Яворів (Косівський район)

село Яворів
На окраїні села
Країна	Україна
Область	Івано-Франківська область
Район/міськрада	Косівський район
Рада	Яворівська сільська рада
Код КОАТУУ	2623689101
Облікова картка	картка
Основні дані
Засноване	1694
Населення	2426
Площа	12 км²
Густота населення	202,17 осіб/км²
Поштовий індекс	78644
Телефонний код	+380 3478
Географічні дані
Географічні координати	48°14′29″ пн. ш. 24°58′34″ сх. д.
Водойми	Рибниця
Місцева влада
Адреса ради	78644 Івано-Франківська область, Косівський район, с.Яворів
Сільський голова	Коцелівський Валерій Дмитрович
Карта
Яворів
Яворів
Мапа
Яворів у Вікісховищі

Я́ворів — село Косівського району Івано-Франківської області.

Географія

Відстань від райцентру м. Косова 12 км, від найближчої залізничної станції Вижниці — 25 км.

Село за своїм розташуванням та ландшафтом є одним із наймальовничіших у Карпатах. Простяглося воно над швидкоплинною річкою Рибницею, при західній частині Сокільського хребта і по узбіччях невисоких гір, заввишки від 538 до 1059 м над рівнем моря, укритих різнотрав'янистими луками, смерековими та мішаними лісами (їх на території села 2,5 тис. га). Навколишні верхи: Вороничів (747), Плоский (827), Максимець (861), Стручків (906), Сокільський (939), Терношори (998), Буковець (1059), Ігрець (1311).

Присілки: Безулька Перша, Безулька Друга, Безулька Третя, Віпчинка, Віпчинка Перша, Липний, Максимець, Никовата, Петричів, Петруші, Плоский, Підбуковець, Потік, Село Перше, Село Друге, Село Третє, Сліпанка, Стоянів Стручків, Стручків Другий, Терношори, Токарня, Черлений, Широкий.

У селі річка Безулька впадає у Рибницю.

Церква

Попри те, що комплексне вивчення історії духовно-культурного розвитку села Яворова і, зокрема, його церковно-парафіяльного життя почалося зовсім недавно, завдяки копіткій праці сучасних дослідників, вдалося встановити, що перша церква тут постала ще 1724 року. Це була невеличка церковця, збудована за кошти місцевого пароха (ймовірніше за все — отця Нікоровича — засновника парафії).

Про форму, розміри, архітектурний стиль, іконостас, будівничих та тих, хто у ній служив, на жаль, ми знаємо зовсім небагато. Світло тут проливає хіба що згадка про неї Якова Головацького. Український етнограф у листі від 2 серпня 1839 р. писав: «З Косова ми їхали поволі приватною дорогою, доволі широкою, але дуже кам'янистою через Соколівку та Яворів, де завітали до тамтешнього українського священика <…>. Зайшов я до маленької дерев'яної сільської церкви, її розписи справили на мене велике враження. Іконостас прикрашений образами якогось щасливого художника: барви ясні, живі, гарний смак, типи чисто візантійські, обличчя зовсім не східні, лиця округлі, носи правильні, очі переважно сині, волосся русяве; це ідеал місцевої краси».

Через сто сорок років місцеві ґазди вирішили, що в селі має постати нова велика простора церква. А тому навесні 1863 р. цю «маленьку» церкву розібрали й на її місці звели новий величний за тодішніми мірками храм. Збудували його на підвищенні в центральній частині села, на такому собі місцевому Ватикані — між правим берегом потоку «Широкий» і лівим берегом швидкоплинної річки Рибниці, вздовж якого проходить центральна дорога.

Зі «старих» знимок видно, що майстерно збудована місцевими майстрами церковна споруда, мала звиклий (класичний) для Гуцульщини стиль. І це — не випадково, адже тоді в цьому унікальному етнографічному регіоні формувалися та активно розвивалися самобутні школи дерев'яної сакральної архітектури. Церкву було освячено на честь Зішестя Святого Духа влітку 1865 р. (в січні 1900 р.) її заново урочисто освятив архієпископ Станиславівський Андрей Шептицький — майбутній митрополит УГКЦ — під час кількаденної візитації гірських сіл і парафій теперішніх Косівського та Верховинського районів.

Ось так, у рідному селі Яворові, з'явилася нова «велика» церква, а зараз розпочався тривалий і сповнений цікавих та змістовних подій період «Другого храму», який тривав від 1863 до 1923 року. Тоді ж були закладені основи шкільної освіти на селі, просвітництва та духовно-культурного поступу громади загалом.

