Сербська православна церква

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Сербська православна церква
Flag of the Serbian Orthodox Church.svg
Прапор
Temple Saint Sava.jpg
Кафедральний собор святого Савви в Белграді
Засновники Святий Сава
Дата заснування 1219
Автокефалія/автономія проголошена 1219–1463
1557–1766
1920– від Константинопольської православної церкви
Автокефалія/автономія визнана всіма помісними православними церквами
Перший предстоятель Святий Сава
Нинішній предстоятель патріарх Іриней (Гаврилович)
Центр Белград, Печ, Сербія
Кафедральний собор Храм Святого Сави
Основна юрисдикція Сербія Сербія
Чорногорія Чорногорія
Республіка Македонія Македонія
Хорватія Хорватія
Боснія і Герцеговина Боснія і Герцеговина
Юрисдикція для діаспори США США
Канада Канада
Європейський Союз Західна Європа
Австралія Австралія
Літургічна мова Сербська, Церковнослов'янська
Церковний календар Юліанський
Єпископів 4 митрополити, 45 єпископи
Єпархій (46) : 5 митрополій, 34 єпархій, 1 автономна архієпископія - 1 митрополія і 6 єпархій
Монастирів 34
Офіційний сайт http://www.spc.rs/

Сербська православна церква (серб. Српска православна црква) — автокефальна помісна православна церква, яка займає шосте (за РПЦ, сьоме) в диптиху автокефальних православних церков.

Історія[ред.ред. код]

Єпархії Сербської православної церкви

Початки християнства[ред.ред. код]

Сербська Православна Церква заснована наприкінці IX століття. З 1219 р. — автокефалія. З 1346 р. — перший (т.зв. Печський) Патріархат.

Печський патріархат[ред.ред. код]

Від початків свого існування Сербська православна церква перебувала в залежності від Константинопольського Патріарха. У 1219 році стала автономною. На початок 1346 року сербський король Стефан Душан настільки підніс і зміцнив свою державу, що вирішив прийняти титул імператора, а Сербського архієпископа поставити Патріархом. В «Житії преподобного Ісаї старця» (Афонський Патерик) про виконання Стефаном свого наміру говориться так: «Це він зробив єдиною своєю владою, не тільки не порадившись з Патріархами грецькими, але й не побоявшись накликати на себе через цей вчинок церковне відлучення». У 1346 році Стефан зібрав у Скоп'є церковний Собор, на якому Сербська Церква була піднесена до рангу Патріархії і першим Сербським Патріархом було поставлено архієпископа Іоаникія ІІ.

Нову Патріархію визнали лише політично залежні від сербського короля Патріарх Тирновський і архієпископ Охридський. В той же час король, своєю владою, вигнав із завойованих сербами візантійських провінцій єпископів-греків і поставив на їх місце сербів, так що на одних і тих самих кафедрах перебували і єпископи серби, і єпископи-греки.

За самовільне проголошення Сербського Патріархату і такі дії стосовно єпископів-греків, Константинопольський Патріарх Каліст І наклав на короля Стефана Душана анафему, у якій було сказано: „Божою милістю ми, Каліст, Архієпископ Вселенський Патріарх, сповіщаємо з усім Синодом нашої великої Кафоличної Апостольської Церкви, за дозволом царя нашого кир Андроніка юного і усього синкліту його, що в наше Православ'я з'явився від західної Місії (тобто Католицької Церкви) неправедний і хижий цар сербського народу Душан, сильний однодумець Західної Церкви… Повеліваємо: нехай буде «Маран ата і фрі фрі» (тобто анафема) з усім його народом сербської землі“. Обгрунтування анафеми нібито належністю короля Стефана до Католицької Церкви є дивним у світлі того факту, що його дипломатичні відносини з Папою почалися лише з 1353 року, коли постала загроза Сербській державі з боку короля Угорщини Людовіка .

До чого ж призвела анафема, накладена Константинопольським Патріархом не тільки на короля Стефана, але й на Патріарха, духовенство і весь (!) народ Сербії? «Були тоді суперечки, розкол і незгода між церковною владою грецькою і сербською; греки не приймали до причастя Пречистих і Божественних Таїн духовенство сербське і ругались йому».

Однак все це не стало на заваді Константинопольському Патріарху Філофею у 1374 році, через посередництво афонського ченця Ісаї, після 28 років розділення, зняти накладену Калістом анафему з «царя, і Патріарха, і всіх живих та спочилих і прийняти у спілкування і співслужіння всіх архиєреїв та ієреїв». Він навіть згодився з тим, щоб «сербам мати вже не архиєпископа лиш, але Патріарха самовладного». На підтвердження свого рішення Патріарх послав своїх представників — ієромонахів Матфея і Моїсея, — які служили у придворній церкві разом з раніше відлученими сербськими архиєреями і священиками. Безрозсудне накладення анафеми на весь сербський народ закінчилось визнанням її нечинності.

В турецькій неволі[ред.ред. код]

В XV ст. потрапила під ярмо турок й у церковну залежність від Константинопольського патріархату. В 1557 р. здобула незалежність, але через два століття знову виявилася в підпорядкуванні в Константинополя. Тільки в 1879 р. знову стала автокефальною.

На території сусідньої Македонії християнство відомо ще із часів апостола Павла. З IV по VI століття Македонська Церква поперемінно залежала те від Рима, то від Константинополя. Наприкінці IX — початку XI століття мала статус автокефалії — Охридська архієпископія-патріархія (Охридська патріархія; Архієпископія охридська Першого Юстиніана і всєї Болгарії) із центром в Охриді й, можливо, брала участь у Хрещенні Русі.

Особлива церковна доля була в Чорногірської православної церкви, а також у Буковинської Митрополії, що деякий час підпорядковувалась Сербському первосвященику.

Автокефалія[ред.ред. код]

Об'єднання всіх цих православних областей у єдину Сербську Церкву відбулося в 1919 р. З 1920 р. відновлений Сербський Патріархат. Німецька окупація й наступний соціалістичний період нанесли Сербській Церкви значної втрати. В 1967 р. Македонія відокремилася в самочинну автокефалію (під верховенством архієпископа Охридського й Македонського). Сьогодні Сербську церкву очолює Патріарх Іриней.

Посилання[ред.ред. код]