Реєстрове козацтво

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Піший козак реєстрового полку (середина XVII ст.)

Реєстро́ві козаки́ — частина українського козацтва, прийнята на військову службу владою Речі Посполитої і записана в окремий список — реєстр, звідки й назва — реєстрові козаки.

Створення реєстрового козацтва[ред.ред. код]

Спроби організації українського війська реєстрового козацтва сягають 1524 року, у якому Великий князь литовський і король Польщі Сігізмунд (Жиґмонт) І Старий доручив Семенові Полозовичу і Кшиштофові Кмитичу організувати козацький відділ на державну службу. Через брак фінансів цей проект не реалізовано. Подібна доля зустріла пропозицію черкаського старости Остафія Дашковича у королі вважали, що створення урядових козацьких формацій допоможе контролювати козацькі рухи й стримувати протитатарські акції козаччини.

Військо реєстрових козаків було створене універсалом короля Сигізмунда II Авґуста 2 червня 1572 р., коли було доручено коронному гетьманові Єжи (Юрію) Язловецькому найняти з низових козаків на службу 300 осіб. Відтоді зустрічаємо назву реєстрові козаки на противагу нереєстровим козакам, які були поставлені у напівлегальне становище.

Привілеї реєстрових козаків[ред.ред. код]

Реєстрових козаків звільнено від юрисдикції локальних урядів і піддано владі «козацького старшого» (перший «старший» — шляхтич Ян Бадовський). За Стефана Баторія реєстр збільшено документом від 16 вересня 1578 року до 500 осіб,[1] потім — до 600 козаків і козацьким гетьманом («dux supremus») призначено брацлавського кастеляна, черкаського старосту князя Михайла Вишневецького.

1590 року загальний сейм Речі Посполитої ухвалив збільшити реєстр до 1000 козаків. Крім оборони кордонів реєстровці мали стримувати інших козаків від самовільних виправ на Молдавію, головний табір перенесли з Базавлуку до урочища Кременчуг на молдавському березі Дністра. Базою провіанту та матеріальної підтримки замість Черкаського староства стало Снятинське. Снятинський староста Миколай Язловецький став «старшим над козаками», Оришевський Ян — його «поручником» (заступником).[2]

Реєстрові козаки одержали додаткові привілеї: звільнення від податків, право землеволодіння, самоуправління з назначеною старшиною; вони мали свій прапор, литаври й інші інсигнії. Реєстрові козаки одержували платню грішми й одягом; їм передано у власність містечко Трахтемирів з Зарубським монастирем для розміщення арсеналу і військового шпиталю (див. Трахтемирівський монастир). Реєстрові козаки дістали офіційну назву Запорозького, або Низового війська.

Історія української армії
Distintivo avanzamento merito di guerra ufficiali superiori (forze armate italiane).svg
Alex K Kievan Rus..svg Київська Русь
Дружина
Alex K Halych-Volhynia-flag.svg Галицько-Волинське князівство
Військо Галицько-Волинського князівства
Вої
Flag of the Cossack Hetmanat.svg Запорізька Січ
Військо Запорозьке
Flag of Ukraine.svg УНР
Армія УНР
Повстанська армія УНР
Поліська Січ
Flag of Ukraine.svg Українська Держава
Армія Української Держави
Flag of Green Ukraine.svg Зелений Клин
Українське Далекосхідне Незалежне Військо
Flag of Ukraine.svg ЗУНР
Українська Галицька армія
повстанці Зелені повстанці
Революційна повстанська армія України
Flag of Ukraine.svg Карпатська Січ
Flag of Ukraine.svg Українське державне правління
Українська повстанська армія
Flag of Ukraine.svg Україна
Збройні сили України

Портал «Історія української армії»


Обов'язки реєстрових козаків[ред.ред. код]

Реєстрові козаки були зобов'язані відбувати службу на Наддніпрянщині й посилати за наказом уряду Речі Посполитої загони на Дніпрові пороги. Намагання короля Стефана Баторія і його наступників контролювати через реєстр зростання українського козацтва виявилися марними. Ці козаки несли службу на найнебезпечнішому кордоні, через який татари нападали на українські землі. Цей особливий реєстр був створений з метою мати в разі татарських нападів завжди напоготові 2 000 козаків. Вони були на самозабезпеченні .Тільки під час військових походів отримували незначну платню. Як дарунок раз в рік отримували кожух і один дукат.

Консолідаційний процес козаччини під кінець 16 ст. концентрувався навколо двох різних осередків: Запорожської Січі на Низу і Трахтемирова. Січ стала вогнищем незалежного козацтва, а Трахтемирів реєстрового, яке репрезентувало назагал консервативні козацькі кола.

