Павло Бут

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Бут.

Павло Бут
Народження	кінець XVI століття Кульчиці, Руське воєводство, Річ Посполита
Смерть	лютий 1638 Варшава, Мазовецьке воєводство, Річ Посполита обезголовлення
Національність	кримський татарин або ногаєць
Країна	Річ Посполита → Військо Запорозьке Низове
Приналежність	Річ Посполита → Військо Запорозьке Низове
Звання	Сотник
Командування	Військо Запорозьке Низове Сотня Чигиринського полку
Війни / битви	Повстання Сулими Повстання Павлюка
Титул	Гетьман Війська Запорозького Низового

Павлó Михнóвич, більше відомий за прізвиськами «Павлю́к» та «Бу́т» (невідомо, Кульчиці, Річ Посполита — лютий 1638, Варшава, Річ Посполита) — український військовий і політичний діяч, сотник Чигиринського полку реєстрових козаків (проте достеменно невідомо якої саме сотні), учасник повстання Івана Сулими, а пізніше — натхненник і лідер антиурядового повстання 1637 року, під час якого заколотниками був обраний гетьманом.

Життєпис

Молодість

Павло Михнович народився у селі Кульчиці, яке розташовувалося в Руському воєводстві Речі Посполитої. Вважається, що він не був етнічним українцем, натомість мав кримськотатарське або навіть ногайське походження. Зокрема, Микола Потоцький свого часу називав Павла вихідцем з Орди. Проте не можна відкидати і того варіанту, що це була недостовірна інформація, з допомогою якої польська влада намагалася максимально очорнити ім'я гетьмана та посіяти сумніви в населення щодо його переконань.

Можна лише припустити, що Павлюк пристав до козаків ще з молодечих років. Вперше ім'я Бута згадується в офіційних документах у серпні 1630 року, коли він брав участь у козацькій раді в Масловому Ставу, після чого повернувся до Чигиринського реєстрового полку, де служить сотником, щоправда, історикам досі невідомо яку саме сотню він очолював.

Серед запорожців

Достеменно відомо, що у серпні 1635 року Бут перебував у складі запорожців Івана Сулими, котрий зруйнував щойно збудовану фортецю у Кодаку, з допомогою якої уряд хотів контролювати життя козаків та обмежити масові втечі селян на Січ. Невдовзі Павлюка було схоплено та засуджено до смертної кари у Варшаві, однак за нього заступився великий канцлер коронний Томаш Замойський, після чого він був помилуваний та звільнений. Надалі перейшов до стану запорожців.

На початку 1637 року на чолі частини козаків вирушив у похід на допомогу кримському ханові Бахадиру I Ґераю, який намагався позбутися залежності від Османської імперії і вів боротьбу проти її ставленика Кантемира-мурзи. Завдяки Павлюку та його підопічним вдалося розбити буджацьку орду, після чого хан залишився при владі, а запорожці здобули чимало зброї і коней. Весною того ж року війська Бута повернулися на Запорожжя.

На чолі повстання

Тим часом в Україні почалися заворушення серед козаків з приводу невиплати їм урядом Речі Посполитої грошового утримання. Тож обурений Павлюк на початку травня 1637 року на чолі загону у двісті чоловік і не без допомоги вояків Черкаського полку захопив гармати реєстровців у Корсуні та вивіз їх на Січ. Гетьман реєстрових козаків Василь Томиленко негайно відіслав гінця до нього з вимогою повернути артилерію, але той відмовив. Користуючись цим інцидентом, пропольська старшина, яка користувалася підтримкою Адама Кисіля, звинуватила Томиленка в потуранні черні, усунула його від керівництва та обрала собі нового лідера — Саву Кононовича, етнічного московита.

У липні того ж року на Січі відбулась козацька рада, на якій Павла Бута обрали гетьманом Війська Запорозького Низового. Вже в серпні він розпочав активні бойові дії проти уряду Речі Посполитої, що послужило сигналом для початку масових повстань селян на Лівобережжі. Заколотники виганяли усіх шляхтичів і проголошували себе козаками.

Сам же Павлюк рушив на Київщину, попередньо пославши уперед загін Карпа Скидана для того, щоб останній підняв повстання у Переяславі. У жовтні Бут видав універсал до українського козацтва, міщанства та поспільства із закликом єднатися проти «ворогів народу руського християнського та давньої грецької віри», наказував заарештовувати всю реєстрову старшину. Невдовзі він, зупинившись кошем біля Крилова, відрядив загін козаків у Переяслав, де стояв Кононович. Останнього схопили, привезли до табору та разом з кількома поплічниками розстріляли.

Після цього Бут передав командування військами Карпу Скидану, який став табором біля Мошен, а сам повернувся на Січ для того, щоб зібрати підкріплення. Проте він дуже швидко повернувся на передову, адже ситуація сприяла заколотникам: на їхній бік перейшли всі реєстрові полки, майже все Лівобережжя перебувало під їх контролем, шляхта масово втікала з території України, вважаючи за краще втратити все своє майно, але зберегти життя.

Тим часом у Варшаві вирішили діяти. На придушення бунту було послано війська Миколая Потоцького. 16 грудня 1637 року за новим стилем вони зустрілися з козаками Павлюка біля Кумейок.

