Революції 1848—1849 років

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Революції
1848—1849 років
Франція
Австрійська імперія:
   Австрія
   Угорщина
   Чехія
   Хорватія
   Воєводина
   Трансільванія
   Словаччина
   Галичина
   Словенія
   Далмація та Істрія
   Ломбардія та Венеція
Німеччина
Італійські держави:
   Неаполітанське королівство
   Папська область
   Тоскана
   П'ємонт та герцоґства
Польща
Валахія та Молдавія

Революції 18481849 років (відома під назвою «Весна націй» та «Народна Весна») — низка революцій, що прокотилися Європою у 1848 році. Весна Націй досі залишається наймасштабнішою у європейській історії хвилею революцій, проте в зв'язку з політичними реакціями, у всіх випадках влада була відновлена протягом року[Джерело?].

Революції були демократичними по своїй природі, ставлячи за основу знищення феодальної форми правління і створення незалежних національних держав[Джерело?].

Революційна хвиля зародилася в Франції на початку року та швидко поширилася на більшу частину Європи та частину Латинської Америки. Близько 50 країн були враженими, революціонери не мали зв'язку між собою та не співпрацювали, діючи незалежно[Джерело?].

Шість чинників були основними: поширене невдоволення політичним курсом, вимоги вагомішої участі народу в управлінні країнами, вимоги вільної преси, вимоги робочого класу, поширення націоналізму і перебудова політичної системи серед монархів, аристократії, армії, церкви та селянства[Джерело?].

Революція у Франції[ред.ред. код]

Лютнева революція 1848

Нова революція у Франції була зумовлена посиленням протиріч між фінансово-урядовою верхівкою й іншими верствами населення, її прихід прискорився неврожаями 18451846 pp. та економічною кризою 1847 р. Почалися масові банкрутства, звільнення та зростання безробіття. Улітку 1847 р. розпочався рух так званих банкетів: щоб пропагувати реформи і при цьому обійти суворі заборони спілок та зборів у Парижі та великих провінційних містах організовувались обіди. Під час них гучно говорили про реформи і різко критикували уряд. Розлючений уряд заборонив черговий такий банкет, призначений на 22 лютого 1848 р. Це стало безпосереднім приводом до революції. Почалися масові заворушення. Король відправив уряд у відставку, розпустив палату депутатів і погодився провести реформу. Армія не підтримала Луї-Філіпа. Коли він на коні у супроводі синів під'їхав до військ, які захищали його палац, то вони не відповіли на його привітання, а національна гвардія кричала: «Реформи!». 24 лютого Луї-Філіп зрікся престолу і втік в Англію, а 25 лютого 1848 р. було проголошено II республіку (І — в 1792-1804 pp.)

4 травня 1848 р. почали роботу Установчі збори. Більшість у них мали праві республіканці (500 місць з 880). Орлеаністи і легітимісти провели 300 кандидатів, демократи і соціалісти — 80. Збори відмовили у створенні міністерства праці, чого хотіли робітники; були заарештовані лідери робітничої опозиції. Це спричинило повстання в Парижі. Військовий міністр генерал Кавеньяк отримав повноваження диктатора. Проти 45 тис. повстанців було кинуто 250 тис. солдатів. 11 тис. учасників повстання, яке за чотири дні зазнало поразки, було відправлено в заслання.

12 листопада 1848 р. була прийнята Конституція II республіки. Вища виконавча влада належала президенту, якого обирали загальним голосуванням на три роки, а законодавча — Законодавчим зборам, які обиралися на чотири роки. Але виборче право не поширювалося на значні групи робітників. Президентські вибори відбулися 10 грудня 1848 р. Вважалося, що найбільші шанси має приборкувач червневого повстання генерал Кавеньяк. Але досить несподівано президентом обрали небожа імператора Наполеона Бонапарта, сина його брата Людовіка — Луї Бонапарта (1808-1873 pp.). На виборах він отримав 5,4 млн голосів, а Кавеньяк — 1,4 млн. Він зібрав голоси всієї опозиції, за нього проголосували роялісти і католики, селяни і робітники, які не мали ніякого виховання і орієнтувалися лише на знамените прізвище Бонапарт. На відміну від свого великого дядька Луї був людиною посередніх здібностей, але великих амбіцій. Він народився в Голландії, де Наполеон поставив свого брата королем, жив в Італії та Англії, Двічі намагався захопити владу у Франції (в 1836 і 1840 pp.), але невдало, був засуджений за це до довічного ув'язнення, відбув шість років, але зумів утекти.

