Познер Володимир Володимирович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Володимир Познер
Владимир Познер
Vladimir Pozner by Augustas Didzgalvis.jpg
Народився 1 квітня 1934(1934-04-01)[1] (83 роки)
Франція, Париж
Громадянство СРСР СРСРРосія Росія,
Flag of the United States.svg США (2003—Нині),
Франція Франція (2005—Нині)
Національність євреї
Проживання Париж
Ім'я при народженні рос. Владимир Жеральд Дмитрий Дюбуа-Перде Нибуайе[2]
Діяльність журналіст, телеведучий
Відомий інтерв'юер
Alma mater Московський державний університет імені Ломоносова
Партія безпартійний
Конфесія Атеїст
Батько Володимир Олександрович Познер
Мати Жеральдін Люттен
Родичі Ежені Нібуайє
Брати, сестри Познер, Павло Володимирович[d]
Дружина Надія Соловйова
Діти Катерина Чемберджі
Нагороди
Орден «За заслуги перед Вітчизною»
Орден Пошани
Кавалер ордена Почесного легіону
Орден Дружби народів
Сторінка в Інтернеті pozneronline.ru
q: Висловлювання у Вікіцитатах
CMNS: Медіафайли на Вікісховищі

Володи́мир Володи́мирович По́знер (рос. Владимир Владимирович Познер, англ. Vladimir Vladimirovich Pozner, фр. Vladimir Vladimirovitch Pozner, ім'я при народженні — Владімір Жеральд Дмітрій Дюбуа-Перде Нібуайе (рос. Владимир Жеральд Дмитрий Дюбуа-Перде Нибуайе); нар. 1 квітня 1934, Париж, Франція) — радянський та російський тележурналіст, телеведучий, у минулому пропагандист радянського устрою, нині виступає на міжнародних дебатах на тему взаємодії Росії і Заходу (The Munk Debates (Торонто)[3][4], Intelligence Squared Debates (Лондон)[5][6]), російсько-єврейсько-французького походження[7]. Веде авторську програму «Познер» на російському «Першому каналі».

Життєпис[ред.ред. код]

Походження[ред.ред. код]

Батьками Володимира Володимировича Познера були єврейський емігрант з радянської Росії, комуніст Володимир Олександрович Познер[en] та француженка за походженням Жеральдін Нібуайє Дюбуа Люттен. За словами самого Володимира Володимировича, зокрема він писав про це у своїй автобіографічній книжці «Прощание с иллюзиями[ru]», його предки за материнською лінією були шляхетного походження, позаяк, його пращуру було надано баронський титул Наполеоном Бонапартом. Однак, незважаючи на шляхетство, сім'я згодом збідніла. Мати Жеральдін, відома суфражистка Ежені Нібуайє[en], у свій час отримала гарну освіту, однак, не отримавши від батьків спадку та ставши двічі вдовою й залишившись з п'ятьма дітьми, була вимушена заробляти гроші для своєї сім'ї самостійно. Вона займалась різною діяльністю — управлінням замку, що слугував для прийому багатих туристів, а також вчила гарним манерам та французькій мові дітей знаті у місті Ліма. Її діти через постійну зміну роботи їх матір'ю не могли отримати повноцінної освіти, тому вимушено були відправлені в інтернати. Мати Володимира Володимировича, Жеральдін Нібуайє Дюбуа Люттен, потрапила до інтернату у шотландському місті Дамфріс. Після того як вона отримала освіту, повернулася у Париж, де влаштувалася у філіал американської кіностудії «Paramount Pictures» монтером. Згодом Жеральдін, завдяки своїй професії, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, Володимиром Олександровичем Познером.[8]

