Нікол Пашинян
| Нікол Пашинян | |
|---|---|
| вірм. Նիկոլ Փաշինյան | |
 | |
| Нині на посаді | |
| На посаді з | 8 травня 2018 |
| Президент | Армен Саркісян |
| Попередник | Серж Саргсян Карен Карапетян (в.о.) |
| Час на посаді: | |
| 18 травня 2017 — 8 травня 2018 | |
| Президент | Армен Саркісян |
| Попередник | посаду заснована |
| Наступник | Лена Назарін |
 Депутат Національних зборів Вірменії | |
| Час на посаді: | |
| 6 травня 2012 — 8 травня 2018 | |
| Народився | 1 червня 1975 (44 роки) Іджеван, Вірменська РСР |
| Громадянство | Вірменія |
| Національність | вірменин |
| Освіта | Єреванський державний університет |
| Професія | політик |
| primeminister.am | |
|
| |
|
| |
Нікол Вова́йович Пашинян (вірм. Նիկոլ Վովայի Փաշինյան; нар. 1 червня 1975 року, Іджеван, Вірменська РСР) — вірменський державний діяч, політик. Прем'єр-міністр Вірменії з 8 травня 2018 року.
Лідер оксамитової революції у Вірменії. Керівник фракції «Елк» в національних зборах Вірменії (2017—2018). Депутат Національних зборів Вірменії (2012—2018).
Зміст
Життєпис[ред. | ред. код]
Народився 1 червня 1975 року в місті Іджеван.
Закінчив місцеву школу № 1 1991 року і вступив на відділення журналістики філологічного факультету Єреванського державного університету. Через чотири роки виключений з вишу за політичну діяльність.
Одночасно з навчанням займався журналістикою.
З 1993 року по 1994 рік — кореспондент газети «Дпрутюн».
З 1994 року по 1997 року — кореспондент газет «Лрагір», «Лрагір-ор» і «Молорак»; з 1995 року по 1997 рік — редактор вкладиша «Ем-ес-е» газети «Молорак».
1998 року заснував і став головним редактором газети «Орагір». Влітку 1999 року почався судовий процес у відношенні Пашиняна, газету якого звинуватили в публікації наклепницького матеріалу в адресу дружини депутата вірменського парламенту Арташеса Гегамяна і згадці прізвиська Норика Айвазяна, професора Єреванського держуніверситету і кандидата в депутати парламенту.
На газету «Орагір» було накладено штраф 25 тисяч доларів, а судовими приставами було описано майно видання. Суд першої інстанції визнав Нікола Пашиняна винним за трьома пунктами звинувачення і засудив до одного року ув'язнення. Після цього газета «Орагір» була закрита.
Апеляційний суд визнав Пашиняна винним за статтями: службова халатність, образа представника влади під час виконання ним службових обов'язків і невиконання вироку суду. Пашинян в результаті був засуджений до року позбавлення волі (за першою статтею), до відшкодування збитку в розмірі 20 мінімальних зарплат (за другою статтею) і відшкодування збитків в тому ж обсязі (по третій статті). Касаційний суд Вірменії залишив вирок без зміни.
Влітку 1999 року став головний редактор газети «Айкакан жаманак».
На парламентських виборах 2007 року Пашинян був першим номером у списку блоку «Імпічмент», який вимагав відставки президента Роберта Кочаряна і прем'єра Сержа Саргсяна. В результаті блок посів 12-е місце, набравши 1,29 % голосів (більше 17 тисяч виборців). Нікол Пашинян назвав результати виборів сфальсифікованими і зажадав призначити нові вибори.
Кримінальне переслідування[ред. | ред. код]
2008 року — член передвиборчого штабу кандидата в президенти РА Левона Тер-Петросяна. Після заворушень 1-2 березня 2008 року в Єревані оголошено в розшук. 2009 року здався владі.
У січні 2010 року був засуджений на 7 років за звинуваченням в організації масових заворушень. Пізніше суд вдвічі скоротив термін, а в травні 2011 року він вийшов на свободу за амністією на честь 20-річчя незалежності Вірменії.
Депутат Національних Зборів Вірменії[ред. | ред. код]
2012 року обраний депутатом Національних зборів Вірменії за пропорційною виборчою системою від партійного блоку «Вірменський національний конгрес».
З 2013 року — член «Громадянського договору».
З 2016 року — член партії «Елк».
2017 року обраний депутатом Національних зборів Вірменії від партії «Елк».
У вересні 2017 балотувався на посаду мера Єревана і посів друге місце, набравши 21 % голосів.
У квітні 2018 року організував акції протесту проти обрання прем'єр-міністром Сержа Саргсяна.
22 квітня 2018 року Пашинян і Саргсян провели переговори, однак новообраний прем'єр-міністр залишив зустріч, після того як лідер опозиції заявив, що готовий обговорювати лише відставку Саргсяна. Цього ж дня, під час ходи в центрі Єревану поліція затримала Нікола Пашиняна[1].
Пізніше, 23 квітня Нікол Пашинян був звільнений. Цього ж дня прем'єр Саргсян подав у відставку, заявивши «Нікол Пашинян мав рацію. Я помилився. Створена ситуація має кілька рішень, але на жодне з них я не піду. Це не моє. Я залишаю посаду керівника країни».
Прем'єр-міністр Вірменії (з 2018)[ред. | ред. код]
З 8 травня 2018 року — Прем'єр-міністр Вірменії.
16 жовтня 2018 року подав у відставку. За його словами-це чисто формальний крок, мета якого розпуск Національних зборів Вірменії та організації дострокових парламентських виборів. Його відставку прийняв президент Армен Саркісян.
Протягом двох тижнів парламент повинен не вибрати прем'єр-міністра. Після цього за Конституцією парламент розпускається і призначаються вибори до парламенту в період на 30-45 день після розпуску парламенту, повинні бути в грудні 2018 року.
З 16 жовтня 2018 по січень 2019 року виконував обов'язки прем'єр-міністра.
24 жовтня 2018 року Національні збори Вірменії перший раз не обрала Прем'єра-міністра країни, 1 листопада воно не обрало його вдруге, після чого Президент Вірменії Армен Саркісян підписав указ про розпуск парламенту і призначення Дострокових парламентських виборів у Вірменії на 9 грудня. На цих виборах Блок Пашиняна «Мій крок» переміг, набравши 70,43 % голосів виборців.
14 січня 2019 року знову призначений прем'єр-міністром Вірменії.
Погляди[ред. | ред. код]
Будучи опозиційним депутатом, Пашинян заявляв про те, що Вірменія вступила в Євразійський економічний союз (ЄАЕС) «не добровільно, а вимушено»[2].
У квітні 2016 безпосередньо після збройних зіткнень у окупованій Азербайджаном Нагірно-Карабахської республіці, виступав за участь її представників на будь-яких переговорах з питання незалежності Арцаха.[3]
Сім'я[ред. | ред. код]
Одружений, виховує трьох дочок і сина.[4] Дружина — Ганна Акопян, є головним редактором газети «Айкакан жаманак».[5]
Примітки[ред. | ред. код]
|
| |||||||||
