Фрунзе Михайло Васильович

Фрунзе Михайло Васильович
Прізвисько	Генерал від революції, Товариш Арсеній
Народився	21 січня 1885 Бішкек
Помер	31 жовтня 1925 Москва
Роки життя	1885—1925 (40 років)
Країна	Царська Росія, СРСР
Приналежність	Червона армія
Рід військ	піхота
Роки служби	1918-1925
Звання	голова Реввоєнради СРСР, нарком з військових і морських справ
Командування	комісар Ярославського військового округу, командувач Східним фронтом, Туркестанським фронтом, Південним фронтом
Війни/битви	Громадянська війна
Нагороди	два ордени Червоного Прапора,

Миха́йло Васи́льович Фру́нзе (*21 січня 1885, Пішпек, нині Бішкек, Семіреченська область, Туркестанський край — †31 жовтня 1925, Москва) — один з воєначальників у Червоній Армії під час Громадянської війни.

Діяльність до революції

З міщан, син фельдшера, молдованина. Одружений на З. А. Поповій, дочці народовольця. Вперше познайомився з революційними ідеями в гуртку самоосвіти в гімназії в м. Вірному. У 1904 поступив в Петербурзький політехнічний інститут, вступив в Російську соціал-демократичну робочу партію. У листопаді вперше арештований. В «Криваву неділю» 9 січня 1905 брав участь в маніфестації на Палацовій площі в Петербурзі, був поранений в руку. Пізніше Михайло Васильович визнавав, що саме ця подія привела його в «генерали від революції».

В період революції 1905-07 вів партійну роботу в Москві, з травня — в Іваново-Вознесенське і Шує (під псевдонімом «Товариш Арсеній»), член комітету РСДРП. Один з керівників Іваново-Вознесенського загального страйку текстильників (травень-липень 1905). На чолі бойової дружини іваново-вознесенськіх і шуйськіх робітників брав участь в Грудневому озброєному повстанні 1905 в Москві. Делегат 4-го з'їзду РСДРП від Іваново-Вознесенськой окружної організації.

24 березня 1907 арештований в Шує, двічі (27 січня 1909 і 22-23 вересня 1910) засуджувався до страти, заміненої 10-ма роками каторжних робіт. Після 7 років ув'знення у Володимирській, Миколаївській і Александрівській каторжних в'язницях, в квітні 1914 вийшов на поселення в село Манзурка губернії Іркутська. У серпні 1915, після арешту за створення організації засланців, утік до Чити, де проживав за паспортом В. Р. Василенко, працював в статистичному відділі переселенського управління і в редакції щотижневої газети «Забайкальський огляд». У 1916 переїхав до Москви, а потім на початку квітня з паспортом на ім'я М. А. Міхайлова і напрямом від Всеросійського земського союзу — до Білорусі. Створював підпільні партійні осередки в 3-й і 10-й арміях Західного фронту.

Після Лютневої революції начальник мінської міської міліції, організатор комітету РСДРП, Мінської Ради робочих депутатів і Ради селянських депутатів, редактор більшовицької газети «Зірка». З кінця серпня голова Шуйського Ради робочих, селянських і солдатських депутатів, голова земської управи повіту і міської думи; представник Шуї на Демократичній нараді в Петербурзі.

Діяльність після революції

В дні повстання в Москві в жовтні 1917 брав участь в боях у будівлі готелю «Метрополь». Депутат Засновницьких зборів від більшовиків Володимирської губернії. У першій половині 1918 голова Іваново-Вознесенського губкома РКП(б), губісполкома, губсовнархоза і військовий комісар Іваново-Вознесенської губернії, з серпня 1918 військовий комісар Ярославського військового округу. У лютому-травні 1919 командувач 4-й, в травні-червні — Туркестанськими арміями, в березні-липні — також Південною групою військ Східного фронту, з липня — всім Східним фронтом; за здійснення успішних наступальних операцій проти головних сил адмірала О. В. Колчака нагороджений орденом Червоного Прапора. У серпні 1919 — вересні 1920 командувач Туркестанським фронтом. Член комісії Туркестану ВЦІК і СНК (жовтень 1919 — липень 1920); прихильник «організації» революції в Бухарському еміраті шляхом вторгнення Червоної Армії, керував штурмом Бухари (30 серпня-2 вересня 1920).

З вересня-листопаду 1920 командував Південним фронтом, організатор вигнання військ генерала П. Н. Врангеля з Північної Таврії і Криму. Після штурму Перекопу послав врангельовськім військам телеграму, що пропонувала їм вільно покинути Крим в обмін на припинення опору; відозва, проте, не оповістила Врангелем. 3 грудня 1920 призначений уполномоченним Реввоєнради в Україні і командувачем озброєними силами України і Криму, одночасно вибраний членом Політбюро ЦК КП(б) У, з лютого 1922 заступник голови СНК УРСР.

