Координати: 50°06′58″ пн. ш. 26°49′09″ сх. д. / 50.1161° пн. ш. 26.8192° сх. д. / 50.1161; 26.8192
Добра стаття

Палац Санґушків (Ізяслав)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Палац князів Санґушків
Палац князів Санґушків. Вид на центральний ризаліт. Сучасна світлина
50°06′58″ пн. ш. 26°49′09″ сх. д. / 50.1161° пн. ш. 26.8192° сх. д. / 50.1161; 26.8192
Статусневідомий
Країна Україна
РозташуванняІзяслав
Тип будівліпалац
ЗасновникБарбара Санґушкова
Будівництво1754 — 1770
Стану руїні
Палац Санґушків (Ізяслав). Карта розташування: Україна
Палац Санґушків (Ізяслав)
Палац Санґушків (Ізяслав) (Україна)
Мапа
CMNS: Палац Санґушків у Вікісховищі
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Палац Санґушків (значення).

Палац князів Санґушків — барокова будівля, частина архітектурного комплексу, розташованого в осерді Нового Заслава, на мисі при впадінні річки Понори до річки Горині.

Був збудований у 18 столітті за ініціативою княгині Барбари Санґушкової і до середини 19 століття слугував як одна з головних резиденцій Санґушків. Розпланування палацу типове для хрестово-коридорних будівель, що набули поширення у Речі Посполитій з другої половини 17 століття, і має італійське коріння. Поєднаний через дитинець з палацом князів Заславських і Новозаславським замком.

Фактично, від збудування палацу комплекс втрачає оборонне значення, виконуючи функції магнатської резиденції і господарсько-адміністративного центру волинських володінь князів Санґушків. З кінця 19 століття знаходився в російських руках (тоді палац зазнав суттєвих переробок, що змінили його зовнішній вигляд). До 1970-х років використовувався спочатку російським, а згодом радянським військом. Нині палац занедбаний і перебуває у стані руїни.

Історія

Художник Джузеппе Фульчі. Архітектор Паоло Фонтана. 1743 рік
Д. Фульчі. Паоло Фонтана. 1743 рік 		Якуб Фонтана
Якуб Фонтана. Автор невідомий.

Ініціаторкою зведення нового палацу, що в подальшому отримає ім'я палацу Санґушків, на обширі Новозаславського замку виступила вдова по князю Павлу Карлу Санґушку Барбара Санґушкова. Проект виконав придворний архітектор Паоло Фонтана. Проте старий архітектор не міг вповні задовольнити будівничих планів княгині, в зв'язку з чим вона заручилася досвідом королівського архітектора Якуба Фонтана, що вніс свої корективи до ескізу палацу[1].

Протягом 1754—1755 років було підготовлено будівельні матеріали: випалено цеглу, виламано камінь під фундамент, заготовлено ліс. Стіни палацу вимурувано до 1759 року, тоді ж встановлено крокви і покрито дах черепицею. Протягом 1759-1764 років будівлю цілком потиньковано, встановлено частину вікон і дверей, в деяких кімнатах вимощено підлогу. У вестибюлі палацу збудовано двоспадові сходи оздоблені залізною балюстрадою. Вестибюль накрито тичинкоподібним куполом з бляхи. Частину мистецького оздоблення зал і покоїв, а також камінів виконав Ян Пуш з Аннополя. Будівництво затягувалося через брак у місті необхідних майстрів і матеріалів. До прикладу, завіси, клямки і кутики замовляли одразу в кількох місцевостях: Терешках, Шепетівці, Аннополі, Мізочі. Камінь для камінів везли з Кунева, а для підлоги аж з Теребовлі. Бляху замовляли у Данціґу, олово у Конському.

Наполеон Орда. Палац князів Санґушків. 1872 рік

Хвороба завадила Паоло Фонтана закінчити справу своїх рук. Роботи над палацом завершено в 1765—1770 роках під керівництвом підскарбія заславського Юзефа Марковського: вправлено вікна, встановлено кутики і замки, печі обкладено кахлями. В 1774 році резиденцію передано на уряд управителя Яна Шумінського[2].

В палаці Санґушків двічі гостював польський король Станіслав Авґуст[3], де господарі Кароліна Санґушкова і Януш Модест Санґушко влаштували йому теплий прийом[4]. Вперше 27 листопада 1781 року, коли повертався з Кам'янця-Подільського. Вдруге 15 березня 1787 році дорогою до Канева. На честь другого приїзду короля відсалютовано з замкових гармат та влаштовано бал з яскравою ілюмінацією і феєрверком[5].

