Карачаївці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Карачаївці
Къарачай
Karachay patriarchs in the 19th c.jpg
карачаївські старійшини XIX століття
Кількість понад 220 тис. осіб (оцінка, початок 2010-х рр.)
Ареал Росія Росія:
Карачаєво-Черкесія, Ставропольський край
Близькі до: балкарці
Мова карачаєво-балкарська мова
Релігія мусульмани-суніти

Карача́ївці (самоназва къарачайлы, множина - къарачайлыла, таулу, рос. карачаевцы) — один із давніх гірських тюркських народів Північного Кавказу.

Територія проживання і чисельність[ред. | ред. код]

Етнічна територія карачаївців

Карачаївці живуть в історичній області Карачай, що охоплює частково сучасну Карачаєво-Черкесію та Ставропольський край Російської Федерації.

Чисельність карачаївців у Росії за даними перепису населення 2002 року — 192 182 особи[1], з них 169 тис. осіб — у Карачаєво-Черкесіі, де вони становлять 38,5 % населення, будучи чисельно найбільшим народом республіки; перепис 2010 року зафіксував уже понад 218,4 тис. осіб, які вказали своєю національність «карачай»[2]. Карачаївські общини є також у Казахстані, Узбекистані та країнах, куди карачаївці у різний час емігрували — США, Туреччині тощо.

Перепис населення в Україні 2001 року зафіксував проживання в країні 190 представників карачаївського етносу, з них 1/6 (35 осіб) як рідну вказали мову своєї національності, майже кожний восьмий (22 особи) рідною вважали українську, решта — переважно російську[3].

Мова і релігія[ред. | ред. код]

Карачаївці разом зі спорідненими балкарцями розмовляють карачаєво-балкарською мовою[4], що належить до західно-кипчацької підгрупи тюркської групи алтайської мовної сім'ї. Поширена також російська мова. Писемність на основі кирилиці.

За віросповіданням карачаївці майже на 100 % мусульмани-суніти.

Історія[ред. | ред. код]

Розвиток карачаївців до ХХ століття[ред. | ред. код]

В етногенезі карачаївського народу взяли участь як автохтонне населення Північного Кавказу, так і прийшлі народи - алани, кипчаки, давні булгарські племена.

гора Ельбрус — гордість карачаївців

На території проживання сучасних карачаївців розташовувалася столиця середньовічної Аланії, що ймовірно мала назву Маас[5].

У ХІІІ столітті алани протистояли військам Тимура. Лише незначна частка місцевого населення тоді збереглася, переховавшись у горах. Відтоді ж починається ісламізація карачаївців.

У 1828 році російська армія вторглася у Карачай. 20 жовтня 1828 року сталася кровопролитна Хасаукінська битва, де царські війська, чисельно більші і краще оснащені, взяли гору над карачаївськими загонами. Старійшини карачаївців пішли на поступки і домовляння з російським військом, не допустивши грабунків і погромів у карачаївських поселенях. В результаті перемов Карачай формально увійшов до складу Російської імперії, але насправді його самоврядування, управління та судочинство лишалося без змін.

Карачаївці у ХХ столітті[ред. | ред. код]

У 1922 році створено Карачаєво-Черкеську Автономну область. У 1926 році створено Карачаєвську Автономну область

У 1943 році її було ліквідовано, а тисячі карачаївців незаконно виселені у Середню Азію. За підрахунками хвороби і голод спричинили загибель третини депортованих карачаївців у цей час.

У 1957 році, у часи М. Хрущова, Карачаєво-черкеську автономію відновлено, і карачаївці повернулися на свої етнічні землі.

Нац. прапор карачаївців

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років XX століття активізувалися національні рухи окремих народів Карачаєво-Черкесії, були здійснені спроби виокремлення національних автономій, зокрема 18 листопада 1990 було проголошено Карачаївську Радянську Соціалістичну Республіку (17 жовтня 1991 — Карачаївську Республіку). У січні 1992 року Президент Росії Борис Єльцин був готовий визнати поділ Карачаєво-Черкесії й вніс на розгляд у Верховну Раду РРФСР проекти законів «Про відновлення Карачаївської автономної області й Черкеської автономної області у складі Російської Федерації». Була створена комісія Верховної Ради з утворення трьох автономних областей — Карачаївської, Черкеської, Баталпашинської (козачої). Але за суперечливими результатами референдуму, що відбувся 28 березня 1992 року, поділ не було узаконено. 16 жовтня 1992 утворено єдину Карачаєво-Черкеську Республіку.

