Велике князівство Московське

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Велике князівство Московське
Великое княжество Московское
Володимиро-Суздальське князівство Flag
1328 – 1547 Московське царство Russlandflagge 1668-1699.svg
Прапор Герб
Прапор Герб
Розташування Московія
Територіальний розвиток між 1390 і 1530
Столиця Москва
Мови Російська
Релігії православ'я
Форма правління Монархія
Московський Великий князь
 - 12631303 Данило Олександрович
 - 15331547 Іван IV
Історія
 - Засновано 1328
 - Проголошено Царство 22 жовтня 1547
Валюта Рубль
Печатка Івана III (1497)

Вели́ке кня́зівство Моско́вське (рос. Великое княжество Московское, пол. Wielkie Księstwo Moskiewskie, лат. Moscovia) — князівство, яке було васалом Ординського царства і у якому правила молодша гілка роду Мономаховичів (династія суздальських Юрійовичів). Розташовувалось на території європейської частини сучасної Росії зі столицею у Москві.

Велике князівство Московське було правонаступником Володимиро-Суздальського князівства у складі Золотої Орди, столиця якого була перенесена до Москви у 1328 році. Проіснувало до 1721 року, до офіційного проголошення Російської імперії.

Передісторія[ред.ред. код]

Вже в середині XI століття в стародавній Київській державі - Русь стали виявлятися ознаки дроблення на самостійні князівства і землі. З'являлися все нові і нові князівства. Значними феодальними державами цього періоду стали Залісся, Галицько-Волинське, Турово-Пінське князівства, Новгородська і Псковська феодальні республіки.

Притока населення сприяла підйому Ростово-Суздальської землі. Місцеві князі почали вперту боротьбу за оволодіння великим княженням. Князем Юрієм Долгоруким були засновані нові міста — Дмитрів, Кострома і ін. В 1169 році, при Андрії Боголюбському, землі Залісся здобувають незалежність від Русі, їхні війська пограбували Київ, і Андрій Боголюбський проголосив себе незалежним від великих князів Київських володарем. При Всеволоді Велике Гніздо відбувалося виникнення нових феодальних центрів, дроблення Залісся, усередині якого в XIII столітті з'явилися князівства Переяславське, Ростовське, Суздальське, Ярославське, Тверське, Московське тощо.

Першим питомим князем на Москві був син Олександра Невського Данило Олександрович, що отримав ханський ярлик в 1277 році. З 1330-х заліські князі, за рідкісними винятками утримувачі ханського ярлика на право збирання данини. З подальшим розширенням земель московських князів і централізацією влади за допомогою татарських баскаків їм вдається до кінця XV століття створити з свого осередку центр єдиного Московського великого князівства.

Територія Московського князівства[ред.ред. код]

 Історія Росії
Lesser Coat of Arms of Russian Empire.svg
Прабатьківщина слов'ян, руси (до IX сторіччя)
Київська Русь (X сторіччя1240); (розпад)
Руські князівства (XIIXVI сторіччя)
Новгородська республіка (11361478)
Володимиро-Суздальське князівство (11571389)
Московське князівство (12631547)
Московське царство (15471721)
Російська імперія (17211917)
Російська республіка (1917)
Радянська Росія (19171922)
Радянський Союз (19221991)
Російська Федерація1991)

Портал «Росія»
Ріст Московського князівства в 13001462 роках

Московське князівство починає виділятися з Володимиро-Суздальського в XIII столітті. Місто Москва, навколо якого згрупувалося це князівство, до кінця XIII ст. не грало помітної ролі в політичному житті. Засновником дому московських князів був молодший син Олександра Невського, Данило. Саме він розширив московський уділ: розбивши рязанського князя Костянтина Романовича, він узяв його в полон і захопив місто Коломну (1301 р.), яка з того часу назавжди залишається за Москвою. Понад те Данилу вдалося отримати Переславль-Залєський, за духівницею племінника, хворого і бездітного Івана Дмитровича (1302). У 1303 році Данило помер, не зробивши, схоже, ніякого розпорядження на випадок своєї смерті. Старший з п'яти його синів, Юрій, або Георгій, захопив в свої руки всю владу батька. Брати спочатку знаходилися в його безумовній покорі; з ними Юрій ходив на Смоленську землю і узяв Можайськ.