Серед улюблених імпрез князівського двору тих часів були виступи українських бардів-торбаністів Григорія, а згодом і Каетана Відортів[6].

У листопаді 1794 року в палаці на зустрічі з княгинею Санґушковою перебував особистий секретар провідника антиросійського повстання Тадеуша Костюшка Юліан Урсин Нємцевич[7].

Після смерті князя Карла Санґушка (†1840)[8] вже ніхто з власників постійно не мешкав у палаці. Лише час до часу в ньому відбувалися концерти і театральні вистави. Зокрема в 1848 році з ініціативи княгині Клементини Санґушкової у палаці відбувся виступ вокалістки Вільгельміни Скібінської в супроводі скрипаля Леона Поля, піаніста Стробля і його дочки, який зібрав близько трьохсот осіб. Під завісу карнавалу в 1861 році планувалися три вистави, зокрема «Шляхетність душі» Яна Хенцінського і «Для милого гроша» Аполло Коженьовського[9].

В 1860-х до палацу добудовано другий ярус східних і західних ризалітів, у яких влаштовано аркові віконні прорізи, по кутах оздоблено пілястрами, увінчено трикутними фронтонами і покритo двоспадовим дахом[10].

Після смерті князя Владислава Санґушка на початку 1870-х років князь Роман Даміан Санґушко, перший і останній ординат заславський, був змушений продати свою заславську резиденцію російській владі.

Санґушки — дідичі палацу

Вже під кінець 19 століття був розроблений проект переоблаштування палацу князів Санґушків під казарму, в якій мали розміститися помешкання, їдальня, бібліотека тощо для офіцерів російського війська[11].

Знаний любитель старосвітської архітектури Георгій Лукомський, відвідавши 1913 року місто Ізяслав, залишив такий опис стану, в якому знаходився архітектурний комплекс колишньої князівської резиденції:

У ньому немає вже баневого покриття серцевої частини, немає і півкруглих фронтонів на його бічних крилах. Немає й усієї мансардної крівлі помітної ще на малюнках Napoleona Ordy, тобто частин, що були ще в 40-50-х роках ХІХ ст. Тепер у палаці офіцерське зібрання. Всередині залишилися лише сходи з дивовижної краси поруччям, але вже немає усіх меблів, boiseries, картин французької і фламандської шкіл[12].
Помремо але не здамося (рос. Умрем но не сдадимся)- вандальське графіті часів СРСР на стіні палацу.

Під час Першої світової війни палац не постраждав. Росіяни й надалі використовували приміщення комплексу під військові потреби, змінився хіба що порядок. В колишньому палаці Заславських розташувалися гавптвахта, карцери і цойґгавз, у східному одноповерховому корпусі знаходилися помешкання офіцерів. У пивницях розташувалася навчальна кімната артилерійської школи. Перший поверх колишнього палацу Санґушків був пристосований під майстерні, а на другому також знаходилося офіцерське житло. На дитинці ж викопали криницю[13].

З 1920-х років у замку оселилися нові господарі — червоноармійці.

В 1944 році внаслідок артобстрілу Червоною армією і спричиненої ним пожежі палац суттєво ушкоджений. Після Другої світової війни будівля палацу Санґушків не використовується. Крокви і дерев'яні перекриття знищені за допомогою важкої військової техніки і використані для опалення.

Палац Заславських і Новозаславський замок після незначного ремонту і направлення дахів призначено на гуртожиток[14] і військові склади 88 полку радянської армії[15].

На початку 1980-х радянські військовики остаточно припинили використання комплексу. Замок був приречений на повільну руйнацію і цілковите зникнення.

25 липня 2006 року під час свого візиту до України руїни палацу відвідали прямий нащадок князів Санґушків Павло Санґушко з матір'ю Клавдією Санґушковою[16].

Дитинець

Вид на дитинець з південного сходу. 2001 рік

В 1759—1764 роках між новозбудованим палацом Санґушків і палацом Заславських зведено дитинець, прямокутний в проекції, з трьох сторін, окрім східної, оточений галереями, зі сходу і заходу двома монументальними брамами.

