Охлократія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Охлокра́тія (дав.-гр. οχλοκρατία, (лат. Ochlocratia); від όχλος  — натовп і κρατία — влада) — вироджена форма демократії, заснована на мінливих примхах натовпу. Охлократія характерна для перехідних і кризових періодів.

Визначення[ред.ред. код]

В наш час під охлократією розуміють:

Перебування охлократів у владних структурах спричиняє публічний галас, безвихідні ситуації, політичні авантюри, бешкети, скандали. Охлократія — показовий політичний феномен, характерний для суспільств, чия політична система перебуває на межі загальнонаціональної катастрофи.

Історія утворення поняття[ред.ред. код]

Поняття охлократії походить з античної грецької теорії держави історика Полібія (Polybios, 200—118 д. Хр.) і воно ще досі не втратило свого аналітичного значення.

За Полібієм демократія піклується про загальний суспільний добробут, охлократію ж він бачив як форму занепаду, в якій загальне поступається місцем жадобі й егоїзму. Тому він вважав охлократію виродженням, дегенерацією демократичної форми державного устрою. Відокремити ці поняття державоустрою поза рамками політичної теорії видається неможливим.

Ця ідея відокремлення (диференціації) бере свій початок у античних грецьких філософів Платона (лат. Plato, 427—347 д. Хр.) та Аристотеля (грец. Αριστοτέλης, лат. Aristoteles, 384—322 д. Хр.): вже Платон відрізняв «добрий» та «поганий» демократичний устрій, але не ввів до цього жодної власної термінології. [1]

Аристотель пізніше описав в «Політеї» (гр. "πολιτεία, politeia — політичний устрій, конституція) як «добру» і «Демократію» (гр. δἠμος, dēmos — народ) як «погану» форму Держустрію, в яких править Народ.[2]

Полібій остаточно термінологічно відокремив ці два явища, надав дефініцію «охлократія» негативному варіантові народовладдя, залишивши дефініцію «демократія» позитивному варіанту державної форми.[3]

Ґрунтовно в античній теорії держави з часу Платона залишилося ідея, що кожна з форм державної влади (монархія, аристократія, демократія) — мають свою дегенеративну протилежність, що орієнтується тільки на задоволення інтересів верхівки (тиранія, олігархія, охлократія)[4].

Якраз при розгляді цих обох форм народовладдя, стає зрозумілою різниця між суспільним добробутом (демократія) і інтегрованими інтересами окремих громадян: якщо кожен піклується тільки про себе і поводиться із цих власних інтересів, він руйнує врешті-решт загально-суспільний добробут.[5]

Із цього висновку, що основні політичні форми нестабільні, Полібій дійшов до ідеї циклічного руху державних форм, в якому ці форми одна з одною відносно пов'язані.[6]

Основні форми державного устрою (за Полібієм):

Число правителів Спільні інтереси Егоїзм
один Монархія Тиранія
декотрі Аристократія Олігархія
всі Демократія Охлократія

За В'ячеславом Липинським, охлократія — повне панування войовників з придушенням будь-якої свободи. Сюди Липинський зараховує азійські деспотії, європейські революційні диктатури, новітній фашизм, більшовизм і Московський царизм.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Platon, Politikos, 292a.
  2. Aristoteles, Нікомахова етика, 1160a(рос.)
  3. Polybios 6,4,6; 6,4,10; 6,57,9.
  4. порівн.: W. Nippel, Politische Theorien der griechisch-römischen Antike, в кн.: Politische Theorien von der Antike bis zur Gegenwart. BPB, Bonn 1993, S. 17-46, 30. ISBN 3-89331-167-X,
  5. Ту ж саму різницю можна знайти у Жан-Жака Руссо при розрізненні між «volonté générale» та «volonté de tous»; як приклад конфлікту групових та індивідуальних інтересів, порівняйте: «Дилема в'язня» в Теорії ігор.
  6. Polybios 1,1,6,3-10.

Література[ред.ред. код]

  • Політологічний енциклопедичний словник / уклад.: Л. М. Герасіна, В. Л. Погрібна, І. О. Поліщук та ін. За ред. М. П. Требіна. — Х . :Право, 2015
  • ОХЛОКРАТІЯ //Юридична енциклопедія : [в 6-ти т.] / ред. кол. Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія, 1998. — ISBN 966-749-200-1.
  • В. Пушкін. Охлократія // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.:Парламентське видавництво, 2011. — с.528 ISBN 978-966-611-818-2

Посилання[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]