У 1850-1851 pp. у Законодавчих зборах розгорнулася боротьба між бонапартистами та їх супротивниками за внесення до Конституції поправки про можливість переобрання президента на другий термін. Отримавши відмову, бонапартисти здійснили державний переворот. У ніч на 2 грудня 1851 р. війська Луї Бонапарта за короткий термін захопили всі основні державні установи. Були заарештовані лідери опозиції, кількість заарештованих досягла 26 тис. Плебісцит, проведений 14 і 22 грудня, показав, що 7,5 млн французів проголосували «за» президента і лише 700 тис. були «проти». У січні 1852 р. була опублікована нова Конституція, яка продовжувала термін правління Луї Бонапарта на 10 років. Законодавчий корпус був позбавлений багатьох прав. 21 листопада 1852 р на всенародному референдумі 7,8 млн французів проголосувало за імперію, 253 тис. проти, близько 2 млн утримались. 2 грудня 1852 р. Луї Бонапарт проголосив себе імператором під іменем Наполеона III (1852-1870 pp.). Наполеоном II бонапартисти вважали сина Наполеона І, який ніколи не правив і помер у 1832 р.

Революція в Німеччині[ред.ред. код]

На берлінських барикадах, 19 березня 1848

Наявність залишків феодалізму, роздробленість Німеччини, яка гальмувала її розвиток, вплив революції у Франції — все це зумовило розгортання революції в Німеччині.

Найперша революція почалася в Бадені. Народна демонстрація подала до парламенту цього герцогства петицію, де вимагала свободу зборів та друку, скликання загальнонімецьких Установчих зборів, призначення відповідального міністерства, запровадження суду присяжних. Під тиском демонстрантів уряд пішов на певні поступки.

У Баварії 3 березня 1848 р. королю Людвігу І були подані петиції з вимогою політичних свобод. Робітники і студенти захопили військовий арсенал і озброїлися. 21 березня Людвіг І зрікся престолу на користь свого сина і втік.

Революційний рух у Пруссії почався з Кельна, перекинувся на Берлін. 10 днів у місті йшли демонстрації, 18 березня 1848 р. почалися сутички з військами. Повстанці зазнали суттєвих втрат, але король наказав вивести війська з Берліна. 22 березня було видано указ про демократичні перетворення. Успіхи революції сприяли піднесенню національно-об'єднаного руху. Головною політичною вимогою став заклик до скликання всенімецьких Установчих зборів. Улітку 1848 р. відбулися вибори до всенімецьких Установчих зборів, які отримали назву Франкфуртський парламент. Уперше разом з буржуазією у ньому мали представництво інтелігенція — професори, адвокати, літератори. Але німецькі монархи не визнали цей парламент.

28 березня 1849 р. Франкфуртський парламент схвалив Імперську Конституцію, яка передбачала створення Німецької імперії, куди мала ввійти і Австрія. Усі держави імперії (Баварія, Саксонія, Ганновер, Вюртемберг, Баден) зберігали внутрішню самостійність, але зовнішні функції, командування збройними силами передавалися центральному уряду. Проголошувалися основні демократичні свободи. Імперську корону запропонували прусському королю Фрідріху Вільгельму IV, але він відмовився її прийняти. 29 дрібних та середніх німецьких держав визнали цю Конституцію, але основні німецькі держави відхилили її.

У травні 1849 р. почався новий етап революції в Німеччині. Початок цього етапу пов'язаний з повстанням у Дрездені. Далі події перекинулися на Рейнську область. Король спрямував сюди 60-тис. армію, яка придушила повстання.

Особливості революції в Італії[ред.ред. код]

В Італії революція 1848 р. почалася з народного виступу на острові Сицилія, де безземельне селянство і робітники сірчаних копалень нещадно експлуатувалися великими землевласниками і капіталістами. До цього додалося погіршення економічної ситуації внаслідок неврожаїв та криз. 12 січня 1848 р. спалахнуло повстання в Палермо — головному місті Сицилії. Урядові війська було розбито, король змушений був утворити ліберальний уряд і пообіцяти конституцію.

У березні революція перекинулася на інші області Італії. Особливістю революції 1848 р. в Італії було те, що вона була спрямована не лише проти феодально-абсолютистських порядків, а й проти австрійської влади. Король П'ємонту (Сардинське королівство) оголошує війну Австрії. Його підтримали уряди інших італійських держав. Але австрійський блок був неміцним, усередині нього були істотні суперечності. Першим не витримав Папа римський, якому австрійське духовенство загрожувало розколом. Папа Пій IX відмовився воювати з Австрією, його дії повторив король Неаполітанський.