Познери були іспанськими євреями. Вони покинули Іспанію у XV столітті через інквізицію. Сім'я поселилася у польському місті Познань (тоді воно звалося Позен, нім. Posen), звідки й прийшло прізвище «Познер», що означає німецькою «людина з Познані». Після насильницького поділу Речі Посполитої місто опинилося під владою Російської імперії, до столиці якої, у Санкт-Петербург переїхав один з представників роду. Як зазначив сам Володимир Володимирович Познер, є непідтверджена інформація, про те що один з його пращурів став вихрестом. Батько майбутнього всесвітньо відомого журналіста виріс у типовій інтелігентній російській сім'ї. Коли йому було десять років у Російській імперії почалася революція, яку він запам'ятав на все життя. У 1922 році Познери емігрували з радянської Росії, після того як там закріпилися більшовики, й оселилися у Берліні. Згодом Володимир Олександрович з двома своїми сестрами переїхав до Парижу й там приєднався до російської імміграції. Згодом він почав працювати на кіностудії «Metro-Goldwyn-Mayer», дякуючи чому познайомився зі своєю майбутньою дружиною, Жеральдін.[8]

Перші роки[ред.ред. код]

Володимир Володимирович Познер народився у день народження матері, 1 квітня 1934 року. Окрім того, що день народження Володимира-молодшого збігся з днем народження його матері Жеральдін, також збіглися три пасхи — католицька, єврейська та православна. Тому Володимир був хрещений у католицькій церкві, Володимиром Жеральдом Дмітрієм Познером. Він був так названий на честь батька, Володимира; матері, Жеральдін і друга сім'ї та його хрещеного батька, Дмітрія Волкова. Коли малюку було три місяці він разом із матір'ю емігрував до Сполучених Штатів Америки, де жили його бабуся та тітка. Володимир Олександрович Познер залишився в Європі, через що наступні п'ять років він не бачився з родиною. По прибуттю у нову країну Жеральдін та її малюк оселилися у Нью-Йорку. Мати малюка була вимушена забезпечувати не тільки себе та Володимира, а й хвору на рак матір. Після п'яти років перебування у Сполучених Штатах, восени 1939 року, після прибуття Володимира Олександровича до своєї сім'ї вони повернулися у Францію. Цю подорож Познери провели на відомому лайнері «Нормандія».[8]

1 вересня 1939 року нацистська Німеччина напала на Польську Республіку. Через кілька днів Франція та Велика Британія оголосили Третьому Рейху війну. З цього моменту почалася Друга світова війна. У Франції, де жили Познери, військових дій у той час майже не було через, так звану, Французьку кампанію, через що Франція стала окупованою територією. За півроку до цього на французько-німецькому фронті загинув лише один британський солдат. Батько Володимира служив добровольцем у французькій армії. І хоч він не був громадянином цієї країни, Володимир Олександрович мав паспорт Нансена, окрім того, від був переконаним комуністом і євреєм. Згодом, після демобілізації, Познер-старший записався до місцевого руху опору. Згодом сім'я вирішила переїхати до вільної зони Франції. Влітку 1940 року батьки відправили сина у місто Біарріц, де жила подруга сім'ї, Марґеріт. Восени того ж року сім'я переїхала до міста Марселя. На той час країна була поділена на дві зони: перша була окупована нацистами, а інша управлялася колабораціоністським урядом, що називався Режим Віші. Для того щоб переїхати у Марсель Володимиру Олександровичу довелося знайти підроблені документи. Згодом сім'я переїхала в Іспанію — спочатку у Борселону, потім у Мадрид, згодом у Лісабон, а звідти на кораблі «Сібоне» попливли в Америку.[8]

Повернувшись у Сполучені Штати, сім'я оселилася у Нью-Йорку на Блінкер стріт[en] у районі Гринвіч-Віллидж. Згодом вони переїхали на 48-му вулицю. Так, у Нью-Йорку, Володимир навчався у школі «City and Country[en]». 1945 року у родині Познерів народилася друга дитина — брат Володимира — Павло (рос. Павел). Після того, як у дванадцять років Володимир закінчив школу, його було відправлено у Вищої школи імені Пітера Сайвесанта[en]. Його батько на той час працював у дочірній компанії «Metro-Goldwyn-Mayer» — «Louis Incorporated». Там, у Нью-Йорку, юнак отримав свою першу роботу. Він працював рознощиком газет. У той же час погіршилися відносини між США та Союзом Радянських Соціалістичних Республік. Батька Володимира було звільнено з роботи, через те, що він ще залишався громадянином СРСР.[8]

