Ім'я по батькові

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Патронім)
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Ім'я по батькові або патронім (грец. πατρώνυμο; від πατήρ (род. відм. πατρός) — «батько» + όνυμα — «ім'я») — вид антропоніма: назва або прізвище, що походить від предків по батьківській лінії.

Історія[ред. | ред. код]

Йменування людини за іменами предків по чоловічій ліній називається патронімічним. Воно з'явилося на певному етапі розвитку суспільства, коли важливим стало вказання приналежності до певного роду. Наприклад, у давніх греків родові імена були патронімічними, причому багато родів виводили своє походження від богів і героїв — Геракліди («діти Геракла», «Геракловичі»), Діонісіди («діти Діоніса», «Діонісовичі»). Аналогічним було найменування і самих богів та героїв: «Зевс Кронід» («Кронів син»), «Ахіллес Пелеїд» («Пелеїв син»). Цікаво, що відомі приклади вживання одних патронімів без особових імен, приміром, в «Іліаді». Показником імені по батькові був суфікс «-ід». Надалі деякі патроніми могли перетворюватися на особові імена: «Леонід» («Леонів син», «Львів син»), «Зінаїда» («Зевсова дочка»), «Іраїда» («дочка Гери»)[1].

У слов'янських народів[ред. | ред. код]

В українській мові[ред. | ред. код]

У східнослов'янських мовах чоловічі імена по батькові в називному відмінку мають закінчення -ович, -евич, рідше -ич, -іч, жіночі — -івна. Закінчення форм чоловічого роду вважається похідним від праслов'янського присвійного суфікса *-itjь, де можна виділити перший елемент *-it- (деякі дослідники порівнюють другу його частину зі західнобалтійським суфіксом -it-, який спостерігається в литовських прізвищах)[2] і вельми поширеного присвійного суфікса *jь, який спричинив наступне пом'якшення давнього *t і перехід його в *č' > *č внаслідок слов'янської йотації. У південнослов'янських мовах східнослов'янському -ич відповідають -ič (серб. -ић/-ić, поширений у сербських прізвищах), у західнослов'янських -ic (ст.-пол. -ic, сучасне закінчення польських прізвищ -icz має, як вважається, східнослов'янське походження)[3][4]. Часто суфікс *-itjь вживався разом з іншим присвійним суфіксом *-ov-/-ev- (сучасні укр. ів, -їв, -ова, -ове), який самостійно досі широко вживається в російських, болгарських, деяких українських прізвищах, а також у жіночих формах чеських і словацьких прізвищ. При утворенні сучасних східнослов'янських імен по батькові, а також прізвищ в інших слов'янських мовах переважно використовується колишнє сполучення двох окремих суфіксів (від прасл. *-ov-itjь/-ev-itjь)[5].

Суфікс жіночих форм імен по батькові -івна (прасл. -ovьna) утворений також зі сполучення двох суфіксів: суфікса *-ov- (*-ev-) й суфікса прикметника *-ьn-, з доданням жіночого закінчення *-a.

У деяких випадках імена по батькові (а також прізвища на -ич) утворюються без форманта -ов- (Хомич, Ілліч, Караджич, Ярославна). Відсутність суфікса -ов- спостерігається в рідковживаному княжна[6] (прасл. *kъnęžьna < *kъnęgьna), утвореному від ранньо-прасл. *kъnęgъ за допомогою суфікса *ьn + a. Тепер більше поширена форма князівна[7], де -ів- походить від *-ov-.

В сучасній українській мові ім'я по батькові вживається в офіційних документах для кращої ідентифікації особи, тобто виконує роль середнього ім'я. Також його використовують разом із іменем як ввічливе звернення, наприклад: Петре Івановичу, Маріє Миколаївно.

Дискусія щодо вживання[ред. | ред. код]

Навколо того, чи є вживання імені по батькові питомо українським чи запозиченням з російської мови, точаться суперечки. Так, авторитетні мовознавці Іван Огієнко та Петро Одарченко вважали, що така форма є давнім українським звичаєм, що походить з часів Київської Русі та Богдана Хмельницького, як наприклад: Анна Ярославна, Петро Конашевич Сагайдачний.

