Слобідка (Городенківський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Слобідка
Країна Україна Україна
Область Івано-Франківська область
Район/міськрада Городенківський район
Рада/громада Слобідська сільська рада
Код КОАТУУ 2621685201
Основні дані
Засноване 1750
Населення 768
Площа 11,606 км²
Густота населення 66,17 осіб/км²
Поштовий індекс 78155
Телефонний код +380 03430
Географічні дані
Географічні координати 48°35′14″ пн. ш. 25°21′29″ сх. д. / 48.58722° пн. ш. 25.35806° сх. д. / 48.58722; 25.35806Координати: 48°35′14″ пн. ш. 25°21′29″ сх. д. / 48.58722° пн. ш. 25.35806° сх. д. / 48.58722; 25.35806
Місцева влада
Адреса ради 78155 Івано-Франківська область, Городенківський район, с. Слобідка, вул. Гелевана, 2, тел. 31-2-41
Карта
Слобідка. Карта розташування: Україна
Слобідка
Слобідка
Слобідка. Карта розташування: Івано-Франківська область
Слобідка
Слобідка

Слобі́дка — село Городенківського району Івано-Франківської області.

Назва[ред. | ред. код]

До 1946 року називалося Слобідка Пільна.

7 червня 1946 року указом Президії Верховної Ради УРСР село Слобідка Пільна Гвіздецького району перейменовано на село Слобідка.

Сучасність[ред. | ред. код]

Загальна площа території в адміністративних межах сільської ради 401.6 га, з них: площа господарської території — 1160,6 га. У населеному пункті — 282 господарські двори і проживають 760 жителі. У центрі села розташована Слобідська ЗОШ І-ІІ ст., відділення зв'язку, незавершене будівництво адмінбудинку, два магазини, окрасою села є церква, пам'ятник Т. Г. Шевченку, невідомому солдатові, які теж розташовані в центрі села.

Історична довідка[ред. | ред. код]

Село засноване наприкінці 16 — на початку 17 століття на території, підвладній Польщі, в лісах, в глибокому яру, що дозволяло сховатися від сваволі панів та нападів татар і турків. Першими жителями була родина Грушецьких, які поселилися в найглибшому місці яру, вирубавши довкола дерева. Криниця, з якої вони брали воду, існує дотепер. З часом навколо них  почали розселятись сусіди, розчищаючи територію для землеробства.

До кінця 17 століття в селі починають поселятися поляки, а згодом — після поділу Польщі і початку панування Австро-Угорщини — Євреї, які почали завойовувати на селі панівне становище. В словнику географічнім (1889 р., том Х, видавництво Варшава, ст. 807—808) згадується, що до кінця ХІХ ст. найбільшим землевласником в селі був Мойса, який мав 746 моргів поля, а решта всі селяни — 686 моргів. Самоврядування в селі здійснювалось війтом разом з присяжними (депутатами), які вирішували всі сільські справи, розпоряджалися громадською землею, пасовищем. Слідкували за тим, щоб в  селі був порядок, справні дороги, мости. На будівництві доріг та мостів мав відпрацьовувати кожен працездатний громадянин 6 днів на рік — т. зв. Шарварок, разом з конем — то 3 дні. На випадок пожежі всі люди зі своїм пожежним інвентарем мали гасити пожежі. В селі була добровільна пожежна дружина, яка для гасіння пожеж мала кінну пожежну сикавку. В пожежній дружині чергували всі сільські працездатні чоловіки. Розміщувалась вона на сільській толоці під церковним горбом. Населення села було зовсім неграмотним.

У 1913 році в селі створюється осередок Товариства Січових Стрільців, а з початком І Світової війни шестеро слобідчан в складі Легіону Українських Січових Стрільців, що воював на боці австрійської армії, беруть участь у воєнних діях проти Росії. Після остаточного розпаду Австро-угорської імперії Січові Стрільці в складі Української Галицької Армії борються за незалежність України проти польської та румунської армії.

У 1920 році після розпуску УГА троє з шести односельчан повертаються в село.

18 вересня  1939 року на зміну польській владі прийшла окупаційна антиукраїнська радянська влада.

