Велике князівство Московське
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Вели́ке кня́зівство Моско́вське (рос. Великое княжество Московское, лат. Moscovia) — князівство, яке було васалом Ординського царства і у якому правила молодша гілка роду Мономаховичів (династія суздальських Юрійовичів). Розташовувалось на території європейської частини сучасної Росії зі столицею у Москві.
Велике князівство Московське було правонаступником Володимиро-Суздальського князівства у складі Золотої Орди, столиця якого була перенесена до Москви у 1328 році. Проіснувало до 1721 року, до офіційного проголошення Російської імперії.
Зміст |
Передісторія [ред.]
Вже в середині XI століття в стародавній Київській державі - Русь стали виявлятися ознаки дроблення на самостійні князівства і землі. З'являлися все нові і нові князівства. Значними феодальними державами цього періоду стали Залісся, Галицько-Волинське, Турово-Пінське князівства, Новгородська і Псковська феодальні республіки.
Притока населення сприяла підйому Ростово-Суздальської землі. Місцеві князі почали вперту боротьбу за оволодіння великим княженням. Князем Юрієм Долгоруким були засновані нові міста — Дмитрів, Кострома і ін. В 1169 році, при Андрії Боголюбському землі Залісся здобувають незалежність від Русі, їх війська пограбували Київ і Андрій Боголюбський проголосив себе незалежним від великих князів Київських володарем. Всеволоді Велике Гнездо відбувалося виникнення нових феодальних центрів, дроблення Залісся, усередині якого в XIII столітті з'явилися князівства Переяславське, Ростовське, Суздальське, Ярославське, Тверське, Московське і ін.
Першим питомим князем на Москві був син Олександра Невського Данило Олександрович, що отримав ханський ярлик в 1277 році. З 1330-х залісьські князі, за рідкісними виключеннями — утримувачі ханського ярлика на право збирання данини. З подальшим розширенням земель московських князів і централізацією влади за допомогою татарських баскаків їм вдається до кінця XV століття створити з свого осідку центр єдиного Московського великого князівства.
Територія Московського князівства [ред.]
Московське князівство починає виділятися з Володимиро-Суздальського в XIII столітті. Місто Москва, навколо якого згрупувалося це князівство, до кінця XIII ст. не грало помітної ролі в політичному житті. Засновником дому московських князів був молодший син Олександра Невського, Данило. Саме він розширив московський уділ: розбивши рязанського князя Костянтина Романовича, він узяв його в полон і захопив місто Коломну (1301 р.), яка з того часу назавжди залишається за Москвою. Понад те Данилу вдалося отримати Переславль-Залєський, за духівницею племінника, хворого і бездітного Івана Дмитровича (1302). У 1303 році Данило помер, не зробивши, схоже, ніякого розпорядження на випадок своєї смерті. Старший з п'яти його синів, Юрій, або Георгій, захопив в свої руки всю владу батька. Брати спочатку знаходилися в його безумовній покорі; з ними Юрій ходив на Смоленську землю і узяв Можайськ.
Пізніше один з них, Іван I Калита, опанував Переяславлем і затвердився в ньому, а Олександр і Борис від'їхали з Москви до Твері, так що при Юрієві незмінно залишався один тільки Опанас. Сам Іван мав приватноправовий погляд на княження, як і його батько і старший брат. У своєму заповіті він долю брата Симеона надав старшому своєму синові Дмитру, а молодшому, Івану, — свою власну долю, отриману від Калити. За племінником, сином Андрія Івановича, Володимиром, була затверджена доля його батька. Під час малоліття Дмитра, управління державою знаходилося в руках бояр, природних прихильників об'єднувальної політики, бо чим менше було князів, тим більше було для бояр годувань. Вже в 1362 році Дмитро зігнав з престолу Дмитра Суздальського і став володарювати над князями ростовськими і суздальськими. Після смерті його молодшого брата Івана доля останнього була приєднана до Москви. У своїй духівниці великий князь заповідає старшому своєму синові Василю все велике княження, а з московської долі дає йому Коломну і половину своєї частки в Москві.