Відносини з шляхетським урядом Речі Посполитої[ред.ред. код]

1591 р. зверхником реєстровців було призначено хмільницького старосту Міхала Язловецького; Кшиштоф Косинський, готуючись до нападу на маєки Острозьких, вказував, що староста М.Язловецький не поспішає виплачувати належну козакам платню.[3]

Під час козацьких повстань 15911596 рр. сеймовими постановами реєстрове козацтво було ліквідовано. Але 1599 р. почалося нове складання реєстру. В 1-й половині 17 ст. чисельний склад реєстрового козацтва не був сталий. Козацтво вело боротьбу за розширення реєстру. Шляхетський уряд Речі Посполитої намагався зменшити чисельність реєстрових козаків. Однак під час воєн шляхетський уряд Речі Посполитої з метою збільшення збройних сил був змушений закликати все боєздатне козацтво до реєстрового війська, яке тимчасово зросло до кількох десятків тисяч чоловік.

Складання реєстрів супроводжувалося загостренням боротьби в Україні. Десятки тисяч виключених з реєстру, так званих виписних козаків (випищиків), шляхетський уряд Речі Посполитої не визнавав за козаків. Щоб позбутися закріпачення, вони тікали на Запоріжжя — центр визвольної боротьби українського народу проти шляхетського гніту Речі Посполитої. Тому під час складання реєстру на Придніпров'ї розміщувалися значні сили шляхетського війська Речі Посполитої.

Утиски реєстрових козаків[ред.ред. код]

Реєстрові козаки зазнавали утисків від коронних феодалів. Шляхетський уряд Речі Посполитої роздавав козацькі землі шляхті та магнатам. Особливо посилився гніт та переслідування реєстрових козаків після Ординації 1638 р.

Реєстрові козаки не раз підтримували визвольні виступи народних мас, брали участь у антифеодальних селянсько-козацьких повстаннях кінця 16 — 1-ї пол. 17 ст. під керівництвом Криштофа Косинського, Северина Наливайка, Івана Сулими, Карпа Скидана, Якова Острянина та інших. Лише невелика частина реєстрової старшини, захищаючи свої особисті інтереси, проводила угодовську політику, зраджувала свій народ, допомагаючи шляхетським загарбникам Речі Посполитої придушувати визвольні народні повстання.

Великий коронний гетьман Миколай Потоцький-«ведмежа лапа», неприхильно налаштований до козацтва, в листопаді 1647 стверджував, що ті зазнають «нечуваних і невимовних кривд» від старост, державців.[4]

Відомі особи, факти[ред.ред. код]

1594 р. зі зверхником реєстровців Миколаєм Язловецьким про похід на татар, які повертатимуться з походу із Угорщини, домовлявся посланець Папи Климентія VIII — хорватський священик Комулович. Похід не вдався (частина реєстровців втекла по дорозі);[5] невдовзі Миколай Язловецький помер.

Підсумок[ред.ред. код]

Реєстрові козаки відіграли значну роль і в боротьбі українського народу проти османсько-татарської агресії. Під час визвольної війни українського народу 16481654 рр. внаслідок масового покозачення селян і міщан та переходу на сторону повсталого народу реєстрові козаки, збройні сили селянсько-козацького війська досягли понад 100 тис. чол. Спроби шляхетської Речі Посполитої обмежити число козаків 40 тис. (Зборівський договір 1649), 20 тис. успіху не мали (Білоцерківський мирний договір 1651).

Зборівський договір (18 серпня 1649) — Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб.

# Місто полків
реєстрових козаків
Число
реєстрових козаків
1 Біла Церква 2990
2 Брацлав 2662
3 Кальник 2050
4 Канів 3167
5 Київ 2002
6 Корсунь 3470
7 Кропивна 1993
8 Миргород 3009
9 Ніжин 991
10 Переяслав 2986
11 Полтава 2970
12 Прилуки 1996
13 Умань 2977
14 Черкаси 2990
15 Чернігів 998
16 Чигирин 3220

Народно-визвольна війна 16481654 рр. скасувала реєстри як політичні документи шляхетського уряду Речі Посполитої, що обмежували чисельність українського козацтва. Замість реєстрів почали складати компути (списки), на підставі яких визначали приналежність до козацького стану.

Після 1654 р. назва «реєстрові козаки» поступово вийшла з ужитку і замінилася термінами «городові козаки», з 1735 р. — «виборні козаки».