Червень 1941 р — березень 1944 р. — німецька окупація села.

У селі активно діяла мережа ОУН-УПА. Місцева жителька, Кисилиця Ганна Михайлівна, псевдо Чорнява, була надрайонним провідником жіночої сітки ОУН.

1946—1947 рр. — масової репресії в селі, організовані більшовицькою владою, вивезення односельчан до Сибіру, голодомор. Багато було здано державі зерна в рахунок поставок.

В 1948 році клуб, який належав польській шляхті, було перевезено громадою села в центр села. При клубі в той час існували драматичний, хоровий та танцювальний гуртки.

В 60-ті роки в селі була восьмирічна школа, побудована крамниця та ряд громадських споруд в колгоспі.

12 липня 1995 року — почалась газифікація села.

Освіта[ред. | ред. код]

В Слобідці про освіту, як навчальний заклад можна говорити тільки із появою в селі Кривого Івана Семеновича, його в селі називали — паном-вчителем. У 1902 році він приїжджає до Слобідки десь із Київських районів, «Із Кийова або з-під. Кийова», — говорили старожили. З початком нового навчального року зібрав невелику кількість учнів і розпочав навчання українською мовою. Заняття велись в тісній хатині, де не було можливості розмістити всіх учнів. В тих умовах не можна було не тільки писати, а й важко було дихати, тому в стелі було просвердлено дірку.

В 1904 році почалось будівництво школи, яке через два роки було закінчено. З кожним роком кількість учнів збільшувалась, до 1910 року в Слобідській початковій школі вже навчалось 40-50 учнів і працювало два вчителі. В селі налічувалось 120 дворів. Такої людини, відданої освіті, напевно не було в окрузі. По-перше, він був «природжений учитель», по-друге, добре знав 4 мови, по-третє, був вчителем «широкого профілю»: вмів садити, сіяти, вирощувати, — всьому цьому міг дати певне обґрунтування чи наукове чи народне, він знав музику, грав на скрипці і малював, і вмів навчати цього дітей пан-вчитель був добрим садоводом, багатьох в селі навчив «щепити» фруктові дерева, до теперішніх днів про це згадують жителі села. Коли поговориш із людьми похилого віку — це 80-річні і старше покоління, то неодмінно почуєш «Ото був пані Вмів навчити того, що сам знав!». І це велика заслуга цієї людини, бо не кожен може передати іншому ті знання, які маєш. А це означає про велику педагогічну майстерність Івана Семеновича., який заслужено мав повагу в селі та державні нагороди, відзнаки, серед них" «Відмінник народної освіти».

Помер Кривий І. С. в 1961 році, в своїх 91 рік. За роки свого життя й роботи в Слобідці, він вчив три покоління, був зразком для молодих вчителів.

З 1923 року в село починають прибувати польські колоністи — мазури. Вони відбудовують костел, створюють польську школу, в якій працює два вчителі.

У вересні 1944 року в селі організовано семирічну школу, в якій навчали 6 вчителів.

Під кінець ХІХ — початок ХХ століття спостерігається пожвавлення національного відродження як по всій Західній Україні, так і в селі. Створюється осередок «Просвіти», організовується хата-читальня, де вечорами збиралися селяни (переважно чоловіки), слухали твори українських авторів (Шевченка, Франка, Мартовича, Стефаника та ін.), обговорювали різні питання: господарські (гурток «Сільський господар»), політичні. Молодь, збираючись на вечорницях, пробує свої сили в художній самодіяльності. В селі створено драматичний гурток (кер. Микола Микитюк). Сільські автори з українським репертуаром грали вистави не тільки у своєму селі. Вони прославились своїми виставами по довколишніх селах, виступали на сценах Городенки, Коломиї, Львова. Національне відродження селяни пов'язують з «добрим» австрійським цісарем Францом-Йосифом ІІ, його портрет є чи не в кожній сільській хаті. У деяких слобідських родинах ця реліквія зберігається дотепер

Ще один педагог працював з 1955 року в Слобідці — це Томчук Іван Васильович. Його називали «постійно працюючим» завучем. Навчав у школі географію, був авторитетним як в селі, так і серед вчителів. В листопаді 1988 року він трагічно загинув.