На думку дослідників, композиція дитинця заславського замку вирізняється високою мистецькою вартістю і є «єдиним подібним рішенням не лише на Волині, але й в архітектурі цілої Речі Посполитої»[17]. Власне це є патіо.

Східна брама занавісом сполучає дві галереї, бічні стіни яких із заокругленими наріжжями становлять до неї кутові ризаліти, додатково закцентовані декоративними вазонами. Складається враження суцільної стіни з п'ятьма арковими прорізами, що підсилюються тосканськими пілястрами, наголошеними на ризалітах, які підтримують відрізки балок з профільованим карнизом і аттиком. Стінки аттика мають утоплені площини зі зрізаними кутами, з яких виділяються площини, виконані своєрідним ланцюговим мотивом. Центральна арка більша за розмірами, наголошена потужнішими пілястрами, що підтримують трикутний фронтон[18]. Західна брама фактично повторює східну, однак є значно фундаментальнішою. Ця вежа, перекрита хрестовим склепінням, вирізнялася характерним бельведером, що мав вигляд півсферичної бані зі шпилем на незначному підбаннику і хрестоподібному даху, прикритому з чотирьох сторін лучковими фронтонами, прикрашеними розетками.

Перекриття галерей склепінчате — хрестове, покрите односпадовим дахом, конструкції якого на сьогодні повністю втрачені. Розмір дитинця в проекції — 30х30 м. Висота від поверхні землі до верхньої частини наявних конструкцій становить близько 4,5 м. Стіни та підпружні арки викладені з червоної обпаленої цегли розміром 270х140х70 мм на вапняному розчині. Товщина швів близько 1 см. Кладка ланцюгова — чергування тичкових і ложкових рядів.

Після 1870 року арки частково замуровані, і в них утворені прямокутні віконні і дверні прорізи. Над східною брамою побудовано дзвіницю у вигляді арки з трикутним фронтоном, бельведер над західною знищено[19].

Частина південної галереї дитинця зруйнована технікою міського комунального підприємства під час проведення «суботника» наприкінці 1990-х років[20].

Фортифікації

Вал від сторони річки Горинь.

У 1765 році розпочато роботи з реконструкції фортифікацій, успадкованих від Новозаславського замку. Від сторони Горині підвищено мур, поглиблено рови, розбудовано і зміцнено наріжні бастіони[21].

Оборонна замкова система налічувала чотири бастіони. На північно-західному бастіоні вивищувалася кам'яна восьмистороння вежа зі стрільницями, вкрита конусоподібним дахом, зруйнована під кінець 19 століття. Її спорудження ймовірно слід пов'язувати з будівельною активністю князя Олександра Заславського, на замовлення якого архітектор Валентин Мочиґемба збудував у заславському замку серед іншого «вежу від ставу»[22]. Остаточно систему бастіонних фортифікацій знищено протягом 20 століття. Нині про колишні укріплення свідчать лише земляний вал від сторони річки Горинь і рови зі східної і західної сторін замкового обшару.

Відомий український історик Володимир Антонович твердив, що замковий обшир був обмежений каналом, який з'єднував річку Понору з Горинню[23]. Таке твердження здається малоймовірним, адже рівень води у цих річках навіть у давнину не сягав такої висоти.

Парк

Наприкінці 1750-х років розпочато роботи зі створення парку. Від 1760 року цим питанням займався Йоган Георг Кнакфус з Антонінів, позаяк попередній садівник не впорався з цим завданням. Проект розробив Карл Георг Кнакфус. На середину 1760-х парк було розплановано і посаджено[24].

Парк розкинувся на невеликій площі, отож наприкінці 18 століття Клементина Санґушківна заклала новий парк. Він розташувався віддалік від палацу на передмісті Климівка[25].

У 1944 році на терені колишнього парку проводилися навчання роти саперів 234 фронтового запасного полку Червоної армії[26].

