Лохвиця

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Лохвиця
Lohvytsya gerb.png Lohvytsya prapor.png
Герб Лохвиці Прапор Лохвиці
Центральна вулиця Лохвиці
Центральна вулиця Лохвиці
Лохвиця
Лохвиця на карті Лохвицького району
Лохвиця на карті Лохвицького району
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Полтавська область
Район Лохвицький район
Рада Лохвицька міська рада
Код КОАТУУ 5322610100
Перша згадка 1320
Магдебурзьке право 1644 р.
Статус міста з 1618 року
Населення 11 965 (01.01.2011)[1]
Площа 30,88 км²
Густота населення 387,50 осіб/км²
Поштові індекси 37200—204
Телефонний код +380-5356
Координати 50°21′28″ пн. ш. 33°15′57″ сх. д. / 50.35778° пн. ш. 33.26583° сх. д. / 50.35778; 33.26583Координати: 50°21′28″ пн. ш. 33°15′57″ сх. д. / 50.35778° пн. ш. 33.26583° сх. д. / 50.35778; 33.26583
Висота над рівнем моря 106 м
Водойма Лохвиця
День міста 13 вересня
Відстань
Найближча залізнична станція Лохвиця
До обл./респ. центру
 - залізницею 177 км
 - автошляхами 174 км
До Києва
 - залізницею 177 км
 - автошляхами 217 км
Міська влада
Адреса 37200, Полтавська обл. м. Лохвиця, вул. Перемоги, 19
Веб-сторінка Сайт м.Лохвиця
Міський голова Радько Віктор Іванович (з 2015 р.)

Commons-logo.svg Лохвиця у Вікісховищі

Ло́хвиця — старовинне місто, центр Лохвицького району Полтавської області. Розташоване на річці Лохвиці (права притока р. Сули) на автошляху Київ-Суми, за 12 км від залізничної станції Сула.

Міській раді підпорядковане селище Криниця. Населення Лохвиці становить близько 12 тис. жителів.

Історичне населене місце [2].

Географічне розташування[ред.ред. код]

Річка Лохвиця

Місто Лохвиця знаходиться на правому березі річки Сула в місці впадання в неї річки Лохвиця, вище за течією на відстані 3 км розташоване село Яшники, нижче за течією на відстані 5 км розташоване село Гаївщина, на протилежному березі - село Млини, вище по течією річки Лохвиця на відстані 1 км розташоване село Западинці. Відстань до столиці м. Києва — 220 км, до обласного центру м. Полтави — 174 км.

Через місто проходять автомобільні дороги Т 1705 та Р60.

План Лохвицької фортеці у XVII-XVIII ст., розроблений Т.Я. Крестінським
План центральної частини м. Лохвиця, розроблений Тимофієм Яковичем Крестінським у 1907-1910 р.р.
м. Лохвиця. Вул. Героїв України. Район "старої автостанції". Фото 2015 р.
м. Лохвиця. Колишній будинок Товариства Сільських господарів (побуд. 1907 р.). Сьогодні в цьому приміщенні - районна бібліотека.
м. Лохвиця. Будинок колишнього Реального училища (побуд. 1910 р.). Сьогодні в даному приміщенні знаходиться Медичне училище
Спасо-Преображенська церква у м. Лохвиця (фото 1904 року)

Історія Лохвиці[ред.ред. код]

X — XIX століття

Точний час заснування міста невідомий. За часів Київської Русі входила до складу Переяславського князівства і була одним з укріплень Посульської оборонної лінії. Вперше в історичних джерелах згадується у 1320 році. У «Книге большому чертежу» (1618 р.) зазначена як містечко, що мало укріплення-фортецю. У 1644 р. місто одержало магдебурзьке право і герб, що зображував міські ворота з баштами на них.

В 1648–1658 роках, Лохвиця — сотенне місто Миргородського, пізніше Лубенського (1658–1781 р.р.) полків. Під час Визвольної війни проти польської шляхти лохвицька козача сотня у складі війська Богдана Хмельницького брала участь у битвах під Пилявцями (1648), Зборовом (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652), Жванцем (1653). Під час Північної війни між Росією і Швецією Лохвицький сотник П.Мартос підтримував гетьмана Івана Мазепу. В місті містилася гетьманська скарбниця.

У 1729–1751 рр. (з перервами) лохвицьким сотником був український правник і державний діяч Василь Стефанович. Після ліквідації автономії Лівобережної України Лохвиця — центр повіту Чернігівського намісництва (1781–1796), заштатне місто Малоросійської (1796–1802) і центр повіту Полтавської губернії (1802–1923).

