Болгарська православна церква

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Болгарська православна церква
Alexander-Nevski-Church-Perspective.jpg
Патріарший собор Олександра Невського у Софії
Дата заснування 1872
Автокефалія/автономія проголошена 1872 від Константинопольської православної церкви
Автокефалія/автономія визнана всіма помісними православними церквами
Нинішній предстоятель Патріарх Неофіт
Центр Софія, Болгарія
Кафедральний собор собор Олександра Невського
Основна юрисдикція Болгарія Болгарія
Юрисдикція для діаспори США США
Канада Канада
Латинська Америка
Австралія Австралія
Угорщина Угорщина
Румунія Румунія
Австрія Австрія
Літургічна мова Церковнослов'янська
Церковний календар Юліанський
Єпископів 22 архієреї
Єпархій 12 митрополій
Навчальних закладів 2
Монастирів 120
Парафій 2600
Священиків 1500
Ченців і черниць 400
Вірних 8 млн
Офіційний сайт www.moc-cpc.org

Болга́рська правосла́вна це́рква (болг. Българска православна църква) — автокефальна помісна православна церква, що займає дев'яте місце в диптиху автокефальних помісних церков. Управляється патріархом Болгарським, Священним синодом і Церковно-народним собором. Офіційний титул предстоятеля церкви: Святіший Патріарх Болгарський, Митрополит Софійський.

Історія[ред.ред. код]

Перша Автокефілія[ред.ред. код]

За переданням Болгарської церкви, християнство на території сучасної Болгарії поширювалося вже у І столітті — у м. Одес (нині Варна), була заснована єпископська кафедра, очолювана учнем апостола Павла Амплілієм. Евсевій Кесарійский повідомляє, що в ІІ столітті на болгарській землі були єпископські кафедри, у містах Дебелт й Анхіал. Учасником Першого вселенського собору, 325 року, був Протогон, єпископ Сардики (нинішня Софія).

865 року за царя Бориса І відбувається загальне хрещення болгарського народу. Після чотирирічної унії з Римською церквою 870 року Болгарська церква стала автономною в юрисдикції Константинопольського патріархату. 886 року приймає учнів св. Кирила й Методія, які були вигнані німецьким духівництвом з Моравії.

Візантійці штурмують Преслав, хроніка XI століття, Іоанн Скіліца

За царя Симеона І 919 року на Помісному церковному соборі в Преславі, була проголошена автокефалія. Собор також заявив про зведення Болгарської церкви в ранг патріархату та була створена Охридська православна церква. Такий статус Константинопольська патріархія визнала тільки в 927 році за царювання спадкоємця Симеона — царя Петра, що був одружений із візантійською принцесою.

Під час окупації Візантією Східної Болгарії, Болгарська патріархія перенесла свій центр в Дристр (Сілістра), а потім й у різні міста Македонії.

Після повної поразки Болгарії 1018 року імператор Василь ІІ скасував автокефалію Болгарської церкви, зробивши її архієпіскопією із центром в Охриді. Хоча перший Охридський архієпископ був поставлений з болгар, наступні єпископи були греками.

Після повстання братів Петера і Асеня 1185-1187 рр. Болгарія звільнилася від візантійського панування й відновила церковну незалежність. В 1204 році за царя Калояна, була підписана друга унія з римською курією, що тривала до 1235 року, коли православний собор у Лампсаку відновив статус Тирновської патріархії. В XI столітті Болгарія стала центром ісіхазму, на чолі зі св. Патріархами Феодосієм, Евфімієм Тирновськими та їхніми учнями.

В кінці XIV століття Болгарія була захоплена турками і знову потрапила в залежність від Константинополя. Лише 1870 року після завзятої боротьби, рішенням османського уряду, заснований Автономний Болгарський екзархат. 1872 року екзархат проголосив свою автокефалію, яку Константинопольський патріархат визнав лише 1945 року. 1953 року Болгарська церква стала патріархатом.

Друга автокефалія[ред.ред. код]

Протистояння між Константинопольською патріархією і болгарами з року в рік посилювалося. Закінчилось усе тим, що болгари домоглися від султана видання указу, який проголошував відновлення автокефальної Православної Церкви в Болгарії у формі «Болгарського Екзархату». Це сталося 2 квітня 1872 р.

