Кокошник

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Жінка в кокошнику на картині Костянтина Маковського, початок 1880-х рр.

Коко́шник — традиційний жіночий головний убір в Росії, шапочка з високим оздобленим щитком над чолом. Переважно був святковим убором, який носили заміжні жінки. Форма щитка та додаткові деталі оздоблення різнилися. Вийшов з ужитку в XIX ст., проте набув статусу своєрідного символа Росії та стереотипного російського одягу.

Походження назви[ред. | ред. код]

Слово «кокошник» вперше зустрічається в документах XVI століття, і на думку Макса Фасмера, походить від застарілого російського кокошь («півень», «курка») — за формою, яка часто нагадує гребінь півня чи курки[1].

Будова[ред. | ред. код]

Гостроверхий кокошник зразка Галичського району Костромської губернії. Малюнок 1838 р.

Кокошник являв собою шапочку, що цілком накривала волосся[2]. Виготовлявся з проклеєного полотна, картону, загорнених у шовк, атлас, оксамит, парчу[3]. Над чолом містилося очілля (рос. очелье) — найпомітніша частина кокошника у вигляді заокругленої чи загостреної вгорі пластини, що прикрашалася облямівками галунами, срібною чи золотою вишивкою, перлами, кольоровим склом[2], коштовним камінням[3]. Ця деталь убору також відома як гребінь[4]. У деяких місцевостях кокошник мав циліндричну форму, нагадуючи кічку, але на відміну від цього головного убору був суцільним, а не розділеним на частини[2]; називався «капок»[4].

На кокошник накидалася фата, розшитий рушник або хустка[2]. Позаду міг додаватися «хвіст» зі стрічок[5] та підпотиличник (подзатыльник) — шматок тканини чи сітка, що закриває шию та спадає на спину. Псковські та почасти тверські кокошники прикрашалися «шишками»[4].

Кокошники різних регіонів різняться за формою, а особливо за формою очілля. В Каргопольському повіті Олонецької губернії кокошник робили у формі шапочки з витягнутим вперед очіллям і лопатями, які закривали вуха; на лоб спускалася поднизь — нитка чи сітка з рубаного перламутру. Вологодський кокошник, відомий як «сборник», відрізнявся численними збірками над очіллям. Архангельський кокошник мав жорстку овальну форму з рясним декором нагорі, а очілля виступало вперед і не мало додаткових прикрас. У Новгородській і Тверській губерніях кокошник формою нагадував шолом[6] і мав відповідну південноросійську назву — «шеломок»[4]. Кокошник Курської та Орловської губерній особливий двома паралельними гребенями. Такий же тип зустрічався в південноросійських колоністів Харківської та Катеринославської губерній. У Дмитрієвському уїзді користувалися особливим кокошником, гребінь якого розміщувався уздовж голови. В районі Нижнього Новгорода, Костроми, Казані, почасти Пермі, очілля мало трикутну форму, загострюючись вгорі[4]. На півдні Сибіру верх гребеня був нахилений вперед, такий кокошник називався «наклон», «наклонка» чи «наклонная»[7].

Традиції носіння[ред. | ред. код]

Кокошники одягалися для вінчання та на свята[5]. Їх могли носити тільки заміжні жінки[2], здебільшого до народження першої дитини[5]. Дівчата носили подібні прикраси — вінці чи коруни, відкриті вгорі (такі, що не покривали волосся). Багато прикрашені кокошники передавалися в спадок[2].

Історія[ред. | ред. код]

Жінка в кокошнику. Уфимська губернія, 1911 р.

Ранні кокошники, як відзначав Борис Рибаков, своєю будовою часто аналогічні княжим діадемам Київської Русі XII—XIII ст.[8] Дмитро Зеленін вважав, що кокошники споріднені з «сороками» — головними уборами, що мають поперечний гребінь від вуха до вуха. Можливо, кокошники виникли як окремі убори, що носилися поверх «сороки»[4].

Убір, подібний на кокошник з гребенем-німбом, було знайдено в Кошибеєвському могильнику Тамбовської губернії, він датується VII ст.[9] Олександр Спицин характеризував його як схожий на «сороку», не називаючи проте кокошником. Дмитро Зеленін також схилявся до думки, що знахідка не є кокошником, а подібні на неї кокошники, відомі з XVIII—XIX ст. — це спрощення уборів, які мали гребінь складнішої форми[4].

