Добрянський Адольф Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Адольф Добрянський. Відень, 1883 рік

Добрянський Адольф Іванович гербу Сас (нім. Adolf Ritter von Sacsurov Dobrzanski, *19 грудня 1817, Рудлов, комітат Земплін — †19 березня 1901, Інсбрук) — західноукраїнський політичний і громадський діяч, історик, публіцист москвофільського напрямку; державний службовець Австро-Угорщини.[1] Походив зі священицької родини. Закінчив у тодішній Угорщині філософський факультет (1833) в Кошицях, юридичний факультет (1836) у Хебі та Гірничо-лісову академію (1840) у Банській Штявниці[2]. Ідеолог переходу уніатів в православ'я, автор багатьох робіт, присвячених історії, етнографії, релігійній і політичній ситуації в австрійській Русі. Визнаний лідер москвофільської течії у карпаторуському і галицькоруському рухах, прихильник культурного, мовного і етнічного єднання австрійських русинів з росіянами Російської імперії. Дід лінгвіста Г. Ю. Геровського, політика О. Ю. Геровського, художника Грабаря Ігоря Емануїловича, тесть філолога А. С. Будиловича[ru].

Біографія[ред.ред. код]

Походження, навчання[ред.ред. код]

Адольф Добрянський походив із старовинного шляхетського роду Сас, родоначальником якого, згідно з його автобіографічними спогадами, був православний воєвода Томова Сова, який переселився з Русі в Угорщину в X столітті з князем Гейзою. Добрянських визнав шляхтичами, імовірно, 1445 року жупан Кендеш з Маковицького панства (Мако). Шляхетство було підтверджене Марамароською законодавчою палатою 1763 року. Батько Адольфа — Іван Іванович Добрянський — був греко-католицьким священиком, як і дід. Матір — Шарлота Андріївна, вроджена Сепешгазій (Сепешхазі), дочка Левоцького міського голови.

Народився Адольф Іванович в селі Рудлів, Земплинської жупи Австрійської імперії (нині біля Воронова, у Словаччині), де батько був настоятелем парафії. Батьки Адольфа були дуже освіченими. Його мати, приміром, розмовляла німецькою, угорською, французькою, знала латину, просту руську (українську)[уточнити] та церковнослов'янську. Читати й писати по-руськи він вивчився дома, а потім, коли йому виповнилося п'ять років, його відправили вчитися німецької мови до бабусі Варвари Сепешгазій до міста Левочі, де він також пішов у гімназію, закінчивши два класи до 1828 року. Потім він навчався в Рожняві, де закінчив третій клас і добре навчився угорської мови, четвертий і п'ятий класи закінчив в Мішкольці, де познайомився з основами православного обряду християнства. Останній клас гімназії - шостий, Добрянський провчився знову в Левочі, неподалік від якої, в селі Завадка служив його батько, переведений з Рудлова.

Вищу освіту здобував в Кошицях і Еґері, на філософському і юридичному факультетах. Під час навчання сформувався його світогляд, духовні і суспільно-політичні погляди. Бувши уніатом, Добрянський духовно був ближчий до православ'я, і розглядав уніатство не як шлях від православ'я до католицтва, а навпаки, як спосіб спочатку в межах обрядів, а потім і догматично перейти до православ'я. Великий вплив на Добрянського справило угро-сербське православне духовенство, навіть першу книгу церковнослов'янською мовою йому дав серб Ісакович. Ще студентом Добрянський виявив свої лідерські здібності, ставши духовним вождем студентів, які захоплювались слов'янофільством. Потім він певний час займався юридичною практикою, а потім вступив до Гірської й лісової академії в Банський Штявниці, де чотири роки вивчав гірничу справу й лісівництво. Там він познайомився з галичанами і московитами, а також з іншими слов'янами, які приїжджали вчитися в Академію.

Державна служба[ред.ред. код]

У 1840 році його призначили практикантом до Віндшахта, а за два роки він став там само кунстофіцером. Через чотири роки Добрянського нагородили за відмінну службу і відправили до Відня для вдосконалення знань у будівельних майстернях Віденсько-глокницької залізниці під керівництвом найкращих інженерів. 1847 року його відправили в Чехію, де він відкрив кам'яно-вугільні копальні й був призначений кунстофіцером у Брандейзель. Під час проживання в Чехії Добрянський познайомився з Вацлавом Ганкою, Франтішеком Палацьким, Карелом Гавлічеком та іншими панславістами.