Інші володіння він розділяє між чотирма своїми синами; дружині також дає долю. На випадок смерті Василя бездітним робиться розпорядження, щоб його доля (велике княження) перейшла неподільною до наступного брата. Василь I продовжував збільшувати московські володіння. Будучи в Орді, він купив ярлик на Нижньогородське князівство, що було у володінні двоюрідного діда Василя, Бориса Костянтиновича. Окрім Нижнього, за том же ярликом Василь придбав Городець, Муром, Мещеру, Тарусу і, таким чином, опанував всім Суздальським княженням. Василя I пережив тільки один його син; ця обставина багато сприяла цілісності державної території. Василь Дмитрович заповів Василю Васильовичеві всі свої володіння, виділивши, за звичаєм, частину дружині своїй в довічне володіння. Нового великого князя, в його боротьбі з дядьком Юрієм і синами останнього, знову підтримували бояри. При їх допомозі Василь II приєднав до Москви Серпухов; при їх же допомозі він вийшов і переможцем з боротьби не зважаючи на те, що попадався в полон і був засліплений (за що отримав прізвисько Темний).
Вмираючи, Василь II розділив свої володіння між синами. Старшому, Івану, він дав велике княження Володимирське, яке було нерозривно пов'язано тепер з Москвою; у Москві він дає йому тільки свою спадкову третину. Іншим синам, Юрієві, Андрію Великому, Борису і Андрію Меньшому, великий князь також дає долі, але Іван отримав значно більше, чим всі брати разом, і у нього були всі засоби тримати їх в своїх руках. Іван III любив збільшувати свої володіння мирним шляхом. Він приєднав до своїх володінь верейську долю, передану йому князем, і долю брата свого Юрія, що помер в 1472 р.; Андрій Меньшой віддав Івану свою долю, окрім однієї волості під Москвою, призначеної для Андрія Старшого. Племінник великого князя, Іван Борисович, заповідав йому свою вотчину крім свого родича Федора; так само поступив і рязанський князь Федір Васильович, що заповів Івану свою вотчину на Рязані, в місті і на посаді, стару Рязань і Перевітеськ з волостями.
Силою Іван III приєднав до Москви тільки Новгород і Твер. Хоча великий князь висловлювався проти доль і переконував литовського князя не дробити держави, але сам він, поступаючись московській традиції, розділив свої володіння, причому старшому синові Василю дав велике княження, з 66 містами, а іншим своїм чотирьом синам — тільки 30 міст. Право чеканити монету отримав великий князь. У заповіті Івана III було остаточно вирішено питання про виморочні долі: долі могли переходити тільки до синів власника; якщо ж синів не було, то доля приєднувалася до великого княження. Власник міг довічно наділити дружину свою, але після смерті її наділ цей поступав у володіння великого князя. Василь III був останнім князем Московського князівства. Йому вдалося без воєн приєднати до Москви Псков, Рязань і северські князівства.
Удільна система цим не була знищена. Як звичай, вона продовжувала існувати і не була відмінена яким-небудь законодавчим актом, а вимерла поступово, поступившись місцем ідеї державної єдності, яка давно вже позначалася в тому, що старший брат отримував звичайно долю, що у багато разів перевершувала долі решти братів. Вмираючи, Василь III розділив свої володіння між синами Іваном і Юрієм. Хотів виділити значну долю синові своєму Федору і Івану IV.
Відносини із Золотою Ордою [ред.]
Ярослав Всеволодович [ред.]
Першим князем, що вступив у відносини з правителями Золотої Орди був Ярослав III Всеволодович Після повернення війська Хана Батия в 1242 році з Європи, Ярослав Всеволодович ще кілька років прокняжив у Владимирі і в 1246 році поїхав до Карокаруму на коронацію Хана Гуюка. Там князя Ярослава Суздальського отруїла мати Гуюка — Торогене-хатун і зразу ж послала за його сином Олександром, пізніше названого Невським, щоб передати йому землю його батька[1]..
Олександр Ярославович [ред.]
Пробувши в ставці Батия до 1249 року разом із старшим братом Олександром, середній син Ярослава Всеволодовича Андрій Ярославович отримав ярлик на князювання у Володимирі. Андрій Ярославович провадив досить ліберальну політику, в 1251 уклав союз з Данилом Галицьким з метою повалення монгольського іга та одружився на його дочці. Олександр Ярославович поїхав в Орду з доносом на брата, за що і отримав великокнязівський ярлик. У результаті Андрію Ярославовичу довелося втікати до Швеції, а Володимирський великокнязівський стіл дістався брату.
