Старообрядництво

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
«Бояриня Морозова» (фрагмент). Василь Суріков.

Старообрядці, старовіри, розкольники — релігійно-суспільний рух, що виник у середині 17 ст. в Росії як реакція проти церковних реформ патріарха Нікона (ніконіанства). Поняття «старообрядництво» з'являється після розколу Російської православної церкви в середині XVII століття. На Помісному Соборі РПЦ 1971 року РПЦ визнала, що всі старі обряди є рівночинними до нових, тобто їх можуть практикувати і не старообрядці.

Історія[ред.ред. код]

Старообрядці виступили проти офіційної Православної Церкви, у якій Московський патріарх Нікон (16521667) розпочав реформу богослужбових книг, що полягала у виправленні слов'янських текстів відповідно до книг, що друкувалися у католицькій Венеції (у цьому допомагали українські вчені Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Теодосій Сафонович та інші). Основною причиною протесту стала безглуздість змін[1] чи внесення подвійного змісту[2]. Ця реформа й деякі обрядові зміни наразилися на гострий опір частини духовенства і вірних, які виступали на оборону старих книг, проти офіційного православ'я, що його підтримував уряд. Рух старообрядців, ідеологами якого були протопопи Аввакум Петрович, Іван Неронов й ін., набрав масового характеру після православного собору 16661667 років, на якому всіх, хто дотримувався старих обрядів (тобто разом із давно спочилими святими) піддано анафемі, а церква й уряд почали їх переслідувати. Тоді старообрядці взяли участь у політичних і суспільних рухах проти режиму (у селянській війні під керівництвом Степана Разіна (16701671), у обороні Соловецького монастиря (16681676) та Московському повстанні 1682 року тощо). Втікаючи від репресій, старообрядці оселялися на слабозаселених окраїнах і місцевостях Росії: Півночі, Уралі, Дону, Заволжі, а також поза її кордонами — на Гетьманщині, Білорусі (Вітка на Гомельщині), Правобережній Україні, Молдавії, в Османській імперії тощо. Внаслідок внутрішніх конфліктів старообрядці поділилися на поміркованіших — попівців (вони мали священників, а з 19 ст. — єпископів, визнавали таїнства), і радикальніших — безпопівців (у них богослуження і треби виконували миряни), які далі ділилися на численні групи (деякі з них можна зарахувати до сектантів). Поступово репресії проти старообрядців зменшилися (за Катерини II і пізніше), подекуди припинилися, а закон 1883 року і зокрема толерантний едикт 17 квітня 1905 року приніс їм повну віросповідну свободу. З початку 19 ст. частина старообрядців наблизилася до офіційної Православної Церкви, утворивши Єдиновірську церкву, що зберігала давні книги й обряди, але визнала зверхність Синоду. З середини 19 ст. попівці мали єпископів із митрополитом на чолі. 1914 року старообрядців нараховувалось близько 2 млн. За радянської влади старообрядці зазнали переслідувань, що їх, однак, витримали; тепер вони оформлені як Старообрядницька Білокриницька архієпископія Московщини й усієї Русі, що репрезентує попівців, і Вища Старообрядницька Рада у Литві; приблизне число старообрядців нині 1 млн.

Течії старообрядництва[ред.ред. код]

Попівство[ред.ред. код]

Микільська церква, село Никольськ Мухоршибірського району Бурятії. Експонат Етнографічного музею народів Забайкалля.

Одне з двох основних течій старообрядництва. Виникло внаслідок розколу і закрипилося в останньому десятилітті XVII століття.

Примітно, що сам протопоп Аввакум висловлювався за те, щоб приймати священичі свячення з новообрядної церкви:«І хто у православних церквах, де спів без домішок усередині вівтаря і на крилосах, а піп новопоставлен, про се посудити - аще він піп проклинає ніконіан і службу їх і всією силою любить старовину: за потреби справжнього ради часу нехай буде піп. Як же в миру бути без попів? До тих церквам приходити.»[3]

Попівці сприймають всі 7 таїнств християнства і визнають необхідність священиків при богослужіннях і обрядах. Характерним є участь в церковному житті не тільки священнослужителів, але й мирян.