Іван Огієнко писав: «Думка, ніби назви по батькові — це московський вплив, ця думка історично неправдива: кожний давній Літопис наш, писаний в нас ще до початку московського впливу на Україну, має сотні назов по батькові, а це виразно говорить, що звати по батькові — це наш давній український звичай. „Простий“ народ звичайно зве один одного тільки по йменні; але осіб поважних зве ще й по батькові, — і це не з якогось московського впливу, а виключно по власній традиції, що живе в нас уже над тисячу літ»[8].

Літератори ж Юрій Яновський, Микола Хвильовий та Микола Куліш навпаки вважали, що вживання по батькові не є традиційно українським.[9].

Історія вживання[ред. | ред. код]

У Київській Русі перетворення власного імені на родове зазвичай здійснювалося доданням закінчення «ич»[10].

Пантелеймон Куліш у романі «Чорна рада» показує вживання імені по батькові в козацькі часи та його роль, розповідаючи вустами одного з персонажів про майбутнього гетьмана Івана Брюховецького:

«Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скілько його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть...

— Ну, що ж із сього? — ізнов-таки спитав понуро Шрам.

— А от що з сього. Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим.

— Іванця! — аж скрикнули всі у одно слово.

— Ні, вже його тепер ніхто не зове Іванцем, — додав божий чоловік,— тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький»[11].

У другій половині XVIII століття трилексемну формулу (ім'я, по батькові та прізвище) застосовували до духовенства (наприклад, ієрей Матвій Петрович Колосовський) та значного військового товариства (наприклад, бунчуковий товариш і бурмистер Павло Якович Руденко).[12] Як зазначав у 1818 році Олексій Павловський, на відміну російської мови, у якій ім'я по батькові закінчувалося на «-вичь», в українській мові воно закінчувалося на «-енко» і часто було також прізвищем (наприклад, Грице́нко, Хведоре́нко, Онопрі́єнко, Карпе́нко, Павле́нко), проте, коли українці хотіли до когось звернутися з повагою, то зверталися зі закінченням на «-вич» (Григо́рієвич, Хве́дорович, Ону́хрієвич, Карпович, Па́влович)[13].

1926 року фольклорист Софія Терещенкова зафіксувала приклад ідентифікації мешканки села Багачівка на Звенигородщині:

«Одна жінка… вона сама Андріївна, а заможом за Калеником…»[14].

Поряд з формами на «-ич», «-івна» серед простолюду колись широко побутували патроніми з суфіксами «-нко» (Східна Україна), «-ук», «-юк», «-ин», «-ів» (Західна). Подібні імена по батькові могли утворюватися не тільки від особового імені батька, але й від його прізвиська (пор. Юрій Хмельниченко, а також Остап Бульбенко у «Тарасі Бульбі», Петро Шраменко у «Чорній раді»). Вони дали початок більшості сучасних українських прізвищ.

Сучасність[ред. | ред. код]

У сучасній Україні найменування ім'я по батькові є обов'язковим елементом повного імені, яке вживається в офіційних документах. Утворюється за допомогою суфіксів «-ович», «-ич» («-іч») — для чоловіків, і «-івна/ївна» — для жінок (Опанас — Опанасович, Опанасівна, Віталій — Віталійович, Віталіївна). Кличний відмінок чоловічих імен по батькові має закінчення «-чу», жіночих — «-івно/ївно»[15].

У разі наявності офіційного подвійного особового імені (Богдан-Юрій, Богдан-Ігор) ім'я по батькові зазвичай утворюється від першого особового імені: Олена Богданівна, Олексій Богданович. Проте, за бажанням батьків можлива реєстрація подвійної форми патроніма: Ірина Богдан-Юріївна, Олексій Богдан-Юрійович. У цьому разі перша частина імені по батькові не відмінюється: Олексія Богдан-Юрійовича, Ірини Богдан-Юріївни тощо[15].