Пізніше один з них, Іван I Калита, опанував Переяславлем і затвердився в ньому, а Олександр і Борис від'їхали з Москви до Твері, так що при Юрієві незмінно залишався один тільки Опанас. Сам Іван мав приватноправовий погляд на княження, як і його батько і старший брат. У своєму заповіті він долю брата Симеона надав старшому своєму синові Дмитру, а молодшому, Івану, — свою власну долю, отриману від Калити. За племінником, сином Андрія Івановича, Володимиром, була затверджена доля його батька. Під час малоліття Дмитра, управління державою знаходилося в руках бояр, природних прихильників об'єднувальної політики, бо чим менше було князів, тим більше було для бояр годувань. Вже в 1362 році Дмитро зігнав з престолу Дмитра Суздальського і став володарювати над князями ростовськими і суздальськими. Після смерті його молодшого брата Івана доля останнього була приєднана до Москви. У своїй духівниці великий князь заповідає старшому своєму синові Василю все велике княження, а з московської долі дає йому Коломну і половину своєї частки в Москві.

Інші володіння він розділяє між чотирма своїми синами; дружині також дає долю. На випадок смерті Василя бездітним робиться розпорядження, щоб його доля (велике княження) перейшла неподільною до наступного брата. Василь I продовжував збільшувати московські володіння. Будучи в Орді, він купив ярлик на Нижньогородське князівство, що було у володінні двоюрідного діда Василя, Бориса Костянтиновича. Окрім Нижнього, за том же ярликом Василь придбав Городець, Муром, Мещеру, Тарусу і, таким чином, опанував всім Суздальським княженням. Василя I пережив тільки один його син; ця обставина багато сприяла цілісності державної території. Василь Дмитрович заповів Василю Васильовичеві всі свої володіння, виділивши, за звичаєм, частину дружині своїй в довічне володіння. Нового великого князя, в його боротьбі з дядьком Юрієм і синами останнього, знову підтримували бояри. При їх допомозі Василь II приєднав до Москви Серпухов; при їх же допомозі він вийшов і переможцем з боротьби не зважаючи на те, що попадався в полон і був засліплений (за що отримав прізвисько Темний).

Вмираючи, Василь II розділив свої володіння між синами. Старшому, Івану, він дав велике княження Володимирське, яке було нерозривно пов'язано тепер з Москвою; у Москві він дає йому тільки свою спадкову третину. Іншим синам, Юрієві, Андрію Великому, Борису і Андрію Меньшому, великий князь також дає долі, але Іван отримав значно більше, чим всі брати разом, і у нього були всі засоби тримати їх в своїх руках. Іван III любив збільшувати свої володіння мирним шляхом. Він приєднав до своїх володінь верейську долю, передану йому князем, і долю брата свого Юрія, що помер в 1472 р.; Андрій Меньшой віддав Івану свою долю, окрім однієї волості під Москвою, призначеної для Андрія Старшого. Племінник великого князя, Іван Борисович, заповідав йому свою вотчину крім свого родича Федора; так само поступив і рязанський князь Федір Васильович, що заповів Івану свою вотчину на Рязані, в місті і на посаді, стару Рязань і Перевітеськ з волостями.

