Фрунзе Михайло Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Фрунзе Михайло Васильович
Frunze-mikhail.jpg
Прізвисько Генерал від революції, Товариш Арсеній
Народився 21 січня (2 лютого) 1885(1885-02-02)
Бішкек
Помер 31 жовтня 1925(1925-10-31) (40 років)
Москва
Країна Царська Росія, СРСР
Приналежність Радянська армія Радянська армія
Рід військ піхота
Роки служби 1918–1925
Звання голова Реввійськради СРСР, нарком з військових і морських справ
Командування комісар Ярославського військового округу, командувач Східним фронтом, Туркестанським фронтом, Південним фронтом
Війни/битви Громадянська війна
Нагороди

Орден Червоного Прапора Орден Червоного Прапора

Миха́йло Васи́льович Фру́нзе (21 січня (2 лютого) 1885, Пішпек, нині Бішкек, Семирічинська область, Туркестанський край — 31 жовтня 1925, Москва) — радянський військовик, революціонер, військовий теоретик один з воєначальників у Червоній Армії під час Громадянської війни.

Діяльність до революції[ред.ред. код]

З міщан, син фельдшера, молдованина. Одружений на З. А. Поповій, дочці народовольця. Вперше познайомився з революційними ідеями в гуртку самоосвіти в гімназії в м. Вірному (тепер Алмати). У 1904 поступив в Петербурзький політехнічний інститут, вступив в Російську соціал-демократичну робочу партію. У листопаді вперше заарештований. У «Криваву неділю» 9 січня 1905 брав участь в маніфестації на Палацовій площі в Петербурзі, був поранений в руку. Пізніше Михайло Васильович визнавав, що саме ця подія привела його в «генерали від революції».

В період революції 1905-07 вів партійну роботу в Москві, з травня — в Іваново-Вознесенську і Шуї (під псевдонімом «Товариш Арсеній»), член комітету РСДРП. Один з керівників Іваново-Вознесенського загального страйку текстильників (травень-липень 1905). На чолі бойової дружини іваново-вознесенських та шуйських робітників брав участь у Грудневому озброєному повстанні 1905 в Москві. Делегат 4-го з'їзду РСДРП від Іваново-Вознесенської окружної організації.

24 березня 1907 арештований в Шуї, двічі (27 січня 1909 і 22-23 вересня 1910) засуджувався до страти, заміненої 10-ма роками каторжних робіт. Після 7 років ув'язнення у Володимирській, Миколаївській і Олександрівській каторжних в'язницях, у квітні 1914 вийшов на поселення в село Манзурка Іркутської губернії. У серпні 1915, після арешту за створення організації засланців, утік до Чити, де проживав за паспортом на ім'я В. Р. Василенка, працював у статистичному відділі переселенського управління і в редакції щотижневої газети «Забайкальський огляд». У 1916 переїхав до Москви, а потім на початку квітня з паспортом на ім'я М. А. Михайлова і скеруванням від Всеросійського земського союзу — до Білорусі. Створював підпільні партійні осередки в 3-й та 10-й арміях Західного фронту.

Після Лютневої революції начальник мінської міської міліції, організатор комітету РСДРП, Мінської Ради робочих депутатів і Ради селянських депутатів, редактор більшовицької газети «Зірка». З кінця серпня голова Шуйської Ради робочих, селянських і солдатських депутатів, голова земської управи повіту і міської думи; представник Шуї на Демократичній нараді в Петербурзі.

Діяльність після революції[ред.ред. код]

В дні повстання в Москві в жовтні 1917 брав участь в боях у будівлі готелю «Метрополь». Депутат Засновницьких зборів від більшовиків Володимирської губернії. У першій половині 1918 голова Іваново-Вознесенського губкому РКП(б), губвиконкому, губраднаргоспу і військовий комісар Іваново-Вознесенської губернії, з серпня 1918 військовий комісар Ярославського військового округу. У лютому-травні 1919 командувач 4-ою, в травні-червні — Туркестанськими арміями, в березні-липні — також Південною групою військ Східного фронту, з липня — всім Східним фронтом; за здійснення успішних наступальних операцій проти головних сил адмірала О. В. Колчака нагороджений орденом Червоного Прапора. У серпні 1919 — вересні 1920 командувач Туркестанським фронтом. Член комісії Туркестану ВЦВК і РНК (жовтень 1919 — липень 1920); прихильник «організації» революції в Бухарському еміраті шляхом вторгнення Червоної Армії, керував штурмом Бухари (30 серпня — 2 вересня 1920).

21 вересня 1920 згідно з наказом ЦК РКП(б), Реввійськрада утворила Південний (Кримський) фронт на чолі з Михайлом Фрунзе. До складу фронту увійшли 6-а, 13-а і 2-а Кінна армії. До листопада 1920 Фрунзе командував Південним фронтом, став організатором вигнання військ генерала П. М. Врангеля з Північної Таврії і Криму. Після штурму Перекопу послав врангелівським військам телеграму, що пропонувала їм вільно покинути Крим в обмін на припинення опору; відозва, проте, не мала відгуку від Врангеля. 3 грудня 1920 призначений уповноваженим Реввійськради в Україні і командувачем озброєними силами України і Криму, одночасно вибраний членом Політбюро ЦК КП(б) У. 6 грудня поступило доповнення — для боротьби з бандитизмом всі війська внутрішньої служби в Україні передавались під керівництво Фрунзе. З лютого 1922 заступник голови РНК УРСР.