Опис

Вид на палацовий комплекс Нового Заслава. Світлина 1860-х років

За «Інвентарем палацу Заславського в день 1 серпня 1857 р., що був написаний» на першому поверсі розташовувалися тринадцять кімнат, для «розваг, прийомів і спання». Один з покоїв мав чотири мозаїчні колони, інші були поклеєні «мальованим папером». У шести кімнатах підлога була вкрита плиткою, в двох — імітація під цеглу, у пяти — дерев'яна. Двоспадовими сходами головного вестибюля можна було піднятися до невеличкого передпокою з двома колонами, звідки відкривалися двері до заль. На другому поверсі знаходилися три передпокої (перед обідньою залою, перед «жoвтим» покоєм і в західному павільйоні) та вісім кімнат, з яких два «мозаїчні», один з «стіною через середину», другий з чотирма колонами і опуклою стелею оздобленою ліпниною. В чотирьох покоях стіни були декоровані папером, стелі обрамлені ліпниною. Остання «жовта» кімната слугувала для гри у більярд. Крім «жовтого» для забав, існував ще «зелений» покій[27].

Свої враження від палацевого інтер'єру в 1864 році залишив волинський краєзнавець Тадеуш Єжи Стецький:

Замковий інтер'єр старанно тут підтримується. Прикрашено його чисельними пам'ятками; декілька заль з фамілійними портретами, багата колекція живопису, серед яких кілька відомої фламандської школи. Також багата колекція старих гравюр, польських і англійських і незлік китайської порцеляни.[28]

Окрім портретів Заславських, Санґушків, Ґоздських, виконаних на блясі натрунних портретів, пам'яток по видатних паніях Кунеґунді Чацькій (Санґушківні) і Анелі Санґушковій (Ледухівській)[29], виняткової цінності робіт Пітера Рубенса, від 1842 року в замку зберігався ще й так званий архів князів Санґушків[30]. Найдавніші документи в архіві сягали 1284 року, останні походили з 1873 року. Стосувалися зокрема історії церкви на південно-східних теренах давньої Речі Посполитої, доби Самозванців, історії козацтва часів гетьмана Богдана Хмельницького, історії родин Острозьких і Заславських, війни Івана Ґрозного з Зиґмунтом Авґустом. Зберігалися також ориґінальні листи російського царя до короля польського, листування князя Романа Санґушка, гетьмана польного литовського з королем, Остафієм Волковичем, Радзивилами, Хоткевичами і іншими. А також листи гетьмана Жолкевського до різних адресатів. Окремий масив документів становили матеріали, що стосувалися історії волинської землі. Документи з історії родини Санґушків також були виділені в окрему групу[31].

Після продажу замкового комплексу російській владі мистецькі збірки і палацове опорядження вивезене. Архів, частина меблів, живопису тощо опинилися у Славуті. Інша частина меблів, колекція портретів, розкішні кришталеві люстри перенесено до Антонінів. Частина збірок потрапила також до Ланьцута[32].

Розпланування палацу типове для хрестово-коридорних будівель, що набули поширення у Речі Посполитій з другої половини 17 століття. Комунікаційний шлях проходить через середину цілого будинку, перехрещуючись з перепендикулярно розташованими сіньми, що хорактеризує відкритий характер системи заславського палацу і виказує її італійське коріння. Крім того довгий серединний коридор з'єднується з другим поперечним коридором, розташованим вздовж західньої стіни. Другий поверх отримав амфіладне розпланування, система двошляхова, без коридору. Перекриття, за невеликим виїмком, по балках.

Фасад палацу Санґушків акцентовано по боках двома потужними двовісевими ризалітами, увінченими лучковими фронтонами, які оздоблені рельєфними зображеннями гербів і обладунків. Серцевину палацу становить монументальний ризаліт, в якому розташувався головний вхід до палацу, що має вестибюль і сходову кліть, в проекції наближений до квадрата з сильно заокругленими кутами, значно випинається за фасад будинку. Фасад серцевинного ризаліту прикрашають доричні та іонічні пілястри, що підтримують профільовані балки. В долішньому ярусі ризаліту влаштовано два віконних прорізи, в горішньому —- п'ять. Горішні вікна оздоблені декоративними щитками, утвореними хвилястими пелюстками, поєднаними з лучкуватим карнизом. Перед ризалітом підноситься фундаментальний портик на чотири колони, підкреслений втопленими по боках колонами. Вивершується розвиненим розкрепованим антаблементом, з високим аттиком, що частково затуляє бляшаний тичинкоподібний купол.

За автора центрального вестибюля палацу слід вважати архітектора Якуба Фонтана, хоча загальним опрацюванням проекту займався Паоло Фонтана.

