Добра стаття
Очікує на перевірку

Штейнгель Федір Рудольфович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Штейнґель Федір Рудольфович)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Штейнгель Федір Рудольфович
Теодор фон Штайнгайль
Народився27 листопада (9 грудня) 1870(1870-12-09)
Санкт-Петербург, Російська імперія
Помер11 квітня 1946(1946-04-11) (75 років)
під Дрезденом (Радебург[1]), Радянська зона окупації Німеччини
Громадянство Російська імперія→ УНР→Українська Держава Українська Держава
Національністьбалтійський німець
Діяльністьдипломат, політик
Відомий завдякигромадсько-політичний і культурний діяч, меценат
Alma materКиївський університет, Варшавський університет
ТитулБарон
ПосадаГенеральний секретар торгівлі й промисловості Центральної Ради, Надзвичайний посланник і уповноважений міністр Української Держави при цісарському правительстві в Німеччині
ПартіяКДП; Товариство українських поступовців; УПСФ; Селянська Росія — Робітнича Селянська Партія
РідІван Штейнгель, Сергій Штейнгель, Володимир Штейнгель (брати)
БатькоРудольф Штейнгель
МатиМарія Штейнгель
ДітиБорис Штейнгель (від першого шлюбу), Володимир Штейнгель (від другого шлюбу), Микола Штейнгель (помер у дитинстві, від другого шлюбу), Федір Штейнгель (від третього шлюбу)
Автограф
Герб
Герб

Барон Федір Рудольфович Штейнгель (Теодор фон Штайнгайль, нім. Theodor von Steinheil, 27 листопада (9 грудня) 1870(18701209), Санкт-Петербург, Російська імперія — 11 квітня 1946, під Дрезденом (Радебург, Радянська зона окупації Німеччини) — громадсько-політичний і культурний діяч Російської імперії та Української Держави, дипломат.

Депутат І Державної думи Російської імперії. Член ТУП, Генеральний секретар торгівлі й промисловості Центральної Ради. Посол Української Держави у Берліні. Засновник Городоцького музею — першого світського музею на Волині й сільського в Україні.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Приватне життя

[ред. | ред. код]
Вулиця в Городку

Народився 27 листопада (9 грудня) 1870 року в сім'ї балтійського німця Рудольфа Штейнгеля і українки з походження Марії Камінської в столиці Російської імперії Санкт-Петербурзі[2][3]. Батько, Рудольф Штейнгель, був статським радником, працював інженером шляхів сполучення в різний час на будівництві Петрогадської, Московсько-Рязанської, Московсько-Курської, Балтійської та Ростово-Владикавказької залізниць[4].

1879 року Рудольф Штейнгель придбав маєтність у Городку Волинської губернії, на той час Федькові було вісім років[5]. Федько відвідував Городок лише під час літніх вакацій. За маєток Штейнгелям правив колишній греко-католицький монастир — резиденція митрополита Атанасія Шептицького[6]. Взимку, разом з братом, мешкали в Києві. Федір Штейнгель мешкав в особняку по вулиці Бульварно-Кудрявській, 27, придбаному його батьком і проданому 1901 року лікареві Михайлу Лапінському[7].

Навчався спочатку в Київському університеті, а згодом на природничому відділенні фізико-математичного факультету Варшавського університету, закінчити який завадив стан здоров'я — страждав нападами епілепсії[8].

Віра Штейнгель

Під час побуту у Варшаві зібрав колекцію букіністичної літератури про Волинь. Познайомився з Миколою Біляшівським, який у майбутньому розробив структурний план Городоцького музею[9].

1891 року Федір Штенгель вперше одружується з Марією Іванівною Шандибіною, українкою за походженням. Через рік, під час пологів вона померла, залишивши новонародженого сина Бориса.

1892 року, після смерті батька, успадкував городоцьку маєтність — понад 700 десятин землі.

26 вересня 1893 року взяв шлюб із двоюрідною сестрою Вірою Миколаївною, з якою мав синів Володимира та Миколу. Померла в Парижі 1910 року.