Найдавніші прикраси руських простолюдинів, схожі на кокошники, знайдені в Дорогобужі (сучасна Смоленська область Росії) та датуються XI ст. Нижній край давніх кокошників у районі скронь прикрашався кільцями, можливо аналогічними давньоруським прикрасам «усе́рязям». В XVI—XVII ст. кокошники доповнювалися «ря́снами» — відомими з давньоруських часів елементами жіночих головних уборів, що були декоративними залізними чи бісерними стрічками, котрі звисали з них. «Рясна» в свою чергу прикрашалися «пушка́ми» — жмутками лебединого чи гусиного пуху[10].

Кокошники з трикутним очіллям мали значне поширення, що до XIX ст. звузилося до районів Нижнього Новгорода, Костроми, Казані та Пермі. Такий тип цього головного убору запозичив фінський народ комі, надавши власної особливості — гребінь частіше лежав на голові, а не стояв, і нагадував козирок, нижня частина якого була орнаментована[4].

Місцями носіння кокошників насаджувалося для боротьби з «рогатими» кічками, що не схвалювалися церквою. В північних росіян кокошник упродовж XIX ст. майже цілком витіснив «сороку» в ході агресивної культурної експансії московської культури. Місцями кокошниками стали називати ту ж «сороку»[4]. На думку Дмитра Зеленіна, за зразком кокошника, принесеним російськими колоністами, сформувався один з різновидів українського очіпка — «сідлоподібний очіпок», прикрашений двома гребенями, адже гребені як прикраси в цілому чужі українським уборам[4].

У XIX ст. кокошники стали майже цілковито селянським убором. Міщанки і купчихи, котрі дотримувалися традиційної культури, ще одягали їх у першій половині XIX ст. Традиційні кокошники з вивищеним очіллям здобули поширення на російських землях на сході, півночі та заході від Москви. В південних же губерніях кокошники нагадували кічку, не маючи такого вираженого очілля. Загалом, упродовж XIX ст. кокошники витіснялися хустками та міськими капелюшками[2]. Паралельно серед російського дворянства кокошник перетворився на деталь карнавальних костюмів[11].

На початку XX ст. російські імігранти принесли на Захід моду «а-ля рос», частиною якої став кокошник. У 1920-1930-і роки кокошник пережив сплеск світової слави, коли його використовували в модних костюмах і як деталь весільного одягу[12]. Французька модельєрка Жанна Ланвен випускала колекцію капелюхів у вигляді стилізованих кокошників, а дім «Огюст Боназ» у 1920-і налагодив виробництво кокошників з пластмаси[13]. За радянської епохи кокошник став популярним елементом одягу персонажок вистав і фільмів за казковими сюжетам[14].

З часом назва «кокошник» стала вживатися на позначення широкого набору вінців з високим гребенем, і в сучасності «кокошниками» нерідко помилково називають будь-який напівкруглий головний убір[12]. У масовій культурі кокошник перетворився на елемент кічу, частину сценічних псевдоросійських костюмів[15]. Водночас він набув статусу символу Росії та стереотипного російського одягу[16][17][18].

Символіка[ред. | ред. код]

Власне кокошник має небесну символіку, зображення сонця та птахів. Стрічки («рясни»), що спускалися від кокошника, символізують дощ[19]. Кокошники XV—XIX ст., аналогічно до давньоруських княжих діадем, часто мали п'ять або сім зубців, у яких зображалися міфологічні фігури[20]. Така деталь, як «шишки» можливо аналогічна за значенням до «шишок» на українських короваях, символізуючи плодючість[4].

Інші значення[ред. | ред. код]

У російській архітектурі XIX ст. кокошником також називали декоративну закомару (напівкругле чи коловидне звершення зовнішньої стіни будівлі, що закриває собою внутрішнє склепіння й повторює криву його обрису), що формою нагадувала головний убір[21].

Жіночі головні убори знаті, поширені на території Київської Русі, також іноді називаються кокошниками, хоча фактично ними не були. Так, Борис Рибаков зазначав: «Діадеми, цілком вірогідно, завершали вгорі своєрідний кокошник — „вінець городчатий“, розшитий в решті частин візерунком з дрібних бляшок»[22].

