Неокласицизм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Антоніо Канова. «Купідон, що цілує Психею»
Церква La Madeleine у Парижі

Неокласици́зм (від грецьк. νέος — молодий, новий і англ. classicism), новий класицизм[1]) — стиль у світовому мистецтві (живописі, скульптурі, музиці, літературі) та архітектурі кінця 18 — початку 19 ст. Назва неокласицизм використовується для того, щоб відрізняти цей стиль від спорідненого з ним класицизму кінця 17 ст. Хронологічно неокласицизм слідує за рококо і своєрідною реакцією на нього. В німецькій та російській літературі для позначення стилю кінця 18 століття зазвичай використовують термін класицизм або новий класицизм, а неокласицизмом називають «ретроспективний» стиль початку 20 століття.

Народження стилю. Йоганн Вінкельман[ред.ред. код]

Своєрідна «втома» від панування рококо призвела до того, що ще в 1754 р. гравер Шарль-Ніколя Кошен Молодший опублікував памфлет «Заклик ювелірів», що призначався для паризької гільдії ювелірів. Він вимагав простоти форм, слідування правилам, які продиктовані здоровим глуздом, створив девіз «Не змінювати природній стан речей». Але глибоке теоретичне обґрунтування новий стиль отримав лише в працях Йоганна Вінкельмана (1717–1768), який поєднав ідеї Просвітництва з зверненням до античності.

Вінкельман намагався систематизувати велику кількість пам'ятників та скласти історію античного мистецтва, відокремивши її від загальної історії. В книжці «Історія мистецтва давнини», 1764 («нім. Geschichte der Kunst des Altertums») він стверджував, що «Єдиний шлях зробитися великими … — це наслідувати древніх». Відкриття послідовності стилів в древньому мистецтві, було тісно пов'язане з неприйняттям, яке викликало у Вінкельмана мистецтво бароко та рококо у порівнянні з мистецтвом Високого Відродження. Аналогія з цією зміною смаку стояла в нього перед очима всюди, в тому числі і при дослідженні творів античного мистецтва, і допомагала йому розчленувати їх на історичні щаблі. За Вінкельманом, головним завданням мистецтва має бути «прекрасне», якому підпорядковуються і індивідуальна правда, і дія, і ефект; сутність ж прекрасного полягає в зображенні типу, створеного нашої фантазією і природою, а в її основі лежать вірність пропорцій, благородна простота, спокійна велич і плавна гармонійність контурів. Існує, вчив Вінкельман, тільки одна краса, що має позачасове значення, так як вона закладена в самій природі і реалізується нею там, де щасливо збігаються милість небес.

Характерні риси неокласицизму:

  • Носив демократичний, інтернаціональний, просвітницький характер (класицизм стрерджував перемогу абсолютної влади). У XVIII ст. на формування неокласицизму вплинули археологічні розкопки в Італії (1748 — початок розкопок Помпеї) та діальність філософів-енциклопедистів;
  • Естетика поєднується з філософією просвітництва та утопічними соціальними ідеями;
  • Пуризм — вимога очистити мистецтво від впливу бароко та рококо.

Від «стилю Людовіка XVI» до «революційного класицизму»[ред.ред. код]

Жак-Луї Давід «Клятва Гораціїв», 1784

У Франції неокласицизм спочатку називали «стилем Людовіка XVI» на противагу класицистичному «стилю Людовіка XIV». Приватні замовники Франції були переважно прихильниками стриманих варіантів бароко чи французького рококо. Але неокласицизм підживлював замовленнями і грошима королівський двір, що вбачав в ньому ідеальні умови схвалення абсолютизму. Саме королівський двір створив Школу образотворчих мистецтв, де переважав класицизм як офіційний державний стиль. З початком Великої французької революції стиль отримав новий поштовх для розвитку — цей оновлений і переосмислений неокласицизм часто іменують «революційним класицизмом».

Розвиток неокласицизму в живописі модна простежити за роботами визнаного лідера цього напрямку — Жака-Луї Давіда — учня майстра рококо Ж. М. Вьєна[2]. Перші твори Давида цілком в стилі рококо. На полотні «Смерть філософа Сенеки» фігурки людей — маленькі, всі метушаться навколо помираючого, жести — занадто театральні, а колорит — як на обгортці цукерки. Забуваєш, що це розповідь про смерть. Після одержання Римської премії і перебування у Римі виникає абсолютно інший митець, послідовник неокласицизму, його найкращий представник у мистецтві Франції 18 століття. Програмним твором цього періоду стала картина «Присяга Гораціїв». Ніяких маленьких фігур, ніякої метушні, ніяких солоденько-цукеркових фарб. Брати клянуться перед військовим походом і йдуть на смерть. Смерті ще нема (два брати з трьох загинуть), а смерть вже відчувається в суворих фарбах і урочисто-пригніченому настрої твору. Виникає новий образ — художника-борця, що виховує в глядачів високі моральні ідеали та громадянські чесноти. І вже цілком іншим стає живопис революційної епохи. Картина «Смерть Марата», 1793 створює образ справжнього громадянина.

Цікаво, однак, що неокласицизм Давида співіснував з творами відвертого прихильника рококо Жана-Оноре Фраґонара (1732–1806).

Театральні декорації П'єтро Гонзага[ред.ред. код]

Недоліки стилю[ред.ред. код]

Бертель Торвальдсен. Ганімед годує орла Зевса. Копенгаген, Данія.