В сучасній Україні з 2020-го року було дозволено змінювати ім'я по-батькові з віку 14 років. До цього зміни можна було внести у випадку, якщо батько змінив ім'я або якщо відомості про нього як про батька дитини виключили з актового запису про народження[16].

У російській мові[ред. | ред. код]

У Великому князівстві Московському XV століття іменами по батькові на -ич мали право офіційно називатися тільки князі і бояри, про що свідчать записи напочатку Розрядної книги 1475—1598 рр.. У Московській державі XVI—XVII ст.ст. патроніми на -ович/-евич зазнали ще більшого обмеження, ставши привілеєм двох вищих верств служилої аристократії — бояр і окольничих, окрім того, з ними записувалися також думні дворяни і носії деяких двірських посад (казначеї, постільничі, оружничі, сокольничі). Царський уряд пильно охороняв цей привілей і в XVII ст. видав кілька указів, що регулювали право писатися з -чем[17].

Є свідчення, що Богдану Хмельницькому неодноразово робили з московських приказів зауваження, що він «непристойно величается», пишучи у своєму листуванні з Москвою своє ім'я по батькові із закінченням «-вич». Українські (малоросійські) прізвища («въ видѣ умаленія личности») піддавалися переробленню: у московських стовпових книгах наприкінці XVII ст. гетьмана Самойловича писали тільки як «Самойловъ», Мокрієвич — як «Мокріевъ», Домонтович — як «Домонтовъ», Міхневич — як «Михневъ» тощо[18].

За царювання Катерини ІІ був укладений список тих небагатьох осіб, прізвища яких в офіційних паперах слід було писати з «-ичъ» (а не «-овъ»). Коли повстало питання, як же бути з іменами по батькові, розпорядження імператриці було таким: осіб перших п'яти класів писати повним ім'ям по батькові (з «-ичъ»); осіб від шостого до восьмого — ім'ям по батькові на «-овъ» («полуотчеством»), а решту — взагалі без імені по батькові, одним особовим ім'ям[19].

Суфікси -ович, -овна, -евич (-левич), -евна (-левна) в іменах по батькові селян в офіційних документах не використовувалися до 1917 року[20][17][21][22][23].

Глузливе прізвисько Ічко могли дати людині, яка величала інших на ім'я та ім'я по батькові або яка вимагала цього від інших по відношенню до себе[24].

В інших мовах[ред. | ред. код]

У германських мовах[ред. | ред. код]

У Західній Європі патроніми (імена по батькові) колись вживалися широко, пізніше збереглися лише у Скандинавії та Фінляндії: яскравий приклад — ісландське ім'я, де ім'я батька із закінченнями «син» (ісл. son) та «дочка» (ісл. dóttir) виконують у сучасних ісландців також роль своєрідного прізвища.

У германських мовах патроніми найчастіше утворюються додаванням суфіксу -сон (в перекладі означає син).

Англійська[ред. | ред. код]

В англосаксів патроніми закінчувалися на «son» («син») — надалі вони перетворилися на патронімічні прізвища. Окрім того, серед норманських завойовників побутували патроніми, що мали приставку «fitz» (від старофр. слова, що означало «син», пор. фр. fils) — звідси ведуть походження такі англійські прізвища як «Fitzgerald» («Фіцджеральд»), «Fitzhugh» («Фіцг'ю»), «Fitzroy» («Фіцрой», буквально — «син короля», такий патронім-прізвище міг отримати бастард)[25].