Основними центрами попівства спочатку був Нижегородський край, де нараховувалося десятки тисяч старообрядників, Донська область, Чернігівщина, Стародуб. У XIX столітті найбільшим центром попівства стала громада Рогожського кладовища в Москві, в якій провідну роль відігравали власники мануфактур.

Спочатку поппівці були змушені приймати священиків, що перебігали з різних причин з Російської православної церкви. За це попівці отримали назву «біглопопівці». У силу того, що багато архієпископів і єпископів або приєдналися до нової церкви, або, в іншому випадку, були репресовані, старообрядці не могли самі висвятити дияконів, священиків чи єпископів. У XVIII столітті було відомо кілька самозваних єпископів (Афіноген, Анфим), які були викриті старовірами.

При прийомі новообрядних священиків-перебіжчиків попівці, посилаючись на ухвали різних Вселенських і помісних соборів, виходили з реалій рукоположення в РПЦ і можливості прийому трьохзанурених хрещених новообрядцями в т.ч. священство 2-м чином (через миропомазання та відречення від єресей), з причини того, що Апостольська спадкоємність в цій церкві збереглася, незважаючи на реформи.

У 1800 р., невелика частина поповців перейшла під юрисдикцію РПЦ, зберігши дореформену обрядовість. Для них була створена окрема структура - т.зв. Єдиновірча церква. Згодом більша частина відтворила трьохчинну ієрархію, третя частина перейшла в безпоповщину.

У 1846у, після переходу до старообрядництва митрополита боснійського Амвросія, на території сьогоднішньої України виникла Білокриницька ієрархія, яка в наш час[Коли?] є одним з найзначніших старообрядницьких напрямків, що допускає священство.

За догматикою попівці мало відрізняються від новообрядців, проте дотримуються при цьому старих - доніконіанських - обрядів, богослужбових книг та церковних традицій.

Чисельність поповців на кінець XX століття становить близько 1,5 - 2 мільйона чоловік, велика частина яких зосереджена в Росії (найбільші групи знаходяться в Московській і Ростовській областях).

В даний час попівці діляться на дві основні групи: Російська Православна старообрядницька Церква і Російська Древлеправославна Церква.

Безпопівство[ред.ред. код]

Докладніше: Безпопівщина
Каплиця безпопівців. 1910 рік. Побудована в с.Ключі, Іволгинського району Бурятії. Експонат Етнографічного музею народів Забайкалля.

Виникло в XVII столітті після смерті священиків старого висвячування. У лавах старообрядців після розколу не було жодного єпископа, за винятком Павла Коломенського, який помер ще в 1654 році і не залишив собі наступника. За канонічним правилам Православна Церква без єпископа існувати не може, тому що тільки єпископ має право посвятити священика і диякона. Старообрядницькі священики дониконівського поставлення скоро померли. Частина старообрядців, яка заперечує можливість існування «істинного» духовенства, сформувала безпопівський толк. Старообрядці (іменовані офіційно як древлєправославні християни іже священства не приємлющі), відкинули священиків нового поставлення, залишившись абсолютно без священиків, стали в побуті називатися безпопівцями.[4]

Безпоповці спочатку селилися в диких необжитих місцях на узбережжі Білого моря і тому стали називатися поморами. Іншими великими центрами безпопівців стали Олонецький край (сучасна Карелія) і річка Керженець в Нижньогородських землях. Згодом, у безпопівському русі виникли нові поділи і утворилися нові згоди: Данилівська (поморське), Федосіївска, Филипівська, часовенна, спасова, аристова та інші, більш дрібні і екзотичні, на зразок середників, дирніків і бігунів. У наш час[Коли?] найбільше об'єднання безпопівства - Древлеправославна поморська церква.

До числа безпопівських згод в ряді випадків відносили і відносять деякі псевдохристиянські секти на тій підставі, що послідовники цих сект також відкидають окормлення офіційним священством.