У березні 1848 року Добрянський отримав вказівку повернутися в Угорщину, де в квітні він був представлений міністрові фінансів Кошуту, а потім поїхав назад до Віндшахта, де проживала у своїх батьків його дружина Елеонора Йосипівна (у дівоцтві Мільвіус) з дітьми. Там його захоплено зустріли місцеві словаки. Взяв участь у виборах до угорського сейму, проте вибір був скасований на місці, у селі Німцях, а депутатом був призначений Емерих Шембері (Шемберг). Мадярські шовіністи бачили у Добрянському лідера всіх слов'ян, і збиралися розправитися з ним. Розгоралася Угорська революція, і Добрянський зрозумів, що його життя в небезпеці. Особливо він переконався в цьому, коли у вересні вирушив у відпустку до Завадки, і дорогою дізнався про страту декількох словацьких патріотів. Він ховався у свого батька на Спиші та у зятя Яницького в Мальцові, поки підійшло австрійське військо під командуванням графа Шліка. Тоді Добрянський переселився до Пряшева, де розгорнув діяльність зі збору підписів під проханням до імператора Франца Йосипа про приєднання Угорської Русі до Галичини, що звільнило б карпаторуське населення від мадярської залежності. Проте незабаром ситуація загострилася й генерал Шлік почав відступати. Добрянський, якого ледве не полонили гонведи в лютому 1849 року, вирушив у Галичину. Він зупинився в Тиличі у священика Михайла Криницького. Там народився син Адольфа Івановича, Мирослав. Потім Добрянський перебрався до Перемишля.

Потім Добрянський переїхав до Львова. Він оселився в архієрейській будівлі при соборі Святого Юра. У Львові він взяв активну участь у галицько-руському національному русі, познайомився з Куземським, Малиновським, Лотоцьким, Величковським, Петрушевичем, Зубрицьким та іншими, підключився до роботи «Головної Руської Ради», брав участь у її засіданнях і в депутації, організованій Радою для того, щоб пред'явити галицькому намісникові графові Ґолуховському прохання про приєднання Русі Угорської до Королівства Галичини та Володимирії. Потім Добрянський їздив до Відня, щоб дізнатися, чому так довго немає відповіді, зустрічався із заступником міністра внутрішніх справ, який сказав що возз'єднання австрійської Русі протистоїть державним інтересам. 19 квітня 1849 року Добрянського призначили цивільним комісаром при російському війську Франца Зичія, яке Російська імперія спрямувала до союзної Австрії, щоб придушити угорське повстання. 13 червня він вступив до 3-ього корпусу, під начальство генерала Ф. В. Рідигера (предка Алексія II). Брав участь у битвах при Ваці та Дебрецені, приймав полонених під Вілагошем, а в селі Артанде біля Великого Варадина був присутнім коли Рідигер приймав угорську військову депутацію, яка від імені усієї армії висловлювала прохання про приєднання Угорщини до Росії. Добрянський також відзначав той факт, що місцеві угорці, які завжди неохоче надавали провіант австрійській армії, для російської армії робили це із задоволенням, оскільки вважали австрійців своїми ворогами, а росіян — союзниками, і сподівалися після закінчення повстання прийняти підданство Росії. Командування належним чином оцінило діяльність Добрянского на цій посаді, і він отримав нагороди — два дорогоцінні пістолети від графа Паскевича, Орден Святого Владимира 4-го ступеня, Орден Святої Анни 3-го ступеня, а також медаль «За утихомирення Угорщини і Трансільванії».