Нідерландська[ред. | ред. код]

У Нідерландах патроніми колись часто вживалися замість прізвищ (як в сучасній Ісландії), або другого імені. Вони утворювалися з особового імені батька доданням закінчень -zoon — для чоловіків, і -dochter — для жінок. Наприклад, повне ім'я Абеля Тасмана — «Абель Янсзон Тасман», тобто «Абель, Янів син Тасман», повне ім'я художника Рембрандта — «Рембрандт Гарменсзон ван Рейн», «Рембрандт, Герменів син ван Рейн». Відповідно Кенау Сімонсдохтер Гасселаер означає «Кенау, Сімонова дочка Гасселаер». На письмі закінчення можуть скорочуватися до -sz. і -dr: наприклад, Jeroen Cornelisz (повністю Jeroen Corneliszoon) — «Єроен Корнеліусзон», або Dirck Jacobsz (повністю Dirck Jacobszoon) — «Дірк Якобсзон». Окрім того, існували закінчення -s, -se, -sen, які могли вживатися як для чоловічих, так і для жіночих форм патронімів — вони являли собою форму родового (або присвійного) відмінка (аналогічно українським, російським та болгарським прізвищам з присвійними суфіксами -ів, -ин, -ов, -ін — вони теж суть колишні імена по батькові).

Імена по батькові були звичайними в Голландських Сполучених Провінціях аж до французького вторгнення у 1795 році з наступною анексією в 1810. У той час, коли Нідерланди були французькою провінцією, у них впроваджувалася загальноімперська практика реєстрації фактів народження, смерті та шлюбу, тому жителям було приписано обов'язково посісти прізвища[26], і більшість з них зробили ними свої імена по батькові: найпоширеніші сучасні прізвища Янсен, Петерсен, Вілленсен — колишні патроніми (інші, наприклад, «Баккер», «Слахтер», «ван Дейк» — означають професію або місце проживання).

Ісландська[ред. | ред. код]

Див. також: Ісландське ім'я

Семітські мови[ред. | ред. код]

В арабській мові[ред. | ред. код]

У народів, які перебувають під впливом арабської мови та культури, для утворення патроніма використовується незмінна частка «ібн» (араб. بن‎, буквально — «син»), що ставиться перед ім'ям батька:

В африканських народів[ред. | ред. код]

Цікаві факти[ред. | ред. код]