1900 року був власником фабрики кахелю у місті Холм Люблінської губернії.

У жовтні 1919 року в Одесі комуністи убили його сина — Бориса Штейнгеля.

Після поразки УНР у Радянсько-українській війні Федір Штейнгель залишив окупований більшовиками Київ та повернувся до Городка, котрий відійшов до Польщі. За іншою версією, після припинення існування Української держави Павла Скоропадського, Федір Штейнгель залишався в Берліні, до Городка повернувся лише 1924 року. Радянська влада конфісковує всі підприємства, будинки і маєтки Федора Штейнгеля та його братів в Україні та на Кавказі[10][4].

Борис і Володимир Штейнгелі в дитячому віці

Одружився втретє. Третьою дружиною стала колишня гувернантка дітей Федора Штейнгеля, за походженням німкеня, Олександра Вільгельмівна. З нею прожив до кінця віку і народив третього сина Федора.

Друга дружина Віра Миколаївна була похована у родинній усипальниці на Аскольдовій могилі, збудованій архітектором Владиславом Городецьким. 1936 року склеп висаджений у повітря комуністами. Звістка про цю подію сильно вразила Федора Штейнгеля. Також комуністи знищили фундовану матір'ю Федора — баронесою Марією Штейнгель, Стрітенську церкву в Києві[10].

1939 року Городок зайняли радянці. Маєтки барона конфіскували, а сам він із сім'єю змушений був жити в домі своєї колишньої кухарки. За спогадами свідка подій, усе своє майно, зокрема меблі і книги, роздав знайомим та друзям.

Після початку репресивних заходів з боку радянців щодо місцевої інтелігенції, переодягнувшись в селянський одяг, разом з дружиною і сином вночі залишив Городок. За кілька днів до Городка у пошуках Штейнгелів прибули співробітники НКВС[10]. Як описала свідок тих подій Ірина Куліш-Лукашевич:

Осіннім хмурим вечором 1939 року до нашого будинку по вулиці Скорупки, 3 (пізніше Чапаєва) під'їхала підвода, з неї зійшли люди в селянському одязі — жупанах, чоботах, хустках. Напевно і запам'ятався цей епізод мені тому, що видався маскарадом: в такому незвичному вигляді з'явились Штейнгелі… Наступного ранку їх уже в домі не було. Як пізніше розповідав мені дід, о 4-ій годині ранку за ними прийшов «провідник»… і вони зникли[4].

Оселився під Дрезденом (у Радебурзі[1]), де й помер 11 квітня 1946 року[11] (за іншою версією смерть настала 2 лютого). Там і похований. Наприкінці життя писав мемуари. Протягом багатьох десятиліть ім'я Федора Штейнгеля в Україні замовчувалося.

Політична й громадська діяльність

[ред. | ред. код]

Громадські обов'язки

[ред. | ред. код]

Почесний мировий суддя Рівненського повіту, член облікового, позичкового комітету Рівненського відділення Державного банку, почесний наглядач Рівненського 2-класного міського училища.

Палац Штейнгелів у Києві на вулиці Бульварно-Кудрявській

Очільник Київського товариства взаємного кредиту з річним обігом капіталу майже в пів мільярда рублів[10]. Член опікунської ради Київського комерційного інституту.

За часів Першої світової війни був членом, а з осені 1915 року головою Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст[10][12]. Незабаром, за протекцією Федора Штейнгеля, Комітет став майже виключно українським, до його складу ввійшли: Андрій В'язлов, Микола Біляшівський, Дмитро Дорошенко, Андрій Ніковський, В. Уляницький, Федір Матушевський, Володимир Леонтович, Іван Красковський.