Див. також[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Henryk Kotarski. Orzechowski Jan h. Nałęcz (ok.1535-1605) / Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk, 1979. — Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk. — Tom XXIV/2, zeszyt 101. — S. 271—272. (пол.)
  2. Henryk Kotarski. Orzechowski Jan h. Nałęcz (ok.1535-1605)… S. 272. (пол.)
  3. Н.Андрусяк. Минуле Бучаччини // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто: НТШ, Український архів, 1972. — 944 с., іл. с. 29
  4. Крип'якевич І. П. Богдан Хмельницький (видання друге, виправлене і доповнене). — Львів: «Світ», 1990. — 408 с. — С. 50. ISBN 5-11-000889-2
  5. Н.Андрусяк. Минуле Бучаччини… с. 29

Козацько-селянські повстання кінця XVI – 30-ті роки XVII ст.[ред.ред. код]

Наприкінці XVI ст. боротьба селянства і козацтва проти кріпосництва і національно-релігійного гноблення загострилася. Почастішали й антифеодальні виступи міщан. Між козаками, селянами та міщанами уже сформувалися відносини спільності інтересів, взаєморозуміння та взаємопідтримки. У 80-х роках XVI ст. відбулося кілька локальних виступів козаків, селян та міщан.

Перше велике антифеодальне козацько-селянське повстання розпочалося у 1591 р. і тривало до 1593-го. Воно проходило на Поділлі, Волині і Київщині. Повсталих підтримували міщани деяких міст та реєстрові козаки. Очолив повстання Криштоф Косинський — шляхтич з Підляшшя. За бойові заслуги він одержав від сейму маєток Рокитну на річці Рось. У 1591 р. Косинський став гетьманом Запорозької Січі. У цей же час староста Білої Церкви, полонізований і окатоличений князь Януш Острозький відібрав маєток у Косинського. Обурені запорожці і реєстровці під проводом Косинського у кінці 1591 р. підійшли до Білої Церкви, взяли її, а потім Переяслав, Трипілля та інші міста, а також захопили зброю, військове спорядження, боєприпаси у білоцерківському і київському замках.

Гетьман з великим загоном козаків укріпився у трипільському замку. До Трипілля рушив старший над реєстровцями Язловецький, який зібрав місцевих старост та шляхтичів з їх козаками. Однак штурмувати замок не наважився, а повів переговори з обложеними. Тим часом повстання розросталося. Селяни створювали невеликі загони, громили панські маєтки, захоплювали містечка і оголошували себе козаками. Поступово багато з них приєдналося до загону Косинського, який вирушив на Волинь.

Феодали за допомогою короля зібрали добре озброєні сили зі шляхти Волині, Київщини та Брацлавщини. На чолі їх став київський воєвода Костянтин Острозький. На допомогу йому прийшов староста черкаський і канівський Олександр Вишневецький. Біля містечка П´ятки (тепер Чудновський р-н Житомирської обл.) повсталі вступили в бій, який тривав більше тижня. Повсталі завдали великих втрат військам феодалів, але зазнали поразки. Розпочалися переговори, які завершилися компромісною угодою. За домовленістю козаки повинні були відступити на Січ, мали переобрати Косинського і припинити повстання. Однак козацький гетьман не склав зброї, а, зібравши сили на Січі, знову виступив на Україну. У травні 1593 р. повсталі обложили Черкаси.

Повстання охоплювало все нові й нові райони Подніпров´я. Черкаський староста князь Вишневецький змушений був піти на переговори, під час яких Косинського підступно вбили. Однак і після його смерті селянські і козацькі повстання ще деякий час продовжувалися. Шляхта ´х придушила, жорстоко розправилася з учасниками і продовжувала збільшувати повинності селян.

У 1594 р. вибухнуло нове козацько-селянське повстання, викликане обмеженнями і утисками козаків та посиленням кріпосницького і національно-релігійного гноблення. Керівником його був Северин Наливайко, виходець з міста Гусятин (Поділля), що належало магнатові О. Калиновському. Калиновський відібрав у батька Северина землю, а слуги магната забили його до смерті. Наливайко був на Запорозькій Січі, брав участь у козацьких походах проти татар і турків, потім служив у князя Острозького сотником надвірних козаків, і під час боїв шляхти з повстанцями під П´ятками був в охороні князя. Організував загін «охочих» козаків і брав участь у війні з татарами та турками в Молдавії у 1594 р.