Традиційні заняття і соціальна організація[ред. | ред. код]

Основним традиційним заняттям карачаївців є відгонне скотарство (вівці, кози, коні, велика рогата худоба) та землеробство (ячмінь, пшениця, кукурудза), городництво тощо.

Ремесла - суконництво, пошиття повстяного одягу та головних уборів, плетіння з вовни.

Відносна історична ізольованість карачаївців зумовила особливості їх соціальних інститутів та управлінських традицій. Карачаївці живуть спільнотами на чолі князів, що розділяються на клани та роди, до основних з яких належать Юйдегі, Атаул, Тукь'ум, Тийре.

Матеріальна і духовна культура карачаївців[ред. | ред. код]

Матеріальна культура[ред. | ред. код]

Поселення і житло

Традиційні поселення карачаївців — гірські, великі, розділені на квартали, у яких жили члени одного роду.

традиційне житло карачаївців

Найпоширеніше традиційне жило карачаївців - прямокутна одно-, двохкамерна видовжена зрубна (з грубих колод) будівля, крита двохсхилою земляною стріхою.

З метою оборони карачаївці будували так звані «криті арбази» - огороджений житловими будівлями замкнутий критий внутрішній двір арбаз, у який виходили двері, для того щоб у випадку оборони чоловіки могли зібратися на нараду і підготовку відсічі ворогу. По суті такі абази являли собою дерев'яні за́мки або невеликі фортеці.

Світло всередину приміщення надходило через димар комина або через невеликий віконний отвір. За Середньовіччя вогнище - відкрите багаття лаштувалось посередині дому у земляній долівці. Пізніше почали ладнати пристінну грубу з димарем.

Карачаївський будинок складався з декількох частин. В «великому домі» (уллу юй, от юй), де було вогнище, жили голова великої родини, його дружина та неодружені діти різного віку. Одружені сини мали свої окремі приміщення отоу. Найпочеснішим місцем у «великому домі» (тьор) було ліжко голови родини й місця для прийому гостей.

Будівництво нового дому найчастіше здійснювалося колективно - за звичаєм родової взаємодопомоги (маммат).

Традиційний одяг

Національний одяг карачаївців не виходить з ужитку і в наш час, хоча повсякденно його носить лише старше покоління, натомість окремі деталі традиційного костюму є символом національної ідентифікації карачаївців.

Карачаївський жіночий одяг характеризується збереженням архаїчних аланських традицій. Довга сукня, найчастіше з оксамиту або шовку темно-червоного, рідше - зеленого або синього кольорів, була багато гаптована золотим шиттям і оздоблена нагрудними срібними пряжками-ґудзиками, пришитими у два ряди до тканини, галунами тощо. Оригінальністю визначається жіночий головний убір - висока гострокутна повстяна шапочка з нашитою металічною візерунчастою верхівкою (іноді у формі кулі). Невід'ємна частина жіночого національного костюму - щедро оздоблений пояс (кямар).

Карачаєвець-водоноша

Чоловічий карачаївський костюм нагадує костюми інших північно-кавказьких народів:

  • натільна сорочка у формі туніки.
  • бешмет (кь'аптал) - чоловічий верхній одяг наразпах із чорних, білих (на повсякдень) або яскравих (на свята) тканин. У будні бешмет вдягали без черкески.
  • черкеска (чепкен) - верхній чоловічий одяг, суконний приталенний каптан без коміру з широкими рукавами і накладними газирями. Черкеска була переважно святковим одягом и шилася з грубого матеріалу темних кольорів.
  • пояс белібау - вузький шкіряний пасок зі срібними бляхами, яким підперезували бешмет або черкеску, і який являв обов'язковий атрибут чоловічого костюму.
  • неширокі штани кьончек
  • ноговиці ишим поверх штанів, що могли сягати колін і вище, підв'язані ремінчиками ишим бау.
  • чабири — пошивне шкіряне взуття (чоловіче і жіноче) з цільного шматку шкури і шовом позаду. Взимку носили повстяні уюкь.
  • головним убором служили міхові шапки - папахи (тери бьорк) та повстяні шляпи кіїз бьорк. Святковий головний убір чоловіків - висока каракулева шапка бухар бьорк, відома у донських козаків як кубанка.
  • бурка - повстяна накидка і башлик - каптур служили похі́дним одягом.
Національна кухня

Основу харчування карачаївців складали страви з вареного і смаженого м'яса, зокрема баранини. Найпопулярніші - різні печені, смаженини, м'ясний відвар шорпа (бульйон).