В 1978 р. — збудовано нову двоповерхову школу на 162 учнівських місць.

9 травня 1990 року в сільській школі відбулося урочисте відкриття музею Історії села. Тут зібрані матеріали про будівництво церкви, фотографії Євангелія, перша вулиця в селі, розміщення сільської читальні, с/ради, школа, дані про першого вчителя відмінника народної освіти Кривого Івана Семеновича, який жив і працював в селі з 1904 року по 1961 рік.

На сьогодні в школі працює 21 вчитель, з них всі мають вищу освіту. Навчається 70 учнів. Відкрито дитячий садочок в якому налічується 17 дітей.

Слобідська ЗОШ І-ІІ ст. користується земельною ділянкою площею 0.60 га.

В 2016 році на базі Слобідської ЗОШ створено НВК (навчально-виховний комплекс), в якому об'єднані школа і садок.

А своє новорічне свято школа демонструвала на сцені нового клубу.

Сакральні споруди[ред. | ред. код]

Церква[ред. | ред. код]

Церква Покрова Пресвятої Богородиці (дерев'яна), архітектурна пам'ятка.

Початок ХVІІІ століття характерний початком будівництва церкви, яку було збудовано на пожертви селян і в 1852 році в новозбудованій сільській Церкві Покрова Пресвятої Богородиці почалися богослужіння. В селі появився дяк, який знав грамоту і якого наймали заможні селяни для навчання своїх дітей. Польська громада села мала свій костел та школу, куди українських дітей не допускали.

З 1962 року церква була закрита.

12 лютого 1989 рік — в церкві відновлено богослужіння, відбулася перша Служба Божа, звучали молитовні слова священика Олега Качмарського, які супроводжувалися шепотом віруючих із сльозами радості на очах.

За 28 років жителями було перепоховано і збережено святе Євангеліє, позолочені чаші, кілька підсвічників. Цінні ікони, райські ворота кінця ХІХ століття та інші церковні речі вивезені літом 1981 року (зі слів старожилів, там була дуже давня ікона, яка грала мелодію).

Організовано церковний хор, керівником якого була жителька села Хвалибога Палійчук Мирослава Ст., яка багато приклала зусиль для того, щоб навчити людей духовної музики.

14 жовтня 1989 року в селі храм (празник) вперше на поріг церкви прийшли жителі навколишніх сіл, продають хрестики, Іконки, солодощі тощо. Стежка до церкви уже втоптана, широка, церква весела, як і її віруючі.

Серпень 1990 року — після реставраційних робіт в церкві, ззовні та всередині, проходить урочисте висвячення церкви, на цій церемонії присутній владика Андрій із Івано-Франківська.

Наприкінці 19 ст. в селі появився дяк, який знав грамоту, його найняли заможні селяни, щоб навчав їхніх дітей грамоти.

12 Серпня 1990 року — масовим походом від церкви до сільської ради пройшли люди з святими фанами та національними прапорами де відбулося висвячення синьо-жовтого прапора. Звучали щирі слова про Україну-неньку, її рабське життя, молитва до Бога навернути їй долю….

На мітингу виступали Січові Стрільці Палій Микола та Ільніцький Степан, цікаві їхні спогади. Вони ж зберегли українські гривні того часу.

Церква розташована у центральній частині села на високому пагорбі, відноситься до УПЦ КП.

Церква — користується земельною ділянкою площею 4.33 га.

Каплички[ред. | ред. код]

Встановлено каплички — в 1937 р. в 2000 р. в 2010 р.

Пам'ятники[ред. | ред. код]

Пам'ятник Т. Г. Шевченку.[ред. | ред. код]

24 серпня 1996 року — на місці старої школи відкрито пам'ятник Тарасу Григоровичу Шевченку (1814—1861), який збудовано на пожертви односельчан. Багато зусиль до будівництва та відкриття пам'ятника доклав тодішній голова сільської ради Стецик Микола Федорович.