Окрім виконання безпосередньо покладених на Комітет функцій допомоги пораненим воякам, біженцям і відновлення інфраструктури прифронтової смуги, під головуванням Федора Штейнгеля зроблено значний внесок в розвиток українського шкільництва. За надані Комітетом кошти, «Товариство Півдня Росії», під маркою «Всеросійського союзу міст», відкрило в Галичині сотні дитячих захоронок, народних шкіл з українською мовою навчання. Десятки подібних шкіл відкрито довкола Києва. Матеріальну допомогу від Комітету отримували українські гімназії в Тернополі, Чорткові й Чернівцях. Для шкіл Галичини закуплено й передано тисячі українських підручників[4].

Згодом колега по роботі в Комітеті, однопартієць і брат-масон Дмитро Дорошенко згадував:

Мало мені доводилося бачити на своїм життєвім шляху таких прекрасних шляхетних людей, як барон Федір Штейнгель. Як людина — це був джентльмен у кращому й ідеальному розумінні цього слова. Мати з ним справу було для кожного найбільшою приємністю, настільки це була мила та симпатична людина. В українських колах він користувався високою повагою й авторитетом.

У масонерії

[ред. | ред. код]

У масони посвячений на початку ХХ століття. З 1908 року — засновник і майстер-намісник масонської ложі «Київська зоря»[13]. Також член однієї з французьких лож[14]. Наприкінці 1909 року від «Київської зорі» відпаростилася нова ложа — «Правда», що виконувала функцію Малої ради — керівного центру київських лож, в роки Першої світової війни це була друга після петербурзької місцева рада в Російській імперії. Венераблем, себто головою ложі, був Федір Штейнгель[15][16].

Авторитетний український масон Михайло Грушевський вважав Федора Штейнгеля «людиною дуже обмеженою, але амбітною»[17]. Ще на конвенті 1912 року Федір Штейнгель виступив проти Михайла Грушевського в суперечці між українськими і російськими масонами щодо назви новоствореної загальноросійської масонської організації, яка зрештою отримала компромісну назву «Великого сходу народів Росії»[13]. Протягом 1912—1917 років входив до Верховної ради згаданої організації[18]. На думку дослідника українського масонства Віктора Савченка, з 1912 року Федір Штейнгель став венераблем «Великого сходу народів Росії»[15].

Протягом літа-осені 1916 року «Великим сходом народів Росії» був розроблений план повалення російського імператора Миколи ІІ та зміни конституційного ладу в державі з монархії на республіку шляхом воєнно-придворного перевороту. Повалення царя в масонських колах тоді розглядали як реальний шанс перемоги Росії і союзників з Антанти в Першій світовій війні. Того ж року українські масони зібрали значні кошти на майбутню революцію[15].

Доброчинство

[ред. | ред. код]
Екскурсія до Київського художньо-промислового музею, організована Федором Штейнгелем для учнів та вчителів Городоцького двокласного училища. Світлина початку ХХ століття. Федір Штейнгель сидить у першому ряду третій зліва

Активно займався меценатською діяльністю. Збудував у Городку двокласне сільське училище, навчання селянських дітей в училищі відбувалося коштом Федора Штейнгеля; цегляну лікарню святого Бориса (стаціонарна з 1897 року), де безплатно лікувалися всі хворі, зокрема декілька тисяч хворих з проблемами зору; лазню для селян; утримував пожежну валку. Під час епідемії холери в 1893—1895 роках бароном Штейнгелем були облаштовані безкоштовні чайні в Городку, Ставках і Великому Олексині. Вимостив дорогу з Городка до Клеваня. Федір Штейнгель дбав про погорільців, жертвував на будівництво церков, притулків, придбання церковного майна, виплати щомісячних пенсій багатьом біднякам і калікам.

За межами Волині Федір Штейнгель найбільші пожертви зробив на жіночу й акушерську клініку при Київському Імператорському Університеті Святого Володимира — 15 000 рублів, дитячу клініку при тому ж університеті — 3000 рублів, Житомирський пологовий притулок — 2000 рублів, будівництво православного соборного храму у Варшаві — 5000 рублів, будівництво реального училища святої Катерини при київській лютеранській громаді — 1000 рублів, реставрацію Аскольдової могили — 1000 рублів[8].