Карачаївці вживають молочні продукти - квашене молоко айран, кефір гипи, вершки з айрану хамеші, сири - м'який кьой сюзме (творог) та тверді, масло джау.

У додаток до основних м'ясних страв були прісні хлібці, пироги з різною начинкою, печені у маслі коржі тощо. Національний десерт - халва.

Національні напої - боза, балсуу, суусап, технологія виготовлення яких шліфувалася століттями.

карачаївський народний танець

Духовна культура і традиції карачаївців[ред. | ред. код]

У карачаївців багатий фольклорнартські сказання, історичні, трудові, сатиричні пісні, пісні про кохання, колискові, казки, прислів’я та приказки, жарти і оповідки про Насра Ходжу (Ходжа Насреддін). Багато легенд і переказів про гори, зокрема національний символ карачаївців - гору Ельбрус[6].

Танцювальний фольклор представлений танцями - хороводним сандирик, повільним парним тюз та швидким на кшталт лезгінки азбек.

Традиційні музичні інструменти - тростяна сопілка, двохструнна скрипка та інші.

Карачаївці ретельно зберігають давні традиції і звичаї, що регулюють чи не всі аспекти життя  — весілля, похорони, сімейні наради, ухвалення рішень тощо. У карачаївців розвинутий гостьовий етикет. Вшанування батьків і старших, особливе ставлення до молодих дівчат і жінок є нормами традиційної моралі карачаївців, яких дотримуються і тепер. Кровна помста є реліктом минулого.

Внесок карачаївців у світову цивілізацію[ред. | ред. код]

Карачаївці зробили значний внесок у світову культуру.

Традиційні предмети культури і побуту карачаївців — Коран, зброя, каламар з пером

Урусова Байдимат — професор, автор низки наукових відкриттів, перший доктор фізико-математичних наук серед жінок Північного Кавказу. Умар Баблашович Алієв — поет, переклав поему Тараса Шевченка «Кавказ».

Завдяки силі і сміливості всесвітньо уславилися карачаїївці-чоловіки. Серед них багато героїв Другої світової війни, успішних спортсменів - Аслан Кокаєв, чемпіон світу по карате-до; Ахмат Доттуєв - інтерконтинентальный чемпіон світу з професійного боксу (версії WBC та IBF, 1996 та 1998 роки); Руслан Сариєв - трьохкратний абсолютний чемпіон світу з армреслінгу; Роберт Чомаєв - чемпіон світу з армреслінгу (2006 рік).

Першим, хто зійшов на гору Ельбрус, був карачаївець Гілар Хачіров, який здійснив це сходження 22 липня 1829 року.

Карачаївці — знані селекціонери худоби, що вивели свої породи коней, овець та кіз, в тому числі і знамениту карачаївську породу коней.

Цікаві факти про карачаївців[ред. | ред. код]

У 1908 році у Карачай приїхала спеціальна царська комісія з метою провести перепис населення, кількості земель та поголів'я худоби. Крім надзвичайної гостинності місцевого населення, члени комісії навели цікаву статистику - на 35 тис. карачаївців приходилось 125 тис. голів крупної рогатої худоби, 500 тис. овець, 33,7 тис. коней; всього у тваринництві було задіяно майже 87% карачаївців. У цьому ж 1908 році Карачай продав Росії 9500 коней карачаївської породи, 30,7 тис. голів крупної рогатої худоби, 107,5 тис. овець та кіз[7].

Виноски[ред. | ред. код]

  1. Перепис населення в Росії 2002 року (рос.)
  2. Результати перепису населення Російської Федерації 2010 року (національний склад) (рос.)
  3. Перепис населення в Україні 2001 року[недоступне посилання з липень 2019] (укр.)
  4. Simons, Gary F. and Charles D. Fennig (eds.). 2018. Ethnologue: Languages of the World (вид. 21). Dallas, Texas: SIL International. Online version: Karachay-Balkar. A language of Russian Federation (англ.)
  5. Мізієв І. «История Карачаево-Балкарского народа: с древнейших времен до присоединения к России», глава 6
  6. Карачаївська легенда про походження роздвоєності вершини Ельбрусу
  7. Інформація про карачаївські породи худоби на сайті Карачаївського міського округу. Архів оригіналу за 25 березень 2008. Процитовано 24 березень 2008. 

Джерела, посилання та література[ред. | ред. код]