Силою Іван III приєднав до Москви тільки Новгород і Твер. Хоча великий князь висловлювався проти доль і переконував литовського князя не дробити держави, але сам він, поступаючись московській традиції, розділив свої володіння, причому старшому синові Василю дав велике княження, з 66 містами, а іншим своїм чотирьом синам — тільки 30 міст. Право чеканити монету отримав великий князь. У заповіті Івана III було остаточно вирішено питання про виморочні долі: долі могли переходити тільки до синів власника; якщо ж синів не було, то доля приєднувалася до великого княження. Власник міг довічно наділити дружину свою, але після смерті її наділ цей поступав у володіння великого князя. Василь III був останнім князем Московського князівства. Йому вдалося без воєн приєднати до Москви Псков, Рязань і северські князівства.

Удільна система цим не була знищена. Як звичай, вона продовжувала існувати і не була відмінена яким-небудь законодавчим актом, а вимерла поступово, поступившись місцем ідеї державної єдності, яка давно вже позначалася в тому, що старший брат отримував звичайно долю, що у багато разів перевершувала долі решти братів. Вмираючи, Василь III розділив свої володіння між синами Іваном і Юрієм. Хотів виділити значну долю синові своєму Федору і Івану IV.

Відносини із Золотою Ордою[ред.ред. код]

Ярослав Всеволодович[ред.ред. код]

Першим князем, що вступив у відносини з правителями Золотої Орди був Ярослав III Всеволодович  Після повернення війська Хана Батия в 1242 році з Європи, Ярослав Всеволодович ще кілька років прокняжив у Владимирі і в 1246 році поїхав до Карокаруму на коронацію Хана Гуюка. Там князя Ярослава Суздальського отруїла мати Гуюка — Торогене-хатун і зразу ж послала за його сином Олександром, пізніше названого Невським, щоб передати йому землю його батька[1]..

Олександр Ярославович[ред.ред. код]

Пробувши в ставці Батия до 1249 року разом із старшим братом Олександром, середній син Ярослава Всеволодовича Андрій Ярославович отримав ярлик на князювання у Володимирі. Андрій Ярославович провадив досить ліберальну політику, в 1251 уклав союз з Данилом Галицьким з метою повалення монгольського іга та одружився на його дочці. Олександр Ярославович поїхав в Орду з доносом на брата, за що і отримав великокнязівський ярлик. У результаті Андрію Ярославовичу довелося втікати до Швеції, а Володимирський великокнязівський стіл дістався брату.

У 1257 татаро-монголи провели другий перепис населення у своїх північних і західних улусах. Олександр надавав їм у цьому максимально можливу військову підтримку, маючи у своєму підпорядкуванні суздальську і татарську дружини. Надалі саме він став першим, хто відвіз подушну подать в Орду. У тому ж році, монголи, незадоволені, що Новгород не платить данини викликали до себе Олександра і веліли привести новгородців до покори. Для цього виділили йому війська. Перша спроба виявилася невдалою: Олександр Невський не зміг здолати опір населення і провести перепис. Зате в 1259 році з другої спроби захопивши Новгород, Олександр нещадно страчував і калічив непокірних, відрізаючи їм носи і засліплюючи. Навіть свого старшого сина Василя, який відмовився підкорятися батькові віддав на поталу Ханові, аби задобрити своїх татаро-монголькіх панів.[2] У 1262 році, Олександр Ярославович був затребуваний в ставку Хана і цьому ж році в останній раз відправився до Орди. Пробувши там майже рік, на зворотному шляху додому він, як і його батько, несподівано захворів і раптово помер 14 листопада 1263 року.

Брати та сини Олександра[ред.ред. код]

У 1264 році, тільки за допомогою татаро-монголькіх військ, на Володимирський стіл був призначений Ярослав Ярославович, молодший брат Олександра Ярославовича. «Великий князь Ярослав, подібно до батька і брата Олександра, усіма силами намагався догоджати Хану і подібно до них скінчив життя своє на зворотному шляху з Орди, куди він їздив з братом Василем …» [3] Це сталося в 1271 році. Василь, який став Великим князем після його смерті, прокняжів 5 років, також несподівано помер, як і попередні князі, на зворотному шляху з Орди. За час його князювання татарами було проведено ще один перепис населення (1272 рік.) i Князь Василь активно їм у цьому допомагав. Крім того, дружини Суздальської землі брали участь у поході військ Золотої Орди на Візантію в 1269—1271 роках.