У грудні 1948 року сім'я повернулася у післявоєнну Європу й поселилася у радянській зоні окупації Німеччини, у Берліні.[9]

У 1938 році Володимир Олександрович працював в європейській філії кінокомпанії «Metro-Goldwyn-Mayer». Тут Володимир Олександрович працював у відділі фотографії військового департаменту США. Після війни Познером зацікавилося ФБР, а у 1949 році він був вимушений виїхати з країни. Спочатку Познери хотіли повернутися до Франції, але їм відмовили у в'їзді, оскільки визнали Володимира Олександровича підривним елементом. Володимир Олександрович отримав посаду в компанії «Совекспортфільм». 15-річний Володимир Володимирович вчився у спеціальній школі для дітей німецьких політемігрантів-утікачів від Гітлера до СРСР, а після війни — для тих, що повернулися в радянську зону окупації, де закінчив восьмий і дев'ятий класи. У 1952 році сім'я переїхала до СРСР. У 1953 році Володимир вступив на біолого-ґрунтовий факультет МДУ ім. Ломоносова, який закінчив у 1958 році.

Кар'єра журналіста[ред.ред. код]

Володимир Познер (праворуч) у телевізійній програмі «Pozner & Donahue». 1990-ті роки

Після закінчення університету Володимир заробляв на життя науковими перекладами з англійської і на англійську. У 1959 р., через рік після закінчення університету, Познер влаштувався літературним секретарем до відомого поета Самуїла Яковича Маршака. У пресі почали з'являтися деякі його переклади прози і поезії. У жовтні 1961 влаштувався на роботу в Агентство друку «Новини», тісно пов'язане з КДБ, потім перейшов в Комітет з телебачення і радіомовлення (згодом Держтелерадіо СРСР) як коментатор головної редакції радіомовлення на США і Англію в програмі «Голос Москви». У 1967 році вступив до КПРС. До кінця 1985 щодня вів свою радіопередачу англійською мовою. Американські радіослухачі могли чути його в ток-шоу Рея Бріма (англ. Ray Briem) Лос-анджелеської радіостанції KABC 790 AM. Також він з'являвся в програмі Nightline на ABC-TV.

У 1980 році Познер виступав на підтримку арешту академіка Сахарова[10].

У 1991-1997 роках — співведучий на каналі CNBC (США) в програмі «Познер і Донахью».

Нині веде авторську програму «Познер» на «Першому каналі».

Телемости[ред.ред. код]

Найбільшу популярність у радянських і американських телеглядачів отримав як ведучий телемостів СРСР-США. У 1985 — разом з Філом Донахью ведучий телемоста Ленінград — Сієтл («A Citizens' Summit» «Зустріч у верхах пересічних громадян»), де обговорювалися такі питання як положення євреїв в СРСР та збитий у 1983 році південнокорейський пасажирський літак. У 1986 ведучий телемоста Ленінград — Бостон («Жінки говорять з жінками»). Це був дебют Познера на Радянському телебаченні. У 1986 Познер стає лауреатом премії союзу журналістів СРСР.

Після успіху телемостів Познер отримує посаду політичного оглядача і переходить на роботу на Центральне телебачення. У кінці 1980-х він вів програми «Недільний вечір з Володимиром Познером» (на Московському каналі), «Квадратура круга», «Америка Володимира Познера». Видається його переклад «Авторизованої біографії Біттлз» Хантера Девіса (англ. The Beatles. An Authorized Biography by Hunter Davies). За підсумками великого соціологічного дослідження за 1989 рік «Політичні оглядачі і коментатори інформаційних передач ЦТ в оцінках московської аудиторії» Володимир Познер був визнаний тележурналістом № 1. Проте, незважаючи на свою популярність, в 1991 році він покидає ЦТ.

Подальша кар'єра[ред.ред. код]

У 19901991 роках в США були видані дві книги Познера: автобіографічна «Parting With Illusions» і «Eyewitness: A Personal Account of the Unraveling of the Soviet Union» — про розпад СРСР. У 1991 році переїхав до США. На початку 90-х часто з'являвся в американському ефірі в «Phil Donahue Show». У лютому 1997 повернувся до Москви, де вів програми «Ми», «Людина в масці», а також радіопрограму «Давайте це обговоримо» на радіостанції «На семи пагорбах». У 1997 відкрив в Москві платну «Школу телевізійної майстерності» для молодих регіональних журналістів. Директором школи стала Катерина Орлова — друга дружина Владимира Познера. Для школи мером Москви було виділено будівлю у Воротниковському провулку, яку школа орендувала, згідно з розпорядженням мера, за спеціальною ставкою — 1 рубль за 1 квадратний метр на рік, тобто, фактично, безкоштовно. З 29 жовтня 2000 по 28 червня 2008 року Познер веде щотижневе суспільно-політичне ток-шоу «Часи» на «Першому каналі».

1999 року мер Москви безоплатно (строком на 49 років з правом викупу) виділив Владимиру Познеру земельну ділянку площею 0,2 га в центрі Москви за адресою Мала Дмитровка, володіння 20-24[11] під будівництво офісного центру, в частині якого повинна була розміститися його платна школа телевізійної майстерності. Під час будівництва офісного центру був знесений будинок 22 по Малій Дмитровці, що мав статус пам'ятника архітектури. У 2007 році на площі Курського вокзалу невідомі наклеїли на білборд з соціальною рекламою В. В. Познера «Я люблю Москву, якої майже більше немає: тиху, стару, із скрипом снігу під ногами» нецензурне нагадування телеведучому про те, що, на їх думку, реконструкція виділеної під «Школу телевізійної майстерності» будівлі привела до знищення пам'ятки архітектури: «П.діти не мішки ворочати, Володєнька. Будинок № 20 по Малій Дмитровці».

Володимир Познер разом зі своїм братом Павлом відкрив в Москві французький ресторан «Жеральдін», названий на честь матері братів Познерів.

4 листопада 2003 року Познер, пройшовши спеціальний тест і давши присягу прапору США, разом із своєю дружиною, Катериною Орловою, був удостоєний стати громадянином США.

16 листопада 2005 року Володимир Володимирович Познер отримав громадянство Франції. За французькими законами, «кожна дитина чоловічого роду, яка народилася у Франції від французької матері або французького батька є громадянином Франції й не може відмовитися від свого громадянства без особливого рішення Хранителя печаті держави».[8]

З листопада по грудень 2011 року вів на «Першому каналі» програму «Болеро».

8 квітня 2012 року відбулася прем'єра передачі «Парфьонов і Познер» на телеканалі «Дождь», де два журналісти обговорюють найяскравіші, на їх погляд, події у світі за минулий тиждень. 24 червня того ж року передача була закрита.

У лютому 2017 року став членом жюрі дев'ятого сезону шоу «Хвилина слави».

Ставлення до українців[ред.ред. код]

У березні 2012 року Володимиру Познеру в Києві вручали телевізійну премію «Людина року». Того ж дня в світ вийшло інтерв'ю для газети «Сегодня», де Познер сказав дослівно таке:

«Я дуже погано знаю Україну, я не жив у середовищі українців. Я тільки знаю — нехай це і не викличе великої любові до мене, — що в сталінських таборах було багато українців. Серед наглядачів. Чи говорить це про щось? Не знаю».
[12]

У травні 2017 року вийшло інтерв'ю на радіо «Свобода», де Познер сказав дослівно таке:

"...майже усі вертухаї в таборах були якраз українці - це встановлений факт."
[13]

Ставлення до Росії[ред.ред. код]