1923 рік… Понеділок Світлого тижня… Всі християни святкують Воскресіння Христове, а Яворів плаче — згоріла церква… Важкий, сумний був час, але тверда віра в Бога, надія на Божий промисел згуртували всіх.

1926 року відбулося освячення нового (третього) храму єпископом Станіславським Григорієм Хомишиним. Будівництвом переймалися усі: від малого до великого. Керував будівельниками відомий на всю Гуцульщину майстер Дмитро Бучук, який збудував більше 30 церков. Бу́вши жителем Яворова, плекаючи любов до рідної землі і, напевно, відчуваючи, що це є його остання будівля, він вклав у неї всю свою душу і власноручно встановив центральний хрест.

Священики

о. Нікорович

о. Царевич

о. Василь Войнаровький

о. Іван Кобринський (1805—1869 рр.) похований у Яворові;

о. Іполит Окуневський (1869—1902 рр.) — зять о. І.Кобринського, Парафію на Гуцульщині успадкував не одразу. У 1857 р. його висвятили у духовний сан і зразу ж скерували на парафію у с. Радівці (тепер Сучавський повіт, Румунія). Там у нього з Теклею Кобринською народилося шестеро дітей (Теофіл, Ярослав, Емілія, Наталя, Ольга та Іполит). Однак росли і виховувалися вони в Яворові у дідуся — о. Івана Кобринського. Тут пройшло їхнє шкільне дитинство і юність, звідси пішов у світ, і справді, у велике та далеке плавання адмірал Ярослав Окуневський, який прославився тим, що творив українську морську піхоту і був провідним лікарем цісарського флоту, звідси полинула, сколихнувши музичний світ, жива і духовно наснажена мелодика Ольги Окуневської — здібної учениці Миколи Лисенка, яка стала відомою в світі піаністкою з Гуцульщини. Мабуть, за це отець Іполит так щиро любив Яворівську землю і так ревно служив тим, хто її населяв і формував місцеву церковну громаду. Помер отець Іполит у Яворові на шістдесят восьмому році життя і похований на сільському кладовищі.

о. Іван Донигевич (1902—1904 рр.), Отримавши свячення в 1868 р. у духовний сан, його направили служити на Косівщину: спочатку у Соколівку Покутську (Город), а згодом — у Косів та Річку (1898—1902 рр.). У Яворові о. Іван прослужив лише два роки: 1904 р. його перевели у Верхній Ясенів, де він, прослуживши багато років, спочив у Бозі. Похований на цвинтарі при Свято-Троїцькій церкві в селі Верхній Ясенів.

о. Михайло Баб'як (1904—1925 рр.),

о. Микола Драгомерецький (1925—1946 рр.), У священичий сан Миколу висвятили одразу ж після завершення навчання на Богословському відділі Станіславського дієцезіяльного ліцею 1913 року. Спочатку він служив у селах Нижнів і Товмач (1913—1914 рр.), а згодом в Старому Косові. 1925 р. о. Миколі доручили ще й Яворівську парафію, де він прослужив до свого останнього подиху. Парох села значну увагу приділяв розвитку шкільної освіти. Він відіграв ключову роль у становленні як педагога своєї племінниці Марії Турчинської, котра тривалий час учителювала у Яворівській школі і залишила по собі добру згадку серед освітян та учнів. Так само добрим словом згадують старожили свого душпастиря, а між тим охоче розповідають і про його неабияку ґаздівську вдачу. Ба й справді, адже отець Микола — чи не єдиний на той час священик, який мав величезні земельні володіння більше 30 гектарів, 24 з яких займали пасовища та сінокіс (присілок Терношори) і більше чотирьох гектарів — орної землі (в ділянці, де тепер новий сільський цвинтар і уздовж Вірменської «вулиці»), а також багато худоби, зокрема, 5 корів та пару коней, прислугу і найманих робітників. З цього він сплачував податки у церковну казну Галицької Митрополії (утворена 1807 р. Папою Пієм VII з центром у Львові) на утримання сиротинців, шпиталів, шкіл, пенсійного забезпечення духовенства, на розвиток видавничої справи, просвітництво.