Політична діяльність часів Російської імперії

[ред. | ред. код]

Член Конституційно-демократичної партії з грудня 1906 року, член «брошурної» комісії; входив до складу її Київського обласного комітету, голова Рівненського повітового комітету; делегат 2-го і 3-го з'їздів партії. З 17 квітня 1906 року — депутат Першої Державної думи від міста Києва. Входив до Конституційно-демократичної фракції.

Належав до Української парламентарної громади Державної Думи[19]. На одному з пленарних засідань виступив з ідеєю національно-територіальної автономії України. Член комісій: розпорядчої, Комісії «33-х» з відпрацювання аграрного закону. Один з ініціаторів закону про громадянську рівність. Підписав законопроєкти: «42-х» з аграрного питання, «Про громадянську рівність», «Про зібрання», «Про зміну статей 55-57 Заснування Державної думи». Доповідач 4-го відділу з перевірки прав членів Державної думи. Брав участь в дебатах про Білостоцький погром. Підтримав численні протести проти адміністративного свавілля. Ратував за скасування смертної кари.

Приставав на ліве крило Конституційно-демократичної партії. На 6-му з'їзді партії в лютому 1916 року обраний до складу її Центрального Комітету.

Нарада депутатів Першої Державної думи — членів Конституційно-демократичної партії після підписання Виборзької відозви. Сидить крайній ліворуч барон Федір Штейнгель. Селище Терійокі (нині Зєлєногорськ в Російській Федерації), 1906

Після розпуску 1-ї Державної Думи, за виступ перед селянами Городка із закликом не давати гроші в державну скарбницю на утримання солдат і армії, Волинське губернське жандармське управління порушило проти Федора Штейнгеля кримінальну справу, згодом, не отримавши свідчень від селян, закриту за відсутністю складу злочину.

Підписав Виборзьку відозву 180 депутатів 1-ї Державної Думи, за що був засуджений до 3-місячного ув'язнення і позбавлення виборчих прав. Разом з іншими депутатами-підписантами відозви, розпущеної царем Державної думи, відбував покарання в санкт-петербурзькій в'язниці «Крєсти». Під час виборів до 2-ї Державної Думи (січень 1907) не мав права бути обраним до Думи.

З 1908 року — член Товариства Українських Поступовців. Разом з іншими діячами ТУП і конституційними демократами-українцями підписав заяву на адресу трудової і конституційно-демократичної фракції Четвертої Державної думи з висловлюванням протесту проти придушення національного українського руху і з вимогою націоналізації освіти в інтересах культурного розвитку українського народу та надання автономії Україні на рівні з іншими народами. На його квартирі в Києві в лютому 1914 року відбулася нарада Павла Мілюкова з лідерами ТУП і київських конституційних демократів. В роки Першої світової війни увійшов до Ради ТУП, але в грудні 1916 року заявив про свій вихід з організації, заперечуючи проти прийнятою Радою декларації «Наша позиція» про перехід від нейтралітету до протесту проти війни. Підписав відозву Ради ТУП від 8 березня 1917 року із закликом до народу підтримати новий державний устрій, робити внески на національний фонд, засновувати українські школи, відновлювати і засновувати нові «Просвіти», підтримувати українську пресу і готуватися до Установчої Ради, яка мала розглянути питання проголошення автономії України в перебудованій на федеративній основі Росії[20][4].

З 14 березня 1917 року, за протекцією Олександра Керенського, обраний головою Виконавчого комітету (із 12 осіб)[19] Ради об'єднаних громадських організацій, що був представником влади Тимчасового уряду[21] і впродовж перших пореволюційних місяців фактично найвищою владою у Києві й губернії[22][15].

Політична діяльність часів Української революції

[ред. | ред. код]

Брав участь у роботі Всеукраїнського національного конгресу, входив до складу президії, став членом Української партії соціалістів-федералістів. Кандидат від партії на муніципальних виборах в Києві. Голова виконавчого комітету Київської міської думи[15].

У першому складі Центральної Ради був Генеральним секретарем торгівлі й промисловості. Відмовився обійняти посаду секретаря фінансів у другому складі, що йому її запропонував Дмитро Дорошенко[23].

