Лівий популізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Лівий популізм, або соціальний популізм — це політична ідеологія, яка поєднує ліву політику та популістську риторику. Риторика лівого популізму часто складається з антиелітарних настроїв, протиставлення істеблішменту та виступів за «простих людей».[1] До важливих тем для лівих популістів зазвичай належать антикапіталізм, соціальна справедливість, пацифізм та антиглобалізм, тоді як ідеологія класового суспільства або соціалістична теорія не настільки важлива, як для традиційних лівих партій.[2]

Критика капіталізму та глобалізації пов'язаної з антимілітаризмом, який посилився в лівих популістських рухах внаслідок військових операцій США, особливо на Близькому Сході.[3] Вважається, що популістські ліві покладаються на егалітарні ідеали.[1] Деякі вчені відзначають також націоналістичні ліві популістські рухи, особливості яких проявлені кемалізмом у Туреччині, наприклад, або Боліваріанською революцією у Венесуелі.[4] На відміну від ексклюзивного або правого популізму[en], ліві популістські партії, як правило, підтримують права меншин.[5]

З піднесенням грецької «Сирізи», іспанського «Подемосу» і певною мірою італійського «Руху п'яти зірок» під час європейської боргової кризи в Європі загострилися дискусії щодо нового лівого популізму.[6]

Традиційно лівий популізм асоціювався з соціалістичним рухом, але з 2010-х років в ліволіберальному таборі з'явився рух, близький до лівого популізму.[7][8][9][10][11] Однак деякі з них вважаються соціал-демократичними позиціями.[12][13]

За країнами[ред. | ред. код]

Європейські країни[ред. | ред. код]

Багатонаціональні коаліції[ред. | ред. код]

Оскар Лафонтен, член «Лівих»

Багато лівих та популістських політичних партій у Європі належать до Європейських об'єднаних лівих — Північних зелених лівих.

Німеччина[ред. | ред. код]

Партія демократичного соціалізму явно формувалася під впливом лівого популізму, особливо німецькими вченими. Партія була сформована після возз’єднання Німеччини, і вона була схожа на правих популістів тим, що вона спиралася на антиелітарність та увагу ЗМІ, яку забезпечувало харизматичне керівництво.[14] Партія певною мірою конкурувала за ту саму базу виборців із правими популістами, хоча покладалася на більш серйозну платформу у Східній Німеччині. Розвиток цієї платформи був обмежений антиімміграційними настроями, яким віддають перевагу деякі виборці, хоча, наприклад, Оскар Лафонтен (член «Лівих»), який раніше використовував у своїй передвиборчій кампанії в 2005 р. термін «Фремдарбайтер» («іноземні робітники»), пов'язаний з нацистською партією. ПДС пізніше перетворився в Ліву партію (або «Лівих» у 2007 р.) [15]

Греція[ред. | ред. код]

«Сирізу», яка стала найбільшою партією після виборів у січні 2015 року, називали лівою популістською партією після того, як їх програма включала більшість вимог популярних рухів у Греції під час боргової кризи в державі. Популістські риси в програмі «Сирізи» включають важливість «Народу», яка набирає обертів, в його риториці та антагонізми «ми/люди проти них/істеблішмент» в агітації. «Сиріза» виступає за встановлення прав щодо іммігрантів та ЛГБТ. «Сиріза» не називає себе популістською.[16]

Італія[ред. | ред. код]

Італійський «Рух п’яти зірок» (M5S), який став найбільшою партією на загальних виборах 2018 року, часто описують як популістську партію, яка хоче об'єднати людей з різними ідеологічними поглядами,[17] [18]але іноді також як лівий популістський рух; насправді «п’ять зірок», які є посиланням на п’ять ключових питань для партії — це система громадської води[en], громадський транспорт, сталий розвиток, право на доступ до Інтернету та екологічність, — типові пропозиції лівих популістських партій.[19] Однак, попри ліве походження, M5S часто висловлював праві погляди на імміграцію.

У вересні 2019 року M5S сформував уряд з лівоцентристською Демократичною партією (PD) та лівими «Вільні та Рівні»[en] (LeU), на чолі з Джузеппе Конте.[20] Уряд іноді називають популістською шафою лівого крила.[21]

Нідерланди[ред. | ред. код]

Соціалістична партія запустила популістську платформу лівого крила після видання свого комуністичного курсу в 1991 році.[22] Хоча деякі з них відзначили, що партія стала менш популістською протягом багатьох років, вона досі, як і раніше охоплює антиелітарність у своїх недавніх виборчих маніфестах. Вона виступає проти принципу «європейської наддержави».