Галерея[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

  • Діадема — загальна назва начільних прикрас.
  • Очіпок — функціональний відповідник кокошника в українців.
  • Кіка — традиційний російський головний убір.
  • Сорока — традиційний російський головний убір.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Кокошник // Этимологический словарь русского языка = Russisches etymologisches Wörterbuch[ru] / авт.-сост. М. Фасмер ; пер. с нем. и доп. чл.‑кор. АН СССР О. Н. Трубачёва, под ред. и с предисл. проф. Б. А. Ларина [т. I]. — Изд. 2-е, стер. — М. : Прогресс, 1986—1987. (рос.)
  2. а б в г д е ж Беловинский, Леонид (2003). Энциклопедический словарь российской жизни и истории: XVIII-начало XX в (рос.). ОЛМА Медиа Групп. с. 339. ISBN 978-5-224-04008-7. Архів оригіналу за 10 жовтня 2021. Процитовано 10 жовтня 2021. 
  3. а б Романовская, Марина Борисовна (2010). История костюма и гендерные сюжеты моды (рос.). Алетейя. с. 165. ISBN 978-5-91419-265-2. Архів оригіналу за 10 жовтня 2021. Процитовано 10 жовтня 2021. 
  4. а б в г д е ж и к л м Женские головные уборы восточных (русских) славян.. diderix.petergen.com. Архів оригіналу за 29 вересня 2009. Процитовано 10 жовтня 2021. 
  5. а б в Беловинский, Леонид (2003). История русской материальной культуры (рос.). Вузовская книга. с. 88. ISBN 978-5-9502-0035-9. Архів оригіналу за 10 жовтня 2021. Процитовано 10 жовтня 2021. 
  6. Т. А. Терешкович. Мода в одежде и аксессуарах. Словарь-справочник. Ростов-на-Дону, 2008, с. 125—126
  7. Гуляев, Очерки южной Сибири, 127
  8. Рыбаков, Борис (1987). Язычество древней Руси. Москва: Наука. с. 568. 
  9. Матерiалы по археологiи Россiи, издаваемые И. Археологическою Комисciею. № 25. Древности бассейновъ рeкъ Оки и Камы, въ обработke А. А. Спицына. Вып. рис 7 и 19 стр. 14 и 58
  10. Рыбаков, Борис (1987). Язычество древней Руси. Москва: Наука. с. 519–521. 
  11. Русский костюм в фотографиях: метаморфозы (рос.). Слово/Slovo. 2009. с. 9. ISBN 978-5-387-00099-7. Архів оригіналу за 10 жовтня 2021. Процитовано 10 жовтня 2021. 
  12. а б Соколова, Алла (1 лютого 2018). Традиции русской народной свадьбы (рос.). Litres. ISBN 978-5-457-88185-3. Архів оригіналу за 10 жовтня 2021. Процитовано 10 жовтня 2021. 
  13. Калашникова, Наталья (2002). Народный костюм: семиотические функции (рос.). Сварог И К. с. 51. ISBN 978-5-93070-041-1. Архів оригіналу за 10 жовтня 2021. Процитовано 10 жовтня 2021. 
  14. Хомякова, Юлия (17 червня 2021). Выйти из учительской. Отечественные экранизации детской литературы в контексте кинопроцесса 1968–1985 гг. (рос.). Litres. ISBN 978-5-04-344511-7. Архів оригіналу за 10 жовтня 2021. Процитовано 10 жовтня 2021. 
  15. Русский костюм и стиль "кич". slavmoda.com. Архів оригіналу за 10 жовтня 2021. Процитовано 10 жовтня 2021. 
  16. Український віночок проти російського кокошника. Який справжній національний костюм Донбасу?. Радіо Свобода (укр.). Архів оригіналу за 10 жовтня 2021. Процитовано 10 жовтня 2021. 
  17. Ницца, Ника (27 грудня 2020). Стереотипы о России. 8 историй о том, как нас видят иностранцы (рос.). Litres. ISBN 978-5-04-320731-9. Архів оригіналу за 10 жовтня 2021. Процитовано 10 жовтня 2021. 
  18. Русский народный костюм - это не просто сарафан и кокошник. kazved.ru (рос.). Архів оригіналу за 10 жовтня 2021. Процитовано 10 жовтня 2021. 
  19. Рыбаков, Борис (1987). Язычество древней Руси. Москва: Наука. с. 767. 
  20. Рыбаков, Борис (1987). Язычество древней Руси. Москва: Наука. с. 566. 
  21. История искусства. Том I (рос.). Litres. 5 вересня 2017. с. 518. ISBN 978-5-04-042669-0. Архів оригіналу за 10 жовтня 2021. Процитовано 10 жовтня 2021. 
  22. Рыбаков, Борис (1987). Язычество древней Руси. Москва: Наука. с. 563–564. 

Посилання[ред. | ред. код]