  • Анаграму англійського patronym являє собою термін aptronym, створений письменником Ф. П. Адамсом[en][27].
  • Російський письменник Л. В. Успенський у своїй книжці «Слово о словах» приводить такий забавний випадок: в одному з найсолідніших енциклопедичних словників Франції першої половини XX ст. можна було прочитати: «Ivan IV — tsar de la Russie, nommé „Bazilewitch“ pour sa cruauté…» («Іван IV — цар Росії, прозваний „Васильовичем“ за свою жорстокість…»)[28].
  • У тій же книзі Л. В. Успенський свідчить, що російський письменник польського походження О. І. Сенковський пропонував у російських перекладах «Іліади» та «Одіссеї» давньогрецькі патроніми з суфіксом -ίδης, «-ід» заміняти на імена по батькові з суфіксом «-ич», «-івн», а патроніми з суфіксом -ίων, «-іон» — на українські прізвища (патроніми за походженням) з суфіксом «-нко». Своє переконання він поясняв тим, що поеми Гомера створювалися не «високим», а простонародним стилем, тому для збереження загальної стилістики доречніше було перекладати не «Зевс Кронід», а «Зевс Кронич», не «Кроніон», а «Кроненко» — адже для давніх греків ці словосполучення звучали так само, як особове ім'я у сполученні з ім'ям по батькові у східних слов'ян[28].
  • Іван Котляревський у «Енеїді» аналогічним чином «українізував» патронім героя (Anchisides), назвавши його «Анхізенком» — від імені його батька Анхіса[29].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Отчества. Архів оригіналу за 11 травня 2017. Процитовано 18 жовтня 2016. 
  2. А. П. Непокупный. Суффиксальное сочетание -av-ītjo- в западнобалтийских языках // Вaltistica XXIII (1). — 1987.
  3. Янкоўскі Ф., «Беларуская мова». — Мн.: «Вышэйшая школа», 1978. — С.300. (біл.)
  4. Шур В. В., «Беларускiя ўласныя iмёны: Беларуская антрапанiмiка i тапанiмiка». — Мiнск: Мастацкая літаратура, 1998. — 239 с. — ISBN 985-02-0164-9 (біл.)
  5. В. Б. Крысько. Заметки о древненовгородском диалекте. — Вопросы языкознания. — М. : Наука, 1994. — С. 38.
  6. Княжна // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  7. Князівна // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  8. Митрополит Іларіон. Наша літературна мова. Як писати й говорити по-літературному: Мовні нариси. — Вінніпег: Наша культура, 1958. — С. 249.
  9. М. Стельмахович «Український мовленнєвий етикет»
  10. Е. П. Карнович. Родовые прозвания и титулы в России. М.: «Бимпа», 1991. (Репринт. перевид. з видання 1886 р.) — С. 31
  11. Куліш П. Чорна рада, хроніка 1663 року. — Санкт-Петербург: типография Александра Якобсона, 1857. — С. 198—199, 346.
  12. Ніна Король (27 червня 2016). Які імена та прізвища носили полтавці 200 років тому. «Коло». 
  13. Павловский А. Краткий малороссийский словарь // Грамматика малороссийского наречия или грамматическое показание существеннейших отличий, отдаливших малороссийское наречие от чистого российского языка, сопровождаемое разными по сему предмету замечаниями и сочинениями. — СПб. : в типографии В. Плавильщикова, 1818. — С. 24-78. (рос. дореф.)
  14. Кримський А. Звиногородщина: Шевченкова батьківщина з погляду етнографічного та діялектологічного. З географічною мапою та малюнками. – Київ: друкарня ВУАН, 1930. – Ч. 1. – Вип. 1. Побутово-фольклорні тексти. – С. 430.
  15. а б Правопис прізвищ, імен. Творення та правопис імен по батькові
  16. В Україні дозволять змінювати по батькові з 14 років. РБК-Украина (ru). Процитовано 2020-06-03. 
  17. а б Унбегаун Б. Г. Отчества на -ич и их отношение к русским фамилиям / АН СССР. Ин-т славяноведения и балканистики. Отв. ред. Е. В. Чешко // Исследования по славянскому языкознанию. — М : Наука, 1971. — С. 280—286. — 500 с.
  18. Е. П. Карнович. Родовые прозвания и титулы в России. М.: «Бимпа», 1991. (Репринт. перевид. з видання 1886 р.) — С. 35
  19. Е. П. Карнович. Родовые прозвания и титулы в России. М.: «Бимпа», 1991. (Репринт. перевид. з видання 1886 р.) — С. 37
  20. Чичагов В. К. Из истории русских имён, отчеств и фамилий. — Учпедгиз, 1959. — С. 63, 64.
  21. Его же. Русские фамилии : Пер. с англ / Общ. ред. Б. А. Успенского. — М. : Прогресс, 1989. — С. 13—16. — ISBN 5-01-001045-3.
  22. Суслова А. В., Суперанская А. В. О русских именах. — Изд. 2-е, испр. и доп. — Л. : Лениздат, 1991. — С. 152—160. — ISBN 5-289-00807-1.
  23. Никонов В. А. Словарь русских фамилий / Сост. Е. Л. Крушельницкий. — М. : Школа-Пресс, 1993. — С. 206—215. — ISBN 5-88527-011-2.
  24. Мосин А. Г. Уральские фамилии: Материалы для словаря. Т.1: Фамилии жителей Камышловского уезда Пермской губернии (по данным исповедных росписей 1822 года). — Екатеринбург: издательство «Екатеринбург», 2000. — С. 146
  25. Another Name Question [Archive] - Straight Dope Message Board. Boards.straightdope.com. Процитовано 2013-04-23. 
  26. Decreet van Naamsaanneming (Napoleon, 18 augustus 1811) (Dutch). Архів оригіналу за 2009-09-12. Процитовано 2009-04-29. 
  27. «aptronym». Encyclopædia Britannica (Encyclopædia Britannica Online вид.). Encyclopædia Britannica, Inc.. 2008. http://www.britannica.com/EBchecked/topic/30911/aptronym. Процитовано 2008-07-19.  (англ.)
  28. а б Л. В. Успенский. «Слово о словах»
  29. І. П. Котляревський «Енеїда». Частина третя

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]