Парковий фасад. Світлина 1870-х років

Значно скромнішим виглядає фасад від парку. Він також розчленований трьома ризалітами. Незначним тривісевим серединним ризалітом з надбудованим мезоніном і потужними бічними ризалітами, увінченими декорованими фронтонами. Найбільше уваги архітектор приділив серединному ризалітові. Його кути заокруглено, долішній ярус прикрашено рустуванням, горішній поодинокими пілястрами, що підтримують балки і трикутний фронтон. Парковий фасад має багато аналогій в сучасній польській архітектурі[33].

По периметру фасад палацу оперізує розвинений карниз, що переривається ризалітними добудовами східного і західного боків. Вікна долішнього ярусу вінчають декоративні фільонки. Вікна горішнього ярусу обрамлені лиштвою.

Був накритий ламаним чотириспадовим черепичним дахом. Піддашшя освітлювалося за допомогою восьми круглих люкарн.

Розмір палацу, враховуючи ризалітні виступи, 73,33х34,25 м. Стіни викладені з червоної обпаленої цегли розміром 310х150х70 мм на вапняно-піщаному розчині.

Будівлі палацу князів Санґушків у поєднанні з палацом князів Заславських, Новозаславського замку і комплексу монастиря ордену отців Лазаритів є втіленням чіткої композиційної ідеї, яскравим зразком волинського містобудування епохи Бароко.

Нині палац знаходиться в жахливому занедбаному стані. Дах, перекриття (окрім деяких склепінчатих), вікна, підлога, окремі несучі стіни, декоративне оздоблення, тощо повністю знищені.

  • Фасад від парку.
    Фасад від парку.
  • Залишки колони в інтер'єрі першого поверху.
    Залишки колони в інтер'єрі першого поверху.
  • Склепіння однієї з кімнат.
    Склепіння однієї з кімнат.
  • Залишки тинькування «жовтого» покою.
    Залишки тинькування «жовтого» покою.
  • Сходи головного вестибюля.
    Сходи головного вестибюля.
  • Другий ярус головного вестибюля.
    Другий ярус головного вестибюля.
  • Замковий міст.
    Замковий міст.
  • Серцевий ризаліт зі слідами обстрілу з вогнепальної зброї.
    Серцевий ризаліт зі слідами обстрілу з вогнепальної зброї.

Охорона пам'ятки

Постановою Ради Міністрів УРСР від 24 серпня 1963 року № 970 комплекс пам'яток, розташованих на новозаславському замковому обширі під загальною назвою «Садиба», узято під охорону держави[34].

В 1990 році фахівцями інституту «Укрпроектреставрація» здійснено архітектурно-археологічні обміри палацу.

Палац князів Санґушків занесено до Державного реєстру національного культурного надбання (пам'ятки містобудування і архітектури), охоронні номери комплексу, до якого також включено костел Святого Йосипа, 758 0—758 4[35].

Видобута з палацевих стін цегла на подвір'ї мисливців за будівельними матеріалами. Кадр з сюжету телевізійних новин.

В 2006 році український уряд виділив кошти на виготовлення передпроектної документації для проведення реставрації Старозаславського замку і архітектурного комплексу Новозаславського замку в сумі 500 000 грн., й окремо 250 000 грн. на розчистку завалів і протиаварійні роботи по палацу князів Санґушків[36][37]. З 2007 року фінансування програми реставрації архітектурної спадщини Ізяслава припинено.

Будівлі архітектурного комплексу систематично піддаються нападам вандалів і мисливців за будівельними матеріалами. Зокрема в 2007 році в етері місцевого телебачення ПП «Візит-Контакт» було показано сюжет, де наводилися докази умисного нищення палацу князів Санґушків. На жаль, після показу цього сюжету і безпосереднього звернення знімальної групи до правоохоронних органів «складу злочину» в діях зловмисників виявлено не було.

Новозаславський замок

Докладніше: Новозаславський замок
Західний фасад палацу кн. Заславських. Сучасна світлина.

Архітектурний комплекс 16-18 століть, що постав у зв'язку із закладенням князями Заславськими в останній чверті 16 століття міста Нового Заслава. Розташований на мисі при впадінні річки Понори до річки Гориня. Неодноразово перебудовувався. В 17 столітті це був комплекс кам'яних і дерев'яних споруд, оточених розвиненою оборонною системою. Тоді ж на обширі замку збудовано цегляний двоповерховий будинок — палац князів Заславських.