Разом з Костянтином Василенком намагалися зменшити вплив Михайла Грушевського в питанні набуття повноти Центральною Радою влади в Україні, перебуваючи в фарватері міністра-голови Тимчасового уряду Олександра Керенського[15].

Український посол Федір Штейнгель і турецький посол в Берліні Ріфат Паша на похороні вбитого в Україні генерал-фельдмаршала Германа фон Ейхгорна, 1918

За часів Гетьманату (від 1918 року) — посол Української Держави в Берліні, підтримував добрі зв'язки з дипломатами нейтральних держав (Іспанії і Нідерландів)[24]. Сприяв налагодженню дипломатичних відносин Фінляндії й Грузії з Українською Державою[25]. На той час посада українського посла в Німеччині важила більше, ніж міністр іноземних справ[15][26]. Як посол України брав участь в організації візиту Павла Скоропадського до Німецької імперії, який відбувся у вересні 1918 року[27].

Сам гетьман Павло Скоропадський згадував про Штейнгеля наступне:

До Берліна поїхав барон Штейнгель, найчесніший та найшляхетніший українець, що носив лише німецьке прізвище, але навіть не розмовляв німецькою, що, звісно, було для його діяльності значним недоліком.

На посаді посла допустився суттєвої помилки, набравши до складу посольства етнічних росіян, що сформувало в Берліні відношення до українського посольства, як до російського. Вірчу грамоту з рук кайзера Німеччини Вільгельма ІІ Федір Штейнгель отримав 9 листопада 1918 року, це була остання аудієнція в кайзера, 28 листопада Вільгельм ІІ зрікся престолу. Невдовзі, внаслідок повстання Директорії, 14 грудня 1918 року зрікся влади гетьман Павло Скоропадський[4]. З 11 лютого 1919 року послом відновленої Української Народної Республіки у Берліні став Микола Порш.

Пізніше про роботу посла Федора Штейнгеля у Берліні згадував болгарський дипломат та історик Іван Шишманов:

Навідався барон Штейнгель — його щойно призначили українським послом у Берліні. Красень, високий, років 40-42. Бліде обличчя, довгаста борода, як у патріарха. Вельми коректний. Його батько — остзеєць, але сам барон німецьку знає погано, французьку також, хоча у дитинстві мав гувернантку-француженку. Говорив про Крим, що його треба втримати — він потрібен Україні.

Політична діяльність часів ІІ Речі Посполитої

[ред. | ред. код]

Був членом Селянської Росії — Робітничої Селянської Партії Сергія Маслова. Від партії представляв Волинь на I з'їзді російських організацій у Польщі 25 грудня 1935 року. 1939 року партія припинила своє існування[4]. Син Федора Штейнгеля — Володимир, очолював організацію російської національної меншини в ІІ Речі Посполитій — Російський народний союз (пол. Rosyjska Unia Ludowa)[28].

Наукова й музейна діяльність

[ред. | ред. код]
Палац Штейнгелів у Городку, нині один з корпусів Свято-Миколаївського монастиря з домовою церквою святого Іллі

1896 року разом із своїм приятелем Миколою Біляшівським заснував і очолив в Городку музей з цінними археологічними, історичними та етнографічними волинськими музеаліями. Перший світський музей (тут вперше на Волині застосовано музейну форму експонування предметів старовини), але водночас — перший сільський музей на Волині і в Україні[5][29].

Звісно, я не претендую створити одразу музей Волинської губернії, я хочу лише підштовхнути цю справу, покласти, так би мовити, перший камінь, а послідовники цього, маю надію, знайдуться… Ось чому думаючи, що в кожній справі важливо від самого початку поставити її міцно, я одразу хочу надати йому строго науковий, зовсім не дилетантсько-любительський характер,

— писав Федір Штейнгель[8].