Загалом на долю отця Миколи випали важкі випробування: Друга Світова війна, боротьба сталінського режиму проти релігії, а надто ж діяльності УГКЦ у Східній Галичині. Щоправда, стати свідком її брутальної ліквідації на Львівському псевдо соборі 1946 р. пароху не судилося. За офіційною версією, отець помер від запалення легень у Косівській районній лікарні. Похований на Старокосівському цвинтарі, а його дружина — у Яворові. Залишившись вдовою, вона не захотіла переїхати кудись до своєї рідні, а жила в помешканні Михайла Пуцарука, що також засвідчує велику прихильність і шанобливе ставлення жителів села до світлої пам'яті свого душпастиря.

о. Іван Ільницький залишаючись при цьому настоятелем церкви Зішестя Святого Духа у Соколівці. За його священичого служіння було освячено місце під новий цвинтар (старий знаходився вздовж дороги з правого боку, як їхати із села в напрямку Косова).

о. Мирон Сас-Жураківський (*1934-+2014) 1960 р.

о. Степан Сірак (1969—1972 рр.),

о. Андрій Яцьків (1972—1975 рр.),

о. Дмитро Близнюк народився 29 вересня 1944 р. у с. Раковець Богородчанського району Станіславської області у сім'ї селян Івана (1921—1963) та Юстини (1922—1990 р.). У 1951 році пішов у 1-й клас Раковецької семирічної школи, яку закінчив у 1958 році. У тому ж році вступив у Солотвинську середню школу, яку закінчив у 1961 році. Із вересня 1961 року по грудень 1963 року працював у м. Надвірна в СУ-8 бетонником. У 1963 році призваний до лав Радянської Армії (м. Судак, Кримської області в/ч 1508 ВСО Московський воєнний округ), повернувся з якої у 1966 році. У 1967—1968 роках — бригадир будівельної бригади с. Лука-Барська Барського району Вінницької області. Вирішив присвятити своє життя служінню Богові, та радянська пропаганда всіляко перешкоджала на шляху вступу у духовну семінарію. Намагання голови сільської ради та дільничого міліціонера с. Раковець заборонити молодому юнакові вступати у духовний заклад не зламали віру в обраний нелегкий шлях.

За рекомендацією Косівського декана митр. прот. Карпінського Євгена Платоновича від 12 липня 1968 року Близнюк Дмитро Іванович після складання вступних іспитів був зарахований на І курс Одеської духовної семінарії.

Швидко промайнули чотири роки навчання в Одеській духовній семінарії (1968—1972 р.).

У 1970 році одружився із Стефанюк Анною Михайлівною (1955 р. н.), жителькою с. Чорнолізці Тисменицького району Івано-Франківської обл., яка народила доньку Любов (1971 р.) та двох синів — Івана (1972 р.н.) і Ростислава (1979 р.н.), які продовжили священичий рід Близнюків.

28 лютого 1971 року у Свято-Успенському храмі чоловічого монастиря м. Одеси архієпископом Херсонським і Одеським Сергієм (Петровим) студента 3-го класу Дмитра Івановича Близнюка рукоположено у сан диякона, а 10 червня 1971 року — у сан священика.

Після закінчення Духовної семінарії (1 липня 1972 року) направлений на служіння у с. Підмихайля і с. Бережниця Калуського деканату. Навколо молодого й енергійного священика завирувало духовне життя парафії, до храму все більше наверталось молоді. Це не могло не дратувати партноменклатуру радянської системи, і, як наслідок, о. Дмитра переводять 1 квітня 1974 року у с. Гвіздець та с. Остапківці Городенківського району. Дане переведення ще більше утвердило переконання пастиря у правильності обраного шляху — о. Дмитро згуртовує навколо храму активних парафіян і всупереч політиці режиму починає відновлювати релігійне життя на парафії: відправляє урочисто богослужіння, проповідує і засіває Слово Боже у серця людей, організовує капітальний ремонт занедбаного храму. Віруючі під проводом священика проводять перекриття церкви с. Остапківці, яка довгі роки знаходилась у занепаді. І ця активність була розцінена як виступ проти влади.

8 вересня 1975 року о. Дмитра переводять у с. Соколівку Косівського району настоятелем церкви «Святого Духа» указом № 417 з правом служіння у церкві «Пресвятої Трійці» в с. Яворів.

15 березня 1976 року указом № 123 о. Д. Близнюка призначили служити і виконувати релігійні треби у церкві Різдва Івана Хрестителя м. Косова тимчасово заступаючи хворого настоятеля парафії (на час його недуги) митрофорного протоієрея Карпінського Євгена Платоновича.

