Лохвиця

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Лохвиця
Coat of arms of Lokhvytsia.png
Герб Лохвиці
Центральна вулиця Лохвиці
Центральна вулиця Лохвиці
Лохвиця
Лохвиця на карті Лохвицького району
Лохвиця на карті Лохвицького району
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Полтавська область
Район Лохвицький район
Рада Лохвицька міська рада
Код КОАТУУ 5322610100
Перша згадка 1320
Магдебурзьке право 1644 р.
Статус міста з 1618 року
Населення 11 965 (01.01.2011)[1]
Площа 30,88 км²
Густота населення 387,50 осіб/км²
Поштові індекси 37200—204
Телефонний код +380-5356
Координати 50°21′28″ пн. ш. 33°15′57″ сх. д. / 50.35778° пн. ш. 33.26583° сх. д. / 50.35778; 33.26583Координати: 50°21′28″ пн. ш. 33°15′57″ сх. д. / 50.35778° пн. ш. 33.26583° сх. д. / 50.35778; 33.26583
Висота над рівнем моря 106 м
Водойма Лохвиця
День міста 13 вересня
Відстань
Найближча залізнична станція Лохвиця
До обл./респ. центру
 - залізницею 177 км
 - автошляхами 174 км
До Києва
 - залізницею 177 км
 - автошляхами 217 км
Міська влада
Адреса 37200, Полтавська обл. м. Лохвиця, вул. Перемоги, 19
Веб-сторінка Сайт м.Лохвиця
Міський голова Радько Віктор Іванович (з 2015 р.)

Commons-logo.svg Лохвиця у Вікісховищі

м. Лохвиця. Вул. Леніна (Роменська). Район "старої автостанції". Фото 2015 р.

Ло́хвиця — старовинне місто, центр Лохвицького району Полтавської області. Розташоване на річці Лохвиці (права притока р. Сули, басейн Дніпра) на автошляху Київ-Суми, за 12 км від залізничної станції Сула.

Відстань до столиці м. Києва — 220 км, до обласного центру м. Полтави — 174 км. Міській раді підпорядковане селище Криниця. Населення Лохвиці становить близько 12 тис. жителів.

Історичне населене місце [2].

Історія Лохвиці[ред.ред. код]

X - XIX століття

Точний час заснування міста невідомий. За часів Київської Русі входила до складу Переяславського князівства і була одним з укріплень Посульської оборонної лінії. Вперше в історичних джерелах згадується у 1320 році. У «Книге большому чертежу» (1618 р.) зазначена як містечко, що мало укріплення-фортецю. У 1644 р. місто одержало магдебурзьке право і герб, що зображував міські ворота з баштами на них.

Спасо-Преображенська церква у м. Лохвиця (фото 1904 року)

В 1648–1658 роках, Лохвиця — сотенне місто Миргородського, пізніше Лубенського (1658–1781 р.р.) полків. Під час Визвольної війни проти польської шляхти лохвицька козача сотня у складі війська Богдана Хмельницького брала участь у битвах під Пилявцями (1648), Зборовом (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652), Жванцем (1653). Під час Північної війни між Росією і Швецією Лохвицький сотник П.Мартос підтримував гетьмана Івана Мазепу. В місті містилася гетьманська скарбниця.

У 1729–1751 рр. (з перервами) лохвицьким сотником був український правник і державний діяч Василь Стефанович. Після ліквідації автономії Лівобережної України Лохвиця — центр повіту Чернігівського намісництва (1781–1796), заштатне місто Малоросійської (1796–1802) і центр повіту Полтавської губернії (1802–1923).

У 1825 році у Лохвиці діяв осередок Південного таємного Товариства декабристів. У 1905 році в місті мали місце народні заворушення, спрямовані проти самодержавства.

Початок ХХ століття

В «Энциклопедическом словаре» Брокгауза і Єфрона приводяться дані складу населення міста за 1894 рік: з 11013 жителів у Лохвиці було 4816 чоловік «іудейського віросповідання», тобто 43,7%. А якщо від загальної кількості відкинути тимчасових 915 військових (у Лохвиці того часу стояв, напевне полк), то відсоток єврейського населення зросте до 47,7%, тобто євреї становили мало не половину міського населення. У 1905 році на 100 жителів Лохвиці припадало 27,6 євреїв (в повіті — 3%), в 1910 році з 1689 дворів у Лохвиці 406 було єврейських.