Суттєво постраждав під час воєнних подій Хмельниччини, а згодом і Північної війни. Реконструйований новим власником Павлом Карлом Санґушком в 1720-45 роках.

Складається з двох двоповерхових будинків, північно-західні кути яких підперто потужними контрфорсами. Західний фасад палацу Заславських розчленовано на площини і наголошено вертикальними рустованими пасами тривісевої серединної частини, що ледь виступає за фасад, і двох бічних. Серединна частина західного фасаду увінчувалася фронтоном зі спливами. Оперізаний карнизом складного січення. Був накритий вальмовим дахом.

Включений до нового архітектурного ансамблю після побудови в 1754—1770 роках палацу князів Санґушків.

Легенда заславського замку

Юзеф Крієгубер. Обід у Заславі в 1822 році. Графиня Йоанна Попелівна-Стецька перша праворуч з жіночого товариства
Коїлося це за життя князя Януша Санґушка стражника великого коронного, коли то одного дня об'явився на Заславському замку старий жебрак. Ще ніхто потребуючий співчуття не пішов від воріт того замку з порожніми руками, як і цього разу княгиня стражникова[38] відома своїми цнотами і чеснотою невіста, турботлива і уважна милостинею обділити його наказала. Прийняв її жебрак із покорою, лише наполягав щоб було йому дозволено з княгинею наодинці перемовитися. Коли задоволено було бажання його, після кількох слів вдячності, оповів щось на кшталт: «За містом Вашим пані є старі мури, про які знаєте напевно; колись то був оборонний замок, домівка Ваших предків, ніхто з нині живущих його іншим ніж тепер не пам'ятає, один я лиш такий зостався зі слуг того дому, що на власні очі бачив його піднесення і упадок. Неприятель і час знищили той замок, лишилися однак у завалених його льохах великі й необраховані скарби, один я тільки можу вказати, де слід їх шукати. Завчасно проте застерігаю Вас, люба пані, допіру як будемо близько від мети нашого пошуку, Заслав запалає, а коли буде по справі, згорить цілком. Не переймайтеся однак княгине і не зважайте на те, віднайденими бо скарбами втрати мешканців втричі зможете відшкодувати; я ж постійно буду під Вашою владою і за все відповім». Повернулася княгиня до гостей своїх й переказала їм свідчення жебрака. Сповнені цікавості почали на неї гуртом налягати, щоб до слів жебракових прислухалася. Відтак назначено було день початку робіт, а комендант військової залоги, що перебувала тоді саме в місті, підлеглих своїх для помочі і поспіху затруднив. Швидко рухалася робота за вказівками жебрака, а княгиня, гості замкові (серед яких знаходилася хорунжівна Стецька[39]) і десь половини мешканців міста, зранку вже пантрували біля місця початку робіт. Над вечір коли розкопки до завтра мали відкласти, у одного з копачів зломився заступ, на камінь наткнувшись. Радісний галас злетів з вуст присутніх, коли було помічено щось на кшталт склепіння, тієї ж миті йокнули дзвони кількох костелів та церков заславських, й широка заграва пожежі розлилася над містом. Порух охопив серця присутніх й усе що було живе занедбавши шуканину, поквапилося рятувати свої і Божі обійстя. Подибав слідом і таємничий жебрак й терпляче очікував заспокоєння переполоху. І знову за кілька днів цікавість і хтивість перемогли обачність, а підбурена людом і комендантом княгиня, вирушила за місто, в оточені кінних поїздів і пішоходів, із старим жебраком на чолі. Тисячі рук взялися разом до роботи, й двох годин не встигло сплинути, як з'явилися перед очі шукачів важкі ковані двері; оце зараз страшне видовище знову перервало їхню роботу. Заслав на чотирьох відрогах своїх пломеніючим вогнем запалахкотів; дарма що була покинута в місті для запобігання цьому залога, й вона нічогісінько не могла вдіяти. Дзвони тривожним янчанням заглушали зойки втікаючих скарбошукачів, чорні клуби диму, як розбурхані хвилі неслися над містом, а голосіння й нарікання лунали довкруги. Проте вагався люд здобичі хтивий, погроз і закликів княгині наслухавшись, допоки не показався від міста почет духівництва з образом Богородиці на чолі, і впавши перед княгинею на коліна, почали заклинати її покинути ту страшну й пов'язану з такою кількістю нещасть забавку. Тільки тоді враження від подій досягло усвідомлення, погамувало і упокорило помисли всіх, що на коліна падати почали, благаючи порятунку в своєї покровительниці, після чого з образом негайно до міста рушили. Згасла тоді й пожежа навіть при млявому гасінні, лишень жебрак загубився в натовпі й від тоді його більше не бачили, а княгиня роздавши щедрі відшкодування родинам погорільців землею і грузом розкопки засипати наказала [40]

.