Після втихомирення повстання Добрянський певний час обіймав посаду верховного комісара в Сегединському окрузі, але невдовзі був вимушений залишити роботу через серйозну хворобу. Після одужання він разом з кількома угроруськими патріотами поїхав до Відня, де депутація, наділена повноваженнями від єпископа Йосипа Гаганца і обох угро-руських консисторій удостоїлася прийому у імператора Франца Йосипа. Делегати висловили прохання про приєднання Угорської Русі до Галичини. Це прохання задоволене не було, проте незабаром був утворений Ужгородський округ, в якому на адміністративні посади були призначені русини. Так, А. І. Добрянський отримав пост другого окружного доповідача (референта) і правителя канцелярії в Ужгороді. Це дозволило йому на новому рівні займатися національним відродженням Угорської Русі. За його ініціативи були призначені руські чиновники, у діловодство введена руська мова, з'явилися руські написи на вулицях. Мадярські сили регіону, що прагнули мадяризації і повної асиміляції русинів, сприйняли це вкрай негативно. Через п'ять місяців Добрянський був відкликаний наказом командувача Кошицького військового округу генерала Бордоло до Шариш, де був королівським комісаром для розслідування посадових злочинів жупана й інших місцевих чиновників. Надалі він брав участь в розборах різних ситуацій в різних регіонах як референт, 1851 року його призначено секретарем першого класу при угорському наміснитцтві, потім, в 1853 році членом намісницької ради у Великому Варадині, а потім переведено на цю ж посаду в Будапешт. За весь цей час йому доводилося займатися найрізноманітнішою роботою, починаючи від врегулювання земельних конфліктів серед селян і закінчуючи осушенням боліт і регуляцією річок. Уряд належним чином оцінив цю діяльність і в 1857 році він отримав Орден Залізної Корони 3-го ступеня а також лицарське звання з правом додати до прізвища приставку Сачуров, за назвою села поблизу Рудлова, яке він купив.

У 1859 році Імператорсько-королівський інститут обрав Адольфа Добрянського своїм членом-кореспондентом за заслуги з хіміко-геологічного дослідження мінеральних джерел. У 1861 році він побував з ревізією в Мукачівській в'язниці, і того ж року брав участь у виборах до Угорського сейму, був обраний депутатом, але мадярська влада анулювала результати виборів. Він взяв участь в перевиборах, знову переміг, і знову результати були анульовані. 1862 року Добрянський отримав Орден Святої Ганни 2-го ступеня з нагоди святкування 1000-річчя Росії, а в 1863 році йому був присвоєний австрійський чин гофрата. Того ж року він став членом словацької Матиці, брав участь у словацькій газеті «Slovenské noviny»[2], а також взяв участь в організації разом з А. В. Духновичем «Товариства св. Іоанна Крестителя» в Пряшеві. 1864 року заснував в Ужгороді літературне «Товариство св. Василя Великого», для поширення духовної й культурно-просвітницької літератури. Того ж року Добрянський був імператорським указом призначений порадником-доповідачем угорської придворної канцелярії у Відні (до 1867 року канцелярія була найвищим урядовим органом в Угорщині). У 1865 році він все-таки став депутатом Угорського сейму і брав участь у його роботі до 1868 року, виявивши себе як політика, економіста і оратора, висуваючи пропозиції з розвитку місцевого самоврядування, реформи оподаткування, національного самовизначення. У 1867 році вийшов у відставку з державної служби, оселився у своєму маєтку, і повністю присвятив себе справам національного відродження Карпатської Русі.

Культурно-просвітницька, національна діяльність[ред.ред. код]

Живучи у своєму селі і займаючись сільським господарством, А. І. Добрянський практично увесь свій час приділяв просвітницькій, літературній і організаційній роботі. Він перебував на посаді голови «Суспільства св. Василя Великого», підтримував закарпатські, галицькі й навіть словацькі друкарські видання, велику увагу приділяв церковним питанням. Він розробив програму, згідно з якою повинна була на його думку розвиватися угро-руська церква. 1868 року разом з двома депутатами сейму озвучив цю програму. Проте мадяри не були в захваті від цього плану, і вони стали просувати автономію усієї угорської католицької церкви, замість окремої автономії угро-руської уніатської церкви. На соборі 1869 року, куди прибув Адольф Добрянський як представник Земплінського округу він висунув вимогу про обрання членів особливого собору угро-руської церкви, але мадярська більшість, присутня на соборі, до якого прилучився Мукачівський єпископ Панкович, прийняла лише автономію угорської католицької церкви. На знак протесту Добрянський покинув собор, і склав протестну ноту, в якій виразив свою незгоду з позицією учасників собору. Його підтримало багато діячів угро-руської, а також румунської церков, і в результаті рішення мадярського собору так і залишилося не втіленим в життя.