Менгу-Тімур зробив синам Олександра Ярославовича, поріднених з Чингізидами, ще один подарунок, закріпивши за ними великокнязівський Володимирський стіл. Це породило початок активного протистояння між старшими синами Олександра Ярославовича — Дмитром і Андрієм за прово заняття великокнязівського столу. У 1293 році в їх протистояння включився і Данила, який мав бажання самому стати Великим князем Володимирським і самому відвозити дань до Орди. Хан Тохта спробував втихомирити розперезавшихся підданих. Данило раптово помер в 1303 році, і чвара на якийсь час затихла. У 1304 помер і Андрій Олександрович. І війна почалася знову. До неї долучилися Михайло Тверський і його небіж Московський князь Юрій Данилович. Великокнязівський стіл дістався старшому Михайлові Тверському.

Московський князь Юрій Данилович[ред.ред. код]

Тричі був в Орді і щоразу внаслідок суперечки із Тверськими князями. У 1312 Хан Тохта помер і поки Великий князь Володимирський Михайло був на коронаційних урочистостях нового Хана Узбека, московський князь підняв проти великого князя Михайла заколот у Новгороді. І поки той з татарськими військами йшов втихомирювати бунтівне місто, Юрій з дарами поїхав у ставку молодого Хана Узбека. В Орді князь Юрій прожив бенкетуючи і принижуючись 3 роки, після чого в 1317 Юрій одружився на сестрі Хана Узбека - Кончак. Разом з ординськими військами князь Юрій пішов воювати дядька. Але зазнав поразки. І тим не менше, він, його дружина і начальник татарських військ були помилувані. Разом всі вони відправилися в Орду на суд Хана Узбека. Перед від'їздом дружина Юрія (сестра Хана) померла. Вже в ставці Хана з його відома і при його потуранні люди московського князя Юрія по-звірячому вбили Михайла Тверського. [4] За батька помстився Димитрій Тверській, убивши Юрія Московського в ставці Хана в 1327 році. Хоч за вбивство свого зятя Хан Узбек його стратив, тим не менше, Великокнязівський стіл дістався братові Димитрія — Олександру Михайловичу Тверському. [5] У 1319—1320 роках суздальські і московські дружини у складі золотоординських військ здійснили військовий похід до Азербайджану.

Іван Калита[ред.ред. код]

Наступний правитель, Іван Калита, ще один онук Олександра Ярославовича, брат Юрія Московського, зіграв велику роль у перетворенні Московського князівства на невід'ємну частину в системі Золотої Орди, для якої він збирав з Суздальських земель дань. Почав він з того, що звів наклеп на тверян. Хан Узбек виділив Івану Калиті 50-титисячне військо і відправив карати тверян. Московіти в черговий раз, захищаючи інтереси Золотої Орди, пішли проти своїх одноплемінників, одновірців і сусідів. «Тверь, Кашин, Торжок були взяті, спустошені, жителі знищені вогнем і мечем або відправлено в неволю … Хан, будучи задоволений вірністю князя московського (Івана Калити) дав йому милостиво грамоту на велике князювання» [6] Після цієї бойні Великий князь Олександр Михайлович Тверський втік до Пскову. Іван Калита, боячись здатися Хану ослушником або недбайливим виконавцем його волі, разом з Метрополітом і багатьма Князями … бачучи, що потрібно боротися або поступитис, вдався до іншого способу: умовив метрополита Феогноста накласти прокляття на Олександра і на всіх жителів Пскова, якщо вони не підкоряться наказам Хана. М. Карамзін «Історія …» т.4 стр.276 Псковяне не підкорилися і Князь Олександр вільно виїхав до Литви. Таким чином Московія купила собі право на великокнязівський стіл. «Іван Калита своїми частими поїздками в Орду доводив свою відданість Хану …» «Новгородці, торгуючи на кордонах Сибіру, діставали багато срібла через Ками. Іоанн вимагав оного для себе, і діставши відмову поїхав Хану скаржитися …» [7] Тільки за грубими підрахунками з 1327 по 1340 Іван Калита разом з дорогою провів в Орді більше 9 років. Іван Калита був вірним підданим Хана Узбека, служив йому вірою і правдою.