Примітки

  1. ↑ Jόzef Skrabski. Paolo Fontana. Nadworny architekt Sanguszkόw. Tarnόw 2007. S. 85-87.ISBN 978-83-85988-77-9 (пол.)
  2. ↑ Jόzef Skrabski. Zasław jako ośrodek artystyczny w XVII i XVIII wieku (пол.); Jόzef Skrabski. Paolo Fontana. Nadworny architekt Sanguszkόw. Tarnόw 2007. S. 89.ISBN 978-83-85988-77-9 (пол.)
  3. ↑ Юзеф Кшивіцький. Заслав (Zasław) // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1895. — Т. XIV. — S. 443. (пол.)
  4. ↑ Вдячний за виявлену гостинність Станіслав Авґуст подарував княгині Кароліні Санґушковій (Ґоздзькій) діамантові браслети. Під час другого візиту король нагородив князя Януша Санґушка орденом Білого Орла.
  5. ↑ Тадеуш Єжи Стецький. Волинь. Статистичний, історичний і археологічний огляд. Львів, 1864. Т. 1 (пол.)
  6. ↑ Заслав // О. Цинкаловський, Стара Волинь і Волинське Полісся. Краєзнавчий словник — від найдавніших часів до 1914 року. Т. 1. Вінніпег 1986, с. 439.
  7. ↑ Після поразки в битві під Мацєйовичами Тадеуша Костюшка, Юліана Урсина Нємцевича та ін. під арештом допроваджувано у Росію, коли в листопаді вони мали кількаденну зупинку у Заславі. Див.: Julian Ursyn Niemcewicz. Notes of my captivity in Russia, in the years 1794, 1795, and 1796 (англ.)
  8. ↑ Карл Санґушко був пошлюблений зі своєю кровною Доротою Санґушківною. Після розлучення з нею провадив життя самітника в заславському палаці, де й помер. Див.: Aftanazy Roman. Materiały do dziejów rezydencji. Warszawa, 1988. T. 5 a. S. 647.
  9. ↑ Aftanazy Roman. Materiały do dziejów rezydencji. Warszawa, 1988. T. 5 a. S. 648—649.
  10. ↑ Aftanazy Roman. Materiały do dziejów rezydencji. Warszawa, 1988. T. 5 a. S. 650.
  11. ↑ Jόzef Skrabski. Paolo Fontana. Nadworny architekt Sanguszkόw. Tarnόw 2007. S. 89-90.ISBN 978-83-85988-77-9 (пол.)
  12. ↑ Хроніка 2000. Український культурологічний альманах. Київ 2005. Вип. 63-64. Ч. 2: Георгій Лукомський і українська художня культура. С. 30.
  13. ↑ Романова Т. Г., Банько В. Г., Крощенко Л. М., Фишман Р. Л., Гончар Л. Г. Памятник архитектуры охр. 758/1 Усадьба. Дворец XVIII в. Предварительные работы. Киев, Институт «Укрпроектреставрация», 1989. (рос.)
  14. ↑ Існував до середини 1960-х років.
  15. ↑ Свидетельство Федора Мацюка (рос.)
  16. ↑ Володимир Федотов. Візит пам'яті // «Зоря Надгориння» 3. 08. 2006; Олексій Ананов. Повернення "блудного князя"
  17. ↑ Є. Ковальчик. Пізньобарокові магнатські резиденції на Волині та Львівщині // Українське Бароко та європейський контекст. Київ 1991. С. 56.
  18. ↑ Jόzef Skrabski. Paolo Fontana. Nadworny architekt Sanguszkόw. Tarnόw 2007. S. 87, 241—242.ISBN 978-83-85988-77-9 (пол.)
  19. ↑ Абрамович Н. Волинська старовина: опис пам'ятників старовинної архітектури на Волині за Г. Лукомським. Житомир 1914. С. 63.
  20. ↑ Сергій Охрімчук. Тут буде місто-сад // «Зоря Надгориння» 22. 04. 1999.
  21. ↑ Jόzef Skrabski. Paolo Fontana. Nadworny architekt Sanguszkόw. Tarnόw 2007. S. 87.ISBN 978-83-85988-77-9 (пол.)