Іспанія[ред. | ред. код]

Пабло Іглесіас, лідер «Подемосу»

Ліва популістська партія «Подемос» набрала 8 відсотків голосів виборців на виборах до Європарламенту у 2014 році[en]. Завдяки униканню нативістської (націоналістичної) риторики, характерної для правих популістів, «Подемос» здатний залучити всіх лівих виборців, розчарованих політичним істеблішментом, не беручи участі в регіональній політичній боротьбі.[23] На виборах до національного парламенту 2015 року[en] «Подемос» набрав 20,65 % всіх голосів і став третьою за величиною партією в парламенті після консервативної Народної партії з 28,71% та Іспанської соціалістичної робочої партії з 22,02%. У новому парламенті «Подемос» займає 69 із 350 місць, і цей результат закінчив традиційну двопартійну систему Іспанії.[24] У листопаді 2018 року інтерв'ю в інтерв'ю журналу «Якобінь», Іньїго Ерейон[en] стверджує, що «Подемос» вимагає нової «національно-популярної» стратегії для того, щоб виграти більше виборів.

Об'єднане Королівство[ред. | ред. код]

Основна стаття: Керівництво Лейбористської партії Джеремі Корбіна[en]

Країни Америки[ред. | ред. код]

Аргентина[ред. | ред. код]

Крістіна Фернандес де Кіршнер (президент Аргентини з 2007 по 2015 рік) та її чоловік Нестор Кіршнер практикували кіршнеризм[en], варіант перонізму, про який часто згадували поряд з іншими урядами лівих в Латинській Америці. Під час перебування на посаді Крістіни Фернандес де Кіршнер вона висловилася проти деяких угод про вільну торгівлю, таких як запропонована зона вільної торгівлі в Америці[en]. Її адміністрація характеризувалась збільшенням податків, особливо на експорт сільськогосподарської продукції в кінці 2000-х рр. — основний експорт Аргентини, з метою фінансування соціальних програм, таких як університетські стипендії PROGRESAR, загальне призначення субсидії на дитину (в Аргентині зазвичай називають AUH, Asignación Universal por Hijo), пільга для малозабезпечених сімей з дітьми, які отримали право на субсидію, та прогресивні соціальні реформи, такі як визнання одностатевих шлюбів.

Болівія[ред. | ред. код]

Керівництво Сілеса Суасо практикувало лівий популізм,[25] а також продовжувало доктрину керівництво колишнього соціалістичного президента Ево Моралеса.[26]

Еквадор[ред. | ред. код]

Рафаель Корреа, колишній президент Еквадору, наголосив на важливості «популістського дискурсу» та об’єднав технократів, які працюють у цьому контексті для простих еквадорців. Корреа звинуватив іноземні недержавні організації в експлуатації корінного населення, яке вилились у конфлікт з урядом.[27][28]

Венесуела[ред. | ред. код]

Президентство Уго Чавеса нагадувало поєднання народної мудрості та харизматичного керівництва з доктриною соціалізму.[26] Уряд Чавеса також було описано як «повернення» до популістського націоналізму та перерозподілу.

Сполучені Штати[ред. | ред. код]

Г'юї Лонг, губернатор епохи Великої депресії, який став сенатором штату Луїзіана, був раннім прикладом лівого популізму в Сполучених Штатах. Він виступав за перерозподіл багатства згідно зі своїм планом «Наше багатство». Тим часом Берні Сандерс, демократичний соціаліст, як він себе називав, є прикладом сучасного лівого популістського політика.[29]

Канада[ред. | ред. код]

Нинішній уряд Канади Ліберальної партії Канади керівництва Джастіна Трюдо критикують за дотримання принципів лівого популізму.[30][31][32]

Лівопопулістські політичні партії[ред. | ред. код]