Влітку 1594 р. Наливайко, повернувшись з війни у Молдавії, свої загони не розпустив, а закликав запорожців спільно виступити проти Польщі. Січ вислала загін козаків на чолі з гетьманом Лободою. Однак Лобода був статечним козаком, мав великий маєток і підтримував інтереси заможного козацтва. Наливайко був ватажком бідного нереєстрованого козацтва, селян та міської бідноти. Це зумовлювало ворожнечу і неприязнь між Наливайком і Лободою та їхніми прихильниками. У вересні 1594 р. наливайківці захопили Брацлав і розгромили шляхту. Почалися масові повстання по всій Брацлавщині. Повстанці, посилені козаками Лободи, захопили найбільшу на Поділлі фортецю Бар, а потім Вінницю. Вони громили маєтки, нищили шляхтичів та католицьких священиків. До кінця осені 1595 р. війська Наливайка захопили міста Кременець, Луцьк, Бобруйськ, Слуцьк та Могилів. Селянські заворушення охопили всю Східну Білорусію. Військо Лободи оволоділо Черкасами та Каневом. Загін М.Шаули здобув Київ і пішов на Білорусію. Тепер все Правобережжя та Східна Білорусія опинилися в руках повсталих. Цьому сприяло й те, що польська армія на чолі з коронним гетьманом Жолкевським воювала у Молдавії.

Однак ситуація починає змінюватися. Повстання селян перекинулося в деякі райони Польщі. Король вжив рішучих заходів, щоб мобілізувати шляхту на боротьбу з повстанцями. Литовський уряд теж зібрав велике військо, яке почало наступ на Могильов, звідки частина селян встигла на зиму розійтися по домівках. Литовські війська намагалися оточити загін Наливайка, однак він вирвався на Україну і тут зустрівся з військом Жолкевського, який мав сили, що значно переважали військо повсталих. Тому Наливайко спішно повернув на південь, намагаючись з´єднатися з військами Лободи і Шаули.

У березні 1596 р. під Києвом повстанці об´єдналися, однак, маючи, значно менші сили, ніж польська армія, відійшли до Дніпра. Армія Жолкевського наздогнала козаків і поблизу урочища Гострий Камінь козаки, створивши укріплений табір, дали полякам бій, в якому обидві сторони зазнали великих втрат. Поляки відійшли, а повстанці переправилися через Дніпро і рушили на схід. Деякі керівники пропонували перейти в межі Московської держави. У таборі під Переяславом йшли довгі дискусії. Козаки замінили Наливайка на посаді гетьмана Лободою. Тепер повстанці, серед яких було багато городових козаків з сім´ями, почали переговори з Жолкевським. Однак польський воєначальник зажадав, щоб були видані всі керівники, на що козаки відповіли відмовою і почали відступ вглиб полтавських степів у напрямку кордону з Московією. Жолкевський оточив повсталих, серед яких було 10 тисяч жінок, дітей, стариків та близько 3 тис. боєздатних козаків. Повсталі огородилися возами, влаштували вали й рови і стійко оборонялися. Жолкевський почав облогу табору, яка тривала близько двох тижнів. Становище обложених все погіршувалося: від травневої спеки і безводдя у таборі лютували хвороби, бракувало боєприпасів, продовольства. Знову спа-лахнула ворожнеча між наливайківцями і прибічниками Лободи, якого звинуватили у зраді і вбили. Гетьманом обрали К. Кремпського.

Оскільки становище польських військ було тяжким (люди були втомлені, не вистачало продовольства і фуражу, а із Запоріжжя на допомогу повсталим вирушили козаки), Жолкевський почав переговори, обіцяючи амністію. Одночасно вся артилерія безперервно обстрілювала табір. Після особливо важкого дводенного обстрілу козаки капітулювали. Наливайка, Шаулу, клейноди та зброю видали полякам. Однак це їх не врятувало: жовніри, порушивши всі обіцянки про амністію, кинулися на неозброєних і почали звірячу розправу не лише над козаками, а й над їхніми сім´ями, і всіх винищили. Лише 1500 кінним козакам під керівництвом Кремпського вдалося пробитися і відійти на Січ.

У 1597 р. у Варшаві був по-звірячому закатований Северин Наливайко — талановитий, незламний народний ватажок у боротьбі за соціальну і національну свободу українського народу.