  22. ↑ Володимир Александрович. Мистецькі клопоти князя Олександра Заславського // Український археографічний щорічник. Вип. 15. Т. 18. Київ 2010. C. 176-177.
  23. ↑ Антонович В. Б. Археологическая карта Волынской губернии. Москва 1900. С. 103. (рос.)
  24. ↑ Jόzef Skrabski. Zasław jako ośrodek artystyczny w XVII i XVIII wieku (пол.); Jόzef Skrabski. Paolo Fontana. Nadworny architekt Sanguszkόw. Tarnόw 2007. S. 87-89. ISBN 978-83-85988-77-9 (пол.)
  25. ↑ Dunin Karwicki J. Wedrowka od zrodel do ujscia Horynia. Krakow 1891. S. 47-48; Aftanazy Roman. Materiały do dziejów rezydencji. Warszawa, 1988. T. 5 a. S. 651—652.
  26. ↑ Спогади Григорія Підрези про Другу світову
  27. ↑ Jόzef Skrabski. Paolo Fontana. Nadworny architekt Sanguszkόw. Tarnόw 2007. S. 236—237. ISBN 978-83-85988-77-9 (пол.)
  28. ↑ Цит. за: Тадеуш Єжи Стецький. Волинь. Статистичний, історичний і археологічний огляд. Львів, 1864. Т. 1 (пол.)
  29. ↑ Antoni Urbański. Podzwonne na zgliszczach Litwy i Rusi (пол.)
  30. ↑ Перед тим зберігався у монастирі оо. Лазаритів в Заславі.
  31. ↑ Aftanazy Roman. Materiały do dziejów rezydencji. Warszawa, 1988. T. 5 a. S. 651. Див. про архів: Ковальський М. П. Документи родинного фонду Сангушків Краківського Державного воєводського архіву як джерела з соціально-економічної історії України XVI—XVIII ст. // Архіви України. Київ 1983. № 3. С. 60-63.
  32. ↑ Юзеф Кшивіцький. Заслав (Zasław) // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1895. — Т. XIV. — S. 443. (пол.); Aftanazy Roman. Materiały do dziejów rezydencji. Warszawa, 1988. T. 5 a. S. 651.
  33. ↑ Jόzef Skrabski. Paolo Fontana. Nadworny architekt Sanguszkόw. Tarnόw 2007. S. 238—241. ISBN 978-83-85988-77-9 (пол.)
  34. ↑ Державний реєстр національного культурного надбання (пам'ятки містобудування і архітекктури України) // Пам'ятки України. 1999. № 2-3. С. 6, 155.
  35. ↑ Державний реєстр національного культурного надбання (пам'ятки містобудування і архітекктури України) // Пам'ятки України. 1999. № 2-3. С. 155.
  36. ↑ За ці кошти частину ґрунту з першого поверху палацу вигорнено перед центральний ризаліт і південний фасад.
  37. ↑ Володимир Федотов. Справа на мільйон. // «Подільські новини» 22.11.2006
  38. ↑ Либонь йдеться про Анелю Санґушкову.
  39. ↑ Йдеться про графиню Йоанну Попелівну-Стецьку, хорунжівну коронну, бабуню Тадеуша Єжи Стецького, яка йому цю леґенду переповіла, а він її нам переказав.
  40. ↑ Цит. за: Тадеуш Єжи Стецький. Волинь. Статистичний, історичний і археологічний огляд. Львів, 1864. Т. 1 (пол.)

Див. також

Джерела в інтернеті

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Палац Санґушків (Ізяслав)

Джерела

  • Joanna Winiewicz. Biografija i działalność Pawła Fontany w świetle dworu Sanguszków // BHS. T. 49. 1987. № 3-4. (пол.)
  • Roman Aftanazy. Materiały do dziejów rezydencji. Warszawa 1988. T. 5 a. S. 647—653. (пол.)
  • Jόzef Skrabski. Paolo Fontana. Nadworny architekt Sanguszkόw. Tarnόw 2007. ISBN 978-83-85988-77-9 (пол.)
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Палац_Санґушків_(Ізяслав)&oldid=7211388