Будівля єврейської синагоги у м. Лохвиця (фото поч. ХХ ст)

Незважаючи на суворі реалії, єврейська община впливала на суспільне та економічне життя міста. З нерухомості, що належала общині, можна виділити синагогу і приміщення кількох шкіл. Вони збереглися до наших часів. В будинку синагоги, розташованому по вулиці Гоголя (а раніше це була Шкільна), свого часу розміщався інкубатор та СПМК-1. Далеко за межами Лохвиці були відомі купці Урінсон та Беніонович. Братам Туревським належали цегельня та шкіряний завод. Підприємці міщанка Двейра Лейбівна Іткіна та купець Абрам Лазарович Радилевський мали в місті універсальний магазин, в якому продавалося все, починаючи з дамської пудри і аптекарських товарів і закінчуючи музичними інструментами та мисливськими рушницями, їм також належав невеликий завод безалкогольних напоїв.

м. Лохвиця. Собор Різдва Пресвятої Богородиці (фото поч. ХХ ст)

Приблизно в 1913-1914 роках саме Іткина та Радилевський надрукували і розповсюдили через власний магазин до 50 типів поштових листівок з фотографічним зображенням цікавих будівель міста, площ, вулиць, установ, закладів тощо. Завдяки цьому ми сьогодні маємо уявлення, якою була Лохвиця на початку століття. Євреї-підприємці були зачинателями багатьох нових справ у місті. Так, у 1888 році на перехресті вулиць Лубенської і Шиянської (тепер Шевченка і Тесленка) почала діяти перша у Лохвиці друкарня, яка належала братам Дельбергам. Тут друкувалися матеріали і звіти повітного земства і товариства сільських господарів, перші місцеві газети — «Бюлетень Лохвиці», «Лохвицьке слово» і навіть «Вестник Хорольского общества сельского хозяйства». В 1912 році в центрі почала діяти ще одна друкарня купця А.Л. Радилевського і міщанки Б.Я. Пунянської. Свого часу тут друкувалася газета «Лохвицький вестник». На вулиці Лубенській, неподалік від Народного будинку, містилася ще й третя друкарня Хазановича, продана в 1914 році 3. Браславському. В 1920 році всі три друкарні були націоналізовані і злиті в одну, яка стала гордо називатися «радянською». Стосовно ж сучасної друкарні, то на її місці до революції стояв кінотеатр-ілюзіон «Ідеал», який належав братам Грінбергам і називався ще електротеатром. Кіномеханіком свого часу тут працював С.Б. Журавський.

Лохвиця. Центральний бульвар (фото поч. ХХ ст)

Переписом 1910 року у Лохвиці зафіксовано 1689 господарств (козацьких — 691, селянських — 216, єврейських —406) і 9531 жителя. Станом на 1917 рік у місті діяли 6 православних церков і синагога, жіноча гімназія, реальне, міське та комерційне училища, навчальні ремісничі майстерні, електростанція, аптека, земська лікарня, кінотеатр. Народний будинок (театр), Товариство сільських господарств — вченим секретарем був Ренський Михайло Дмитрович, два товариства взаємного кредиту, три друкарні, цегельний і шкіряний заводи, тютюнова фабрика.

10 березня 1917 року обрано першу Лохвицьку Раду робітничих депутатів. Радянську владу проголошено 22 січня 1918 року. У 1919 році для боротьби з добровольчою армією Денікіна у місті створено 500-й Лохвицький робітниче-селянський полк. У період колективізації 1929–1932 рр. на околицях Лохвиці було створено 7 приміських колгоспів. Не обійшло Лохвицю лихо голодомору 1932–1933 років.

У роки німецько-нацистської окупації (12.09.1941-12.09. 1943 роки) гітлерівці стратили близько 400 жителів міста, більшість з них представники єврейської громади міста[3], 536 осіб вивезли на примусові роботи до Німеччини. У Лохвиці діяли міська підпільна група і антифашистське підпілля у вірменському легіоні. З 1 вересня 1942 року місто стало адміністративним центром Лохвицького ґебіту. У вересні 1943 року, після визволення, у місті містився штаб Воронезького фронту на чолі з генералом армії М. Ватутіним.