4 жовтня 1976 року Архиєпископом Івано-Франківським і Коломийським Йосифом указом № 521 о. Дмитра Близнюка затверджено на несення послуху настоятелем у с. Соколівка та м. Косові.

12 серпня 1977 року указом № 660 о. Дмитро назначений Архиєпископом Йосифом (Саврашем) благочинним Косівським (Косівського та Верховинського районів).

11 грудня 1990 року указом № 205 архиєпископом Івано-Франківським і Коломийським Андрієм підтверджений настоятелем церкви Різдва Івана Хрестителя м. Косова з правом служити у с. Город у церкві первомученика і архідиякона Стефана.

За 28 років священичого служіння у храмі Різдва Івана Хрестителя м. Косова о. Дмитро Близнюк залишив вагомий вклад у історії церкви, міста та області. Його ревне пастирське служіння випало на непростий час — комуністична ідеологія боротьби із релігією, становлення Незалежної України як самостійної держави, відродження УГКЦ, УАПЦ, УПЦ КП.

Декан о. Дмитро Близнюк за час служіння у м. Косові завоював високий авторитет серед віруючих людей, ніколи не ішов на компроміси із атеїстичною владою, за що неодноразово піддавався шаленому тиску і відкритому шантажу — чи проти нього особисто, чи утисками і приниженням дітей за участь у Різдвяних і Пасхальних богослужіннях . Сьогодні ще є свідки тих часів, коли Таїнства Хрещення та Вінчання проводились під покровом ночі у домі о. Дмитра, за що він наражав себе і свою сім'ю на небезпеку каральної системи за прояв релігійності. З самого початку служіння о. Дмитро звершував богослужіння українською мовою, хоча у ті часи Російська церква неприхильно ставилась до ініціативи молодого священика, не вистачало богослужбових книг рідною мовою, але отець Дмитро налагодив листування із Православною церквою Канади, звідки надходила література не тільки богослужбового характеру українською мовою, але й історія церкви у Канаді та Україні.

До курортного міста Косова завжди приїжджали на лікування та відпочинок відомі люди України, які черпали сили у Карпатському краї, і часто життя зводило небайдужих до історії України людей саме у церкві Різдва Івана Хрестителя. Присутність у місті Косові репресованого о. Василя Романюка (майбутнього Патріарха Володимира), який ніс священиче служіння на Косівщині (с. Бабин 1983 р. с. Рожнів 1986 р с. Пістинь 1987 р.), не давало спокою органам комуністичної влади, і о. Дмитро багато докладав зусиль для адаптації після заслання і відновлення священичого служіння о. Василя. Саме у церкві м. Косова о. Василь Романюк прийняв монаший постриг з іменем Володимир.

За увесь час служіння брав активну участь у релігійно-громадському житті міста Косова та деканату. Немає жодної парафії у Косівському та Верховинському деканатах, де б о. Дмитро не відвідав громади, цікавлячись про стан храмів, звершував нагляд за служінням духовенства, реагував на конфліктні ситуації в окремих парафіях.

За час служіння нагороджений церковними відзнаками: Архиєпископом Йосифом — у 1972 році — скуфією, 1973 — камилавкою, 1978 — нагрудним золотим хрестом, 1980 — протоієрейством, у 1983 Архиєпископом Макарієм — «палицею», 1984 — золотим наперсним хрестом з прикрасами, у 1987 році — митрою, 1988 році — орденом Святого Володимира Великого ІІІ ступеня; у 1995 році митрополитом Андрієм — правом носіння другого хреста з оздобами; благословенними церковними та державними грамотами .

Головною нагородою для о. Дмитра Близнюка була любов парафіян до свого пастиря — люблячого батька, який знаходив мудрі слова в тяжких життєвих обставинах. Строгий, але справедливий, який практично не мав часу на власну сім'ю — увесь час від давав на служіння церкві і людям. У той час, коли священику під час Таїнства Священства одягають нагрудний хрест, на зворотній стороні є викарбуваний напис: «Зразком будь для людей — вірою, життям, любов'ю».

Усе на землі має свій початок, усе –кінець. 20 жовтня 2004 року на 61-му році життя закінчив земний шлях, прийнявши напередодні Таїнство Соборування, митрофорний протоієрей Дмитро Близнюк, настоятель церкви Різдва Івана Хрестителя м. Косова.

Попрощатись із о. деканом Дмитром прибуло більше 60-ти священиків (православні, греко-католики, римо-католики), митрополит Галицький Андрій (Абрамчук) очолив парастас у домі о. Дмитра, чин священичого похорону здійснив єпископ Коломийський і Косівський Іоан (Бойчук).