До недоліків неокласицизму і його наступника — академізму належать приреченість до постійних повторів вироблених зразків, швидке падіння в стереотипні рішення, консервація рішень. Жорстка заданість переходила в неокласицизмі в надісторичність[3], в ігнорування сучасності. Адже задовго до цього вже вироблені ідеально прекрасні форми і пропорції. Залишається лише їх наслідувати, бо виникає ілюзія причетності до ідеальної краси і вічності[4].

В живопису виникає низка Венер, Ганімедів, Аполлонів, йде процес постійного відтворення сюжетів античної міфології чи історії. Стиль виходить із хибної тези абсолютного ідеалу, вже виробленого в античні часи. Доходило до механічного, некритичного переносу вже створених проектів із однієї кліматичної зони до іншої. Серед таких прикладів — копії італійської вілли Ротонда — в Британії, Палладіїв міст в парку Царського Села тощо. Міст був скопійований з проекту Андреа Палладіо архітекторм В. Неєловим і вибудований в1772-1774 роках[5]. Реакцією на помірковану, малоемоційну архітектуру неокласицизму стають романтичні течії — псевдоготика, шинуазрі, туркоманія, єгиптоманія, що охопили практично всі країни Західної Європи. Це і дозволяло досягти різноманітності і відійти від нудного, монотонного використання одноманітних колонад, трикутних фронтонів, портиків, однакових що в Британії, що в Росії, що в Бразилії тощо.

До того ж успішна практика існування европейських стилів готика, відродження і маньєризму, бароко, рококо, сецесії та модернізму довела, що сталого ідеалу (на чому помилково наполягав неокласицизм) — нема, що кожна нова доба (і її талановиті представники) здатні виробити власні ідеали і яскраво втілити їх у власній творчості.

Неокласицизм у малярстві Європи (відомі представники)[ред.ред. код]

Неокласицизм не міг узгодити суперечність між двома началами людської природи — між матеріальним і духовним, між розумом і чуттям. Звідси йде раціоналістичне протиставлення розуму, трактованого як самодостатній. Єдиний і абсолютний засіб пізнання, чуттєвим зв'язкам людини з навколишнім світом. Звідси вкрай одностороннє розуміння натхнення і творчого процесу, яке виключає присутність індивідуального досвіду, емоційних факторів, інтуїції, а головне — постійної зумовленості форми художнього твору конкретним життєвим змістом.

Надгробок доби неокласицизму[ред.ред. код]

Ретроспективний, або ж «другий неокласицизм»[ред.ред. код]

Церква Саградо Корасон, м. Гуанахуато. Мексика, неокласицизм.

Неокласичнимии іменують також низку художніх течій 2-ї половини 19—20 ст., які зверталися до традицій античності, відродження та класицизму. У своїх творах їхні представники протиставляли суперечностям життя вічні «естетичні норми минулого». Це був так би мовити «другий неокласицизм»

В архітектурі ретроспективний неокласицизм виявився на початку. 20 ст. як реакція проти декоративних надмірностей і конструктивних невизначеностей модерну (П. Андреєв, М. Верьовкін — в Україні, І. Жолтовський, І. Фомін — в Росії, О. Перре — у Франції, Ееро Саарінен — у США).

В образотворчому мистецтві ретроспективний неокласицизм поширювався як реакція на імпресіонізм і орієнтувався на античну архаїку, раннє Відродження та класицизм (скульптори П. Війтович, А Попель — в Україні, С. Меркулов — в Росії, живописці Ф. Годлер — у Швейцарії, М. Дені — у Франції, В. Сєров, К. Петров-Водкін — у Росії).

В музиці ретроспективний неокласицизм протиставляв романтизму, імпресіонізму й експресіонізму ясність конструкції і стриманість, урівноваженість музичної мови. Найповніше представлений у музичній культурі Франції у творчості представників французької шістки, в творчості І.Стравінського у його роботи у Франції, а також італійців І. Піццетті, А. Казеллі.

В літературі неокласичними також називають тенденції у поезії на межі 19 — 20 століть, що брали за основу «класичну норму», яка передбачала досконалість форми і ясність поетичної мови, пошук шляхів до гармонії духу, зосередженість на вічних, непроминущих засадах буття, настанову на успадкування культурної та літературної традицій, орієнтацію на найкращі взірці мистецтва, створені у попередні епохи. Поети, що належали до цих літературних напрямків, широко використовували античні сюжети та образи.

Серед літераторів, у яких спостерігаються неокласичні тенденції — Т.С. Еліот, П. Валері, Р.М. Рільке, О. Мандельштам, а з українців — группа неокласиків — Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт), Максим Рильський, В. Домонтович (В. Петров), Михайло Могилянський, Андрій Ніковський, Борис Тен, Григорій Кочур.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Єрошкіна О. О. Епоха класицизму. Х., 2011, с. 11-12
  2. Гос. Эрмитаж. «Западноевропейская живопись», каталог № 1, Л. 1976, с. 251
  3. ж «Художник», № 3, 1991, В.Турчин, статья «Классика класицизма»
  4. ж «Художник», № 3, 1991, В.Турчин, статья «Классика класицизма»
  5. «Памятники архитектуры пригородов Ленинграда», Л, 1983, с. 88

Джерела[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]


Мистецтво Це незавершена стаття з мистецтва.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.