Благовіщенська церква

У Лохвиці в різний час видавалися такі газети: «Бюлетень Лохвицкой уездной земской управи» (1903–1905), «Лохвицкий вестник» (1913–1914), «Лохвицкое слово» (1912–1918), «Провесінь» (1918), «Робітник» (1919), «Известия» (1919), «Вісті» (1920–1923), «В соціалістичний наступ» (1930–1937), «Більшовицька трибуна» (1937–1941,1943), «Лохвицьке слово» (1941–1942), «Вісті Лохвиччини» (1942–1943), «Зоря Лохвиччини» (1943–1944), «Зоря» (з 1944), «Лохвицький вісник» (1990–1991), «Добридень» (з 1997 р.).

Окрім сучасних пам'ятників, у Лохвиці також багато історичних споруд, що були побудовані в середині 19 — на початку 20 ст. Серед них: Лохвицька синагога, побудована на гроші відомого лохвицького мецената та підприємця Дунаєвського, будівля поліцейської управи, повітовий уїзд, тютюнова фабрика Дунаєвського (на ній і досі збереглися вензелі з літерою -Д-), реальне училище, старовинний єврейський цвинтар та багато інших унікальних місцин, старовинних будиночків і хат.

В останні роки, унікальні споруди, що пережили 1 світову війну, революцію, колективізацію, німецько-нацистську окупацію та совітський режим нещадно нищаться місцевою владою, підприємцями та місцевими жителями — навмисне чи через недбальство.

Сучасне місто[ред.ред. код]

У листопаді 1945 введено в дію відбудований цукровий завод ім. Сталіна.

м.Лохвиця вул.Леніна

Зараз у місті діють швейна фабрика (напівзруйнована), АТ «Лохвицький промкомбінат», харчосмакове орендне підприємство «Зоря» (не працює), цегельний завод, дві будівельно-монтажних організації і три шляхових будівельно-експлуатаційних, підприємство «Харчування» АТП-15342 (напівзруйноване) і авто підприємств облспоживспілки, управління житлово-комунального господарства, управління експлуатації газового господарства, друкарня, районна і дитяча лікарні, поліклініка, 7 аптек, ресторан і кілька кафетерій, готель «Україна» (м. Лохвиця, вул. Перемоги, 4, +38 (05356) 3-14-15, (095) 768-88-83), ряд побутових підприємств, будинок культури, 3D-кінотеатр, краєзнавчий музей, бібліотека, три середні загальноосвітні школи, спортивна і музична школи, медичне училище, ПТУ-27, станції юних техніків і натуралістів, будинок школярів, відділення «Полтавабанку», Ощадного банку, пошта, підприємство електрозв'язку «Укртелеком», кілька малих і кооперативних підприємств. У Лохвиці видаються газети «Зоря» (з 1944) і «Лохвицький край».

м. Лохвиця. Медичне училище

Споруджено такі пам'ятники: українському філософу і просвітителю Г. Сковороді (1922, реконструйовано в 1972 р., скульптор І. Кавалерідзе); В. Леніну (1932, реконструйовано в 1989 р., скульптор В. Рябчук, архітектор М. Пивоваров, демонтовано у 2014 р.); загиблим у роки Вітчизняної війни воїнам-визволителям (1957, скульптори Я. Рик і Н. Клейн); і пам'ятний знак полеглим воїнам-землякам (1967, реконструйовано в 1975 році); комсомольцям двадцятих років (1968, скульптор Ю. Варв'янський); пам'ятний знак воїнам-визволителям стрілецької дивізії Воронезького фронту (1975, реконструйовано в 1989 р., скульптор А. Шапран, архітектор Гвоздя).

Дивіться основну статтю: Пам'ятники Лохвиці.

Постановою Ради Міністрів УРСР № 532 від 24 листопада 1976 р. Лохвиця занесена до переліку малих і середніх міст України, що мають пам'ятники історії, архітектури і містобудування.

Відомі люди[ред.ред. код]

Народилися[ред.ред. код]

Поховані[ред.ред. код]

  • Григорій Гамалія‎ — український військовий діяч другої половини XVII cт.; був похований біля церкви Різдва Богородиці.

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]