Могила Січових Стрільців.[ред. | ред. код]

19 грудня 1991 року на св. Миколая — закладено перший камінь під спорудження могили Січовим Стрільцям на честь проголошення України незалежною державою. Це місце на окраїні села освячено цього дня з великими почестями. Покладено руками трьох поколінь національний прапор, Хрест, табличку з написом «Освячене місце для насипання могили Січовим Стрільцям в честь проголошення незалежної  держави України». Із змісту пісень, виступів, художнього читання, які тут   прозвучали, — оживають історичні події минулого нашої України.

Встановлено 6 пам'ятних хрестів.

Традиції і обряди святкування[ред. | ред. код]

У січні 1990 року виготовлена хатка-вертеп в сільській школі, перший показ Вертепу-вистави учнями на Різдво Христове. Це було новою дивною подією, незвичним явищем. З радістю й острахом глядачі дивились сцени народження Христа, слухали в голос прочитані молитви. Прости нам, Господи, за це. Також провели українські вечорниці. Фольклорний ансамбль «Василиха» створений в 1980 році, пропагує українську забуту пісню із внучками, ансамблем «Веселка». (худ. Керівник М. Григорчук). — Вчіться, діти, працювати й відпочивати, як це робили наші пращури!

18 лютого 1990 року в сільському клубі проводиться вечір: «Роде наш красний». В ньому брали участь жителі трьох поколінь. Це був підсумковий вечір проведеної учнями роботи по збиранню місцевого фольклору. Вчителька місцевої школи М. Григорчук тільки узагальнила зібрані перлини й на основі цього матеріалу був побудований вечір. Забуті старовинні пісні, ігри, танці, народні прикмети, загадки, прислів'я — все це оживило зал.

В березні 1990 року — в районі проводиться свято фольклору, наші учні беруть там участь. Ось які ми українці!

Осінь 1990 року -  жителі святкують українські обжинки. Вперше із благословенням Божим, з церковними процесіями привселюдно освячений священиком Миколою Кравчуком коровай свяченою водою, благословенні  й люди-трударі, діти-всі, хто святкувати прийшов на стадіон. Тут пісні, танці, ігри, варені кукурудзи, змагання…

13 грудня 1990 року — вечорниці в сільському клубі. Тут сміх, жарти, ворожіння дівчат та  хлопців на Андрея Первозваного — все оживає на сцені з метою, що в майбутньому це святкування побутуватиме в сільських хатах, осяяне простотою, звичністю, а не для показухи.

21 вересня 1991 року — в школі проводиться святкування свята св. Богородиці. Через молитву звучать слова любові до природи, до прекрасного, до ближнього, щоб відмолити гріхи перед Богом, досягти справжнього очищення душі.

23 січня 1992 року – слобідські аматори ідуть на гостини в с. Пробабин. Чоловічий (козацький) ансамбль, фольклорний "Василиха", молодь захоплено спілкувалися із пробабинцями через пісню, танець.

25 грудня 2016 року — відбулося урочисте відкриття нового сільського клубу, за участю жителів села, священників та перших осіб району. Виступили аматорські колективи художньої самодіяльності навколишніх сіл.

Памятник Т.Г.Шевченку в с.Слобідка.JPG

Фотогалерея[ред. | ред. код]

Памятник загиблим.JPG

Населення[ред. | ред. код]

Склад населення села Слобідка:

Рік К-сть жителів
2009 760

На території села налічується 274 житлові будинки, з них 250  газифіковано, третина — телефонізовано. Газифікація і телефонізація будинків (частково) поведена за кошти жителів села. Виконавчим комітетом сільської ради проводиться відповідна робота по покращенню соціального захисту населення. На даний час в селі проживають 760 жителів, в тому числі: чоловіків____, жінок____, дітей до 15 років — 142, в тому числі 74 хлопчики, 68 дівчаток. 165 пенсіонерів,

Персоналії[ред. | ред. код]

