Вергун Роман — багаторічний очільник Гуцульської ради у США
  • Традицію березівських науковців продовжив Степан Миколайович Геник-Березовський (1932 р.н.) — доктор мед. наук, професор Івано-Франківського медичного університету, автор підручників, монографій і численних статей із судинної хірургії та історичних і цікавих наукових праць: «Тернистий шлях до волі» (Коломия: ВІК, 1996), «Усе починається з родини» (2000), «Родина, сім'я, Україна» та ін.
  • 15 лютого 1903 р у с. Нижній Березів Косівського р. нар. Ярослав Геник-Березовський (+1993). Лікар. Закінчив Коломийську гімназію, Краківський університет, медичний факультет, жив і працював у Кракові, Коломиї, емігрував до Канади.
  • Косовчич Юрій Іванович (1989—2014) — молодший сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
  • Кузич-Березовський Іван Михайлович (1903—1985), учень Коломийської гімназії (не закінчив), випускник Виділової школи в Коломиї, екстерном здав усі екзамени за повний курс учительської семінарії у м. Сокалі (утраквістичній). Організатор товариств «Рідна школа» та «Союз українок» і третьої приватної школи в Березові Нижньому. Директор Середньоберезівської СШ в 1940—1944 рр. 1943 року за доносом був заарештований гестапо. Із львівського гестапо його звільнено завдяки турботам 96-його учнів, що на той час вчилися у Львові та заступництву Голови Українського допомового комітету доктора В. Кубійовича. Емігрував. Протягом 1945—1947 рр. організатор школи для учнів-емігрантів у таборах для інтернованих осіб в Австрії, спочатку довів їх до Європи, а потім відіслав усіх своїх учнів до їх земляків по світу. В 1947 р. виїхав до Канади до свого батька М. Кузича (Михасевого) та двох братів. Згодом переїхав до США. З 1926 року почав збирати по архівах світу матеріали про уродженців Березова. 1962 року видає працю «Березівське боярство на тлі історії України» (Детройт), згодом книгу «Жінка і держав» (Варрен, 1985); «Оріяна — Прісторія України» (1979—1981) та «Суверени України» (1982), які започаткували нові напрями в дослідженні давньої та сучасної історії України.
  • У Нижньому Березові народився польський художник і графік Северин Обст (1847—1917). Після закінчення малярської академії у Відні він працював на Гуцульщині, де на замовлення Львівського музею робив замальовки візерунків килимів, вишивок, писанок, різьблень по дереву. В 1912 році на персональній виставці у Львові художник представив 200 картин, в яких відтворив природу і побут Гуцульщини.
  • Малкович Іван Антонович
  • Паєвська Олександра Миколаївна (псевдо «Орися», 1908, Нижній Березів — 1953) — зв'язкова, референт пропаганди Окружного проводу ОУН. Автор різних статей, листівок і невеликих художніх творів.
  • Пригродський Микола Іванович (1908-15.07.1978) — уродженець Б. Нижнього, випускник гімназії і Краківського університету природничого факультету. Репресований. Після повернення із заслання працював у лабораторії лікарні в Коломиї. Разом із Ю. Геником-Березовський організував і викладав у Народному університеті. Його дружина Володимира Іванчук — вчителька «Рідної школи» в Березові Нижньому.
  • 8 січня 1915 р. в с. Нижній Березів Косівського р. нар. Василь Симчич. Український актор. Вчився в Коломийській гімназії. Працював у Коломиї.
  • Фіцич Степан Миколайович, оперний співак, народний артист України.

У селі жили:

  • з 1932 по 1939 рр. подовгу жив у батьків своєї дружини Анни Ґеник (загинула у застінках НКВС) письменник, діяч КПЗУ Ярослав Галан (1902—1949). Тут він написав повість з гуцульського життя «Гори димлять» (1938).
  • В. Озаркевич (1853—1912), священик, брат Н. Кобринської, чоловік О. Рошкевич (тут він і похований);
  • діяч «Рідної школи» І. Стромецький (1897—1932);

Бував у селі письменник А. Крушельницький (1878—1941).

20 червня 1906 року у с. Лючі (де батько на той час вчителював) народився другий із братів Геників-Березовських Юліан Михайлович, котрий після закінчення Коломийської гімназії, вступив до Краківського університету, а закінчивши його, був залишений для навчання в аспірантурі, яку завершив докторською дисертацію про народні говори українців. Це він організував у Березові Нижньому т. зв. Народний університет, що діяв влітку. Відомий як надзвичайно талановитий промовець і ритор. На жаль, помер у молодому віці 16 листопада 1952 року.

Його брат Костянтин Михайлович Геник-Березовський (1919—1988), випускник Станиславівської гімназії, доктор філології й професор Карлового університету у Празі, автор численних наукових праць із української мови та порівняльного мовознавства.

12 травня 1940 р. в с. Нижній Березів Косівського району народився Іван Підлисецький. Член Спілки журналістів України. Фотожурналіст. Живе і працює в Коломиї.

Серед нижньоберезівців було багато повстанців. В УПА полягли 35 жителів села, 5 чоловік загинули в радянських в'язницях. На радянсько-німецькому фронті полягли 9 чоловік, у нацистських таборах загинули 8. Радянською владою репресовано, за неповними даними, 120 жителів села.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Zródla dziejowe. Tom XVIII. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. Cz. I. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. s. 173 — Warszawa: Sklad główny u Gerberta I Wolfa, 1902. — 252 s.

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Арсенич Д. Розвідник за покликанням // Голос краю. — 2000. — № 4. — 18 жовтня. — С.3.
  • Арсенич П. І. Нижній Березів // Історія міст і сіл УРСР. Івано-Франківська область. — К.: Головред. УРЕ АН УРСР, 1968, — С.376-386.
  • Білавич Г. В. Савчук Б. П. Товариство «Рідна школа» (1881—1939). — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999. — 208 с.
  • Бондаренко К. Український нікарагуанець // Голос краю. — 2003. — № 3. 23 серпня. — С.3.
  • Геник Л. Я. До проблеми юридичного забезпечення прав дрібної української шляхти в Україні і за кордоном // Велика Хорватія — історія українців і хорватів: Духовні корені вічного буття українців. Наукова конференція. — Івано-Франківськ: Просвіта-Світовид, 2013. — С.48-77.
  • Геник Л. Я. І. Кузич-Березовський: історик і педагог (до 100-річчя від дня народження // Рідна школа. — 2003. — № 9. — С.26-36.
  • Геник, Степан. Тернистий шлях до волі. — Коломия: ВІК, 1996. — 302 с.
  • Ігнатюк В. І. Юліан Геник-Березовський // Голос краю. — 2001. — № 5 (9). — 17 жовтня. — С.4.
  • Кузич-Березовський І. М. Березівське боярство на тлі історії України. — Детройт, 1962.
  • Кузич-Білавич Л. І.. Сибірська сага. — Косів: Писаний камінь, 2008. — 375 с.
  • Фіцич Д. П. Нижній Березів — повстанське село // Голос краю. — 2001. — № 5 (9). — 17 жовтня. — С.6.