Оселення в Україні[ред.ред. код]

Втікаючи від російських переслідувань, старообрядці оселялися у 1660-х pp. на Лівобережній Україні і створили, починаючи з часів гетьмана Д. Многогрішного і згодом, низку так званих розкольничих слобід на території Стародубського і Чернігівського полків. Колонізація поширилася за І. Мазепи й І. Скоропадського. Оселення цих слобід відбувалося здебільшого з дозволу місцевих державців (як старшини, так і монастирів, зокрема Києво-Печерської Лаври), які сподівалися по закінченні терміну пільг (пересічно 8 років) перетворити старообрядців на своїх підданих. Але економічна сила слобід й інтереси російської централістичної політики по 1709 році допомогли їм уникнути залежности від місцевих державців і української влади. Указ Петра І 1716 року легалізував становище старообрядців на Гетьманщині та затвердив їх права та володіння. За переписом 17151718 років, у 17 слободах північної Гетьманщини було 377 дворів «ґрунтових раскольників» (тих, що мали землі), 159 «бобильських» хат і 50 «пустих». Населення слобід широко розгорнуло торгово-промислову діяльність. Збагачення слобід і незалежність їх від місцевих державців і гетьманської влади викликало репресії збоку останньої. Гетьман І. Скоропадський у 1716 і 1719 роках заборонив старообрядцям торгувати на Гетьманщині, але ця заборона залишилася на папері; також марні були його прохання виселити старовірів з України, й осередком старообрядців на Гетьманщині лишилася слобода Клинці, яка у другій половині 18 ст. стала й культурним центром старообрядців (друкарні для церковних і світських книг), а з кінця 18 ст. і протягом 19 ст. тут утворився великий осередок текстильної промисловості (виробництво сукна й ін.), який на початку 20 ст. став найбільшим в Україні.

Розселення російських старобрядців на території України наприкінці XIX ст.

Економічне зростання та збільшення населення слобід на півночі Гетьманщини, з одного боку, та постійні конфлікти їх із місцевими дідичами й українською владою (зокрема на ґрунті збільшення державних податків) спричинилися до того, що, починаючи з середини 18 ст., частина старообрядців з Чернігівщини (а також із сусідньої Гомельщини) переселилася на малозалюднені простори Південної України. Вони селилися в Ново-Сербії, пізніше Слов'яносербії, а по опануванні Російською Імперією всієї Південної України на Херсонщині (зокрема в Бериславському повіті) і Таврії (особливо в Мелітопільському повіті), де їх 1832 року було понад 7 000. Оселення старообрядців на півдні України підтримував уряд, щоб заселити вільні землі, і давав їм на деякий час різні пільги. У середині 18 ст. старообрядці оселилися в південній Бесарабії (їх називали тут 'липованами) і в гирлі Дунаю (с. Вилкове). Приплив старообрядців збільшився по приєднанні Бесарабії до Російської Імперії 1812. У кінці 19 ст. у всій Бесарабії, жило біля 30 000 старообрядців — на півдні і в Хотинському повіту.

У 17601780-их pp. старообрядці-липовани з Молдавії і Волощини, пізніше також із Бесарабії, поселялися на Буковині й Поділлі. Австрійська влада, зацікавлена в заселенні Буковини, ставилася прихильно до старообрядців; цісарським патентом 1783 Йосиф II звільнив їх від податків і ґарантував свободу віровизнання. Центральним поселенням старообрядців було с. Біла Криниця (нині Глибоцького району), де вони при матеріальній допомозі одновірців з Росії мали свій церковний центр: монастир і собор, з 1844 — єписокпат, а потім ієрархію (Білокриницьку) на чолі з митрополитом, яка висвячувала священників і єпископів для старообрядців всієї Російської Імперії (цей центр, після толерантного едикту 1905, частково перенесено до Москви (осередком старообрядців-попівців була тут церква на Рогозькому цвинтарі). Кількість старообрядців на Буковині: 1794 — 400, 1844 — 2000, 1900 — 3 110, 1930 — 3 200. Більшість старообрядців на Буковині були попівцями. У 18801890-их pp. буковинські старообрядці видавали у Коломиї журнали «Старообрядецъ» і «Давняя Русь» за ред. Н. Чернічева.

Як усюди, так і в Україні, старообрядці жили здебільшого в окремих оселях. Від місцевого українського населення вони відрізнялися як віровизнанням (та обрядом), так і мовою, будовою та внутрішнім оформленням хат, також і побутово-економічними прикметами. Основним зайняттям старообрядців було сільське господарство (хліборобство, городництво й садівництво), різні види ремесла й промисловості, торгівля. Серед міських старообрядців було чимало багатіїв-купців і фабрикантів. Як виразно чужонаціональне середовище, старообрядці сприяли русифікації деяких місцевостей, зокрема на півночі Чернігівщини, що допомогло радянській владі відокремити від України цю територію і приєднати її до РРФСР (Брянська область).