У 1257 татаро-монголи провели другий перепис населення у своїх північних і західних улусах. Олександр надавав їм у цьому максимально можливу військову підтримку, маючи у своєму підпорядкуванні суздальську і татарську дружини. Надалі саме він став першим, хто відвіз подушну подать в Орду. У тому ж році, монголи, незадоволені, що Новгород не платить данини викликали до себе Олександра і веліли привести новгородців до покори. Для цього виділили йому війська. Перша спроба виявилася невдалою: Олександр Невський не зміг здолати опір населення і провести перепис. Зате в 1259 році з другої спроби захопивши Новгород, Олександр нещадно страчував і калічив непокірних, відрізаючи їм носи і засліплюючи. Навіть свого старшого сина Василя, який відмовився підкорятися батькові віддав на поталу Ханові, аби задобрити своїх татаро-монголькіх панів.[2] У 1262 році, Олександр Ярославович був затребуваний в ставку Хана і цьому ж році в останній раз відправився до Орди. Пробувши там майже рік, на зворотному шляху додому він, як і його батько, несподівано захворів і раптово помер 14 листопада 1263 року.
Брати та сини Олександра [ред.]
У 1264 році, тільки за допомогою татаро-монголькіх військ, на Володимирський стіл був призначений Ярослав Ярославович, молодший брат Олександра Ярославовича. «Великий князь Ярослав, подібно до батька і брата Олександра, усіма силами намагався догоджати Хану і подібно до них скінчив життя своє на зворотному шляху з Орди, куди він їздив з братом Василем …» [3] Це сталося в 1271 році. Василь, який став Великим князем після його смерті, прокняжів 5 років, також несподівано помер, як і попередні князі, на зворотному шляху з Орди. За час його князювання татарами було проведено ще один перепис населення (1272 рік.) i Князь Василь активно їм у цьому допомагав. Крім того, дружини Суздальської землі брали участь у поході військ Золотої Орди на Візантію в 1269—1271 роках.
Менгу-Тімур зробив синам Олександра Ярославовича, поріднених з Чингізидами, ще один подарунок, закріпивши за ними великокнязівський Володимирський стіл. Це породило початок активного протистояння між старшими синами Олександра Ярославовича — Дмитром і Андрієм за прово заняття великокнязівського столу. У 1293 році в їх протистояння включився і Данила, який мав бажання самому стати Великим князем Володимирським і самому відвозити дань до Орди. Хан Тохта спробував втихомирити розперезавшихся підданих. Данило раптово помер в 1303 році, і чвара на якийсь час затихла. У 1304 помер і Андрій Олександрович. І війна почалася знову. До неї долучилися Михайло Тверський і його небіж Московський князь Юрій Данилович. Великокнязівський стіл дістався старшому Михайлові Тверському.
Московський князь Юрій Данилович [ред.]
Тричі був в Орді і щоразу внаслідок суперечки із Тверськими князями. У 1312 Хан Тохта помер і поки Великий князь Володимирський Михайло був на коронаційних урочистостях нового Хана Узбека, московський князь підняв проти великого князя Михайла заколот у Новгороді. І поки той з татарськими військами йшов втихомирювати бунтівне місто, Юрій з дарами поїхав у ставку молодого Хана Узбека. В Орді князь Юрій прожив бенкетуючи і принижуючись 3 роки, після чого в 1317 Юрій одружився на сестрі Хана Узбека - Кончак. Разом з ординськими військами князь Юрій пішов воювати дядька. Але зазнав поразки. І тим не менше, він, його дружина і начальник татарських військ були помилувані. Разом всі вони відправилися в Орду на суд Хана Узбека. Перед від'їздом дружина Юрія (сестра Хана) померла. Вже в ставці Хана з його відома і при його потуранні люди московського князя Юрія по-звірячому вбили Михайла Тверського. [4] За батька помстився Димитрій Тверській, убивши Юрія Московського в ставці Хана в 1327 році. Хоч за вбивство свого зятя Хан Узбек його стратив, тим не менше, Великокнязівський стіл дістався братові Димитрія — Олександру Михайловичу Тверському. [5] У 1319—1320 роках суздальські і московські дружини у складі золотоординських військ здійснили військовий похід до Азербайджану.