Представлені в парламенті[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б Albertazzi and McDonnell. ст. 123. 
  2. ↑ Zaslove, Andrej (2008-07). Here to Stay? Populism as a New Party Type. European Review (англ.) 16 (3). с. 319–336. ISSN 1062-7987. doi:10.1017/S1062798708000288. 
  3. ↑ Blumenthal, Julia (2006-06). Rechts- und Linkspopulismus. Eine Fallstudie anhand von Schill-Partei und PDS. Zeitschrift für Parlamentsfragen 37 (2). с. 433–435. ISSN 0340-1758. doi:10.1007/s11619-006-0051-3. 
  4. ↑ Ozel, Soli (2003). After the Tsunami. Journal of Democracy 14 (2). с. 80–94. ISSN 1086-3214. doi:10.1353/jod.2003.0043. 
  5. ↑ Mudde, Cas; Rovira Kaltwasser, Cristóbal (17 грудня 2012). Exclusionary vs. Inclusionary Populism: Comparing Contemporary Europe and Latin America. Government and Opposition 48 (2). с. 147–174. ISSN 0017-257X. doi:10.1017/gov.2012.11. 
  6. ↑ Mudde, Cas; Kaltwasser, Cristóbal Rovira. Populism and (liberal) democracy. Populism in Europe and the Americas. Cambridge: Cambridge University Press. с. 1–26. ISBN 978-1-139-15236-5. 
  7. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою SocialLiberal0 не вказано текст
  8. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою SocialLiberal1 не вказано текст
  9. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою SocialLiberal2 не вказано текст
  10. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою SocialLiberal3 не вказано текст
  11. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою SocialLiberal4 не вказано текст
  12. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Warran1 не вказано текст
  13. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Warran2 не вказано текст
  14. ↑ Albertazzi and McDonnell. ст. 132. 
  15. ↑ Albertazzi and McDonnell. ст. 133. 
  16. ↑ Stavrakakis, Yannis; Katsambekis, Giorgos (4 травня 2014). Left-wing populism in the European periphery: the case of SYRIZA. Journal of Political Ideologies 19 (2). с. 119–142. ISSN 1356-9317. doi:10.1080/13569317.2014.909266. Процитовано 15 жовтня 2020. 
  17. ↑ Woods, Dwayne,; Wejnert, Barbara,; Torre, Carlos de la (Carlos de la Torre Espinosa),. The many faces of populism : current perspectives. Bingley, England. ISBN 978-1-78350-257-8. OCLC 893673946. 
  18. ↑ Haute, Emilie van,; Gauja, Anika,. Party members and activists. London. ISBN 978-1-317-52432-8. OCLC 908103383. 
  19. ↑ Trottier, Daniel,; Fuchs, Christian, 1976-. Social media, politics and the state : protests, revolutions, riots, crime and policing in the age of Facebook, Twitter and YouTube. London. ISBN 978-1-317-65548-0. OCLC 885008059. 
  20. ↑ Antonucci, Maria Cristina (21 September 2019). "Da sinistra a destra, Conte fa (bene) il presidentissimo. Analisi di Antonucci". Formiche.net. Архів оригіналу за 28 жовтня 2019. 
  21. ↑ Last ditch effort: Italy's Conte pushes for populist-left wing alliance. EuroNews. Архів оригіналу за 25 жовтня 2020. 
  22. ↑ Andeweg, R. B. (2002). Governance and politics of the Netherlands. Houndmills, Basingstoke, Hampshire: Palgrave Macmillan. ISBN 0-333-96156-0. OCLC 49276982. 
  23. ↑ Torre, Carlos de la,. The promise and perils of populism : global perspectives. Lexington, Kentucky. ISBN 0-8131-4687-9. OCLC 901056726. 
  24. ↑ Entscheidung in Spanien: Konservative sind Wahlsieger, verlieren aber Mehrheit. Spiegel Online, 20 Demcember 2015 (German). Архів оригіналу за 8 листопада 2020. 
  25. ↑ Mayorga, Rene Antonio (1997). Bolivia's Silent Revolution. Journal of Democracy 8 (1). с. 142–156. ISSN 1086-3214. doi:10.1353/jod.1997.0006. 
  26. ↑ а б Hawkins, Kirk Andrew, 1969- (2010). Venezuela's Chavismo and populism in comparative perspective. New York: Cambridge University Press. ISBN 978-0-511-72955-3. OCLC 772458312. 