Нині на території України є близько 50 старообрядних храмів, у половині яких немає постійного настоятеля. В Україні є як безпопівські течії, так і попівськи Церкви: РПсЦ (Руська Православна старообрядна Церква) та РДЦ (Російська Древньоправославна Церква)

Особливості обрядів[ред.ред. код]

Основні відмінності[ред.ред. код]

Поморські старообрядці
  • Двуперсне, а не триперсне хресне знамення
  • не дозволяються мирські типи богослужбового співу: оперне, партесне, хроматичне тощо. Церковний спів залишається строго монодичним, унісонним.
  • богослужіння відбувається за Єрусалимським уставом у версії давньоруського типікону «Церковное око».
  • нема характерних новообрядцям скорочень та замін. Кафізми, стихіри та пісні канонів виконуються повністю.
  • не використовуються акафісти (крім «Акафиста Ісусу Сладчайшему» та «Акафисту Пресвятій Богородиці») та інші пізніші молитовні твори.
  • не служится великопісна служба Пасія, що має католицьке походження.
  • не дозволяється стояння на колінах, бо це подібно до знущань римлян над Ісусом.
  • зберігається «Начал», тобто особливі молитви перед і після кожної справи
  • зберігається синхронність дій, бо церква за Символом Віри — Соборна, тобто все має робитися разом.
  • Великою Агіасмою вважається вода, освяченна в вечір перед Богоявленням.
  • Хресний хід ходиться «посолнь» (тобто за годинниковою стрілкою), що символізує ходу за Христом.
  • у більшості течій схвалюється присутність християн у народному одязі часів Русі.
  • важливе місце посідають різні види речитативу («погласиці») при читанні.
  • зберігаються старі варіанти написання церковно-слов"янських слів (Ієросалим, священноинок (а не єромонах) тощо)
  • використовуються 7, а не 5 просфор
  • «сугуба» (подвійна) аллілуія, тобто «Аллилуїя, аллилуїя, слава тебе Боже», а не нове «Аллилуия, аллилуия, аллилуия, слава тебе Боже», бо «аллилуия» і так перекладається як «слава Богу!»
  • зберігається 4 види поклонів і не дозволяється заміняти один іншим. Для земних поклонів використовують підручник — килимок, на який кладуть руки під час земних поклонів.

Символ віри[ред.ред. код]

Єпископи Першого Нікейський Церковного Собору християнської церкви тримають Нікейський Символ Віри

В ході «книжкової справи» було внесено зміну в Символ віри: прибраний союз-зіставлення «а» в словах про віру в Сина Божія «рождена, а не сотворена». Із смислового зіставлення властивостей таким чином було отримано просте перерахування: «рождённого, не сотворённого».. Старообрядці різко виступали проти свавілля у викладі догматів і були готові «за єдиний аз» (тобто за одну букву «а») піти на страждання і смерть.

Порівняння тексту Символу Віри:

Дореформенний текст «Новообрядний» текст
Ісусъ, (Ісъ) Іисусъ, (Іисъ)
Рожденна, а не сотворенна Рожденна, не сотворенна
Его же царствію несть конца Его же царствию не будет конца
Господа истиннаго и животворящаго Господа животворящаго

Ім'я Ісус[ред.ред. код]

В ході церковних реформ традиційне написання імені Христа Ісус було замінене на запозичення з грецького написання Іисус. Старообрядці продовжують дотримуватися традиційного написання.

Трискладовий восьмикінечний хрест[ред.ред. код]

Досконалою формою хреста у старообрядців вважається восьмиконечна; чотириконечний хрест, як запозичення з латинської церкви, не застосовується в ході богослужіння.

Двоперстя[ред.ред. код]

Двуперстний благословляючий жест. Одна з перших ікон Христа. З монастиря св. Катерини, Синай. VI ст.
Two fingers.gif

В ході реформ патріарха Нікона піддалося зміні складання пальців (перстосложение) при здійсненні хресного знамення: мирянинові при хрестоподібному осяянні себе або кого-небудь наказувалося складати три пальці «пучкою», в ієрейському ж благословляючому жесті використовується т.з. «именословное перстосложение», в якому пальці знаменують собою букви імені Христа — ІС ХС.