«У Росії мене тримає тільки моя робота. Я не російська людина, це не моя батьківщина, я тут не виріс, я не почуваю себе тут повністю удома — і від цього дуже страждаю. Я почуваю в Росії себе чужим. І якщо у мене немає роботи, я поїду туди, де почуваю себе удома. Швидше за все я поїду у Францію.»[14]

Ставлення до політики Володимира Путіна[ред.ред. код]

«Розпочну з політики внутрішньої. З чим я не згоден:

  • Обмеження і фільтри у виборах губернаторів і мерів.
  • Ухвалення закону про НКО і „іноземних агентів“.
  • Ухвалення закону Діми Яковлєва.
  • Прийняття пакету „законів Ярової“.
  • Практична цензура, здійснювана по відношенню до так званих федеральних телевізійних мереж.
  • Державне втручання (і контроль) в ЗМІ.
  • Безперечні обмеження в області демократії — свободи слова, свободи друку, прийняття всякого роду законів і підзаконних актів, які обмежують можливості людини говорити і діяти.
  • Контроль над судовою системою, зупинка в розвитку суду присяжних.
  • Практична відмова від глибоких структурних реформ в економіці, що привело до падіння реального рівня життя людей.
  • Положення, при якому одна людина вирішує усі питання.

Досить або привести ще? Міг би перерахувати і деякі речі, які стосуються зовнішньої політики, але, сподіваюся, поки вам вистачило.»[15]

Критика[ред.ред. код]

  • На думку публіциста Сергія Смирнова, Володимир Познер в телепередачі «Часи» спотворював історичні факти і використовував маніпулятивні технології[16].
  • У 2010-му році Володимиром Познером в інтерв'ю журналу «Cher Ami» було висловлено думку, що «одна з найбільших трагедій для Росії — прийняття православ'я» а також, що «Російська православна церква завдала колосальної шкоди Росії», крім того він порівняв РПЦ з Політбюро ЦК КПРС і засудив її за втручання в політику і освіту[17][18][19]. З критикою цього висловлювання виступив протодиякон Андрій Кураєв[20][21] і заслужений професор Московської духовної академії Олексій Осипов[22]. На думку журналіста Дмитра Соколова-Митрича, Познер ненавидить православ'я і поширює свої волелюбні принципи тільки на себе самого, відмовляючи в праві на них іншим людям[23]. А Федерація єврейських громад Росії заявила, що Познер поводився нетактовно, звинувативши православ'я і Російську церкву. У Федерації єврейських громад Росії відмітили, що «Познер продемонстрував, що його, як і багатьох людей, у тому числі в західних країнах, не турбує, чи зачіпають його слова інших, і не турбує той факт, що серед інтелігенції не прийнято ображати почуття вірян»[18][24]. У ефірі Російської служби новин Познер ще раз підтвердив і доповнив свої слова і прокоментував думку Федерації єврейських громад Росії[25].
  • Також з низки питань Володимира Познера критикували на каналі «Царград ТБ»[26][27][28][29][30][31][32].

Книги[ред.ред. код]

  • «Захід зблизька» (як один з перекладачів, видавництво Прогрес, 1982);
  • «Parting With Illusions» (Прощання з ілюзіями) (1990) ISBN 978-0-380-71349-3;
  • «Згадуючи війну (Remembering War): Радянсько-американський діалог» (М., « Новини», 1990; Oxford University Press, 1990). У співавторстві з Х. Кейсар ISBN 978-0-19-505126-1;
  • «Eyewitness: A Personal Account of the Unraveling of the Soviet Union» (Свідок) (1991) ISBN 978-0-679-41202-1, ISBN 0-679-41202-6;
  • «The Communist Manifesto». (June 1992) ISBN 0-553-21406-3;
  • Познер В., Кан Б., Ургант І. Одноповерхова Америка. — М. : Зебра-Е, 2008. — 480 с. — ISBN 978-5-94663-604-9.;
  • «Тур де Франс. Подорож по Франції з Іваном Ургантом» (М.: АСТ: Астрель, 2011, 304 с.) ISBN 978-5-17-071947-1, 978-5-271-32729-2;
  • «Прощання з ілюзіями» (АСТ, 2012, 480 с.) ISBN 978-5-271-41210-3.
  • «Їх Італія» (АСТ, 2013, 358 с.) ISBN 978-5-17-077169-1
  • «Познер про Познера» (АСТ, 2014, 416 с.) ISBN978-5-17-084029-8
  • «Протистояння» (АСТ, 2015, 350 с.) ISBN 978-5-17-089577-9