Керував розгромом Повстанської армії Нестора Махна (за що в 1924 нагороджений другим орденом Червоного Прапора) і загону Юрія Тютюнника.

У листопаді 1921 року очолював Надзвичайне посольство до Анкари для встановлення відносин між УСРР і Туреччиною, вів переговори з Мустафою Кемалем. 2 січня 1922 року від імені УСРР підписав україно-турецький договір.

З березня 1924 заступник голови Реввійськради СРСР і наркома з військових і морських справ, з квітня 1924 одночасно начальник штабу Червоної Армії і начальник Військової академії. З січня 1925 голова Реввійськради СРСР і нарком з військових і морських справ.

Під керівництвом Фрунзе проводилася військова реформа 1924–1925 — скорочення чисельності армії, введення принципу єдиноначальності, реорганізація військового апарату і політичного управління Червоної Армії, поєднання в структурі Озброєних Сил постійної армії і територіальних-міліційних формувань. Автор ряду військово-теоретичних робіт.

Військова доктрина, розроблена Фрунзе, побудована на прикладенні марксизму до військової теорії і приділяє особливе місце в армії політичним відділам і комуністичним осередкам.

Член ВЦВК, президії ЦВК СРСР. З 1921 член ЦК РКП(б), з 1924 кандидат у члени Політбюро ЦК.

Помер після операції виразки шлунку, в радянській періодиці вказувалося, що від паралічу серця. Існує версія, що його смерть не була випадковою, а була організована Сталіним, який особливо наполягав на госпіталізації. Вважають, що цей здогад вперше висловив Борис Андрійович Пільняк в його «Повісті непогашеного місяця». Цю ж версію відбито в творі (книзі і фільмі) Василя Аксьонова «Московська сага».

Енциклопедія українознавства[ред.ред. код]

Фрунзе Михайло (21.1(2.2).1885 — 31.10.1925) — радянський військовий і державний діяч.

Народився у м. Пішпеку (з 1926 р. — Фрунзе, тепер Бішкек, Киргизстан) у сім'ї медичного працівника. У 1904 закінчив гімназію у м. Вірному (тепер Алмати, Казахстан). Навчався в Петербурзькому політехнічному інституті. З 1904-член РСДРП. За участь у революційному русі кілька разів заарештовувався. В 1909-10 двічі засуджувався до страти, яку замінили спочатку 10 роками каторги, а згодом — довічним засланням. З 1914-15 перебував на засланні в Іркутській губ. Втік із заслання і до 1917 проводив революційну роботу в діючій армії.

Брав участь у жовтневому перевороті у Москві. У 1918-голова Іваново-Вознесенського губернського комітету партії, губ-виконкому, військовий комісар Ярославського військового округу. З кінця грудня 1918-командувач 4-ї армії Східного фронту. В 1919 командував Південною групою Східного фронту. У серпні 1919-вересні 1920 командував Туркестанським фронтом, зайняв Середню Азію, Хіву і Бухару. У кін. вересня призначений командувачем Південного фронту. У жовтні 1920 уклав угоду з Н. Махном про спільні дії проти білогвардійських військ. У листопаді 1920 після розгрому ген. П.Врангеля Фрунзе, порушивши угоду з махновцями (за розпорядженням із Москви), провів операцію із знищення своїх недавніх союзників. З грудня 1920 — уповноважений Реввійськради республіки в Україні, командувач збройних сил УСРР. В листопаді 1921 — січні 1922 очолював місію УСРР у Туреччині. 2.1.1922 Фрунзе очолював делегацію УСРР, яка в Анкарі підписала угоду про дружбу і братерство між Туреччиною і Україною.

З лютого 1922 до березня 1924 — заст. голови Раднаркому УСРР, одночасно працював заст. голови Української економічної ради. Фрунзе керував боротьбою проти повстанського руху в Україні. У квітні 1924 призначений начальником Штабу РСЧА і начальником Військової академії. З 25.1.1925 — РВР СРСР, нарком військових і морських справ СРСР, з лютого 1925 — член Ради праці і оборони СРСР.

Фрунзе проводив значну військово-теоретичну роботу, написав ряд праць, в яких розробляв проблеми військової теорії, зокрема місця і ролі армії у функціонуванні тоталітарної держави. Під час хвороби Фрунзе за особистою вказівкою Й.Сталіна був госпіталізований в урядовій лікарні, де йому примусово зроблено хірургічну операцію. Після операції, не приходячи до свідомості, Фрунзе помер.

Література[ред.ред. код]

Попередник:
Троцький Лев Давидович
1925
Coat of arms of the Soviet Union.svg
Народний Комісар з військових та морських справ СРСР

26 січня31 жовтня 1925
Наступник:
Маршал Радянського Союзу
Ворошилов Климент Єфремович
19251940