  27. ↑ Kampwirth, Karen (4 вересня 2012). Populist Seduction in Latin America (2nd Edition) - by de la Torre, Carlos. Bulletin of Latin American Research 31 (4). с. 538–539. ISSN 0261-3050. doi:10.1111/j.1470-9856.2012.00757.x. 
  28. ↑ Madrid, Raul L. (2012). The Rise of Ethnic Politics in Latin America. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 978-1-139-02259-0. 
  29. ↑ https://www.washingtonpost.com/politics/2020/03/02/two-populist-movements-sanders-trump/?arc404=true. Архів оригіналу за 7 лютого 2021. 
  30. ↑ Lukacs, Martin (2019-10-18). "Justin Trudeau is a fake progressive. Now Canada must vote for real ones | Martin Lukacs". The Guardian. ISSN 0261-3077. Архів оригіналу за 12 листопада 2020. 
  31. ↑ "Opinion: We need to admit Canada has a left-wing populism problem". National Post. Retrieved 2020-10-07. 
  32. ↑ "GOLDSTEIN: Trudeau's a 'populist' but just doesn't know it". Toronto Sun. Retrieved 2020-10-07. Архів оригіналу за 6 жовтня 2020. 
  33. ↑ Juan José Cruces (21 лютого 2016). El puchero de gallina del populismo kirchnerista [The chicken pot of the Kirchnerite populism]. La Nación (Spanish). Архів оригіналу за 11 лютого 2017. Процитовано 9 лютого 2017. 
  34. ↑ Karl Oberascher (27 червня 2017). Welche Chancen hätte eine "Liste Peter Pilz"?. Kurier. Архів оригіналу за 28 жовтня 2017. Процитовано 28 жовтня 2017. 
  35. ↑ а б South America's New Caudillos. The New York Times. 16 жовтня 2014. Архів оригіналу за 22 травня 2019. Процитовано 18 лютого 2017. 
  36. ↑ Eduardo Porter (3 травня 2016). Populist Policies Let Brazil's Tomorrow Slip Away. The New York Times. Архів оригіналу за 8 листопада 2020. Процитовано 9 лютого 2017. 
  37. ↑ Živi zid: socijal-populizam na hrvatski način. Tportal. 21 січня 2015. Архів оригіналу за 15 листопада 2016. Процитовано 25 червня 2015. 
  38. ↑ а б в Pausch, Robert (4 лютого 2015). Populismus oder Extremismus? – Radikale Parteien in Europa. Архів оригіналу за 7 лютого 2015. Процитовано 12 березня 2020 — через Die Zeit. 
  39. ↑ Rechtspopulistische Parteien in Tschechien. - Vile Netzwerk. www.vile-netzwerk.de. Архів оригіналу за 29 липня 2017. Процитовано 12 березня 2020. 
  40. ↑ Nordsieck, Wolfram. Parties and Elections in Europe. www.parties-and-elections.eu. Архів оригіналу за 2 квітня 2017. Процитовано 12 березня 2020. 
  41. ↑ Denis Tugdual (5 квітня 2013). Le Pen-Mélenchon: la mode est au langage populiste. L'Express (French). Архів оригіналу за 14 жовтня 2015. Процитовано 12 березня 2020. 
  42. ↑ Jean-Laurent Cassely (15 квітня 2013). Le populisme "vintage" de Jean-Luc Mélenchon, trop élaboré pour être efficace. Slate (фр.). Архів оригіналу за 24 жовтня 2015. Процитовано 12 березня 2020. 
  43. ↑ Professor of Politics Michael Keating; Professor David McCrone, ред. (2013). The Crisis of Social Democracy in Europe. Edinburgh University Press. с. 147. ISBN 978-0748665822. 
  44. ↑ Katsambekis, Giorgos. Left-wing Populism in the European Periphery: The Case of SYRIZA. academia.edu. 
  45. ↑ Sì al taglio dei parlamentari, no allo ius culturae: il Pd ha assunto in blocco il verbo populista. Архів оригіналу за 24 грудня 2019. Процитовано 12 березня 2020. 
  46. ↑ Strippoli, Francesco (2017). Emiliano, populista inconsapevole. Архів оригіналу за 7 серпня 2020. Процитовано 12 березня 2020. 
  47. ↑ Andeweg, R. B.; Galen A. Irwin (2002). Governance and politics of the Netherlands. Basingstoke: Palgrave Macmillan. с. 51. ISBN 978-0333961575. 
  48. ↑ а б Timbro Authoritarian Populism Index. Архів оригіналу за 12 листопада 2019. Процитовано 12 березня 2020. 