Перші козацько-селянські повстання проти польського феодального і національного гноблення хоч і зазнали поразки, все ж мали велике значення. В них народні маси набували досвід, поглиблювали свою національну свідомість та політичну зрілість. Одночасно вони показали і недостатню організованість козацтва, його внутрішні протиріччя, пов’язані з поділом на заможних, схильних до угодовства з поляками, і бідноту, налаштовану опозиційно до багатих, непримиримо ворожу до польських феодалів. Польська шляхта взяла курс на повне винищення і викорінення козацтва. Весною 1597 р. сейм проголосив українських козаків «ворогами держави», а коронному гетьману Польщі було доручено використати всі сили і методи, необхідні для їх повного знищення. Однак рішення сейму залишилося на папері, і Запорозька Січ продовжувала бути опорою і притулком для всіх, хто втікав від феодального гноблення, їхня кількість безперервно зростала. Військо Жолкевського було знесилене важкою війною проти повстанців і не могло наступати на Січ. Після невдалих повстань у середовищі козаків посилюється розкол на багатих, в основному реєстрових, і незаможних, які не мали землі чи якоїсь власності. Заможні козаки прагнули розширювати свої права мирним шляхом, випрошуючи привілеї у польського уряду, намагаючись співпрацювати з ним. Боротьба між цими групами — радикальними (голота) і угодовсько-поміркованими (заможні) вщухала лише під час підготовки та проведення чергових походів на Туреччину, Крим чи інші землі. Незабаром така війна почалася — польське втручання у молдавські справи у 1600 р. та конфлікт Польщі з Швецією у Лівонії. У 1601 р. сейм формально скасовує накази про знищення козацтва. І козаки беруть активну участь у численних війнах, які вела Польща в перші три десятиліття XVII ст.

У 1604 р. почалася довголітня війна Польщі з Московським царством, де вів боротьбу за царський трон польський ставленик псевдо-Дмитрій. Великі ватаги козаків переходили до його війська. Одночасно козаки майже щороку здійснювали успішні походи проти татар і турок. Це підносило авторитет козацтва, і знову почала зростати кількість «непослушних» козаків по всіх містах України (на «волості»), які не хотіли коритися феодалам та урядовцям і не платили податків. Ці «свавільні», «непослушні», як їх називали польські документи, козаки мешкали переважно на державних землях (на «королівщині). Вони не визнавали влади старост, обирали своє керівництво — отаманів і запроваджували козацьке судочинство. Покозачення супроводжувалося численними повстаннями козаків і селян проти феодалів.

Щоб запобігти розвитку повстанського руху, у 1614 р. на Подніпров´я прибуло польське військо на чолі з польським коронним гетьманом Жолкевським. Однак «покозачення» продовжувалося. По суті, у більшості районів України стихійно формувався лад, подібний до того, що існував на Запорожжі.

Знову польський уряд шукає можливості приборкати козаччину. Починаються переговори з Петром Сагайдачним. Вище вже говорилося про діяльність Сагайдачного з організації підтримки православної церкви і братств, а також боротьби з турками і татарами. Але най важливішу роль цей мудрий політик і військовий керівник відіграв у реорганізації та вдосконаленні адміністративно-політичного та військового устрою Запорозької Січі. Він перетворив козацькі ватаги на регулярне військо з чіткою організацією, ієрархією та суворою військовою дисципліною.

У відносинах з Польщею Сагайдачний виявляв вдумливість, розважливість та поміркованість. Розуміючи, що одночасно вести боротьбу проти Туреччини, Криму і Польщі український народ неспроможний, він не допускає великих масових повстанських рухів проти польського уряду та феодалів. Цим він завоював певною мірою його довір´я. Особливістю його тактики було уміння погоджуватися на дрібні поступки і твердо обороняти самостійність Запорозької Січі.

У жовтні 1617 р. в урочищі Суха Вільшанка під Білою Церквою між козацьким керівництвом Січі і Жолкевським була підписана угода, названа Вільшанською: козацький реєстр відновлювався у складі 1 тис. чоловік. Усі інші козаки мали повернутися під владу старост і панів. Реєстровці мали право жити лише на Запорожжі. їм суворо забороняли походи на Крим і Туреччину. Реєстровцям дозволялося обирати гетьмана, якого затверджував король. Уряд обіцяв виплачувати за службу платню. Однак це викликало масове невдоволення козаків, які мали повернутися до феодалів.