Розпочалася битва, у розпал якої коронярі змогли оточити сили повстанців. Останні нашвидкуруч встановили табір, розташувавши у 6-12 рядів всі наявні в них вози. Цілий наступний день вони відбивалися від атак поляків, а двом невеликим групам навіть вдалося прорвати оточення. У складі другої були і Павлюк зі Скиданом, які відступили до Чигирина, плануючи з'єднатися з іншими козацькими загонами. Тим часом табір біля Кумейок під командуванням Дмитра Гуні продовжував оборонятися до пізньої ночі. Коли ж темрява окутала землю, Потоцький наказав припинити атаки та дочекатися ранку. Натомість козаки, скориставшись цим затишшям, на декількох десятках возах покинули поле битви та відійшли до Боровиці, що неподалік Чигирина. Командування знову перейняв Павлюк.

За два дні Потоцький ще раз оточив повстанців, битва продовжилася. Облога табору була організована професійно: урядові війська вирили окопи, обмежили доступ заколотників до води та постійно атакували, проте ніяк не могли переломити ситуацію на власну користь. Запорожці оборонялися дуже натхненно.

Розуміючи, що силою нічого вдіяти не зможе, Потоцький запропонував переговори. Старшина погодилася, усвідомлюючи невигідність свого становища. Вдалося домовитися про мир. Коронярі пообіцяли дати козакам можливість повернутися на Січ, проте коли останні почали розбирати табір, Коронне військо несподівано напало на них, влаштувавши справжню різанину.

Щодо долі самого Павлюка існує декілька версій. Відповідно до першої, старшина, звинувативши гетьмана у всіх негараздах, видала його противнику (щоправда, отримала обіцянку від магната Адама Кисіля, що він подбає про безпеку Бута). Згідно з другою, гетьман був затриманий під час ведення переговорів іншими лідерами повстання. Найлогічнішою вбачається перша, адже якби представники старшини зрадили б Павлюка під час перемовин, попередньо не залучившись підтримкою рядових козаків, існує велика імовірність, що запорожці в таборі влаштували б розправу над ними та продовжили б боротьбу.

Смерть

У лютому 1638 року, попри обіцянку Кисіля зберегти Павлюку життя, останній був підданий жорстоким тортурам у Варшаві, що й спричинило його смерть. Разом із ним страчено Василя Томиленка та отамана Злого. Їхня мученицька смерть описана у поемі Євгена Гребінки «Богдан».

Вшанування пам'яті

• У місті Дніпро існує вулиця Павла Бута.
• У місті Світловодськ також існує вулиця Павла Бута.
• У містах Кропивницький та Черкаси є провулок Павла Бута.
• У місті Київ є вулиця Гетьмана Павла Бута.
• У місті Кривий Ріг вулицю Спартака перейменували на вулицю Гетьмана Бута.

Див. також

• 1637 Повстання Павлюка
• 1637 Кумейківський бій

Джерела

• Павло Михнович Бут, лицар зрадженої волі. / Бут В. — Київ: Гарант-Сервіс, 2014. — 168 с. — ISBN 978-966-97192-3-2.
• Л. Гайдай Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях (від найдавніших часів до Хмельниччини). — Луцьк: Вежа, 2000. — 435 с.
• Довідник з історії України // за ред. І. Підкови та Р. Шуста. — К.: Генеза, 1993.
• Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
• О. Я. Єфименко Історія Українського народу. — К.: Либідь, 1990. — С. 214. — ISBN 5-12-002051-8.
• Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3 т / Редкол.: П. С. Сохань (голова) та ін. — Київ : Наукова думка, 1990. — Т. 2. — 660 с. — (Пам'ятки іст. думки України) — ISBN 5-12-001244-2.
• Історія України в особах: IX—XVIII ст / Авт. кол.: В. Замлинський (керівник), І. Войцехівська, Н. Герасименко, О. Гуржій, І. Діптан, С. Єкельчик, А. Іваненко, М. Котляр, М. Палієнко, В. Панашенко, В. Пащенко, Н. Пономаренко, О. Путро, В. Ревегук, П. Сас, Г. Сергієнко, В. Смолій, В. Щербак, Н. Яковенко, Б. Яремченко. — Київ : Видавництво «Україна», 1993. — С. 280. — ISBN 5-319-01062-1.
• Павлюк Ігор. Бут. Історія України у драматичних поемах. — Харків: «Майдан», 2024. — 312 с.
• Гетьман Павло Бут Павлюк. Світ радіодрами. Українське радіо «Культура». Ігор Павлюк. Радіодрама «Бут» (про гетьмана Павлюка)

Посилання

• Павлюк // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2002. — Т. 4 : Н — П. — 720 с. — ISBN 966-7492-04-4.
• В. О. Щербак Павло Бут (Павлюк) Павло Михнович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 415. — ISBN 966-00-0734-5.
• Павлюк, Павло Бут // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1962. — Т. 5, кн. X : Літери Ол — Пер. — С. 1270. — 1000 екз.
• ПАВЛЮК (КАРП ПАВЛОВИЧ ГУДЗАН)

Попередник

Гетьман України 1637 — 1638

Наступник