Але цей випадок не пройшов безслідно. Кількість ворогів Добрянського збільшилася, до них приєдналися деякі мадярські священики. У 1871 році мадярські націоналісти організували замах на Адольфа Добрянського, жертвою якого став його син Мирослав, що отримав важкі поранення в результаті нападу на коляску в центрі Ужгорода. Добрянський вже не міг відкрито відвідувати угроруські збори, брати участь у житті руських видань, які без його керівництва стали відчутно занепадати. Характеризуючи сучасну ситуацію в регіоні, він критикував як українофільську партію, що почала у 1870-х роках проявляти себе, так і «староруську», яка своєю бездіяльністю не приносить ніякої користі руській справі. 1875 року Адольф Добрянський на декілька місяців з'їздив у Росію. Він відвідав великі міста — Варшаву, Вільно, Санкт-Петербург, Київ і Москву, зустрічався з К. П. Победоносцевим, М. Н. Катковим, І. С. Аксаковим, І. П. Корніловим, С. М. Соловйовим та іншими, його прийняв цесаревич Олександр Олександрович.

Восени 1881 року Добрянський на прохання діячів галицько-руського руху переїхав зі свого маєтку в Чертижному до Львова. Там він очолив боротьбу галицьких русинів за національне самовизначення, яке всіляко пригнічували поляки, що контролювали цей регіон. Він оселився у свого зятя, Ю. М. Геровського, юриста і руського активіста. Добрянським було виявлене загальний смуток, що панує серед пригноблюваних русинів, а також роз'єднаність в їх діяльності. Він вирішив змінити ситуацію, і з радістю включився в боротьбу, що позитивно позначилася на настроях суспільства. Добрянського обрали головою товариства «Руське касино», що служило для зустрічей галичан. Він намагався налагодити зв'язок між усіма галицькими патріотами, завдяки його впливу значною мірою було здолане відчуження молоді від старих діячів. Крім того, він намагався звести до мінімуму розбіжності «русофілів» і «українофілів», щоб об'єднати усіх русинів для спільних цілей. Але ситуація в Імперії до того часу вже змінилася, австрійська влада, що раніше робили ставку на «русофілів», тепер підтримували українізацію Галичини. Діяльність Добрянського сприймали як небажану, а особливу загрозу в ній бачили поляки, що вилилося в судовий процес проти Добрянського, його дочки Ольги Грабар (матері художника і мистецтвознавця Ігоря Грабаря) і низки інших руських діячів в 1882 році (див. Процес Ольги Грабар). Після суду, який їх виправдав, Добрянському довелося переїхати до Відня.

Оселившись у Відні, Адольф Добрянський практично увесь час приділяв літературній діяльності. У період з 1882 по 1887 рік були надруковані твори з історії Галицької Русі, про сучасний стан справ у Русі Угорській, з церковних питань, а також на теми етнографії і лінгвістики. 1883 року він подав апеляцію до Папи на захист І. Г. Наумовича, звинуваченого в розкольництві в ході «Процесу Ольги Грабар». 1885 року російський публіцист П. Ф. Левдик видав у Москві меморандум Добрянського «Про сучасне релігійно-політичне становище австро-угорської Русі», який складався з відповідей на листи галицько-руських діячів про завдання руського друку в Австрії. Добрянський приділяв значну увагу панславізму, розвивав ідеї спільнослов'янської мови. Він постійно був оточений увагою слов'ян, що проживали у Відні або спеціально приїжджали для зустрічі з «патріархом» слов'янського національного відродження, брав участь в організації та роботі таких слов'янських видань, як «Парламентер», «Велеград», «Слов'янське світло», а також товариств, таких як «Община православних чехів». У 1887 році, коли зятя Добрянського, Ю. М. Геровського з дружиною і дітьми перевели в Тіроль, він був радий оселитися ближче до родичів і перебрався до Інсбрука. Там він прожив до кінця життя, бувши проводирем місцевої слов'янської молоді і написавши декілька творів на церковні і спільнослов'янські теми, а також стосовно питань суспільно-політичного і церковного життя сучасної Росії, зокрема, у творах «Плоди вчення гр. Л. Н. Толстого», «Віра і розум».

Підводячи підсумки можемо констатувати, що Адольф Добрянський — видатний громадсько-політичний діяч в історії Закарпаття др. п. XIX ст. Словацька газета «Сокол» за 1862 рік писала про нього: «Це людина великої енергії та всеосяжних знань. Багато працював над поширенням залізничних доріг. Край, де він працював, перемінився на багату, квітучу країну. За свою працю цісар відзначив його титулом лицаря. Працював серед мадярів і виказував найбільші успіхи в праці, щоб як русин показати здібність немадярських народів. Працював і між словаками, а ті для Добрянського мали лише слова найбільшого визнання й подяки».