  • Микитюк Микола Олексійович — вояк Української Галицької Армії, режисер місцевого драмгуртка, член ОУН.
  • Михальчук Роман Васильович — майстер спорту міжнародного класу з гирьового спорту. Чотириразовий чемпіон світу, триразовий чемпіон колишніх союзних першостей, десятиразовий чемпіон Збройних  Сил. 30 разів установлював світові рекорди у своїй ваговій категорії, полковник.
  • Валігурський Дмитро Іванович — доктор економічних наук, професор кафедри комерції і Московського університету кооперації є автором понад 50 наукових робіт в області роздрібної торгівлі і підприємництва, співголова Московсько-селянського союзу.
  • Михальчук Дмитро Степанович — доцент кафедри судинної хірургії, асистент професора Івано-Франківської мед академії кандидат  медичних наук.
  • Григорчук Микола Олексійович — кандидат історичних наук, завідувач кафедри політології і філософії Хмельницького технологічного інституту.
  • Василевич Гафія Ярославівна (Рис) — кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови Прикарпатського університету.
  • Василевич Роман Ярославович — кандидат медичних наук, викладач Івано-Франківської мед академії.
  • Довганюк Ярослав Петрович — директор Городенківського ПТУ № 31.
  • Кисилиця Дмитро Михайлович — капітан  міліції. (Загинув).
  • Томчук Оксана Іванівна — кандидат біологічних наук.

Легенди села[ред. | ред. код]

Із розповідей дізнаємося що назва села «Слобідка» походить від «Слобода», що означає «Вільний», «Свобідний». Ще в давнину на навколишні села нападали турки, татари. Оскільки наше село знаходиться вдалині між горбами, і його не видно здалеку, то татари не йшли сюди. Тому люди, рятуючись від смерті, тікали у цю долину, де їх не шукали татари. Люди говорили: «Тікаємо у Слободу, тобто туди де свобода», так і назвали це село. Оскільки воно маленьке за площею, то не Слобода, а Слобідка. Зараз про Слобідку не всім відомо, навіть у нашому районі, але давно про це місце Свободи знали  всі.

Є у нашому селі багато урочищ. Це «Солонець», «Ковбур», «Глибока долина», «Рівне», «Бойчукова Скала», «Чубів горб», «Береза». Комусь чужому ці назви нічого не говорять, а для нас вони дорогі, в них своя історія, своя глибинність душі. У кожної з них своя легенда, яка передається з покоління в покоління.

Про деякі з них і розповімо. Ще й досі в урочищі «Солонець», вдалині під високим горбом є трясинина. Розказують, що ще давно попри наше село проїжджали чумаки з сіллю. Була ніч, нічого не видно. Вони виїхали на той високий горб і побачили, що внизу, у світлі, якісь люди махають їм руками, кличуть до себе. Чумаки рушили до них. На швидкості з гори вони заїхали прямо в болото, яке їх затягнуло в себе. А люди ті, що махали їм, кажуть, були нечистою силою. Так чумаки потонули, розсипавши цілий віз солі. І стала вода в трясиниці солоною, тому й поле називають «Солонець». А болото називається трясиницею тому, що згідно з легендою, під ним живуть три сини, яких мати вигнала з дому. Кажуть, що вона спить, але якщо її розбудити, то можуть три сини розгніватися, і затягнути до себе.

Урочище «Береза» знаходиться від села за кілька кілометрів. Наддалеку воно виглядає дуже гарно. Така горбиста поверхня, десь-не-десь ростуть берези, дуби. Сюди восени люди ходять по гриби. Люди розказують легенду, що дуже давно свекруха не любила свою невістку. Послали вони раз її вибрати лен у поле і наказали не вертатися до дому, поки все не вибере. Вже й вечоріє, а дівчина не вибрала лен. Збулося прокляття свекрухи; не повернулася невістка до дому, а стала березою. Тому, те урочище називається «Березою». В роки війни через урочище «Береза»  проходив Карпатський рейд.

Є у нас урочище «Ковбур», яке знаходиться недалеко від школи. Через нього можна йти навпростець у Гвіздець. За легендою під Ковбуром підземний хід, який зробив один багатий чужинець. Він був купцем. Одного разу він їхав цим ходом до Слобідки. Та раптом  зчинився страшенний вітер, буря, вирвало дерева, брили і хід цей завалився з двох боків так, що виїхати не можливо. Так і залишився цей чужинець у тому ході з своїм товаром. Говорять що й до тепер чути брязкання зброї, яку той віз. Кажуть, що це він ходить, і розбиває собі шлях.

Джерела[ред. | ред. код]