Східне християнство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

́

Свято-Володимирський Патріарший Собор

Східне християнство — загальна назва християнських церков, що історично виникли в Східній Європі, на Близькому Сході і Північно-Східній Африці. Вони дотримуються давніх традицій у своєму богослужінні, віровченні й церковному устрої. Східне християнство постало після розколу раннього християнства на західне та східне.

Передумови розколу християнства[ред.ред. код]

Візантійська мозаїка із зображенням Костянтина в Соборі святої Софії, Константинополь

На сході Римської імперії християнство стало поширюватися в І ст. На початку IV ст., За Костянтина Великого, гоніння на християнську церкву припинилися, і християнство стало офіційною релігією Римської держави. Захід Римської імперії був переважно латиномовним, тоді як на сході переважала грецька мова (нижчі класи Єгипту і Сирії говорили, відповідно, коптською і сирійською мовами). Ці мови з самого початку стали використовуватися для проповіді християнства і для богослужінь: християнська Біблія дуже рано була переведена з грецької мови на латинську, коптську та сирійську.

Ранньохристиянська церква була зорганізована як система окремих і самостійних громад (церков) з центрами у столицях країн і провінцій і в великих містах. Єпископи великих міст здійснювали нагляд за церквами в прилеглих до цих міст областях. Вже до 5 ст. склалася система, відповідно до якої єпископи Риму, Константинополя, Олександрії, Антіохії і Єрусалиму, яких було прийнято називати папами, стали вважатися главами церков відповідних регіонів, на імператора ж покладався обов'язок захищати церкву і забезпечувати її доктринальну єдність.

П'яте століття було позначене початком бурхливих христологічних суперечок, що зробили глибокий вплив на церкву. Несторіани вчили, що в Христі з'єдналися дві особистості — божественна і людська. Їх непримиренні опоненти, монофізити, вчили, що Христос має тільки одну особистість і що в ньому божественна і людська природи нерозривно злиті в єдиній боголюдській природі. Обидві ці крайнощі були засуджені офіційною церквою як єретичні, але багато людей в Єгипті та Сирії з ентузіазмом сприйняли ці доктрини. Коптське населення і значна частина сирійців віддали перевагу монофізитству, а інша частина сирійців долучилася до несторіанства.

Штурм Константинополя хрестоносцями (1204)

В кінці IV ст. Західна Римська імперія розпалася, і на її території утворився ряд варварських королівств, але на Сході продовжила своє існування Візантійська імперія зі столицею в Константинополі. Візантійські імператори неодноразово робили гоніння на монофізитів і несторіан Єгипту і Сирії. І коли в VII ст. в ці країни вторглися мусульманські завойовники, значна частина населення зустріла їх як визволителів. Тим часом розрив між релігійною культурою латинських і грецьких християн все більше заглиблювався. Так, західне духовенство стало розглядати церкву як соціальну інституцію, повністю незалежну від держави, в результаті чого з часом Папи Римські взяли на себе ряд повноважень колишніх імперських властей, на Сході ж — попри те, що Константинопольські патріархи носили титул «вселенських патріархів», — важливість ролі візантійського імператора як видимого глави церкви постійно зростала. Костянтина Великого, першого християнського імператора, називали «рівноапостольним».

Розкол між Західною (Католицькою) і Східною (Православною) церквою зазвичай датують 1054 роком, однак в дійсності мав місце поступовий і тривалий процес поділу, більшою мірою обумовлений розбіжностями у звичаях і думках, ніж догматичними розбіжностями. Дуже важливою подією, що стала причиною непереборного відчуження, є захоплення Константинополя хрестоносцями (1204).

Православ'я[ред.ред. код]

Це друга за чисельністю внутрішньо єдина християнська спільнота у світі, яка існує з часу її заснування Ісусом Христом та його апостолами і у рамках якої передається Священне Передання, важливою складовою якого є Святе Писання. Кожна з Церков очолюється синодом (собором) єпископів, чиє завдання полягає у збереженні віровчення, традиції та практики Вселенської Церкви. Усі православні єпископи ведуть свою лінію до одного з дванадцяти апостолів через процес апостольської спадкоємності.

Східні християнські церкви[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Поснов М. Е. История христианской Церкви (до разделения церквей — 1054 г.). Киев, 1991
  • Христианство. Энциклопедический словарь, тт. 1-3. М., 1993—1995
  • Болотов В. В. Лекции по истории Древней Церкви, тт.1-3. М., 1994
  • Христианство: Словарь. М., 1994

Посилання[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]