Словацький письменник Віліям Пауліні-Тотг так писав про Адольфа Добрянського: «Що торкається його характеру, це добра душа, чесна, слов'янська, правдивий християнин, який всі приписи своєї греко-католицької Церкви вірно дотримує. Він духа неустрашимого, бистрого й веселого, радо і невтомно працює, не боїться тяжкостей і небезпек… В його домі живе любов і спокій, тому він у крузі своєї сім'ї почувається найщасливішим, найблаженнішим… Живи його, Боже, щоби він дожився і здійснення бажань, і прагнень свого життя» . «А. Добрянський був дуже освічений і вільно говорив дев'ятьма мовами: мадярською, німецькою, англійською, французькою, грецькою, латинською, італійською, словацькою та російською. Його статті друкувались у Москві, Парижі, Будапешті, Відні та інших містах. Був він привітним, говорив поважно, був великим оратором. Глибоко вірив у Бога, щодня читав Святе Письмо. Кожної неділі ходив до церкви на Службу Божу і під час Богослужіння ніколи не сідав. Оскільки одружувався в середній Словаччині, покликав собі на шлюб греко-католицького священика. В неділю ніколи не дозволяв собі працювати. Навчав людей обробляти землю, садити й щепити дерева, бджолярити. До людей був дуже ласкавий. Дбав про шкільне виховання дітей селян. Любив землю. Казав, що землю треба продавати лише в добрі руки. Відучував людей від споживання алкоголю. У своєму тестаменті доручив свій маєток розподілити на рівні частини між жителями Чертіжного».

В першій половині XX ст. Добрянському почали закидати русо-фільство, австрофільство і те, що він виступав за монархію та допомагав придушити мадярську революцію. Особливо радянські дослідники так піднесли цей останній закид, що цілковито відкидали оцінки позитивної праці А. Добрянського. Що на це скажемо?

Судити про політичні вчинки Добрянського поважна й об'єктивна людина може не з позицій сучасного XXI століття, а з позицій часу та ситуації, в якій жив Добрянський і його народ. Адольф Добрянський безмежно любив свій народ, все своє життя поклав на кін, щоби йому допомогти. Він бачив, що народ власними силами не врятується, тому сподівався на допомогу Росії. Він знав лише царську Росію. Тоді на допомогу від Росії чекали й чехи, словаки та усі слов'яни. Але Добрянський дуже розчарувався, бо, всупереч тому, що він двічі навідував царя Олександра II, а один раз — Олександра III, у передових міністрів він не домігся навіть того, щоб імператор хоч слівцем заступився за карпатських русинів. Це особиста трагедія Добрянського. Він бачив, що Москва його обманула, побачив обман, який галицькі українські політики бачили раніше. Тут повторимося: всі уярмлені слов'яни шукали своїм русофільством порятунку у Росії. З цієї ілюзії вони дуже поволі тоді виходили. Чехів із русофільства витверезив аж Масарик. Витверезів і Добрянський. «Після суду у Львові він рушив не в Москву, де мав дочку Ольгу Грабор, але на Захід, до Інсбруку, де мав дочку Олексію Геровську. Пішов у сторону, яка віддаляла від Москви» . А пізніше москвофіли зневажали його особу для гальмування національного усвідомлення Закарпаття.

Адольф Добрянський та Антон Будилович (стоїть). Інсбрук, 1898 рік.

Не домігшись підтримки в Росії, Добрянський старався опертися на Австрію. Потопаючий ловиться й за соломинку. Але це аж ніяк не означало австрофільства. Він планував, так як і чехи, об'єднання слов'ян в Австрії, зокрема галичан, буковинців і за¬карпатців. Словацький патріот Щтур це австрофільство пояснив так: «Перехід у цісарський табір — це вимушений самозахист» . Отже, на той час ці дії — ніяке не реакціонерство. Лише необхідність, становище потопаючого примусило Добрянського шукати захисту в австрійської влади. Це ж зробили й словаки, але їхня історія цього не засуджує. Добрянський іншої дороги вже не мав. Він робив це для добра свого народу, а не для свого власного.

Помер Адольф Добрянський 6 (19) березня 1901 року в Інсбруці (Австро-Угорщина), після тривалої хвороби. Похований у Чертижному (недалеко від Меджилабірців у східній Словаччині) 13 (26) березня, за величезної кількості народу, обряд відспівування здійснювали 12 священиків. Віддати останню данину пам'яті Адольфу Івановичу прийшли селяни навколишніх сіл, його родичі, друзі і представники руських товариств австрійської Русі.