  49. ↑ Rumäniens Justiz im Belagerungszustand. Neue Zürcher Zeitung. 21 лютого 2018. Архів оригіналу за 20 травня 2019. Процитовано 19 лютого 2019. 
  50. ↑ Aufgefallen: Der stille Anführer. Publik-Forum[de]. 10 березня 2017. Архів оригіналу за 29 грудня 2021. Процитовано 19 лютого 2019. 
  51. ↑ Beichelt, Timm (2013). 6.1.1 Strukturelle Kontextbindungen. Demokratische Konsolidierung im postsozialistischen Europa: Die Rolle der politischen Institutionen (German). Springer-Verlag. с. 299. ISBN 978-3322813206. Архів оригіналу|archiveurl= вимагає |url= (довідка) за 19 травня 2019. Процитовано 12 березня 2020.  Проігноровано невідомий параметр |orig-year= (довідка)
  52. ↑ Učeň, Peter (14 лютого 2016). Populizmus Smeru... má to ešte vôbec význam?. Архів оригіналу за 20 вересня 2016. Процитовано 12 березня 2020. 
  53. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 4 серпня 2016. Процитовано 12 березня 2020. 
  54. ↑ Kern, Miro (5 серпня 2015). 11 nesplnených alebo meškajúcich sľubov premiéra Fica. Архів оригіналу за 8 серпня 2016. Процитовано 12 березня 2020. 
  55. ↑ Cristóval Rovira Kaltwasser (2014). Explaining the Emergence of Populism in Europe and the Americas. У Carlos de la Torre. The Promise and Perils of Populism: Global Perspectives (University Press of Kentucky). с. 211. ISBN 978-0-8131-4687-4. 
  56. ↑ Christopher Ross; Bill Richardson; Begoña Sangrador-Vegas (2016). Contemporary Spain. Routledge. с. 75. ISBN 978-1-317-75164-9. Архів оригіналу за 20 травня 2019. Процитовано 12 березня 2020. 
  57. ↑ Cas Mudde (17 лютого 2015). The problem with populism. The Guardian. Архів оригіналу за 18 липня 2021. Процитовано 12 березня 2020. 
  58. ↑ Tekdemir, Ömer (20 лютого 2015). Is a socialist EU possible via left-wing populist parties such as Syriza, Podemos and the HDP?. openDemocracy. Архів оригіналу за 8 вересня 2017. Процитовано 12 березня 2020. 
  59. ↑ Bush, Stephen (4 січня 2017). Labour is running a great risk with its populist turn. New Statesman. Архів оригіналу за 15 лютого 2017. Процитовано 16 червня 2017. 
  60. ↑ Merrick, Jane (11 травня 2017). Can left-wing populism win the UK election?. cnn.com. Архів оригіналу за 9 січня 2022. Процитовано 16 червня 2017. 
  61. ↑ Riddell, Mary (1 жовтня 2013). Ed Miliband's populism has turned him into the Tories' Red Peril. telegraph.co.uk. Архів оригіналу за 10 січня 2020. Процитовано 23 червня 2017. 
  62. ↑ Suiter, Jane (2017). Ireland: The rise of Populism on the Left and Among Independents. У Toril Aalberg; Frank Esser; Carsten Reinemann; Jesper Strömbäck; Claes H. de Vreese. Populist Political Communication in Europe. New York and London: Routledge. с. 131. ISBN 978-1-138-65480-8. 
  63. ↑ "More liberal, populist movement emerging in Democratic Party ahead of 2016 elections" [Архівовано 17 серпня 2019 у Wayback Machine.], By Zachary A. Goldfarb. The Washington Post. November 30, 2013. Retrieved April 15, 2017.
  64. ↑ "The Left's Unpopular Populism" [Архівовано 26 жовтня 2019 у Wayback Machine.], By Amitai Etzioni. The Atlantic. January 8, 2015. Retrieved April 15, 2017.
  65. ↑ "America in Populist Times: An Interview With Chantal Mouffe" [Архівовано 26 жовтня 2019 у Wayback Machine.], By Waleed Shahid. The Nation. December 15, 2016. Retrieved April 15, 2017.
  66. ↑ Populists, the Elites, and Us. Архів оригіналу за 9 серпня 2018. Процитовано 10 серпня 2017. 
  67. ↑ Fighting Faux Populism. Архів оригіналу за 9 серпня 2018. Процитовано 10 серпня 2017. 
  68. ↑ Left-Wing Populists in Latin America?. Архів оригіналу за 2 квітня 2016. Процитовано 12 березня 2020. 
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Лівий_популізм&oldid=38498862