Дмитро Донський[ред.ред. код]

Розбрати в Орді, що почалися після смерті Хана Бердібека, дали можливість наступнику Івана, Дмитру, діяти самостійно (мова про отримання їм ярликів спочатку від Мурата, потім від Авдула). Коли тверський князь Михайло купив в Орді ярлик на велике князювання, Дмитро взяв у міст присягу не приймати Михайла, і ті, дійсно, не прийняли його. Сам Дмитро відправився в Орду, Задарував правлячу верхівку і вивіз звідти ярлик на велике князювання, викупивши за 10 000 рублів сина тверського князя, що, за зауваженням С. М. Соловйова, показує, наскільки нерівні були сили суперників і наскільки Москва переважала Твер.

У договорі Дмитра з Михайлом про татар мовилося вже так: «чи будемо ми в мирі з татарами, чи дамо вихід або не дамо — це залежить від нас; якщо татари підуть на нас або на тебе, то нам битися разом»[8]. Після Куликовської перемоги над Мамаєм Московське князівство піддалося нападу Тохтамиша (1382), який розорив його і поставив в колишнє положення щодо Орди. Василя I посадив на великокнязівський престол посол Тохтамиша, а через рік сам Василь поїхав в Орду і купив там ярлик на князівство нижньогородське.

Василь I[ред.ред. код]

В кінці XIV століття Золота Орда пережила нашестя Тамерлана, який розгромив її і пішов було і на руську землю, але, дійшовши до Єльця, вернувся назад. Після цього нашестя Орда не здавалася вже небезпечною для московського князя. Сам він не їздив туди з уклоном, не посилав і послів, на вимогу дані відповідав, що держава його збідніла людьми і не з кого збирати виходу, а збори тим часом проводилися і йшли в скарбницю великокнязівську. Над ординськими купцями стали сміятися в московських областях. Все це викликало в 1408 році нашестя татар, на чолі з темником Золотої Орди Едігеєм, який розграбував московську землю, зруйнував декілька міст і узяв 3000 рублів викупу з москвичів. Князь, як і раніше, повинен був давати данину татарам.

Розпад Орди[ред.ред. код]

Після смерті Василя I права на великокнязівський престол пред'явив брат його Юрій. Суперечка була винесена на рішення Золотої Орди, яка висловилася на користь Василя Васильовича. Смута і постійна боротьба претендентів за престол привели Орду до занепаду і потім до розпаду на ханства Кримське, Казанське і Кипчацьке; разом з тим фактично припинилася і залежність московського князівства від татар.

У 1480 хан Ахмат прислав до Москви чергове посольство з вимогою дані. Іван III Васильович покликав до себе послів, але замість того, щоб заплатити дань, князь, демонстративно розірвавши і розтоптавши ногами портрет хана, велів убити всіх послів, окрім одного. Цьому останньому він наказав повертатися додому і передати ханові, щоб залишив Москву у спокої, інакше князь пообіцяв зробити з ханом те, що вже зробив з його послами.

Тоді хан Ахмат, зібравши війська, відправився воювати з непокірним князем. Крім того, він заручився підтримкою і допомогою Литовського великого князя і польського короля Казимира. Але Іван зумів заручиться підтримкою кримського хана, і той напав на Литву. Казимир не зміг допомогти Ахмату.

