Кереки
| Кереки аӈӄалҕакку | |
|---|---|
| Кількість | 8 осіб (2002), 4 особи (2010) |
| Ареал |
 Росія:[1] |
| Близькі до: |
Чукчі, Коряки |
| Мова | Чукотська мова, Російська мова, раніше Керецька мова |
| Релігія | Переважно Православ'я, також поширений Шаманізм частково Анімізм |
Кере́ки, аӈӄалҕакку (самоназва) — «приморські люди», каракыкку (від чукотського керекіт) — найменш численна народність Півночі, що проживає в Беринґовському районі Чукотського АО Російської Федерації. Вони живуть в оточенні чукчів і зазнали сильної асиміляції з їхнього боку.
Історія[ред. | ред. код]
Археологи виділяють давнькерецьку археологічну культуру (з 1-ї половини 1-го тисячоліття до н. е.), походження якої пов'язують із загальним протоескалеуто-ітельменським етнічним пластом (Н. Н. Діков).
До моменту приходу росіян на побережжя Берингового моря (XVII століття) територія розселення кереків простиралася від Анадирського лиману до гирла Опуки (за археологічними даними, сліди давніх керецьких поселень простежуються також південніше — до мису Олюторський). Кереки займалися полюванням на морських ссавців та рибальством.
У XVIII столітті, під час жорстоких військових зіткнень між чукчами та коряками, кереки опинилися поміж двох вогнів: вони піддавалися нападам як чукчів, так і коряків, які вбивали дорослих чоловіків та забирали в рабство дітей та жінок. Кереки, що не були здатні чинити активний опір, намагалися сховатися в печерах. Наслідком втрат від військових набігів, а також від епідемій, що прокотилися краєм в кінці XVIII століття, стало різке скорочення чисельності керецького етносу; В. В. Леонтьєв писав: «Не випадково багато дослідників вважали кереків найнещаснішим плем'ям на Північному-Сході».
Виділялися групи північних (наваринських, або мейнипільгинських, самоназва ыйулалҕакку — верхні) та південних (хатирських, самоназва иутылалҕакку — нижні) кереків. В XIX—XX століттях кереків зазвичай відносили до коряків. За переписом 1897 року нараховувалося 102 керека.
В XX столітті кереки були майже повністю асимільовані чукчами. В 1991 році керецькою розмовляли лише три людини: Іван Увагиргин (хатирський діалект), Микола Єтинкеу та Катерина Хаткана (мейнипільгинський діалект). У 2000 році кереки були включені до переліку корінних малочисельних народів Росії.
Чисельність і територія[ред. | ред. код]
Термін «кереки» був упроваджений у науковий ужиток наприкінці XIX ст., але ще довго після цього кереків не розглядали як самостійну народність, не відокремлюючи їх від приморських осілих чукчів і трактуючи їхню мову як діалект чукотської або коряцької. Тому дані про їхню чисельність упродовж всього ХХ ст. були суперечливі.
Чисельність — близько 100 осіб (1959 р.), чисельність за даними Всеросійського перепису населення 2010 року — 4 особи. Проживали в кількох селищах окремими сім'ями змішано з чукчами, піддалися асиміляції з їхнього боку.
Мова[ред. | ред. код]
Керецька мова належить до чукотсько-камчатської сім'ї. За даними 1991 року тих, що говорять керецькою, було всього троє. Усі вони були тримовними: крім рідної, вони володіли чукотською і російською.
Посилання[ред. | ред. код]
| |||||||||||||||||
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
Це незавершена стаття з етнології. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |