Патронім

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Jump to navigation Jump to search

Патро́нім (грец. πατρώνυμο; від πατήρ (род. відм. πατρός) — «батько» + όνυμα — «ім'я») або ім'я по батькові — вид антропоніма: назва або прізвище, що походить від предків по батьківській лінії.

Історія[ред.ред. код]

Йменування людини за іменами предків по чоловічій ліній називається патронімічним. Воно з'явилося на певному етапі розвитку суспільства, коли важливим стало вказання приналежності до певного роду. Наприклад, у давніх греків родові імена були патронімічними, причому багато родів виводили своє походження від богів і героїв — Геракліди («діти Геракла», «Геракловичі»), Діонісіди («діти Діоніса», «Діонісовичі»). Аналогічним було найменування і самих богів та героїв: «Зевс Кронід» («Кронів син»), «Ахіллес Пелеїд» («Пелеїв син»). Цікаво, що відомі приклади вживання одних патронімів без особових імен, приміром, в «Іліаді». Показником імені по батькові був суфікс «-ід». Надалі деякі патроніми могли перетворюватися на особові імена: «Леонід» («Леонів син», «Львів син»), «Зінаїда» («Зевсова дочка»), «Іраїда» («дочка Гери»)[1].

У слов'янських народів[ред.ред. код]

В українській мові[ред.ред. код]

Для отримання більш докладної інформації з цієї теми, див. українські прізвища.

У східнослов'янських мовах чоловічі імена по батькові в називному відмінку мають закінчення -ович, -евич, рідше -ич, жіночі — -івна. Закінчення форм чоловічого роду вважається похідним від праслов'янського присвійного суфікса *-itjь, де можна виділити перший елемент *-it- (деякі дослідники порівнюють другу його частину зі західнобалтійським суфіксом -it-, який спостерігається в литовських прізвищах)[2] і вельми поширеного присвійного суфікса *jь, який спричинив наступне пом'якшення давнього *t і перехід його в *č' > *č внаслідок слов'янської йотації. У південнослов'янських мовах східнослов'янському -ич відповідають -ič' (серб. -ић/-ić, поширений у сербських прізвищах), у західнослов'янських -ic (ст.-пол. -ic, сучасне закінчення польських прізвищ -icz має, як вважається, східнослов'янське походження)[3][4]. Часто суфікс *-itjь вживався разом з іншим присвійним суфіксом *-ov-/-ev- (сучасні укр. ів, -їв, -ова, -ове), який самостійно досі широко вживається в російських, болгарських, деяких українських прізвищах, а також у жіночих формах чеських і словацьких прізвищ. При утворенні сучасних східнослов'янських імен по батькові, а також прізвищ в інших слов'янських мовах переважно використовується колишнє сполучення двох окремих суфіксів (від прасл. *-ov-itjь/-ev-itjь)[5].

Суфікс жіночих форм імен по батькові -івна (прасл. -ovьna) утворений також зі сполучення двох суфіксів: суфікса *-ov- (*-ev-) й суфікса прикметника *-ьn-, з доданням жіночого закінчення *-a.

У деяких випадках імена по батькові (а також прізвища на -ич) утворюються без форманта -ов- (Хомич, Ілліч, Караджич, Ярославна). Відсутність суфікса -ов- спостерігається в рідковживаному княжна[6] (прасл. *kъnęžьna < *kъnęgьna), утвореному від ранньо-прасл. *kъnęgъ за допомогою суфікса *ьn + a. Тепер більше поширена форма князівна[7], де -ів- походить від *-ov-.

В сучасній українській мові по батькові вживається в офіційних документах для кращої ідентифікації особи, тобто виконує роль середнього ім'я. Також його використовують разом із іменем як ввічливе звернення, наприклад: Петре Івановичу, Маріє Миколаївно.

Дискусія щодо вживання[ред.ред. код]

Навколо того, чи є вживання по батькові питомо українським чи запозиченням з російської мови, точаться суперечки. Так, авторитетні мовознавці Іван Огієнко та Петро Одарченко вважали, що така форма є давнім українським звичаєм, що походить з часів Київської Русі та Богдана Хмельницького, як наприклад: Анна Ярославна.

Іван Огієнко писав: «Думка, ніби назви по батькові — це московський вплив, ця думка історично неправдива: кожний давній Літопис наш, писаний в нас ще до початку московського впливу на Україну, має сотні назов по батькові, а це виразно говорить, що звати по батькові — це наш давній український звичай. "Простий" народ звичайно зве один одного тільки по йменні; але осіб поважних зве ще й по батькові, — і це не з якогось московського впливу, а виключно по власній традиції, що живе в нас уже над тисячу літ» [8].

Літератори ж Юрій Яновський, Микола Хвильовий та Микола Куліш навпаки вважали, що вживання по батькові не є традиційно українським.[9].

Історія вживання[ред.ред. код]

У Київській Русі перетворення власного імені на родове зазвичай здійснювалося доданням закінчення «ич»[10].

Пантелеймон Куліш у романі «Чорна рада» показує вживання імені по батькові в козацькі часи та його роль, розповідаючи вустами одного з персонажів про майбутнього гетьмана Івана Брюховецького:

«Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скілько його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть...

— Ну, що ж із сього? — ізнов-таки спитав понуро Шрам.

— А от що з сього. Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим.

— Іванця! — аж скрикнули всі у одно слово.

— Ні, вже його тепер ніхто не зове Іванцем, — додав божий чоловік,— тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький»[11].

.

Є свідчення, що Богдану Хмельницькому неодноразово робили з московських приказів зауваження, що він «непристойно величается», пишучи у своєму листуванні з Москвою своє ім'я по батькові із закінченням «вич». Українські (малоросійські) прізвища («въ видѣ умаленія личности») піддавалися переробленню: у московських стовпових книгах наприкінці XVII ст. гетьмана Самойловича писали тільки як «Самойловъ», Мокрієвич — як «Мокріевъ», Домонтович — як «Домонтовъ», Міхневич — як «Михневъ» тощо[12].

За царювання Катерини ІІ був укладений список тих небагатьох осіб, прізвища яких в офіційних паперах слід було писати з «-ичъ» (а не «-овъ»). Коли повстало питання, як же бути з іменами по батькові, розпорядження імператриці було таким: осіб перших п'яти класів писати повним ім'ям по батькові (з «-ичъ»); осіб від шостого до восьмого — ім'ям по батькові на «-овъ» («полуотчеством»), а решту — взагалі без імені по батькові, одним особовим ім'ям[13].

У другій половині XVIII століття трилексемну формулу (ім'я, по батькові та прізвище) застосовували до духовенства (наприклад, ієрей Матвій Петрович Колосовський) та значного військового товариства (наприклад, бунчуковий товариш і бурмистер Павло Якович Руденко).[14]

Поряд з формами на «-ич», «-івна» серед простолюду колись широко побутували патроніми з суфіксами «-нко» (Східна Україна), «-ук», «-юк», «-ин», «-ів» (Західна). Подібні імена по батькові могли утворюватися не тільки від особового імені батька, але й від його прізвиська (пор. Юрій Хмельниченко, а також Остап Бульбенко у «Тарасі Бульбі», Петро Шраменко у «Чорній раді»). Вони дали початок більшості сучасних українських прізвищ.

Сучасність[ред.ред. код]

У сучасній Україні найменування по батькові є обов'язковим елементом повного імені, яке вживається в офіційних документах. Утворюється за допомогою суфіксів «-ович», «-ич» («-іч») — для чоловіків, і «-івна/ївна» — для жінок (Опанас — Опанасович, Опанасівна, Віталій — Віталійович, Віталіївна). Кличний відмінок чоловічих імен по батькові має закінчення «-чу», жіночих — «-івно/ївно»[15].

У разі наявності офіційного подвійного особового імені (Богдан-Юрій, Богдан-Ігор) ім'я по батькові зазвичай утворюється від першого особового імені: Олена Богданівна, Олексій Богданович. Проте, за бажанням батьків можлива реєстрація подвійної форми патроніма: Ірина Богдан-Юріївна, Олексій Богдан-Юрійович. У цьому разі перша частина імені по батькові не відмінюється: Олексія Богдан-Юрійовича, Ірини Богдан-Юріївни тощо[15].

У російській мові[ред.ред. код]

У росіян глузливе прізвисько Ічко могли дати людині, яка величала інших на ім'я й по батькові або яка вимагала цього від інших по відношенню до себе[16].

В інших мовах[ред.ред. код]

У германських мовах[ред.ред. код]

У Західній Європі патроніми (імена по батькові) колись вживалися широко, пізніше збереглися лише у Скандинавії та Фінляндії.

В германських мовах патроніми найчастіше утворюються додаванням суфіксу -сон (в перекладі означає син).

Англія[ред.ред. код]

В англосаксів патроніми закінчувалися на «son» («син») — надалі вони перетворилися на патронімічні прізвища. Окрім того, серед норманських завойовників побутували патроніми, що мали приставку «fitz» (від старофр. слова, що означало «син», пор. фр. fils) — звідси ведуть походження такі англійські прізвища як «Fitzgerald» («Фіцджеральд»), «Fitzhugh» («Фіцхью»), «Fitzroy» («Фіцрой», буквально — «син короля», такий патронім-прізвище міг отримати бастард)[17].

Нідерланди[ред.ред. код]

У Нідерландах патроніми колись часто вживалися замість прізвищ (як в сучасній Ісландії), або другого імені. Вони утворювалися з особового імені батька доданням закінчень -zoon — для чоловіків, і -dochter — для жінок. Наприклад, повне ім'я Абеля Тасмана — «Абель Янсзон Тасман», тобто «Абель, Янів син Тасман», повне ім'я художника Рембрандта — «Рембрандт Гарменсзон ван Рейн», «Рембрандт, Герменів син ван Рейн». Відповідно Кенау Сімонсдохтер Гасселаер означає «Кенау, Сімонова дочка Гасселаер». На письмі закінчення можуть скорочуватися до -sz. і -dr: наприклад, Jeroen Cornelisz (повністю Jeroen Corneliszoon) — «Єроен Корнеліусзон», або Dirck Jacobsz (повністю Dirck Jacobszoon) — «Дірк Якобсзон». Окрім того, існували закінчення -s, -se, -sen, які могли вживатися як для чоловічих, так і для жіночих форм патронімів — вони являли собою форму родового (або присвійного) відмінка (аналогічно українським, російським і болгарським прізвищам з присвійними суфіксами -ів, -ин, -ов, -ін — вони теж суть колишні імена по батькові).

Імена по батькові були звичайними у Голландських Сполучених Провінціях аж до французького вторгнення у 1795 році з наступною анексією в 1810. У той час, коли Нідерланди були французькою провінцією, у них впроваджувалася загальноімперська практика реєстрації народжень, смертей і шлюбів, тому жителям було приписано в обов'язковому порядку посісти прізвища[18], і більшість з них зробили ними свої імена по батькові: найпоширеніші сучасні прізвища Янсен, Петерсен, Вілленсен — колишні патроніми (інші, наприклад, «Баккер», «Слахтер», «ван Дейк» — означають професію або місце проживання).

В ісландській мові[ред.ред. код]

Див. також: Ісландське ім'я

Семітські мови[ред.ред. код]

В арабській мові[ред.ред. код]

У народів, які перебувають під впливом арабської мови та культури, для утворення патроніма використовується незмінна частка «ібн» (араб. بن‎, буквально — «син»), що ставиться перед ім'ям батька:

В африканських народів[ред.ред. код]

Цікаві факти[ред.ред. код]

  • Російський письменник Л. В. Успенський у своїй книжці «Слово о словах» приводить такий забавний випадок: в одному з найсолідніших енциклопедичних словників Франції першої половини XX ст. можна було прочитати: «Ivan IV — tsar de la Russie, nommé „Bazilewitch“ pour sa cruauté…» («Іван IV — цар Росії, прозваний „Васильовичем“ за свою жорстокість…»)[19].
  • У тій же книжці Л. В. Успенський свідчить, що російський письменник польського походження О. І. Сенковський пропонував у російських перекладах «Іліади» та «Одіссеї» давньогрецькі патроніми з суфіксом -ίδης, «-ід» заміняти на імена по батькові з суфіксом «-ич», «-івн», а патроніми з суфіксом -ίων, «-іон» — на українські прізвища (патроніми за походженням) з суфіксом «-нко». Своє переконаність він поясняв тим, що поеми Гомера створювалися не «високим», а простонародним стилем, тому для збереження загальної стилістики доречніше було перекладати не «Зевс Кронід», а «Зевс Кронич», не «Кроніон», а «Кроненко» — адже для давніх греків ці словосполучення звучали так само, як особове ім'я у сполученні з ім'ям по батькові у східних слов'ян[19].
  • І. П. Котляревський у своїй «Енеїді» аналогічним чином «українізував» патронім героя (Anchisides), назвавши його «Анхізенком» — від імені його батька Анхіса[20].
  • У 1870 році комісія з хімічної номенклатури майбутнього Російського фізико-хімічного товариства обговорювала пропозицію одного хіміка впровадити найменування хімічних сполук, засновані на російському принципі йменування «ім'я-патронім(-прізвище)», наприклад, Хлор Водородович (HCl), Калий Хлорович (KCL), Водород Кислородович (H2O), Калий Хлорович Кислов (KCLO3). Після довгих дискусій комісія постановила відкласти обговорення до січня (при цьому не вказавши, якого року). Більше до цього питання не повертались[21].

Література[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Отчества
  2. А. П. Непокупный. Суффиксальное сочетание -av-ītjo- в западнобалтийских языках // Вaltistica XXIII (1). — 1987.
  3. Янкоўскі Ф., «Беларуская мова». — Мн.: «Вышэйшая школа», 1978. — С.300. (біл.)
  4. Шур В. В., «Беларускiя ўласныя iмёны: Беларуская антрапанiмiка i тапанiмiка». — Мiнск: Мастацкая літаратура, 1998. — 239 с. — ISBN 985-02-0164-9 (біл.)
  5. В. Б. Крысько. Заметки о древненовгородском диалекте. — Вопросы языкознания. — М. : Наука, 1994. — С. 38.
  6. Княжна // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  7. Князівна // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  8. Митрополит Іларіон. Наша літературна мова. Як писати й говорити по-літературному: Мовні нариси. — Вінніпег: Наша культура, 1958. — С. 249.
  9. М. Стельмахович «Український мовленнєвий етикет»
  10. Е. П. Карнович. Родовые прозвания и титулы в России. М.: «Бимпа», 1991. (Репринт. перевид. з видання 1886 р.) — С. 31
  11. Куліш П. Чорна рада, хроніка 1663 року. — Санкт-Петербург: типография Александра Якобсона, 1857. — С. 198—199, 346.
  12. Е. П. Карнович. Родовые прозвания и титулы в России. М.: «Бимпа», 1991. (Репринт. перевид. з видання 1886 р.) — С. 35
  13. Е. П. Карнович. Родовые прозвания и титулы в России. М.: «Бимпа», 1991. (Репринт. перевид. з видання 1886 р.) — С. 37
  14. Які імена та прізвища носили полтавці 200 років тому — archive.kolo.poltava.ua
  15. а б Правопис прізвищ, імен. Творення та правопис імен по батькові
  16. Мосин А.Г. Уральские фамилии: Материалы для словаря. Т.1: Фамилии жителей Камышловского уезда Пермской губернии (по данным исповедных росписей 1822 года). — Екатеринбург: издательство «Екатеринбург», 2000. — С. 146
  17. Another Name Question [Archive] - Straight Dope Message Board. Boards.straightdope.com. Процитовано 2013-04-23. 
  18. Decreet van Naamsaanneming (Napoleon, 18 augustus 1811) (Dutch). Процитовано 2009-04-29. 
  19. а б Л. В. Успенский. «Слово о словах»
  20. І. П. Котляревський «Енеїда». Частина третя
  21. Илья Леенсон. Тривиальные названия веществ. files.school-collection.edu.ru. Процитовано 30 листопада 2017. 


Посилання[ред.ред. код]