У 1763 році на збудування п'ятиверхої Різдвобогородицької церкви нанято майстра Іллю Бродацького. Церква стала основою Собору Різдва Пресвятої Богородиці.

У 1825 році у Лохвиці діяв осередок Південного таємного Товариства декабристів. У 1905 році в місті мали місце народні заворушення, спрямовані проти самодержавства.

Початок ХХ століття

21 липня (8 липня за старим стилем) 1901 р. у м. Лохвиця на вул. Лубенській (нині вул. Шевченка) було відкрито Народний будинок (театр). Струнка дерев'яна двоповерхова споруда театру, який став візитною карткою повітового міста, доповнила його своєрідний архітектурний силует.

Ось як про цю пам'ятну подію написала Олена Пчілка в своїй статті вміщеній в січневому номері журналу "Кіевская старина" за 1902 рік.

"На початку минулого літа, - пише вона, - у сусідньому куточку Полтавщини,  м. Гадяч, - де я проводила літо, - пройшов слух, що в Лохвиці планується відкриття Народного будинку. Ми, гадячани, як найближчі сусіди лохвичан, вважали, що це до якоїсь міри наше спільне полтавське свято, а тому дехто із нас, в тім числі і я з братом, лікарем А.П. Драгомановим, відправились на час урочистостей в Лохвицю...". І далі Олена Пчілка продовжує: "Коли ми дістались до Лохвиці (дві станції залізницею та 12 верст кіньми), ми з братом під'їхали до квартири свого старого знайомого, розраховуючи на його допомогу; але, виявилось, що він вже був на святкуванні. Тоді ми, як справжні туристи, нікому невідомі, відправилися розшукувати у Лохвиці нове визначне місце — Народний дім. Ми знайшли його, звичайно, без труднощів. На сходах приміщення був натовп. Його двері були широко відчинені: на щастя вони були відкриті для всіх і в переносному змісті: - жодних білетів для входу не було потрібно і ми увійшли в будинок. Його велика світла театральна зала була повна публікою різного складу; молебень вже закінчився, на естраді дочитувалася доповідь про історію будівництва Народного дому.... Після ділового звіту був прочитаний паном В. Русиновим (очолював лохвицьке повітове дворянство) реферат про значення театру взагалі і національного зокрема. Далі референт детально зупинився на історії українського, - від перших драматичних спроб до сучасності, - слід відмітити, було дано характеристику сучасного українського драматичного репертуару в його кращих зразках".

Слід сказати, що на ті часи подібні культурні заклади в губернії мали лише Полтава, Кременчук та Лубни.

Відтоді Лохвиці судилося стати театральним містом, адже Народний будинок, збудований на кошти земства та добровільних пожертвувань, було споруджено як справжній театр: тут був зручний партер, дві гримувальні кімнати, ложі з балконом, глибока сцена з падугами.

До Лохвиці на гастролі приїздили артисти петербурзької опери, "мандрівні" трупи російських артистів В. Андреєва-Бурлака,  Маріуса Петіпа, українські - полтавського мецената Ф. Волика, в трупі якого завжди були Марія Заньковецька і Марко Лукич Кропивницький. Лохвиця майже завжди була зазначена в гастролях театральних труп, які прибували на Полтавщину.

У 1903 році трупа артистів під керівництвом М.Петіпа поставили у Лохвицькому Народному будинку п'єсу М. Горького "На дні", вдруге після Москви. Ця вистава у Лохвиці пройшла з великим успіхом. Після закінчення вистави вдячні лохвичани піднесли артистам пам'ятну стрічку.

У тому ж 1903 році до Лохвиці разом з М.Заньковецькою і молодим І. Мар'яненком прибув Марко Лукич Кропивницький, видатний український драматург, основоположник українського професійного реалістичного театру. Відбулася хвилююча зустріч з лохвицькою самодіяльною трупою, письменником Архипом Тесленком, з яким листувався Кропивницький. На сцені Народного театру м. Лохвиця робив свої перші кроки як музикант майбутній талановитий композитор І. О. Дунаєвський.

В «Энциклопедическом словаре» Брокгауза і Єфрона приводяться дані складу населення міста за 1894 рік: з 11013 жителів у Лохвиці було 4816 чоловік «іудейського віросповідання», тобто 43,7%. А якщо від загальної кількості відкинути тимчасових 915 військових (у Лохвиці того часу стояв, напевне полк), то відсоток єврейського населення зросте до 47,7%, тобто євреї становили мало не половину міського населення. У 1905 році на 100 жителів Лохвиці припадало 27,6 євреїв (в повіті — 3%), в 1910 році з 1689 дворів у Лохвиці 406 було єврейських.