Two fingers 2.gif

Саме хресне знамення як частина передання сходить до перших століть християнства. Багатьма авторами — наприклад, Василем Великим воно відноситься безпосередньо до апостольського передання, проте письмових джерел про початкову форму перстосложіння, ймовірно, не існує.

На підтримку нововведеного по грецьких зразках того часу жесту приводилися посилання на твори про іменословне перстосложенії Навплійського протопопа Миколи Малакси (XVI ст.). По його імені подібне перстосложеніє в старообрядницькому середовищі презирливо іменується «малаксой».

У багатьох післярозкольних джерелах, близьких Російській Православній церкві, приводиться теорія, по якій первинною формою перстосложіння було одноперстіє, яке згодом замінилося двоєперстієм і, нарешті, що остаточно затвердилося троєперстієм. Старообрядці ж наполягають на благочесті, старовині і істинності двоєперстія. Як доказ старовини двохперстного жесту, приводиться безліч стародавніх пам'ятників іконографії, в тому числі такі, що відносяться переданням до апостольських часів. При розгляді істинності жесту розкривають його символічний сенс: два персти означають два єства Сина Божія, при цьому трохи зігнутий середній палець означає «умаление» (кеносис) Божественної природи при вочеловечиванії Спасителя. Три інші персти сполучені як знак з'єднання і незмішення осіб Святой Трійці в єдиному Богові. Хрестоподібне осяяння на згадку про хрест Розп'яття здійснюється двома перстами, символізуючими Христа. При троєперстном хресному знаменні символ Христа замінюється символом Трійці, що дозволяє старообрядцям дорікати «никоніанам», що вони таким чином «розпинають Трійцю».

Агнець[ред.ред. код]

Агнець (слав. ягня) - літургійний хліб, який вживається у православній церкві для здійснення таїнства Євхаристії. Згідно з ученням Церкви, літургійні хліб і вино стають Тілом і Кров'ю Христа. Тілом і Кров'ю причащаються духовенство та віруючі. Агнець готується священиком (або архієреєм) під час проскомідії. З проголошенням особливих молитов священик вирізає копієм частину просфори у формі куба. Решта частини просфори називається антидором. Такий спосіб приготування літургійного хліба виник, мабуть, в IX - Х ст.: Із цього часу він починає згадуватися в богослужбовій літературі. Агнцем символічно називають Ісуса Христа: подібно старозавітним агнцям, принесеним в жертву заради позбавлення єврейського народу з єгипетського полону, Він віддав себе в жертву заради позбавлення людського роду від влади гріха.

Сугуба Алілуя[ред.ред. код]

У ході реформ Нікона сугубе (тобто подвійне) проголошення «Алілуя», що в перекладі зі староєврейської мови означає «хваліть Бога», було замінено на Тригубе (тобто на потрійне). Замість «Алілуя, Алілуя, слава тобі Боже» стали вимовляти «Алілуя, алілуя, алілуя, слава Тобі, Боже». На думку греко-росіян (новообрядців), потрійне проголошення Алілуя символізує догмат про Святу Трійцю. Проте старообрядці стверджують, що сугубе проголошення разом зі «слава Тобі, Боже» вже є прославленням Трійці, оскільки слова «слава Тобі, Боже» є одним з перекладів на слов'янську мову староєврейського слова Алілуя[5].

На думку старообрядців, стародавня церква говорила «Алілуя» двічі, тому й російська дораскольная церква знала тільки подвійну Алілую. Дослідження показали, що в грецькій церкві потрійна Алілуя спочатку практикувалася рідко, і стала там брати гору тільки в XVII столітті[6]. Подвійна Алілуя не була нововведенням, що з'явилися в Росії лише в XV столітті, як стверджують прихильники реформ, і тим більше не похибка або помилка в старих богослужбових книгах. Старообрядці вказують на те, що потрійна Алілуя була засуджена древньою російською церквою і самими греками, наприклад, преподобним Максимом Греком і на Стоглавому соборі [7].

Поклони[ред.ред. код]

Не допускається заміна земних поклонів на поясні.

Поклони бувають чотирьох видів:

1. «звичайний» - поклін до персів чи до пупа;
2. «середній» - в пояс;
3. малий земний уклін - «метання»;
4. великий земний уклін (проскинезу).