Ще до революції в Італії сформувалися дві основні течії: республіканська та ліберальна. На чолі першої стояв Джузеппе Мадзіні, який створив таємне товариство «Молода Італія». До цього руху належав і один з героїв Італії Джузеппе Гарібальді (1807-1882 pp.), який народився в Ніцці, у сім'ї мореплавця. Змушений за участь в організації «Молода Італія» покинути батьківщину, він воював у Бразилії та Уругваї проти реакційних режимів. У 1848 р. Гарібальді брав активну участь у війні проти Австрії.

Ліберальний рух розвивався в основному на півночі країни. Його лідером був Камілло Кавур, який прагнув об'єднати італійські держави під скіпетром Сардинського королівства.

Антиавстрійська коаліція зазнала поразки. Проте революція не закінчилася. Мадзіні сказав: «Війна королів закінчилася, війна народу починається». У Римі пройшли вибори до Установчих зборів на основі загального, прямого і таємного голосування. На пропозицію Гарібальді Збори прийняли рішення про позбавлення влади Папи римського і встановлення республіки. Уперше над Капітолієм піднявся трикольоровий національний прапор.

Під тиском громадськості сардинська армія знову почала військові дії проти австрійців, але зазнала поразки. Сардинський король змушений був зректися престолу. Почався спад революції. За закликом Папи римського в Італію направили свої війська Франція, Іспанія та Неаполь. Спочатку інтервенти зазнали поразки, але потім, вигравши час, розгорнули наступ і захопили Рим на початку липня 1849 р. Римська республіка перестала існувати. Осередком революції залишилася лише Венеція. 11 місяців тривала нерівна боротьба цього міста з австрійськими військами, які блокували його з моря і суші. У місті почався голод, епідемії тифу та холери. 22 серпня 1849 р. Венеція капітулювала. Революція в Італії закінчилася. Італійському народу не вдалося ні звільнитися від іноземного гноблення, ні ліквідувати реакційно-монархічні порядки та феодальні пережитки, ні створити єдину національну державу.

Революція в Австрійській імперії та її значення[ред.ред. код]

{{main|Рев .

15 березня 1848 р. почалася революція в Угорщині. Під тиском маніфестацій угорський сейм прийняв ряд постанов: про скасування дворянських привілеїв, скасування панщини (але за викуп). Був сформований національний угорський уряд.

У червні 1848 р. відбулося повстання у Празі. Німецька буржуазія в Чехії нам У травні 1848 р.

У Відні 6 жовтня 1848 р. знову почалося збройне повстання, яке мало на меті завадити вводу військ в Угорщину. Це повстання було найзначнішою подією революції 1848 р. в Австрії. Близько місяця Відень знаходився в облозі імператорських військ і лише 1 листопада їм удалося захопити столицю. Почався терор. Але австрійський імператор Фердинанд І зрікся престолу на користь свого небожа Франца-Йосипа (1848—1916 pp.). Новий імператор направив війська в Угорщину і захопив Будапешт. Уряд і парламент революційної Угорщини переїхали в Дебрецен. Тут 14 квітня 1849 р. було проголошено незалежність Угорщини. Правителем було обрано Лайоша Кошута. Активну роль у революції відіграв поет Шандор Петефі. Спочатку угорська армія здобула ряд перемог, захопила Будапешт і наблизилася до австрійського кордону. Австрійський імператор попрохав допомоги в російського імператора Миколи І. У травні 1849 р. в Угорщину ввійшло дві російські армії чисельністю 140 тис. солдатів. Австрійська армія нараховувала 127 тис., а угорська — 170 тис. Угорські війська зазнали поразки, Кошута відсторонили від керівництва країною. 13 серпня угорська армія капітулювала, хоча останні осередки опору було придушено в кінці вересня 1849 р. Почалися репресії. Було страчено 13 генералів угорської армії та кілька сот найактивніших учасників революції, більше 10 тис. ув'язнено.

Революції 1848—1849 pp. дали поштовх формуванню лібералізму, привели до структурних змін у системі управління держав, сприяючи переходу до конституційних норм життя суспільства.

Література[ред.ред. код]


Історія Європи Це незавершена стаття з історії Європи.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.