Дмитро Донський

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Дмитро Іванович Донський
Дмитрий
Dmitri Donskoy.jpg
Дмитро Донський
Роки життя
Період 1359—1389
Народився 12 жовтня 1350
Помер 19 травня 1389 (38 років)
Похований Москва
Імена
Прізвисько Донський
Правління
Наступник Василь І Дмитрович
Рід і родичі
Батько Іван ІІ Іванович Красний
Матір Олександра Іванівна
Брати Іван Іванович Малий
Сестри Анна
Дружина Євдокія Дмитрівна
Сини Даніїл, Василь I, Юрій, Іван, Андрій, Петро, Костянтин
Доньки Софія, Марія, Анастасія, Анна

Дмитро́ Донськи́й (* 12 жовтня 1350 — †19 травня 1389) — великий князь московський з 1359 року та володимирський з 1362 року, з перервами. Канонізований Російською православною церковою як преподобний, день пам’яті вшановується 19 травня за старим стилем.

Життєпис[ред.ред. код]

Народився у місті Москва. Дмитро — внук великого князя московського та володимирського Івана Даниловича Калити, син Івана Івановича Красного[1] та його другої дружини Олександри. Став правителем Великого князівства Московського в малолітньому віці (у 9 років): був посаджений на престол московськими боярами, які скористалися усобицями в Золотій Орді та напругою у відносинах між золотоординськими ханами та великими князями володимирськими, щоб утвердити великим князем московським саме Дмитра, який таким чином переміг своїх суперників у боротьбі за титул великого князя — суздальсько-нижньогородського, рязанського та тверського князів.

Управління боярського уряду[ред.ред. код]

До повноліття Дмитра боярський уряд очолював митрополит Київський, Московський і всієї Русі Олексій. Цей уряд досить успішно вів боротьбу Великого князівства Московського за гегемонію серед інших російських князівств, зокрема добився в Золотій Орді ярлика для Дмитра на князювання великим князівством володимирським. Ця дипломатична перемога була закріплена шлюбом Дмитра з дочкою попереднього великого князя володимирського Дмитрія Костянтиновича[2] — Євдокією (17 січня 1366). Водночас у самому Московському князівстві формувався удільний лад: 1364 року з благословіння митрополита Олексія було укладено договір між князем Дмитром та його братом у перших Володимиром Андрійовичем Хоробрим (Донським [3]), який дістав м. Серпухов (тепер місто в Московській області, РФ), але визнавав себе васалом великого князя московського.

Повноправне князювання[ред.ред. код]

За його правління у 1367 році був побудований перший кам’яний кремль[4] в Москві. З 18 років Дмитро став повноправним правителем, хоча й прислухався до порад митрополита та бояр. Головним суперником Москви в той час було Велике князівство Тверське, очолюване великим князем тверським Михаїлом Олександровичем. Із сестрою останнього Юліанною був одружений великий князь литовський Ольгерд, який підтримував Твер (зараз місто в РФ) у його протидії Москві. 1368 року Дмитрій зрадницьки захопив князя Михаїла, але під тиском уряду Золотої Орди змушений був його звільнити. Після цього московське військо заволоділо с. Городок (зараз село у Тверській області, РФ) на р. Стариця (притока Волги). Це спричинило війну Московського князівства з Тверським, яке підтримав Ольгерд. 21 грудня 1368 військо Великого князівства Литовського завдало нищівної поразки московським силам на р. Тростня, після чого обложило Москву, але не змогло її взяти. Під час нової війни проти Твері Дмитро спочатку взяв гору над нею, розоривши також Смоленське князівство, але потім знову мусив витримувати облогу Москви від військ Ольгерда (6–14 грудня 1370). Після відступу Ольгерда Дмитро переміг тверського князя Михаїла, а пізніше уклав мирний договір із Великим князівством Литовським (1371), скріплений шлюбом Олени Ольгердівни з Володимиром Андрійовичем. Чергове протистояння Дмитра та Михаїла, знову підтриманого Ольгердом, завершилося без кровопролиття мирним договором (літо 1372). Через декілька років Дмитро зібрав велике військо з кількох князівств і взяв Твер (3 вересня 1375), після чого Велике князівство Тверське було значно послаблене.

1376 року Дмитро поширив свій вплив на Волзько-Камську Болгарію. Посилення Московського князівства викликало невдоволення адміністрації Золотої Орди і потужні ординські напади (насамперед поразка московського війська на р. П'яна (притока Сури, басейн Волги) 1377), які були призупинені перемогою Дмитра над мурзою Бегичем на р. Вожа (притока Оки, басейн Волги) 11 серпня 1378 р. Того ж року він розбив рязанського князя під Скорнищевим.

Дмитро виявив себе хорошим дипломатом, про що свідчить уміле використання ним усобиць у Великому князівстві Литовському по смерті Ольгерда. На боці великого князя московського виступили Андрій та Дмитрій Ольгердовичі, що дало можливість Москві заволодіти м. Переславль-Залеський (нині місто в Ярославській області, РФ), посилити свої позиції в Сіверщині.