Сагайдачний же розумів, що ця угода довго не проіснує, бо вже через деякий час польський уряд буде просити у козаків допомоги. Дійсно, щоб захопити царський трон Московської держави, королевич Владислав вирушив у 1618 р. на Москву, але опинився в критичній ситуації. Врятувати його могла лише негайна допомога, якої польський уряд швидко зібрати не міг. Виручив Сагайдачний, який з 20-тисячним козацьким військом пройшов швидким маршем до Москви, розбивши російські війська під Путивлем, Єлецьком та Лівнами. Він з´явився вчасно, вирятував польського королевича і взяв участь у безрезультатному штурмі Москви. Частина істориків вважає, що Сагайдачний і не хотів взяття Москви і перемоги Польщі, бо як далекоглядний політик розумів, що це значно погіршить становище України (див.: І, К. Рибалка. Історія України. — Харків, 1995. -- С. 161). Польща і Росія підписали перемир´я на 14 років. А козаки, повертаючись в Україну, знову попадали під ярмо польських феодалів і урядових чиновників. Тому в цей час знову поширюються козацько-селянські повстання, які вже у 1618 р. охопили Київщину та Волинь. Польський уряд для їх придушення негайно висилає війська. Але і козацтво мало великі сили, які спроможні були їм протистояти. Тому поляки не наважилися розпочати бойові дії проти повсталих, а зав´язали переговори. Вони відбулися у таборі польських військ на річці Роставиця (Житомирщина). Роставицька угода подібна до Вільшанської: в реєстр включалося лише 3 тис. чоловік, а тисячі нереєстрових козаків поверталися під ярмо феодалів. Це обурювало козаків, і вони скинули Сагайдачного з посади гетьмана і обрали Я. Бородавку. Сагайдачний залишився серед старшин Січі.

А вже у 1621 р. війна з Туреччиною та Хотинська битва знову зміцнили становище козаків, відновили керівну роль Петра Сагайдачного.

Слід зазначити, що Петро Сагайдачний у 1620 р. вислав до Московського царя Михайла, таємно від поляків, делегацію з пропозицією зміцнення зв´язків. Однак Московське царство, ослаблене недавніми війнами, боялося погіршення відносин з Польщею і не підтримало цієї ідеї. Великою заслугою Сагайдачного було те, що він зміг встановити своєрідний союз козацтва, міщанства, передової частини українського дрібного шляхетства та інтелігенції (переважно релігійної). Під його керівництвом козацтво остаточно перетворилося на основну опору православної церкви і всієї української народності і стало досить важливим чинником національно-культурного розвитку. Поряд з цим в останні роки свого життя він особисто займався меценатством по відношенню до української культури і церкви. Зокрема, за п´ять днів до смерті він склав заповіт, за яким передавав кілька тисяч золотих на Київське братство і півтори тисячі — на просвітні потреби Львівського. Особливо слід підкреслити, що в діяльності козацтва, яким керував Сагайдачний, все чіткіше прослідковується курс на незалежність України, визволення її з-під іноземного ярма. Однак домагався цієї мети Петро Сагайдачний поступово і лише мирним шляхом. Зовнішня політика гетьмана теж значною мірою підпорядковувалася цій меті, характеризувалася обережністю, і водночас самостійністю.

В історії українського народу збереглася пам´ять про гетьмана Сагайдачного як про хороброго, талановитого полководця, виваженого політика і патріота України.

Після Хотинської війни і кончини Петра Сагайдачного польська шляхта посилює соціальне і національне гноблення в Україні і викликає нову козацько-селянську війну (1625 p.). Козаків очолив гетьман Жмайло, прибічник незаможних, представник радикальних сил Січі. Польський уряд вислав в Україну велику армію під керівництвом польського гетьмана Конецпольського, який почав переслідування і винищення повсталих. Козаки, об´єднавшись з повсталими селянами, вели вперті бої з поляками. Найвизначніші битви відбулися під Криловом і біля Курукового озера (навпроти Кременчука). Козаки завзято відбивали атаки поляків, але наступати і добити їх не мали сил. Тому розпочали переговори. Під тиском заможного козацтва Жмайла переобрали, а новим гетьманом обрали М.Дорошенка, обережного і виваженого політика, схильного захищати інтереси козацької верхівки та поміркованих сил Січі. Ним була підписана Куруківська угода, за якою польський уряд погодився на 6000 реєстрового козацького війська, але решта мусили повернутися під владу польської шляхти. Реєстровці мали право обирати гетьмана, але його затверджував король. Учасникам повстання оголошувалася амністія. Козакам заборонялося ходити в походи на турецькі володіння і підтримувати зв´язки з іншими державами.

Одним із наслідків Куруківської угоди був остаточний розподіл козацтва на дві групи — заможних (реєстровців) і голоту, бідноту («випищиків» — тих, кого виписали з реєстру). Реєстровці стояли полками по головних містах України — в Чигирині, Черкасах, Каневі, Корсуні, Білій Церкві та Переяславі. Ці городові козаки перебували під контролем Польщі, корилися її наказам, щоб утримати свої «вольності».