Іван Калита [ред.]
Наступний правитель, Іван Калита, ще один онук Олександра Ярославовича, брат Юрія Московського, зіграв велику роль у перетворенні Московського князівства на невід'ємну частину в системі Золотої Орди, для якої він збирав з Суздальських земель дань. Почав він з того, що звів наклеп на тверян. Хан Узбек виділив Івану Калиті 50-титисячне військо і відправив карати тверян. Московіти в черговий раз, захищаючи інтереси Золотої Орди, пішли проти своїх одноплемінників, одновірців і сусідів. «Тверь, Кашин, Торжок були взяті, спустошені, жителі знищені вогнем і мечем або відправлено в неволю … Хан, будучи задоволений вірністю князя московського (Івана Калити) дав йому милостиво грамоту на велике князювання» [6] Після цієї бойні Великий князь Олександр Михайлович Тверський втік до Пскову. Іван Калита, боячись здатися Хану ослушником або недбайливим виконавцем його волі, разом з Метрополітом і багатьма Князями … бачучи, що потрібно боротися або поступитис, вдався до іншого способу: умовив метрополита Феогноста накласти прокляття на Олександра і на всіх жителів Пскова, якщо вони не підкоряться наказам Хана. М. Карамзін «Історія …» т.4 стр.276 Псковяне не підкорилися і Князь Олександр вільно виїхав до Литви. Таким чином Московія купила собі право на великокнязівський стіл. «Іван Калита своїми частими поїздками в Орду доводив свою відданість Хану …» «Новгородці, торгуючи на кордонах Сибіру, діставали багато срібла через Ками. Іоанн вимагав оного для себе, і діставши відмову поїхав Хану скаржитися …» [7] Тільки за грубими підрахунками з 1327 по 1340 Іван Калита разом з дорогою провів в Орді більше 9 років. Іван Калита був вірним підданим Хана Узбека, служив йому вірою і правдою.
Дмитро Донський [ред.]
Розбрати в Орді, що почалися після смерті Хана Бердібека, дали можливість наступнику Івана, Дмитру, діяти самостійно (мова про отримання їм ярликів спочатку від Мурата, потім від Авдула). Коли тверський князь Михайло купив в Орді ярлик на велике князювання, Дмитро взяв у міст присягу не приймати Михайла, і ті, дійсно, не прийняли його. Сам Дмитро відправився в Орду, Задарував правлячу верхівку і вивіз звідти ярлик на велике князювання, викупивши за 10 000 рублів сина тверського князя, що, за зауваженням С. М. Соловйова, показує, наскільки нерівні були сили суперників і наскільки Москва переважала Твер.
У договорі Дмитра з Михайлом про татар мовилося вже так: «чи будемо ми в мирі з татарами, чи дамо вихід або не дамо — це залежить від нас; якщо татари підуть на нас або на тебе, то нам битися разом»[8]. Після Куликовської перемоги над Мамаєм Московське князівство піддалося нападу Тохтамиша (1382), який розорив його і поставив в колишнє положення щодо Орди. Василя I посадив на великокнязівський престол посол Тохтамиша, а через рік сам Василь поїхав в Орду і купив там ярлик на князівство нижньогородське.
Василь I [ред.]
В кінці XIV століття Золота Орда пережила нашестя Тамерлана, який розгромив її і пішов було і на руську землю, але, дійшовши до Єльця, вернувся назад. Після цього нашестя Орда не здавалася вже небезпечною для московського князя. Сам він не їздив туди з уклоном, не посилав і послів, на вимогу дані відповідав, що держава його збідніла людьми і не з кого збирати виходу, а збори тим часом проводилися і йшли в скарбницю великокнязівську. Над ординськими купцями стали сміятися в московських областях. Все це викликало в 1408 році нашестя татар, на чолі з темником Золотої Орди Едігеєм, який розграбував московську землю, зруйнував декілька міст і узяв 3000 рублів викупу з москвичів. Князь, як і раніше, повинен був давати данину татарам.
Розпад Орди [ред.]
