Мазепинка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Офіцер УГА Петро Франко у мазепинці (1918)

Мазепи́нка — головний убір українських військовиків, що належали до Українських Січових Стрільців та Української Галицької армії, пізніше Карпатської Січі та УПА, з 2015 — елемент уніформи Збройних сил України. Характерною ознакою є клиноподібний розріз спереду. Така особливість була притаманна козацьким головним уборам другої половини XVII століття, часів гетьманування Івана Мазепи (звідси назва). Зокрема її можна побачити на шапці отамана Івана Сірка, зображеного на картині Іллі Рєпіна «Козаки пишуть листа турецькому султану».

Історія[ред.ред. код]

Розроблений 1916 року Левком Лепким і затверджений Одностроєвою комісією Легіону Українських Січових Стрільців (отаман Василь Дідушок, сотник Дмитро Вітовський та інші) 1916 року. Спереду на головному уборі січових стрільців була кокарда, на якій зображені два леви на скелі й напис «УСС. 1914»[1].

В документі Української Галицької армії за 30 квітня 1919 року «мазепинка» описується, як восьмиклинка, в основі околиша якої спереду клиноподібний розріз.

Український політичний діяч Михайло Горинь, відбуваючи в 1971 році в Мордовії термін за участь у дисидентському русі, перешив табірну шапку в мазепинку. Вона була розпорота під час обшуку і в такому вигляді зберігалася в родині[2].

Сучасність[ред.ред. код]

Сучасна мазепинка ЗСУ (з 2015)
Сучасна мазепинка ЗСУ2015)

У першій половині 1990-х схожі на мазепинку головні убори випробовувалися в українській армії, але так і не були прийняті[3].

Після початку російсько-української війни в Україні почалося відродження національного військового однострою, зокрема — мазепинки. Групою волонтерів було створено новий комплект військової форми. До нього увійшла і сучасна мазепинка[4].

20 квітня 2015 Міністерство оборони прийняло мазепинку як польовий кашкет Збройних сил України[5].

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Крип'якевич І., Гнятевич Б. Історія Українського Війська. Частина 1. — Видання Івана Тиктора, Львів, 1936. — 128 с.

Джерела і посилання[ред.ред. код]