Предстоятель Болгарського Екзархату, Екзарх Анфим, намагався зустрітися з Константинопольським Патріархом, але той відмовився його приймати. Він видав окружний лист, в якому дав Екзарху Анфиму 30-тиденний строк для «покаяння», після чого обіцяв позбавити його сану. Для цього він навіть вирішив зібрати Собор всіх Східних Патріархів.

Екзарх оголосив усі заборони Константинопольського Патріарха недійсними, і 11 травня 1872 року за Божественною літургією у болгарському храмі Константинополя зачитав акт про проголошення Болгарської Церкви автокефальною.

У відповідь на це Константинопольський Патріарший Синод оголосив Екзарха Анфима позбавленим священства, двох митрополитів: Іларіона Ловчанського і Панарета Пловдівського – відлученими від Церкви, а єпископа Макаріопольського Іларіона повинним геєні вогненній і вічній анафемі. Ніби вважаючи ці заходи недостатніми, Константинопольський Патріарх скликав 16 вересня 1872 року Помісний собор («Великий Місцевий Синод»), на якому було засуджено філетизм, тобто національний поділ у Православ’ї, і проголошено прибічників філетизму ворожими «Єдиній Соборній і Апостольській Церкві» та оголошено Болгарську Церкву схизматичною (розкольницькою). Певний час у Болгарській Церкві існували дві паралельні ієрархії – на кафедри, зайняті болгарськими архієреями, Константинопольський Патріархат ставив грецьких ієрархів.

Лише наприкінці ІІ Світової війни «болгарське питання» було розв’язане. В результаті переговорів представників Константинопольського Патріархату і Болгарської Церкви за посередництвом Російської Церкви 22 лютого 1945 р. схизма була припинена. Всі анафеми та відлучення були визнані такими, що втратили силу. Після 73-літнього поділу вперше грецькі й болгарські архієреї 25 лютого спільно звершили Божественну літургію в Патріаршому Константинопольському соборі, а 4 березня – у болгарському храмі в Стамбулі. 13 березня представникам Болгарської Православної Церкви був вручений спеціальний Томос, підписаний Патріархом Веніаміном і всіма членами Священного Синоду Константинопольської Церкви, яким скасовувалася схизма й визнавалася автокефалія тисячолітньої Болгарської Православної Церкви.

Розкол[ред.ред. код]

В 1992 році Болгарська церква пережила розкол. Частина ієрархів виступила проти патріарха Максима, якого вони обвинувачували у зв'язках з колишньою комуністичною владою, а його інтронізацію вважали неканонічною. Розкольники утворили альтернативний Синод. Хоча більшість священнослужителів не приєдналося розколу, однак влада підтримала альтернативний синод і передала в його розпорядження значну частину храмів.

Розкол був подоланий 1998 року, коли у Софії відбувся Всеправославний Собор за участю представників 13 автокефальних церков. У результаті проведення собору представники альтернативної «Болгарської Патріархії» заявили, про своє каяття й висловили бажання про повернення в єднання православної церкви. Собор прийняв покаяння розкольників, 2003 року ієрархія Болгарської церкви одержала офіційну реєстрацію й була визнана державою, а 2004 року усі храми були повернені Болгарській церкві, що й можна вважати кінцем розколу.

Устрій[ред.ред. код]

Bulgarian Orthodox Priest.jpg
Болгарський хрест

Юрисдикція Болгарської православної церкви поширюється на території Болгарії, а також ряді єпархій в Європі, Америці і Австралії.

Єпископат Болгарської церкви нараховує 22 архієреї. Резиденція патріарха Болгарського — кафедральний собор Олександра Невського в Софії.

Болгарська православна церква нараховує 12 митрополій: 11 з яких перебувають в Болгарії й 1 (Нью-Йоркська) в США. За межами країни є також 2 єпархії (Акронська й Детройтська), що окормлюють віруючих у США, Канаді, Латинській Америці й Австралії й кілька приходів: 2 — в Угорщині, 2 — у Румунії й 1 — в Австрії.

В єпархіях Болгарської православної церкви налічується 2600 прихідов і служить більше 1500 священиків. Крім того, у церкви є 120 діючих монастирів, у яких проживає більше 400 чернець і черниць.

На Афоні знаходиться болгарський монастир — Зограф.

У Болгарії діють 2 семінаріїПловдиві і Софії) і богословські факультети в Софійському університеті і Свято-Кирило-Мефодієвському університеті в Велико Тирново

Число віруючих — 8 млн чоловік.

Дивись також[ред.ред. код]

Болгарські патріархи

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]