У новообрядців і для священнослужителів, і для ченців, і для мирян пропонується класти поклони лише двох видів: поясні і земні (метання).

«Звичайний» уклін супроводжує кадило, паленя свічок і лампад; інші творяться при молитві соборній та келійній за строго встановленими правилами.

При великому земному поклоні коліна і голову потрібно схилити до землі (підлоги). Після здійснення хресного знамення, простягнені долоні обох рук кладуться на підручнік, обидві поруч, а потім голову нахиляють до землі стільки, щоб головою торкнутися рук на підручнік: коліна також схиляють до землі разом, не растопирюваючи їх.

Метання виконуються швидко, одне за одним, що знімає вимогу про преклоніння голови до самого підручника.

Богослужбовий спів[ред.ред. код]

Після розколу православної церкви старообрядці не прийняли ні новий багатоголосний стиль співу, ані нову систему нотного запису. Зберігаємий старовірами крюковий спів (знаменний і демественний) отримало свою назву від способу запису мелодії особливими знаками - «знаменами» або «гаками». У знаменному співі існують певна манера виконання, тому в співочих книгах зустрічаються словесні вказівки: тихо, голосно (у повний голос), і косно або рівно (помірний темп співу). У Старообрядницькій церкві співу приділяється високе виховне значення. Співати треба так, щоб «звуки вражали слух, а заключена в них істина проникала в серце». Співоча практика не визнає класичну постановку голосу, що молитися людина повинна співаючи своїм природним голосом, у фольклорній манері. У знаменному співі немає пауз, зупинок, всі піснеспіви виконуються безперервно. Під час співу слід досягати однорідності звучання, співати як би в один голос. Склад церковного хору був виключно чоловічим, але через нечисленність співаків в наш час[Коли?] практично у всіх старообрядницьких молитвах і церквах основу хорів становлять жінки.

Іконопис[ред.ред. код]

Моленна в Оленівському скиту
(фотографія кінця XIX століття)

Ще до церковного розколу в російському іконописі намітилися зміни, викликані впливом західноєвропейського живопису. Старообрядці активно виступали проти нововведень, відстоюючи традицію російської та візантійської ікони. У полемічних творах протопопа Авакума про іконопис вказувалося на західне (католицьке) походження «нових» ікон і жорстко критикувалося «живоподобіє» в роботах сучасних йому іконописців.

У «Поморських відповідях» зібрано і проаналізовано великий іконографічний матеріал, це було одне з перших в Росії порівняльних іконографічних досліджень.

У «правлячої» Російської православної церкви поступово почався занепад іконопису, що закінчився практично повним забуттям ікони до XIX століття. Старообрядці ж збирали «дораскольні» ікони, вважаючи «нові» «безблагодатними». Особливо цінувалися ікони Андрія Рубльова, так як саме його роботи яко зразок називав Стоглав. Збирання старообрядцями стародавніх ікон породило цілу індустрію підроблених «під старовину» (подфурних) ікон. Старообрядці були основними (і, ймовірно, єдиними) експертами в іконописі та іконографії при пробудженні інтересу до російського іконопису на рубежі XIX-XX століть, при т. зв. «Відкритті ікони».

У значних старообрядницьких центрах склалися самостійні школи іконопису. Одна з найвідоміших на сьогодні - ветківська ікона.

Синод РПЦ заборонив використання литих ікон. Подібної заборони у старообрядців не існувало, а міднолиті ікони невеликого розміру, легко відтворювані за зразком, були зручні як при виробництві, так і при використанні у переслідуваних світською і церковною владами старовірів.

Побут, культура, фольклор[ред.ред. код]

У старообрядців зберігалася своя система освіти, що включає заучування напам'ять безлічі молитов, навчання читанню та початків арифметики, знаменному співу. Основними підручниками традиційно були Азбука, Псалтир і Часослов. Особливо обдарованих дітей навчали слов'янському письму та іконопису. Деякі безпопівські згоди (поморці, федосіївці та ін.) використовують хомовий спів, що вийшов з ужитку в XVII столітті.[8]

Основні підсумки розвитку старообрядництва[ред.ред. код]

Незважаючи на переслідування з боку влади та офіційної церкви, багато старообрядців вистояло і зберегло свою віру.