«Випищики» зосередилися в Запорозькій Січі, намагаючись утворити тут головний центр козаччини, незалежний від Польщі. Вони продовжували підтримувати зв´язки з донським козацтвом, Московською державою та західноєвропейськими країнами. Основне вістря боротьби вони повернули проти татар і турків продовжуючи походи проти них.

Зростання козацтва на Січі знову почало турбувати поляків, і вони вирішили підкорити Запорожжя. Однак запорожці їх випередили, обравши непримиримого до поляків Тараса Федоровича гетьманом, і в 1630 р. рушили на «волость». Більшість реєстровців їх підтримали. Одночасно почалися селянські заворушення. Повстання під керівництвом Федоровича стало початком козацько-селянських повстань у 30-х роках XVII ст., викликаних посиленням феодально-кріпосницького гніту. Особливо посилюється експлуатація на нових землях, захоплених магнатами і шляхтою. Тепер закінчувалися ті 30-40 років («слободи» і «волі») які давали селянам, запрошуючи їх на вільні землі, і всі вони ставали кріпаками, яких все жорстокіше гнобили феодали.

Повсталі запорожці захопили гетьмана реєстровців Григорія Чорного, який вимагав від Січі покори, судили і стратили його як зрадника. Вони захопили Черкаси, Переяслав, Канів та інші міста. До них приєдналося багато невеликих загонів. Частина повстанців діяла окремо. Повсталі селяни убивали шляхтичів, орендаторів, захоплювали їхні палаци, ділили майно і заводили козацькі порядки.

Конецпольський із 12-тисячним військом почав бої проти укріпленого козацького табору у Переяславі. За три тижні облоги поляки зазнали великих втрат, та й сам головнокомандувач ледве врятувався. Це змусило Конецпольського піти на угоду, за якою зберігалися головні положення Куруківського договору. Лише кількість реєстровців була збільшена до 8 тис. чоловік. Тарас Федорович з частиною козаків з трофеями повернувся на Запорожжя. І хоча Переяславська угода козацтву майже нічого не дала, проте й поляки не досягли своєї мети — знищити козацтво. Невдачі поляків під Переяславом розцінювалися як перемога, що утверджувала в українського народу віру в можливість скинути польське ярмо.

І на цю угоду великий вплив мали угодовські елементи з козацької верхівки. Рядове козацтво знову було незадоволене, бо мало повертатися до феодалів. Козацька верхівка попала у ще більшу залежність від польського уряду.

У 1632 р. після смерті короля Сигізмунда III, фанатичного католика, його син Владислав IV, щоб схилити на свій бік козацтво, видав «Статті для заспокоєння руського народу», затверджені сеймом у 1633 р. Цими статтями узаконювалася православна церква зі своєю ієрархією. Дозволялося відкривати школи, братства, будувати православні храми і т.ін. Однак феодальний гніт посилювався, і козацтво та селянство виявляють незадоволення. Уряд вводить в Україну для постійного перебування велике військо, будує над дніпровськими порогами фортецю Кодак, що мала ізолювати Січ від України. На великій території навколо Кодака козакам заборонялося ловити рибу та полювати. Це дратувало запорожців, і вони під керівництвом гетьмана Івана Сулими 4 серпня 1635 р. захопили і знищили фортецю. Польський уряд, погрожуючи розправою, вимагав видати керівників цієї акції. Старшина реєстровців підступно схопила Сулиму та п´ятьох ватажків і відправила у Варшаву, де вони були страчені.

У 1637 р. розпочалося нове козацько-селянське повстання, яке очолив Павлюк (Павло Буг), гетьман нереєстрового запорозького козацтва. Він звернувся з універсалом до козаків, селян та міщан із закликом знищувати реєстрову старшину як зрадників. У відповідь вибухнуло народне повстання на Лівобережжі і Подніпров´ї.

Польське військо під командуванням Потоцького зустрілося з козацько-селянськими загонами біля села Кумейки під Черкасами. Битва була запеклою, але чисельна перевага поляків змусила повсталих відступити.

Нова битва сталася під Боровицею (Чигиринський р-н Черкаської обл.), і знову повсталі виявили надзвичайну мужність і стійкість, хоча у них не вистачало продовольства та зброї. Потоцький запропонував переговори. І знову козацька верхівка схопила Павлюка і видала полякам. Один із його соратників — Гуня з частиною повстанців зумів відступити і уникнути розгрому.