Будівля єврейської синагоги у м. Лохвиця (фото поч. ХХ ст)

Незважаючи на суворі реалії, єврейська община впливала на суспільне та економічне життя міста. З нерухомості, що належала общині, можна виділити синагогу і приміщення кількох шкіл. Вони збереглися до наших часів. В будинку синагоги, розташованому по вулиці Гоголя (а раніше це була Шкільна), свого часу розміщався інкубатор та СПМК-1. Далеко за межами Лохвиці були відомі купці Урінсон та Беніонович. Братам Туревським належали цегельня та шкіряний завод. Підприємці міщанка Двейра Лейбівна Іткіна та купець Абрам Лазарович Радилевський мали в місті універсальний магазин, в якому продавалося все, починаючи з дамської пудри і аптекарських товарів і закінчуючи музичними інструментами та мисливськими рушницями, їм також належав невеликий завод безалкогольних напоїв.

м. Лохвиця. Собор Різдва Пресвятої Богородиці (фото поч. ХХ ст)

Приблизно в 1913-1914 роках саме Іткина та Радилевський надрукували і розповсюдили через власний магазин до 50 типів поштових листівок з фотографічним зображенням цікавих будівель міста, площ, вулиць, установ, закладів тощо. Завдяки цьому ми сьогодні маємо уявлення, якою була Лохвиця на початку століття. Євреї-підприємці були зачинателями багатьох нових справ у місті. Так, у 1888 році на перехресті вулиць Лубенської і Шиянської (тепер Шевченка і Тесленка) почала діяти перша у Лохвиці друкарня, яка належала братам Дельбергам. Тут друкувалися матеріали і звіти повітного земства і товариства сільських господарів, перші місцеві газети — «Бюлетень Лохвиці», «Лохвицьке слово» і навіть «Вестник Хорольского общества сельского хозяйства». В 1912 році в центрі почала діяти ще одна друкарня купця А.Л. Радилевського і міщанки Б.Я. Пунянської. Свого часу тут друкувалася газета «Лохвицький вестник». На вулиці Лубенській, неподалік від Народного будинку, містилася ще й третя друкарня Хазановича, продана в 1914 році 3. Браславському. В 1920 році всі три друкарні були націоналізовані і злиті в одну, яка стала гордо називатися «радянською». Стосовно ж сучасної друкарні, то на її місці до революції стояв кінотеатр-ілюзіон «Ідеал», який належав братам Грінбергам і називався ще електротеатром. Кіномеханіком свого часу тут працював С.Б. Журавський.

Лохвиця. Центральний бульвар (фото поч. ХХ ст)

Переписом 1910 року у Лохвиці зафіксовано 1689 господарств (козацьких — 691, селянських — 216, єврейських —406) і 9531 жителя. Станом на 1917 рік у місті діяли 6 православних церков і синагога, жіноча гімназія, реальне, міське та комерційне училища, навчальні ремісничі майстерні, електростанція, аптека, земська лікарня, кінотеатр. Народний будинок (театр), Товариство сільських господарств — вченим секретарем був Ренський Михайло Дмитрович, два товариства взаємного кредиту, три друкарні, цегельний і шкіряний заводи, тютюнова фабрика.

10 березня 1917 року обрано першу Лохвицьку Раду робітничих депутатів. Радянську владу проголошено 22 січня 1918 року. У 1919 році для боротьби з добровольчою армією Денікіна у місті створено 500-й Лохвицький робітниче-селянський полк. У період колективізації 1929–1932 рр. на околицях Лохвиці було створено 7 приміських колгоспів. Не обійшло Лохвицю лихо голодомору 1932–1933 років.

У роки німецько-нацистської окупації (12.09.1941-12.09. 1943 роки) гітлерівці стратили близько 400 жителів міста, більшість з них представники єврейської громади міста[3], 536 осіб вивезли на примусові роботи до Німеччини. У Лохвиці діяли міська підпільна група і антифашистське підпілля у вірменському легіоні. З 1 вересня 1942 року місто стало адміністративним центром Лохвицького ґебіту. У вересні 1943 року, після визволення, у місті містився штаб Воронезького фронту на чолі з генералом армії М. Ватутіним.