Похоронений біля церкви Різдва Івана Хрестителя у ряду, де поруч лежать настоятелі…

о. Володимир Братик (*1943 +17.05.2017) (1975—1976 рр.),

о. Степан Губернат (*1943) (1976—1998 рр.) — хоча Службу Божу поважний отець звершував тоді не кожної неділі, однак він ніколи не поривав духовного зв'язку з увіреною йому паствою. Прихід о. Степана у Яворів ознаменував новий етап у розвитку суспільно-релігійного та церковнопарафіяльного життя села: почалася активна робота з покращення благоустрою сільського цвинтаря, території навколо храму, перекриття та оздоблення церкви. Тоді відбувся сільський плебісцит щодо розширення меж цвинтаря. Чимало зусиль докладав отець Степан і для релігійно-культурного просвітництва. Ще більше зробив отець для самої церковної споруди: її заново розписали, оббили щедро вичеканеною бляхою старі фронтони, перекрили алюмінієвими листами верхи храму.

Усвідомлюючи потребу у підготовці молодих високоосвічених духовних кадрів, о. Степан рекомендував на навчання на Богословське відділення КДА при Чернівецькому національному університеті прихожанина Яворівської парафії Миколу Шкрібляка, який сьогодні є доктором філософських наук, завідувач кафедри культурології, релігієзнавства та теології, заступником декана, де навчаються майбутні душпастирі, філософи й релігієзнавці.

Проте чи не найбільшою заслугою отця С. Губерната є те, що йому вдалося зберегти Яворівську громаду цілою і єдиною тоді, коли більшість парафій Гуцульщини опинилися перед дилемою конфесійно-юрисдикційного самовизначення. Завдяки його далекоглядній позиції, підтримці церковних братчиків, а також високій національній церковно-релігійній свідомості жителів села, церковна громада, вийшовши із структури Московського Патріархату, стала на шлях автокефалії, а отже, повернулася в лоно Української Православної Церкви Київського Патріархату, яка є прямою спадкоємицею древньої Київської Митрополії, приєднаної 1686 р. в антиканонічний спосіб (шляхом політичного шантажу, маніпуляцій і симонії) до структур Російської Православної Церкви. Тепер о. Степан парох с. Вербовець.

о. Василь Іванюк (*1976 р. с. Уторопи) з лютого 1998 р. Яворівська церква перестала бути дочірньою парафією й отримала окремого священика о. Василя. З того часу її розвиток стає не менш динамічним, а історичний літопис парафії — колоритнішим і багатшим на цікаві та змістовні події, що визначають сучасний стан і перспективи духовно-культурного та суспільного життя громади. Служіння отця Василя — гідне подиву і заслуговує на ґрунтовне об'єктивне висвітлення, але тут ми зупиняємося лише на окремих найяскравіших його фрагментах. Молодий та енергійний священик наряду із Богослужінням, активно займається просвітництвом і дбає про благоустрій парафії та збереження церкви. Тісно співпрацюючи зі школою, дбає у виховання сільської молоді у християнському дусі.

За роки його служіння о. Василя богобоязні парафіяни збудували у Яворові понад два десятки каплиць та встановили (відновили) близько десятка придорожніх хрестів, в тому числі й на найвіддаленіших кутках і закутках нашого мальовничого й розкинутого по багатьох крутих гірських хребтах села. В результаті спільних зусиль громади, на церковному подвір'ї з'явилася нова брама-дзвіниця — справжня гордість і велична окраса архітектурного ансамблю церковного комплексу, — збудована на щедрі пожертвування Яворівських ґаздів та офіродавців і меценатів — родом з цього села..

Загалом, історія парафіяльного життя Яворова, душпастирського служіння її парохів, діяльність церковних братчиків і сестриць, співпраця настоятелів місцевої церкви з школою та багатьма іншими культурно-просітницькими установами, що діють у селі, а також вплив церковно-парафіяльного чинника на духовне відродження Яворівської громади — це вагома складова і ядро всього процесу духовного становлення та розвитку цього мальовничого села на Гуцульщині, села з славними мистецькими традиціями що, передаючись з покоління в покоління, щедро збагачують культуру цього унікального етнографічного регіону дивовижними витворами народних умільців.