Адольф Добрянський був головою великої сім'ї, практично усі його діти й онуки стали відомими діячами руського руху. Так, старша дочка — Ольга, вийшла заміж за політика Еммануїла Івановича Грабаря, народила двох синів — художника і мистецтвознавця Ігоря і юриста Володимира. Дочка Олена вийшла заміж за лінгвіста Антона Семеновича Будиловича, від цього браку у них народився син Борис, філолог, і дочка Лідія, що стала дружиною Павла Івановича Новгородцева. Дочка Ксенія стала дружиною карпато-руського політика Юліана Михайловича Геровського, серед їх дітей прославилися як руські активісти філолог Георгій та політик Олексій. Також за карпато-русских діячів вийшли заміж дочки Добрянського Ірина (за П. Ю. Гомичко) і Віра (за І. П. Продана). Крім того, Адольф Добрянський мав синів — Володимира, Мирослава і Бориса. Відомо, що старостою сучасного Рудлова був родич Адольфа Добрянского — Мілан Добрянський.

Основні твори А. Добрянского-Сачурова[ред.ред. код]

«Проект політичної програми для Русі австрійської» (1871 р.)

Добрянський доводить необхідність автономії для усієї австрійської Русі, перетворення її на єдиний суб'єкт австрійської федеральної імперії. Добрянський стверджує, що „при викладі програми необхідно виходити з того міркування, що руський народ, що живе в Австрії, є «тільки частиною одного і того ж народу руського, біло- і великоруського, має одну з ним історію, одні віддання, одну літературу і один звичай народний» (стр.9-10).

«Патріотичні листи» (1873 р.)

У цій опублікованій в галицько-руській газеті «Слово» серії публікацій Добрянський критично розбирає феномен українофільства. Російське українофільство він характеризує не як національний, а як соціальний рух, породжений невдоволенням Українців кріпацьким правом. «Про західні межі Підкарпатської Русі, з часів св. Владимира» (1880 р.)

Добрянський стверджує з посиланням на Початковий літопис і етнографічні дані, що «древня Русь тягнулася до самого Кракова, який був побудований на ґрунті споконвіку руському». Добрянський, сам залишаючись греко-католиком, послідовно проводив лінію, спрямовану на поступове повернення уніатів в лоно Православної Церкви. У рамках цієї стратегії він домагався автономії карпаторуських греко-католиків від єпархіальної влади Угорщини і відстоював церковнославянску мову і східнохристиянські традиції — зовнішній вигляд і право на шлюб священнослужителів, максимальний опір латинізації. Цим питанням присвячені складені Добрянським «Відповідь угро-руського духовенства Пряшевскої єпархії своєму єпископові» (1881) і «Апеляція папі від імені угро-руського духовенства Пряшевскої єпархії з питання про носіння уніатськими священиками бороди» (1881).

У 1881 році на прохання москвофільської інтелігенції Добрянський переїжджає зі свого маєтку в Креслярському у Львів, щоб очолити москвофільської табір. У відповідь влада робить контрзаходи. Селяни села Гнилички, де служив батько Іоанн Наумович — москвофільської просвітник, переходять в православ'я. Влада заарештовує 11 чоловік, у тому числі Добрянського і його дочку Ольгу Адольфівну (по чоловікові Грабар), в січні 1882 року. Ольга Адольфівна також перейшла в православ'я. Їм було пред'явлено звинувачення в державній зраді і пропонувалося зрадити їх страті. Проте після яскравої мови Добрянського підсудні були виправдані (усіх 11 чоловік). Коли 17(28) липня 1882 р. Добрянський вийшов з будівлі суду, його зустріла криками «Ура»! багатотисячний натовп народу. Проте він був вимушений переїхати у Відень.