Виступав із доповідями і рефератами на різноманітних конференціях та з'їздах. Займався природознавством, автор декількох наукових праць із зоології. Член Імператорського Російського ентомологічного товариства, Київського товариства натуралістів, Київського гуртка природознавства, а з 7 лютого 1914 року — член Українського Наукового Товариства в Києві, деякий час товариш (заступник) голови Товариства.

Займався розкопками над річками Горинь та Уборть[30].

1909 року городоцький маєток баронів Штейнгелів відвідали учасники волинської експедиції на чолі з відомим українським етнографом Хведором Вовком. Левко Чикаленко прибув до Городка раніше від інших, тож мав досить часу ближче зазнайомитися з власниками[6]:

Цікава то була родина, з великими зв'язками серед російського суспільства, але з виразними симпатіями до всього українського. Барон був мрійник, людина не активна, хоча дуже освічена. Студіював він замолоду зоологію за кордоном, потім одружився з своєю кузиною, і осів на господарстві. Діти барона Волік та Котік — зовнішньо типові німченята — були хороші жваві хлопчаки по 8—9 років. З ними та і з їхньою матір'ю коротав я в розмовах та прогулянках по околиці Городка досить довгі дні чекання. Розглядав музей з усіма можливими для краєзнавчого музею відділами, що то старанно зібрав з накладом великого гроша барон.

Вшанування пам'яті

[ред. | ред. код]

Вулицею Барона Штейнгеля названа одна з вулиць села Городок Рівненського району Рівненської області, біля загальноосвітньої школи встановлено меморіальну таблицю[31]. Також ім'я Штейнгеля носить одна з вулиць міста Рівне[5].

Див. також

[ред. | ред. код]
Зовнішні відеофайли
«Так було» про барона Федора Штейнгеля / Олексій Бухало, 19 квітня 2013