Стосунки з церквою. Відлучення та прокляття[ред.ред. код]

Патріарх Філофейru 2 грудня 1375 року звів в сан Митрополита Київського, Литовського й усієї Руси Кипріана. Після смерті митрополита Алексія (лютий 1378) того ж року за наказом Дмитрія московський собор єпіскопів обрав митрополитом Великої Руси княжого духовника Михаїла (Митяя). Для затвердження сану Митяй поїхав до Константиполя, де й помер 1379 року.

Кипріана не визнали у Москві. Влітку 1378 року по дорозі з Києва до Москви над ним поглумилися й вислали за межі Московії. У відповідь Кипріан негайно (у червні 1378) відлучив Дмитрія від церкви та прокляв його та усіх, хто має відношення «к иманию, и запиранию, и бещестию, и хулению», а також тих, «хто покусится сию грамоту сжещи или затаити»[5][6].

У 1381 Дмитро був змушений визнати Кипріяна новим митрополитом.

Особливо велике значення мала для Дмитра підтримка з боку святителя Сергія Радонезького, Стефана Махриського[7], Димитрія Прилуцького, Діонісія та інших.

Це сприяло консолідації російських князівств навколо Великого князівства Московського у внутрішньоординській боротьбі проти Мамая. До Дмитра приєдналися й досить значні війська Андрія та Дмитрія Ольгердовичів, князя Дмитра Михайловича (Коріятовича) Боброка-Волинського.

У 1988 році Помісним собором РПЦ причислений до лика святих (без будь-якого офіційного зняття відлучення та прокляття).

Куликовська битва[ред.ред. код]

Масштабна битва з військами Золотої Орди відбулася 8 вересня 1380 на Куликовому полі (при впадінні р. Непрядва в Дон). У ній перемогу над ординцями татарського темника Мамая[8] здобуло військо Дмитрія, прозваного за це Донським. Усупереч поширеній думці, він не показав себе тут як полководець належним чином, навіть виявив слабкодухість. Куликовська битва мала велике міжнародне значення, прискорила звільнення російських земель від поневолення, однак перемога не привела до ліквідації золотоординського панування, і вже 1382 року хан Тохтамиш, скориставшися зрадою, захопив Москву, оборону якої очолював литовський князь Остей, і спалив її, як і деякі інші міста. Ординцями було вбито понад 24 тис. москвичів, не рахуючи втоплених і спалених.

Дмитро Донський зі своїм військом не насмілився виступити проти Тохтамиша і відступив до м. Кострома (нині місто в РФ). Пізніше він змушений був віддати в заложники хану свого сина Василія, якому 1385 року вдалося втекти до Молдови, а звідти – в Україну. Того ж року Дмитро уклав мир з великим князем рязанським Олегом Івановичем, який до цього був союзником Тохтамиша (за це Дмитро Донський спустошив Рязанщину), і віддав свою дочку Софію за його сина Федора. Взимку 1385–86 він завдав тяжкого удару Новгороду Великому, але внаслідок Кревської унії 1385 року вплив Москви на західні напрями послабшав, насамперед у Смоленському князівстві.

Наслідки правління[ред.ред. код]

Загалом володіння Московського князівства при Дмитру Донському розширилися, хоча це й коштувало тяжких людських і матеріальних втрат. 1389 року Дмитро Донський встановив новий (територіальний) принцип формування війська на відміну від попереднього (служилого); дещо обмежив права боярства, сприяв централізації органів влади.

Важливим успіхом Дмитра Донського на шляху зміцнення великокнязівської влади й Московської держави була передача ним по заповіту Володимирського великого князівства як власної «вотчини» синові — великому князю московському Василію Дмитровичу [9].

Примітки[ред.ред. код]

  1. Великий князь московський і володимирський (1353–59)
  2. Роки правління (1360–63)
  3. титул вказаний на могилі князя у Архангельскому соборі у Москві
  4. стіни були з білого каменю, звідки поширений в російській мові епітет рос. «белокаменная»
  5. Послание митрополита Киприана игуменам Сергию и Феодору. Подготовка текста, перевод и комментарии Г. М. Прохорова. Послание печатается по рукописи: РНБ, Соловецкое собр., № 858, Кормчая, 1493 г., л. 527—536. // Институт русской литературы (Пушкинский Дом) РАН
  6. Послание митрополита Киприана игуменам Сергию и Феодору // Древнерусская литература. Антология. Студия Художественного фонда Александра Петрова (Studio "Alex Petrov Art Fund")
  7. киянина родом
  8. слід зазначити, що в той час Золота Орда фактично розпалася на дві частини і Мамай був правитилем однієї з них. Програвши битву він невдовзі втратив владу, а Золота Орда знову об’єдналася. Саме цим і пояснюється те, що перемога в Куликовській битві не стала вирішальною і мала більше психологічне, а не політичне значення.
  9. іншим синам були дані звичайні уділи

Див. також[ред.ред. код]

Посилання та джерела[ред.ред. код]

Попередник:
Іван ІІ Красний
Великий князь московський
13591389
Наступник:
Василь І Дмитрович
Попередник:
Дмитро Костянтинович
Великий князь володимирський
13631389
Наступник:
'
Попередник:
Дмитро Костянтинович
князь Новгородський
13631389
Наступник:
Семен-Лугвеній