Після смерті Василя I права на великокнязівський престол пред'явив брат його Юрій. Суперечка була винесена на рішення Золотої Орди, яка висловилася на користь Василя Васильовича. Смута і постійна боротьба претендентів за престол привели Орду до занепаду і потім до розпаду на ханства Кримське, Казанське і Кипчацьке; разом з тим фактично припинилася і залежність московського князівства від татар.
У 1480 хан Ахмат прислав до Москви чергове посольство з вимогою дані. Іван III Васильович покликав до себе послів, але замість того, щоб заплатити дань, князь, демонстративно розірвавши і розтоптавши ногами портрет хана, велів убити всіх послів, окрім одного. Цьому останньому він наказав повертатися додому і передати ханові, щоб залишив Москву у спокої, інакше князь пообіцяв зробити з ханом те, що вже зробив з його послами.
Тоді хан Ахмат, зібравши війська, відправився воювати з непокірним князем. Крім того, він заручився підтримкою і допомогою Литовського великого князя і польського короля Казимира. Але Іван зумів заручиться підтримкою кримського хана, і той напав на Литву. Казимир не зміг допомогти Ахмату.
Війська обох держав зустрілися 6 жовтня 1480 на берегах річки Угри. Московське військо стояло на лівому березі, їх ворог — на правому. Сили були приблизно рівні. Ні ті, ні інші не наважувалися напасти першими. Так вони простояли до 11 листопада 1480, коли ханські війська, дізнавшись про розорення своїх тилів московськими військами, розвернулися і пішли геть. Це протистояння отримало назву «Велике стояння». В результаті татарське ярмо, що продовжувалося більше двох століть, закінчилося: вся повнота влади переходить з Орди до Москви. А в 1487 Івану III вдалося тимчасово поставити Казанське ханство у васальну залежність від Московського князівства.
Примітки [ред.]
- ↑ Johannes von Plano Carpini: Kunde von den Mongolen 1245—1247. Переклад F. Schmieder. Jan Thorbecke Verlag, Sigmaringen 1997. ISBN 3-7995-0603-9.(нім.), ст.114.
- ↑ М. Карамзін «Історія …» т.4 стор 197—200
- ↑ М. Карамзін «Історія …» т.4 стр.216
- ↑ М. Карамзін «Історія …» т.4 стр.259
- ↑ М. Карамзін «Історія …» т.4 стр.267
- ↑ М. Карамзін «Історія …» т.4 стр.269
- ↑ М. Карамзін «Історія …» т.4 стр.276, 280
- ↑ «Собр. Госуд. Гр. и Догов.», I, № 28
Література [ред.]
- М. Карамзін, «Історія государства Російського» т.4
- В. И. Сергеевич, «Лекции, исследования и заметки по истории русского права»
- В. И. Сергеевич, «Русские юридические древности»
- М. Ф. Владимирский-Буданов, «Обзор истории русского права»
- Н. Станкевич, «О причинах постепенного возвышения Москвы» («Учен. Зап. Моск. Унив.», 1834);
- В. Вешняков, «О причинах возвышения М. княжества» (СПб., 1851);
- С. М. Соловьев, «Взгляд на историю установления госуд. порядка в России до Петра Вел.» («Сочинения», СПб., 1882);
- Н. И. Костомаров, «Начало единодержавия в России» («Монографии», т. XII и «Вест. Европы», 1870 г., 11 и 12);
- П. В. Полежаев, «М. княжество в первой половине XIV в.» (СПб., 1878);
- И. Е. Забелин, «Взгляд на развитие М. единодержавия» («Истор. Вест.», 1881, №№ 2, 3 и 4);
- Д. Я. Самоквасов, «Главнейшие моменты в госуд. развитии древней Руси и происхождение М. государства» («Варшавские Унив. Известия», 1886, №№ 1 — 3);
- Д. Я. Самоквасов, «Происхождение М. государства» (там же, 1886, № 3);
- М. А. Дьяконов, «Власть М. государей» (1889); Градовский, «История местного управления в России» (СПб., 1868);
- В. О. Ключевский, «Боярская дума древней Руси» (М., 1882);
- Н. П. Загоскин, «Очерки организации и происхождения служилого сословия в допетровской Руси» (Казань, 1876).