Віденський період життя Добрянського є одним з найплідніших. Він розкривається як ідеолог православного панславізму: у кінцевій мірі усі слов'янські народи складають єдиний світ, спільною мовою для усіх східних слов'ян є церковно-слов'янська, загальною релігією — православ'я. Його учні пішли ще далі і висунули тезу про єдину слов'янську націю. Ця ідея була викладена в адресі від віденської слов'янської молоді від 6(18) грудня 1886 року : "Ми, представники усіх слов'янських племен, Русини, Серби і Хорвати, Чехи і Словаки, Болгари і Словенські, ми Слов'янська молодь. сповідуємо з Вами і за Вами: є лише один більш ніж 100-мільйонний слов'янський народ і представляє він собою окремий і самостійний слов'янський світ. Ми бажаємо з Вами його об'єднання і єдності. Слов'янський народ живе своїм власним життям і має свою самостійну, більш ніж тисячолітню культуру. З'єднаються знову усі Слов'яни у своїй слов'янській народній святій Православній Церкві, заповіданій їм Рівноапостольними Святими Кирилом і Мефодієм Просвітниками Слов'ян. Кинуть також Слов'яни чужий романо-германський лист і повернуться до своєї слов'янської азбуки.

Усі ми високо тримаємо прапор високоосвіченої нашої старослов'янської мови і, вважаючи його загальним нашим надбанням, заповіданим нам предками нашими, ми в той же час бажаємо мати загальним одна жива слов'янська мова. (слідують підписи: 40 росіян, 7 болгар, 26 сербів, 14 словаків, 23 хорвати, 24 словенський і 66 чехів. Всього 200 підписів) [4]. Свої погляди на спільнослов'янську мову Добрянський сформулював у своїй роботі «Погляд на питання про спільнослов'янську мову» (1888 р.): «Вказавши на те, що усі слов'яни, окрім поляків, визнають необхідність духовного об'єднання усіх гілок слов'янського народу, саме за допомогою спільнослов'янської мови, якою за загальною згодою має бути мова російська».

«З іншого боку Добрянський був гарячим поборником збереження церковно-слов'янської мови в богослужінні слов'ян, а частково і в духовній їх літературі, за історичном її значенням і за близькістю до етимологічних основ слов'янської мови. У поступовому ж поширенні між латинствующими греко-славянами кирилівської графіки він бачив одну з важливих умов їх зближення з писемністю слов'ян православних, а разом як би зовнішній бар'єр проти злиття з народами заходу, аналогічний юліанському календарю в численні часу». [5].

В цей же час Добрянський пише наступні праці:

«Апеляція І. Г. Наумовича» (1883 р.) — спроба захистити відлученого від римо-католицької церкви о. Іоанна Наумовича за прихильність «схизмі», і протиставляє занепаду галицько-руської греко-католицької церкви, корінь якого він бачить в латинізацію, квітучий стан Церков Православних. «При такому стані справ ніхто. не дивувався б, якщо руські уніати, що небезпідставно приписують догматичній унії загрозливу небезпеку позбутися встановлень церкви грецької і втратити, крім того, свою національність, для запобігання такій, загрозливій їм моральній смерті, кинули самою унію, давно вже повернулися в лоно греко-східної церкви» [6].

«Про сучасне релігійно-політичне положення Русі Угорської» (1885 р.)

У цій роботі Добрянський прямо радить своїм землякам не чекати допомоги від Риму, що "завжди карав руський народ за вірність йому, і взагалі від «гордого, але проте віджилого століття свій дряхлого Заходу». Далі Добрянський стверджує, що у разі продовження політики латинізації, повернення галицьких і угорських росіян стане неминучим і у відкриту закликає до цього кроку, що в умовах католицької Австро-угорської імперії було нечуваною зухвалістю: «припинення опіки в справах церкви (йдеться про опіку влади іноплемінника — До. Ф.) можна досягти тільки шляхом возз'єднання нашої церкви з православною, греко-східною». Якщо пропонований Добрянським собор галицьких і угро-руських уніатів, покликаний протистояти латинізації, не буде скликаний, «ми не будемо винні, якщо увесь народ наш наслідуватиме приклад дванадцяти мільйонів своїх братів (йдеться про возз'єднання білоруських і холмских уніатів — До. Ф.), щоб у возз'єднанні з православ'ям знайти вічний і міцний шлях до свого порятунку». Ця книга була в Австрії заборонена [7].

«Найменування австро-угорських руських» (1885). У цій роботі Добрянський на підставі лінгвістичного, філологічного і історичного аналізу показує ідентичність понять «русин» та «руський». Це полемічна праця проти офіційної «австро-української пропаганди», що стверджувала, що назви «руський», «рутенський» відносяться тільки до Галичини та України, а «російський» і «російський» — тільки до росіян.