Старообрядницькі громади продемонстрували здатність пристосовуватися до найважчих умов. Незважаючи на прихильність до старовини, вони відіграли значну роль у розвитку та зміцненні економічних відносин у Російській Імперії, часто проявивши себе працьовитими і підприємливими людьми.

Старообрядці докладали великих зусиль до справи збереження пам'яток середньовічної російської культури. У громадах дбайливо зберігалися стародавні рукописи і стародруки, старовинні ікони та церковне начиння.

Крім цього, вони створили нову культуру, в рамках якої все життя людини підпорядковувалося общинним, соборним рішенням. Ці рішення, у свою чергу, ґрунтувалися на постійному обговоренні і роздумі над християнськими догмами, обрядами і Святим письмом.

Архієпископ Андрій Уфимський (князь Ухтомський), єпископ Православної Російської Церкви, один із засновників і лідерів катакомбної церкви в СРСР, так оцінив попівське старообрядництво:

Історичні заслуги старообрядництва перед церковним і російським народом величезні. Такі вони в минулому і ще більше так зване старообрядництво може зробити доброго в майбутньому. Але і православні, і старообрядці повинні пам'ятати, що старообрядництво є релігійно-культурно-побутове, а не тільки вузько обрядове явище. Що це не перебільшення, а історична правда, ми можемо привести достовірні докази:

  1. Старообрядці, захищаючи чистоту Євангельського християнства, повстали проти самовладдя ієрархії в особі патр. Нікона і зберегли тим чистоту російського православ'я.
  2. Старообрядці все своє життя прагнули здійснити справжню свободу духу, соціальну рівність і церковне братство, і в цьому відношенні старообрядницький прихід є зразком християнської громади.
  3. Старообрядці виробили чудову формулу ставлення до церковних обрядів. Вони кажуть, що обряди - це дорогоцінна посудина, що зберігає в собі церковні почуття (...).
  4. Старообрядці донесли до наших днів світлий ідеал пастиря - батька приходу і молитовника, і керівника громадської совісті. У старообрядців ніколи не було приказки «що не піп, то батько», (...). Для старообрядця парафіяльний пастир - неодмінно вибірний, це дійсно свіча, поставлена ​​перед престолом Божим.
  5. Енергійно протестуючи проти гордовитих папістичних домагань ієрархії, старообрядці ніколи не переставали протестувати і проти насильств над совістю з боку цивільної царської влади, і коли петербурзький режим став гнути в баранячий ріг церковну громаду, старообрядці вжили всі сили, щоб зберегти собі свободу церковно-громадського самовизначення, і цю свободу вони у себе здійснили (...).[9]

Переслідування старообрядців[ред.ред. код]

Втеча старообрядців почалася після Собору 1667 року. Особливо посилилася втеча за кордон під час правління Цариці Софії, під час Іоакимового патріаршества. Утікали до Польщі, Велике князівство Литовське, Швеції, Пруссію, в Туреччину, в Китай і Японію. При Петрі I, за відомостями Сенату, втекло понад 900 тисяч душ. У відношенні до загального числа тодішнього населення Росії це становило близько десяти відсотків, а у відношенні до виключно російського населенню ця кількість втікачів становила набагато більший відсоток. Масштаби катастрофи можна зрозуміти, порівнявши з чисельністю еміграції під час громадянської війни 1917-1922 років. Тоді вона становила всього 1 млн при населенні Росії 150 млн, тобто тільки 1,5% а не 10%. За кордоном старообрядці селяться великими колоніями, будують свої церкви, монастирі, скити. У Росії існували свої великі старообрядницькі центри. Найвідоміші з них: Керженець, Стародуб, Клинці, Новозибків, Гілка, Іргиз , Вигореція.

Керженець - назва річки в Нижегородській губернії. У густих лісах вздовж ріки до кінця XVII століття існувало до сотні старообрядницьких обителей - чоловічих і жіночих. Розгром Керженца почався за Петра I. У Нижньому Новгороді був страчений знаменитий старообрядницький диякон Олександр, що склав книгу Відповідей на питання Питирима: йому відрубали голову, а тіло його спалили і попіл кинули у Волгу. Після розгрому Керженця старовіри втекли на Урал, в Сибір, у Стародуб, на Гілку і в інші місця. Вихідців з Керженськиїх скитів на Уралі і в Сибіру стали називати кержаками, цей термін в подальшому поширився на всіх старообрядців Уралу і Сибіру.