У лютому 1638 р. польський сейм ухвалив «Ординацію війська запорозького...». Реєстрове військо втратило своє самоуправління: його керівником був тепер не гетьман, а польський комісар; полковники також мали призначатися із польської шляхти. Реєстр було зменшено до 6000 чоловік. Міщанам і селянам заборонялося називатися козаками і навіть віддавати заміж своїх доньок за козаків. Без паспорта комісара жоден козак не мав права пройти на Запорожжя.

Ординація викликала нову хвилю протестів та повстань. У березні 1638 р. загони запорожців під проводом Острянина, що був обраний гетьманом, Гуні та інших знову вирушили в Україну і підняли повстання на Подніпров´ї.

Запеклі бої почалися під містечком Голтвою на Полтавщині, де козаки створили укріплений табір. Поляки відступили до Лубнів, де козаки завдали їм відчутних ударів. Однак розбити поляків не змогли і відступили до села Жовнин (тепер Чорнобаївський р-н Черкаської обл.), де створили укріплений табір. Знову розпочався запеклий бій. Вирішивши, що справу програно, Острянин переправився через Сулу, перейшов у межі Російської держави і оселився з дозволу російського уряду на Чугуївському городищі (нині місто Чугуїв Харківської обл.).

Однак повсталі під керівництвом Гуні провели ще кілька боїв і теж пішли в межі Московської держави (на Дон). Переселення українських козаків і селян у Московську державу було на цей час традиційним і розповсюдженим. Науковці відзначають, що до 1640 р. з України лише на Дон прибуло до 20 тис. переселенців (В. А. Смолій, В. С. Степанков. Богдан Хмельницький. — Київ, 1993. — С 55).

Після поразки на козацьких радах у Києві (вересень 1638 р.) і на Масловому ставу (грудень 1638 р.) реєстрові козаки погодилися на ординацію і підкорилися. Але «випищики», козацька біднота, не хотіли повертатися під владу поляків. Частина переселилася в межі Московії, інші ховалися в плавнях і на дніпровських островах. Щоб перекрити втікачам дорогу на Запорожжя, уряд у 1639 р. відбудував фортецю Кодак, у якій розмістився великий гарнізон.

Поряд із соціально-економічною та національно-релігійною боротьбою у Східній Україні селянські та міщанські маси вели таку ж боротьбу і в Західній Україні. Вона мала там свої особливості. Із Галичини, Закарпаття та Буковини селяни втікали на Запорозьку Січ, а також далеко в Карпати. Ті, хто покозачився, брали активну участь у козацько-селянських повстаннях у Подніпров´ї.

Разом з тим у Прикарпатті розгорнулася специфічна форма боротьби західноукраїнського селянства — опришківство (назва «опришок» означає винищувач шляхти). Уперше ця назва згадується у документах 1529 р. В середині XVI ст. опришківці діяли в Коломийському повіті, а у другій половині XVI та першій половині XVII ст. розширюють свої межі, охоплюючи гірські місцевості Перемишльської та Сяноцької земель, а також частину Поділля (район Кам´янець-Подільського).

Весною і влітку опришки спускалися з гір, нападали на маєтки шляхтичів, убивали їх власників, а майно ділили між селянами. Користуючись повною підтримкою селян і міщан, вони раптово з´являлися і так же непомітно зникали.

Українські опришки на кордоні з Молдавією діяли спільно з молдавськими, у Закарпатті — з польськими і словацькими.

Повстання 1630-1638 pp. не знищили національного гніту та кріпосницького ладу в Україні. Народні маси ще не могли здолати сильну, добре організовану державно-політичну і соціально-економічну систему однієї із найсильніших країн Європи. Польща мала міцний державний апарат, армію. її феодальний клас діяв організовано, єдиним фронтом, а повсталі маси виступали розрізнено, не завжди наступально й активно. Не було жодного повстання, яке б охопило одночасно всю Україну. Це пояснюється не лише недостатньою організованістю мас, а й різним рівнем розвитку феодалізму та кріпосництва. До того ж український народ вів боротьбу і проти турецько-татарських загарбників. Рушійними силами повстань були козаки і селяни, при керівній ролі козацтва. Боротьба була спрямована на звільнення України від кріпосницького і національно-рєлігійного гноблення.

Поразка повстань переконала польських феодалів у тому, що козацтво, селянство та міщанство України навіки приборкані. Однак вони недооцінили могутньої потенціальної енергії, якою володіли збунтовані маси у боротьбі за соціальне і національне визволення. Розбиті у повстаннях широкі народні маси затаїлися, збираючи сили для нових виступів. На досвіді повстанської боротьби вони дедалі більше переконувалися, що успіх прийде при згуртованості та нездоланній волі до перемоги.