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б Ольга Малюта. «Просвіти» і Українська Державність (друга половина ХІХ — перша половина ХХ ст.) — Київ, 2008. — С. 775.
  2. ↑ ЦНБ АН України (Відділ рукописів.) — Ф. 109. — № 181. — Арк. І, І зв.
  3. ↑ Федір Штейнгель(Перевірено 11 серпня 2012)
  4. ↑ а б в г д е ж Ірина Кузьміна. Політична діяльність Федора Штейнгеля (1906—1918 рр.) (Перевірено 13 травня 2013)
  5. ↑ а б в Роман Якель. Німецький барон з українською душею[недоступне посилання з серпня 2019] (Перевірено 10 серпня 2012)
  6. ↑ а б Чикаленко Л. Подорож з проф. Хведором Вовком по Волині (уривок спогадів з 1909-го року) // «Літопис Волині». — Ч. 2. — Вінніпег, 1955. — С. 34-35.
  7. ↑ Звід пам'яток історії та культури України. — Київ, 1999. — Кн. 1. — Ч. 1. — С. 299—300.
  8. ↑ а б в Українець А. Доброчинна діяльність барона Ф. Р. Штейнгеля (Перевірено 13 серпня 2012)
  9. ↑ Григор'єва Т. Ф. Будівничий української культури (М. Ф. Біляшівський). — В кн.: Репресоване краєзнавство (20—30-і роки). — К.: Рідний край, Хмельницький редакційно-видавничий відділ, 1991. — 512 с. (Академія наук України. Інститут історії України. Міністерство культури України. Всеукраїнська спілка краєзнавців)
  10. ↑ а б в г д Сергій Грабовський. Генії проти ідіотів: Алгоритми української історії. — Київ, 2008. — С. 129—133.
  11. ↑ Nikolaus Arndt. Der vergessene, rätselhafte Wohltäter Baron Theodor Steinheil aus Gorodok bei Rowno und sein erstes wolhynisches Museum // Wolhynische Hefte. — 1990. — Folge 6. — S. 93-97 (нім.)
  12. ↑ Климчук А. М. Був такий барон…: <Про барона Рудольфа фон Штейнґеля> (Перевірено 10 серпня 2012)
  13. ↑ а б МАСОНСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII — НА ПОЧАТКУ XX ст. [Архівовано 17 жовтня 2011 у Wayback Machine.] (Перевірено 10 серпня 2012)
  14. ↑ Оксана Крижановська. Таємні організації в громадсько-політичному житті України: масонський рух у XVIII — на початку XX ст. — Київ, 1998. — С. 75. ISBN 966-7209-02-4
  15. ↑ а б в г д е ж Віктор Савченко. Україна масонська. — Київ, 2008. — С. 247—248; 250; 262—265; 268; 270; 283; 285.
  16. ↑ Богдан Дем'янчук. Був у барона Городок… (Перевірено 12 серпня 2012)
  17. ↑ Мельниченко В. Михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55». — Москва, 2005. — С. 212. ISBN 5-224-04966-0
  18. ↑ Серков А. И. Русское масонство, 1731—2000: Энциклопедический словарь. — Москва, 2001. — С. 1195. ISBN 5-8243-0240-5 (рос.)
  19. ↑ а б Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 2. Від середини XVII століття до 1923 року.— К.: Либідь, 1992.— 608 с. ISBN 5-325-00300-3.— С. 423, 459.
  20. ↑ Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: Документи і матеріали / Уп. Т. Гунчак, Р. Сольчаник. — Б. м. [Мюнхен], 1983. — Ч. 1. — С. 258—259.
  21. ↑ Гольденвейзер А. А. Из киевских воспоминаний // Революция на Украине по мемуарам белых. — Киев, 1990. — С. 1-63. (рос.)
  22. ↑ Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія Української державності. — Львів, 1995. — С. 79. ISBN 5-7773-0026-х
  23. ↑ Дорошенко Д. И. Война и революция на Украине // Революция на Украине по мемуарам белых. — Киев, 1990. — С. 64—98. (рос.)
  24. ↑ Ігор Дацків. Дипломатія українських державних утворень у захисті національних інтересів 1917—1923 рр. — Тернопіль, 2009. — С. 219.
  25. ↑ Матвієнко В. М. Українська дипломатія 1917—1921 років: на теренах постімперської Росії. — Київ, 2002. — С. 203.
  26. ↑ Зі спогадів Андрія Ніковського відомо, що Федір Штейнгель погодився стати послом під впливом «місцевих масонських груп». Натомість Михайло Шкільник згадував, що на кандидатурі Федора Штейнгеля наполіг безпосередньо міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко.
  27. ↑ Штейнгель Федір Рудольфович // Давидюк Р. В інтер'єрі міжвоєнної Волині : біограми політичних емігрантів - учасників Української революції. - Рівне : Львів, 2023. - С. 275-276
  28. ↑ Штейнгель Федор Рудольфович [Архівовано 2015-06-10 у Wayback Machine.] (рос.) (Перевірено 16 травня 2013)
  29. ↑ Дем'янчук Г. С. Українське краєзнавство: сторінки історії. — Київ, 2006. — C. 119. ISBN 966-8547-64-0
  30. ↑ Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. Краєзнавчий словник — від найдавніших часів до 1914 року. — Вінніпег : Накладом Товариства «Волинь», 1984—1986. — С. 307.
  31. ↑ Назар Вівчар. Барон Федір Рудольфович Штейнгель — повернення із забуття [Архівовано 27 жовтня 2010 у Wayback Machine.] (Перевірено 30 квітня 2013)