Війська обох держав зустрілися 6 жовтня 1480 на берегах річки Угри. Московське військо стояло на лівому березі, їх ворог — на правому. Сили були приблизно рівні. Ні ті, ні інші не наважувалися напасти першими. Так вони простояли до 11 листопада 1480, коли ханські війська, дізнавшись про розорення своїх тилів московськими військами, розвернулися і пішли геть. Це протистояння отримало назву «Велике стояння». В результаті татарське ярмо, що продовжувалося більше двох століть, закінчилося: вся повнота влади переходить з Орди до Москви. А в 1487 Івану III вдалося тимчасово поставити Казанське ханство у васальну залежність від Московського князівства.

Війни[ред.ред. код]

Цікаві факти[ред.ред. код]

В Московській державі пошти називались «ямами», а поштова служба — «ямской гоньбой».[9] «Ям» — татарське слово, яке означає «дорога».[9] Звідси походить і назви багатьох вулиць з назвою Ямская.[9] Німецький дипломат З. Герберштейн відмічав, що ямщики доїзджають з Новгорода до Москви за три дні.[9]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Johannes von Plano Carpini: Kunde von den Mongolen 1245—1247. Переклад F. Schmieder. Jan Thorbecke Verlag, Sigmaringen 1997. ISBN 3-7995-0603-9.(нім.), ст.114.
  2. М. Карамзін «Історія …» т.4 стор 197—200
  3. М. Карамзін «Історія …» т.4 стр.216
  4. М. Карамзін «Історія …» т.4 стр.259
  5. М. Карамзін «Історія …» т.4 стр.267
  6. М. Карамзін «Історія …» т.4 стр.269
  7. М. Карамзін «Історія …» т.4 стр.276, 280
  8. «Собр. Госуд. Гр. и Догов.», I, № 28
  9. а б в г Детская энциклопедия: для среднего и старшего возраста. Том: 7 Из истории человеческого общества / Гл.редакция: Д.Д. Благой, В.А. Варсанофьева, Б.А. Воронцов-Вельяминов, П.А. Генкель и др.; гл. редактор: А.И. Маркушевич; научн.редакторы: С.Д. Сказкин, М.В. Нечкина, Н.П. Кузин, А.В. Ефимов, А.И. Стражев, А.Г. Бокщанин;, зам. Гл.редактора: П.А. Мичурин. - Изд. Академии педагогических наук РСФСР, Москва 1961, С: 621 (с.:254)

Література[ред.ред. код]

  • М. Карамзін, «Історія государства Російського» т.4
  • В. И. Сергеевич, «Лекции, исследования и заметки по истории русского права»
  • В. И. Сергеевич, «Русские юридические древности»
  • М. Ф. Владимирский-Буданов, «Обзор истории русского права»
  • Н. Станкевич, «О причинах постепенного возвышения Москвы» («Учен. Зап. Моск. Унив.», 1834);
  • В. Вешняков, «О причинах возвышения М. княжества» (СПб., 1851);
  • С. М. Соловьев, «Взгляд на историю установления госуд. порядка в России до Петра Вел.» («Сочинения», СПб., 1882);
  • Н. И. Костомаров, «Начало единодержавия в России» («Монографии», т. XII и «Вест. Европы», 1870 г., 11 и 12);
  • П. В. Полежаев, «М. княжество в первой половине XIV в.» (СПб., 1878);
  • И. Е. Забелин, «Взгляд на развитие М. единодержавия» («Истор. Вест.», 1881, №№ 2, 3 и 4);
  • Д. Я. Самоквасов, «Главнейшие моменты в госуд. развитии древней Руси и происхождение М. государства» («Варшавские Унив. Известия», 1886, №№ 1 — 3);
  • Д. Я. Самоквасов, «Происхождение М. государства» (там же, 1886, № 3);
  • М. А. Дьяконов, «Власть М. государей» (1889); Градовский, «История местного управления в России» (СПб., 1868);
  • В. О. Ключевский, «Боярская дума древней Руси» (М., 1882);
  • Н. П. Загоскин, «Очерки организации и происхождения служилого сословия в допетровской Руси» (Казань, 1876).