м. Лохвиця. Будинок районного відділу освіти (побуд. на поч. ХХ ст. в якості частини комплексу Гостинного двору)
м. Лохвиця. Благовіщенська церква (побуд. 1800 р.). Частково зруйновна у 1930-х роках, відбудована на початку 1990-х р.р.

У Лохвиці в різний час видавалися такі газети: «Бюлетень Лохвицкой уездной земской управи» (1903–1905), «Лохвицкий вестник» (1913–1914), «Лохвицкое слово» (1912–1918), «Провесінь» (1918), «Робітник» (1919), «Известия» (1919), «Вісті» (1920–1923), «В соціалістичний наступ» (1930–1937), «Більшовицька трибуна» (1937–1941,1943), «Лохвицьке слово» (1941–1942), «Вісті Лохвиччини» (1942–1943), «Зоря Лохвиччини» (1943–1944), «Зоря» (з 1944), «Лохвицький вісник» (1990–1991), «Добридень» (з 1997 р.).

Окрім сучасних пам'ятників, у Лохвиці також багато історичних споруд, що були побудовані в середині 19 — на початку 20 ст. Серед них: Лохвицька синагога, побудована на гроші відомого лохвицького мецената та підприємця Дунаєвського, будівля поліцейської управи, будинок повітового з'їзду, тютюнова фабрика Дунаєвського (на ній і досі збереглися вензелі з літерами "Е. Д" - Євель Дунаєвський),будинок Товариства сільських господарів, будинки реального училища та жіночої гімназії, будинок Гостинного двору, будинок повітового дворянства, кована огорожа Миколаївської церкви, старовинний єврейський цвинтар та багато інших унікальних місцин, старовинних будиночків і хат.

В останні роки, унікальні споруди, що пережили 1 світову війну, революцію, колективізацію, німецько-нацистську окупацію та совітський режим нещадно нищаться місцевою владою, підприємцями та місцевими жителями — навмисне чи через недбальство.

Економіка[ред.ред. код]

Зараз у місті діють швейна фабрика (напівзруйнована), АТ «Лохвицький промкомбінат», харчосмакове орендне підприємство «Зоря» (не працює), цегельний завод, дві будівельно-монтажних організації і три шляхових будівельно-експлуатаційних, підприємство «Харчування» АТП-15342 (напівзруйноване) і авто підприємств облспоживспілки, управління житлово-комунального господарства, управління експлуатації газового господарства, друкарня, районна і дитяча лікарні, поліклініка, 7 аптек, ресторан і кілька кафетерій, готель «Україна» (м. Лохвиця, вул. Перемоги, 4, +38 (05356) 3-14-15, (095) 768-88-83), ряд побутових підприємств, будинок культури, 3D-кінотеатр, краєзнавчий музей, бібліотека, три середні загальноосвітні школи, спортивна і музична школи, медичне училище, ПТУ-27, станції юних техніків і натуралістів, будинок школярів, відділення «Полтавабанку», Ощадного банку, пошта, підприємство електрозв'язку «Укртелеком», кілька малих і кооперативних підприємств.

ЗМІ[ред.ред. код]

У Лохвиці видаються газети «Зоря» (з 1944) і «Лохвицький край».

Об'єкти соціальної сфери[ред.ред. код]

  • Дитячий садочок.
  • Лохвицька гімназія № 1.
  • Школа № 2.
  • Школа № 3.
  • Лохвицька філія Полтавського технікуму харчових технологій.
  • Лохвицьке медичне училище.
  • Лохвицька центральна районна лікарня.
  • Лохвицьке професійно-технічне училище № 27.

Пам'ятки[ред.ред. код]

У місті знаходиться краєзнавчий музей імені Григорія Сковороди, заснований в 1919 році, в фондах якого понад 15 тис. експонатів. Серед міських монументів заслуговують на увагу пам'ятник видатному українському просвітителю і філософу Григорію Савичу Сковороді (1922 рік, скульптор Іван Кавалерідзе), встановлений до 200-річчя з дня його народження, а також пам'ятник українському письменнику Архипові Тесленко (1974 рік, скульптор І. Коломієць, архітектор А. Корнєєв).

Дивіться основну статтю: Пам'ятники Лохвиці.

Постановою Ради Міністрів УРСР № 532 від 24 листопада 1976 р. Лохвиця занесена до переліку малих і середніх міст України, що мають пам'ятники історії, архітектури і містобудування.

Персоналії[ред.ред. код]

Народилися[ред.ред. код]

Поховані[ред.ред. код]

  • Григорій Гамалія‎ — український військовий діяч другої половини XVII cт.; був похований біля церкви Різдва Богородиці.

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]