Література

[ред. | ред. код]
  • Кузьміна І. Штейнгель Федір Рудольфович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 659. — ISBN 978-966-00-1359-9.
  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
  • Nikolaus Arndt. Der vergessene, rätselhafte Wohltäter Baron Theodor Steinheil aus Gorodok bei Rowno und sein erstes wolhynisches Museum // Wolhynische Hefte. — 1990. — Folge 6. (нім.)
  • Ernst Althausen. Baron Steinheil und Doktor Richter // Wolhynische Hefte. — 1992. — Folge 7. (нім.)
  • Hurij Buchalo. Theodor Steinheil, sein Leben und Wirken // Wolhynische Hefte. — 1992. — Folge 7. (нім.)
  • Непомнящий Г. Життєвий шлях Ф. Штейнгеля // Діячі науки і культури рідного краю. Матеріали, тези наукової конференції, студентів, аспірантів, молодих викладачів. — Рівне, 1993.
  • Гурій Бухало. Музей барона Федора Штейнгеля // Наукові записки Рівненського краєзнавчого музею. — Вип. 1. — Рівне, 1996.
  • Старков В. До відвідин Федором Вовком Волині 1909 року (за листуванням Ф. Шейнгеля до Ф. Вовка) // Українська культура в іменах та дослідженнях: Наукові записки Рівненського інституту культури. — Рівне, 1997. — Вип. 1: Волинське Полісся в контексті слов'янської культури.
  • Рада Михайлова. Федір Штейнгель: особистість і науковець // Культура України XXI століття: діяльність культурологічних закладів у сучасних ринкових умовах. Збірник матеріалів регіональної науково-практичної конференції, 30 листопада — 1 грудня 2001 року. — Київ; Рівне, 2001. ISBN 966-7435-58-Х
  • Михайлова Р. Родина Штейнгелів та їхній фамільний некрополь у Києві // Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. — Том 9. — К., 2002.
  • Шевчук С. Жертовність для утвердження України. — Рівне, 2002. ISBN 966-7518-84-1
  • Миронець Н. Р. Епістолярна спадщина Ф. Р. Штейнгеля у фондах Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського як джерело його життя та діяльності // Рукописна та книжкова спадщина України. — К., 2002. — Вип. 7.
  • Воронкова Т. Штейнгель Федір Рудольфович // Особові архівні Фонди Інституту рукопису: Путівник / Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського. — Київ, 2003. ISBN 966-02-2977-1
  • Гай-Нижник П. Невідомі телеграми послів В. Липинського та Ф. Штейнгеля до екс-міністра закордонних справ Української Держави Д. Дорошенка під час його перебування в Швейцарії (листопад 1918 р.) // Київська старовина. — К., 2004. — № 2 (356).
  • Миронець Н. Барон Ф. Р. Штейнгель — представник Волинської гілки російсько-німецької родини Штейнгелів // Українська біографістика. — Випуск 3. — К, 2005.
  • Нахратова Т. Життя та діяльність Федора Рудольфовича Штейнгеля (за матеріалами фондової збірки Рівненського обласного краєзнавчого музею та Державного архіву Рівненської області) // Наукові записки Рівненського обласного краєзнавчого музею: Матеріали наукової конференції 25-26.10.2006 року. — Вип. 4. — Рівне, 2006.
  • Сергій Грабовський. Генії проти ідіотів: Алгоритми української історії. — Київ, 2008. ISBN 978-966-8518-95-9
  • Кушпетюк О. Федір Рудольфович Штейнгель та його роль в організації Городоцького музею // Волинський музей: історія та сучасність. Науковий збірник. — Вип. 4. — Луцьк, 2009.
  • Миронець Н. Барон Федір Рудольфович Штейнгель: біографічний нарис // Рівненський обласний краєзнавчий музей. Наукові записки. Випуск VIII. 140-річчю від дня народження Федора Рудольфовича Штейнгеля присвячується. — Рівне, 2010.
  • Лукашевич І. Людина великої душі (спогади про Ф. Р. Штейнгеля Куліш-Лукашевич І. В.) // Рівненський обласний краєзнавчий музей. Наукові записки. — Випуск VIII. 140-річчю від дня народження Федора Рудольфовича Штейнгеля присвячується. — Рівне, 2010.

Посилання

[ред. | ред. код]
  • Штейнгель Федір Рудольфович // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 6. Біографічна частина: Н–Я / Відп. ред. М.М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2016. — с.333-334
Федір Штейнгель
у сестринських Вікіпроєктах
П: Портал «Біографії»
П: Портал «Історія»
Родовід: Генеалогія на Родоводі?
CMNS: Федір Штейнгель у Вікісховищі?
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Штейнгель_Федір_Рудольфович&oldid=43151680