Керував розгромом Повстанської армії Н. І. Махно (за що в 1924 нагороджений другим орденом Червоного Прапора) і загону Ю. О. Тютюнника.

У листопаді 1921 року очолював Надзвичайне посольство до Анкари для встановлення відносин між УСРР і Туреччиною, вів переговори з Мустафою Кемалем. 2 січня 1922 року від імені УСРР підписав україно-турецький договір.

З березня 1924 заступник голови Реввоєнради СРСР і наркома з військових і морських справ, з квітня 1924 одночасно начальник штабу Червоної Армії і начальник Військової академії. З січня 1925 голова Реввоєнради СРСР і нарком з військових і морських справ.

Під керівництвом Фрунзе проводилася військова реформа 1924—1925 — скорочення чисельності армії, введення принципу єдиноначальності, реорганізація військового апарату і політичного управління Червоної Армії, поєднання в структурі Озброєних Сил постійної армії і територіальних-міліційних формувань. Автор ряду військово-теоретичних робіт.

Військова доктрина, розроблена Фрунзе, будувалася на застосуванні марксизму до військової теорії і відводила особливе місце в армії політичним відділам і комуністичним осередкам.

Член ВЦВК, президії ЦВК СРСР. З 1921 член ЦК РКП(б), з 1924 кандидат у члени Політбюро ЦК.

Помер після операції язви шлунку. Існує версія, що його смерть не була випадковою, а була організована Сталіним, який особливо наполягав на проведенні операції. Вважається, що ця здогадка була вперше виказана Борисом Андрійовичем Пільняком в його «Повісті непогашеного місяця». Ця ж версія відображена в творі (книзі і фільмі) Василя Аксенова «Московська сага».

Енциклопедія українознавства

Фрунзе Михайло (21.1(2.2).1885 — 31.10.1925) — радянський військовий і державний діяч.

Народився у м. Пішпеку (з 1926 р. — Фрунзе, тепер Бішкек, Киргизстан) у сім'ї медичного працівника. У 1904 закінчив гімназію у м. Вірному (тепер Алмати, Казахстан). Навчався в Петербурзькому політехнічному інституті. З 1904-член РСДРП. За участь у революційному русі кілька разів заарештовувався. В 1909-10 двічі засуджувався до страти, яку замінили спочатку 10 роками каторги, а згодом — довічним засланням. З 1914-15 перебував на засланні в Іркутській губ. Втік із заслання і до 1917 проводив революційну роботу в діючій армії.

Брав участь у жовтневому перевороті у Москві. У 1918-голова Іваново-Вознесенського губернського комітету партії, губ-виконкому, військовий комісар Ярославського військового округу. З кінця грудня 1918-командувач 4-ї армії Східного фронту. В 1919 командував Південною групою Східного фронту. У серпні 1919-вересні 1920 командував Туркестанським фронтом, зайняв Середню Азію, Хіву і Бухару. У кін. вересня призначений командувачем Південного фронту. У жовтні 1920 уклав угоду з Н.Махном про спільні дії проти білогвардійських військ. У листопаді 1920 після розгрому ген. П.Врангеля Фрунзе, порушивши угоду з махновцями (за розпорядженням із Москви), провів операцію із знищення своїх недавніх союзників. З грудня 1920 — уповноважений Реввійськради республіки в Україні, командувач збройних сил УСРР. В листопаді 1921 — січні 1922 очолював місію УСРР у Туреччині. 2.1.1922 Фрунзе очолював делегацію УСРР, яка в Анкарі підписала угоду про дружбу і братерство між Туреччиною і Україною.

З лютого 1922 до березня 1924 — заст. голови Раднаркому УСРР, одночасно працював заст. голови Української економічної ради. Фрунзе керував боротьбою проти повстанського руху в Україні. У квітні 1924 призначений начальником Штабу РСЧА і начальником Військової академії. З 25.1.1925 — РВР СРСР, нарком військових і морських справ СРСР, з лютого 1925 — член Ради праці і оборони СРСР.

Фрунзе проводив значну військово-теоретичну роботу, написав ряд праць, в яких розробляв проблеми військової теорії, зокрема місця і ролі армії у функціонуванні тоталітарної держави. Під час хвороби Фрунзе за особистою вказівкою Й.Сталіна був госпіталізований в урядовій лікарні, де йому примусово зроблено хірургічну операцію. Після операції, не приходячи до свідомості, Фрунзе помер.

Література

• Енциклопедія українознавства. У 10-х т. / Гол. ред. Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.