Стародуб знаходиться в північній частині України - у колишніх Новозибківському й Суразькому повітах Чернігівської губернії. Гоніння почалися за часів правління Софії. Частина старообрядців втекла з Стародуб'я в Гілку.

Гілка знаходиться в сучасній Білорусі. За часів розколу знаходилася на території Великого князівства Литовського. Перший розгром Гілки стався в 1735. 40 000 чоловік були переселені в Східний Сибір і Забайкалля. Ці події отримали назву «Першого вигнання». У 1765у сталася друга вигонка, а пізніше і третя. Остання партія старообрядців була доставлена ​​в Забайкалля в 1795у.

Іргиз - приплив Волги в Саратовській і Самарській губерніях. Заселений за часів Катерини II на запрошення імператриці. У царювання Миколи I всі іргизькі монастирі були розгромлені і відібрані у старообрядців.

Досить велика кількість старообрядців зберіглася в Уральському козачому війську. Однією з причин за якою козаки охоче підтримали Пугачова, бул відплата «хрестом і бородою», тобто збереженням старообрядницьких традицій. Перед стратою на Болотній площі один з головних сподвижників Пугачова Перфіл'єв відмовився сповідатися у священика-никоніанина - «...через розкольницьку свою черствість він не захотів висповідатися і прийняти божествене причастя». У 1802-му уральські (яїцькі) козаки-старовіри відмовилися підкоритися введенню погонів на новій козачій армійській уніформі, вважаючи їх «антихристовими» знаками. Оренбурзький генерал-губернатор Волконський в 1803-му вислав до Уральська каральну експедицію. Козаків наказали шмагати, поки ті не вдягнуть форму, зашмагали до смерті кілька десятків людей. Причиною останньої смути у війську 1874-го року послужила відмова від прийняття присяги, передбаченої новим положенням про військову службу. Більшість прихильників старої віри вважали неможливим принесення будь-яких клятв. Кілька сотень упертих козаків було вислано в глухі зауральські пустелі, а 1877-го за ними були вислані їхні сім'ї.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. наприклад, у новому тексті ірмоса першої пісні недільного канона говориться, що євреї перейшли через «червону пучину моря», а Мойсей мав хрестоподібні руки, хоча в старому тексті фігурує Червоне море та хрестоподібний жест
  2. у новому тексті Символа віри вже нема вказівки на те, що Царство Христове настало
  3. Н.І. Субботін. Матеріали з історії розколу, т. 5, с. 221
  4. [1] Старообрядництво - Древо
  5. Старообрядництво. Досвід енциклопедичного словника. Вургафта С. Г., Ушаков І. А. Москва 1996, стор 18
  6. Старообрядництво. Досвід енциклопедичного словника. Вургафта С. Г., Ушаков І. А. Москва 1996, там же
  7. Мельников Ф. Е. Коротка історія древлеправославної (старообрядницької) церкви, Барнаул, 1999, стор 24
  8. Хомовий спів в БСЭ
  9. Ухтомський Андрій «Листи про старообрядництво» (1923-1925 рр..), процитовано з «Апалогіі старообрядництва» Б.П. Кутузова, М., 2006 Погляд з боку: старообрядництво очима нестарообрядців. стор 64,65

Література[ред.ред. код]

  • Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
  • Щапов А. Русский раскол старообрядства. Казань 1859;
  • Лазаревский А. Описание Старой Малороесии, т. І. Київ 1888;
  • Лилеев М. Из истории раскола на Ветке и в Стародубье XVII — XVIII вв., випуск І. К. 1895;
  • Смирнов П. История русского раскола етарообрядства. 2 вид. П. 1895;
  • Polek J. Die Lippowaner in der Bukowina. Чернівці 1899;
  • Щапов А. Сочинения, т. І. П. 1906;
  • Оглоблин А. Предкапиталистическая фабрика. К. 1925;
  • Pascal P. Avvakum et les debuts du raskol. Париж 1938;
  • Наулко В. Развитие межэтнических связей на Украине. К. 1975.

Джерела[ред.ред. код]