голови церковного комітету (старші брати) — П. І. Корпанюк, Д. І. Гелетюк, В. Ю. Рибчук, В. І. Рибчук, В. М. Шкрібляк, М. Д. Гелетюк;

дяки — В.Білак, С.Бучук, М. І. Копчук, М. Д. Григорчук, М. М. Прокопишин;

паламарі — А. А. Столащук, А. А. Столащук, Д. Д. Шкрібляк.

Всі вони творили і продовжують творити історію нашої церкви і села.

Культура

Село Яворів — відомий осередок гуцульського народного декоративно-прикладного мистецтва. Тут зберігаються історична спадщина, своєрідний народний побут; поетичний та музичний фольклор, звичаї, традиції. Яворів здавна славиться своїми народними умільцями, золоті руки яких творять прекрасні різьблені вироби з дерева, вишивають рушники, виготовляють веселкові барвисті ліжники, розписують писанки. У Яворові жили і творили основоположники гуцульської плоскої різьби по дереву Шкрібляки та їх продовжувачі Корпанюки, зокрема Корпанюк Юрій Іванович.

У селі бували Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Гнат Хоткевич, Володимир Гнатюк, Володимир Шухевич. В школі працює літературно-краєзнавчий музей Лесі Українки.

У Яворові навчався в сільській парафіяльній школі і часто бував в останні роки свого життя Ярослав Окуневський.

Стежками Сокільського хребта

Сокільські водоспади

Туризм

Найбільше туристів приваблює хребет Сокільський (939 м над рівнем моря), що простягнувся від Рибниці до Черемоша, вкритий мішаним лісом, березовими гаями, барвистими луками, з химерними скелями посеред зелені. На початку XVIII ст. його краса захопила єврейського шукача істини Ізраеля бен Еліазера. У печері на Сокільському він жив декілька років у медитаціях та молитвах і під іменем Баал Шем Тов став засновником сьогодні поширеної та впливової течії в юдаїзмі — хасидизму. На Сокільському він зустрічався з Олексою Довбушем, який глибоко шанував його.

На струмку Бездзвінний, який стікає з Сокільського хребта, розташований каскад Сокільських водоспадів (Яворівська Ніагара). А на р. Віпчинка (притока Стоянова, бас. Рибниці) розташований водоспад Яворівський Гук.

Не менш цікавим є урочище Терношори, яке оголошено лісовим заказником місцевого значення. Ямненські пісковики утворюють тут величезні кам'яні брили, ланцюг скельних виходів має довжину 300 м, окремі останці досягають висоти до 40 м. Найхимерніша скеля названа на честь легендарного ватажка опришків «Головою Довбуша». (Див. також Терношорський Гук).

Економіка

У 2016 році в селі встановили 21 вуличний ліхтар із автономним освітленням на сонячних батареях. Ними облаштовано центр села, автобусні зупинки, і ті місця, де, через особливості місцевого ландшафту, немає змоги провести кабелі для звичайної електромережі.

Транспорт

Має прямий автобусний зв'язок з Івано-Франківськом, Чернівцями, Коломиєю, Верховиною, Вижницею, Косовом, Ворохтою, Заболотовом.

Відомі люди

• Дебринюк Юрій Михайлович (1960, Яворів) — український вчений-лісівник.
• Колцуняк Марія Миколаївна — українська письменниця.
• Корпанюк Василь Семенович — різьбяр, заслужений майстер народної творчості України.
• Корпанюк Юрій Іванович — різьбяр.
• Шкрібляки — родина різьбярів.
• Шкрібляк Микола Миколайович — етнограф, дизайнер сценічних костюмів, народний майстер, журналіст, педагог
• Шкрібляк Іван «Мартин»-«Дунай» (1928 — 11 червня 1954) — охоронець крайового проводу ОУН.
• Калинич Василина Іванівна (* 1931) — українська народна майстриня.
• Шкрібляк Микола Васильович — священник Православної Церкви України, релігієзнавець, доктор філософських наук, доцент, завідувач кафедри культурології, релігієзнавства та теології філософсько-теологічного факультету (2017-2020 рр.), викладач Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (Yuriy Fedkovych Chernivtsi National University).

Посилання

• Офіційний сайт села Яворів Косівського району
• Яворів мистецький
• Телефонний довідник села Яворів на сайті kosiv.org.ua
• Яворів. Мапи, погода на сайті www.fallingrain.com
• Яворів. Погода на сайті weather.in.ua
• Історія села Яворів Косівського району на сайті www.history.iv-fr.net
• Яворів на wikimapia
• Cокільські водоспади - відео
• Валило в Яворові- відео
• Яворівський Гук — відео