Телевізійні фільми[ред.ред. код]

Нагороди[ред.ред. код]

Родина та особисте життя[ред.ред. код]

Перша дружина (з 1957 року по 1967 рік) — Валентина Чемберджі.

Донька Катерина Володимирівна Чемберджі (р. 1960), у шлюбі за німцем, живе у Берліні з 1990 року, композитор і піаніст.

Онуки — Марія (1984), Микола (1995).

Друга дружина (1969—2005): Катерина Михайлівна Орлова (директор «Школи Познера»). Прийомний син Петро Орлов (1961). Онук — Георгій (1999).

Третя дружина (з 2008 року) — Надія Юріївна Соловйова (1955) (театральний, кінопродюсер і телепродюсер, засновник промоутерської і концертної компанії «Sav Entertainment»).

Примітки[ред.ред. код]

  1. http://www.goodreads.com/book/show/3040071-eyewitness
  2. Каріна Кокрелл. «Пропагандист нового типу». — «Каспаров.ру», 22.10.2016
  3. Munk Debates — The West vs. Russia
  4. Володимир Познер про минулі «Дебати Манка»
  5. It's time to bring Russia in from the cold: Rapprochement is in the West's best interests
  6. Про дебати в Лондоні, українців і іншу точку зору
  7. Познер В. В. Прощання з ілюзіями. — Москва : Астрель, 2012. — С. 20. — ISBN 978-5-271-40978-3. (рос.)
  8. а б в г д е Познер В. В. Прощання з ілюзіями. — Москва : Астрель, 2012. — 480 с. — ISBN 978-5-271-40978-3. (рос.)
  9. а б Біографія. Офіційний сайт Володимира Познера (ru). 
  10. RADIO MOSCOW'S NEW YORK ACCENT
  11. Документи Уряду Москви
  12. Інтерв'ю Познера
  13. Церква як загроза
  14. Телегерой нашого часу
  15. Володимир Познер про внутрішню політику Володимира Путіна
  16. Смирнов, 2005
  17. Тельпиз, 2013
  18. а б У Федерації єврейських громад Росії докоряють Познеру в неінтелігентності // Інтерфакс-релігія, 22.07.2010
  19. Познер вважає прийняття православ'я однієї з найбільших трагедій Росії // Інтерфакс-релігія, 22.07.2010
  20. Кураєв, 2010
  21. Кураєв «Зі своєї дзвіниці» (відео)
  22. Професор О. І. Осіпов про Познера — причина усіх бід Росії?
  23. Соколов-Митрич 2010
  24. У Федерації єврейських громад Росії докоряють Познеру в неінтелігентності // Федерація єврейських громад Росії, 26.07.2010
  25. Познер: «Православ'я — біда і трагедія Росії»
  26. Сергій Міхеєв про висловлювання Познера про релігію
  27. Провокація Познера
  28. Сергій Міхеєв про Познера і релігійні цінності
  29. Сергій Міхеєв про Познера і пропаганду наркотиків
  30. Біле слово: Не делікатесний атеїзм Познера
  31. Де був Бог, коли палали вогнища інквізиції? Відповідь Володимиру Познеру [В особистій якості]
  32. Юрій Крупнов про провокацію Познера і пенсійні бали
  33. Володимир Познер нагороджений у Франції Орденом Почесного легіону. Офіційний сайт Володимира Познера (ru). 

Посилання[ред.ред. код]

Література та джерела[ред.ред. код]