Добрянський є також автором важливого церковно-політичного маніфесту — статті «В день свята св. великомученика Димитрія» (1886), в якому стверджує, що св. Мефодій був архієпископом автокефальної слов'янської церкви, проте після його смерті німецьке духовенство і моравський уряд, що підтримував його, не допустили призначення наступника Мефодія, яким повинен був стати Агапон Здатний. Угорська Церква до кінця XII століття також була православною, унія була ув'язнена тільки у кінці XII століття при королеві Белі Третьому. Таким чином, Православна Церква є автохтонною для всього слов'янського світу, для усієї східної і навіть центральної Європи, а католицизм — нав'язаним німецьким володарюванням. Добрянський пропонував створення спільнослов'янської федерації в наступній формі: слов'янські держави приєднуються до Росії на федеральних началах.

Богословські праці.

Добрянський був респондентом слов'янофілів в Росії, таких людей, як обер-прокурор До. П. Побєдоносцев. На їх прохання він зайняв принципову позицію проти російських лібералів-західників і прибічників реформації Церкви. Він з Галичини полемізував з ними. Йдеться про роботи: «Календарне питання в Росії і на заході» (1894 р.), «Плоди вчення гр. Л. Н. Толстого» (1896 р.) і «Судження православного галичанина про реформу російського церковного управління, що проектується російськими лібералами нашого часу» (1899 р.).

У «Календарному питанні» Добрянський не лише затверджує правоту прибічників юліанського календаря на підставі детального вивчення календарного питання в контексті церковної історії, стверджує, що юліанський календар «відносно простоти, легкості і практичності досі залишився неперевершеним», але і озвучує дуже сміливе, але глибоке православне судження, що римська церква від папського ярма «може позбавитися тільки шляхом повернення до здорових традиційних підстав Церкви Христової, тобто за допомогою возз'єднання з православною церквою». [8].

Стаття Добрянського «Плоди вчення гр. Л. Н. Толстого». Святійший Синод Російської Православної Церкви перевидав цю працю Добрянського в двох книжках. Окрім блискучої богословсько-філософської критики Толстого з православних позицій, Добрянський розглядає небезпеку толстовки в конкретній історико-політичній перспективі. Викриваючи пацифізм і непротивленство Толстого, Добрянський називає його ворогом слов'янської ідеї, стверджує, що толстовка може обернутися поразкою слов'янства в неминучій прийдешній славяно-германской війні.

У «Судженні православного галичанина» Добрянський розбирає критикові Н. Дурново діяльності Св. Синоду і російських духовних семінарій. Добрянський захищає авторитет Святійшого Синоду Російської Православної Церкви, виступає проти спроб антицерковної агітації, вказує на небезпеку як католицької, так і штундиста пропаганди, особливо підкреслює небезпека поширення в Росії „того байдужого відношення до релігії, яке давно вже відоме в Західній Європі під назвою «безконфесійності» або в невероисповедности“ [9].

Посилання[ред.ред. код]

  • Ф. Ф. Аристов. Карпаторусские письменники. Том I.
  • Біографія на сайті «Права.ru».
  • Біографія в «Російському біографічному словнику».

[1] Ф. Ф. Аристов. Карпаторусские письменники. М., 1916, стор. 210—211
[2] Ф. Ф. Аристов. Цит. соч., стр.210
[3] Ф. Ф. Аристов. Карпаторусские письменники. М., 1916, стор. 164—165
[4] Ф. Ф. Аристов. Цит. соч., стр.175
[5] Ф. Ф. Аристов. Цит. соч., стр 215
[6] Ф. Ф. Аристов. Цит. соч., стр.178
[7] Ф. Ф. Аристов. цит. соч., стр.180
[8] Ф. Ф. Аристов. Цит. соч., стр.200
[9] Ф. Ф. Аристов. цит. соч., стр.206

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Добрянський Адольф / Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.— С. 554—555
  • Енциклопедія Підкарпатської Русі.— С. 173
  • Ф. Ф. Аристов. Карпаторусские письменники. Том I.
  • Біографія на сайті «Права.ru».
  • Біографія в «Російському біографічному словнику».
  • Ф. Ф. Аристов, «Карпаторусские письменники, Том I».: «Дворянство Добрянских, як вважав Адольф Іванович, було визнане жупаном Кендешем з Макомвизы в 1445 році». Область на північ від Рудлова до польської межі по-угорськи називається «Мако», по-словацки «Маківка», а німецьким записом «Makowiza / Makowitza / Makowitz».
  • Významná osobnosť Rudlova Adolf Ivanovič Dobriansky