Ім'я по батькові

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з По батькові)
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Ім'я по батькові, або патронім (грец. πατρώνυμο; від πατήρ (род. відм. πατρός) — «батько» + όνυμα — «ім'я»), — вид антропоніма: назва або прізвище, що походить від предків по батьківській лінії. Традиція збережена насамперед у багатьох[яких?] пострадянських країнах.

В Україні з 1 січня 2021 року (на додачу до права зміни прізвища) можна самостійно змінити по батькові (взяти інше по батькові). Це право забезпечене статтею 149 Сімейного кодексу для всіх громадян(-ок) України віком понад 16 років (понад 14 років — за згодою піклувальника)[1]. Верховна Рада вдосконалила законодавство після прецеденту «Гарнага проти України» у Європейському суді та українському законодавстві, коли адвокат з Білої Церкви Наталія Гарнага виборювала право змінити ім'я по батькові 10 років (2004—2014), від районного суду до Європейського суду з прав людини, де справу розглядали 6 років[2].

Історія[ред. | ред. код]

Патронімічне іменування з'явилося на етапі розвитку суспільства, коли стало важливим вказувати належність до певного роду. Наприклад, у давніх греків родові імена були патронімічними, творилися суфіксом «-ід», причому багато родів виводили своє походження від богів і героїв — Геракліди («діти Геракла», «Геракловичі»), Діонісіди («діти Діоніса», «Діонісовичі»). Аналогічним було найменування і самих богів та героїв: «Зевс Кронід» («Кронів син»), «Ахіллес Пелеїд» («Пелеїв син»). Відомі й приклади вживання одних патронімів без особових імен, приміром в «Іліаді». Надалі деякі патроніми могли перетворюватися на особові імена: «Леонід» («Леонів син», «Левів син»), «Зінаїда» («Зевсова дочка»), «Іраїда» («дочка Гери»)[3].

У слов'янських народів[ред. | ред. код]

В українській мові[ред. | ред. код]

У східнослов'янських мовах чоловічі імена по батькові в називному відмінку мають суфікси -ович, -евич, рідше -ич, -іч, жіночі — -івн- (-ївн-). Суфікс форм чоловічого роду вважають похідним від праслов'янського присвійного суфікса *-itjь, де можна виділити перший елемент *-it- (деякі дослідники порівнюють другу його частину зі західнобалтійським суфіксом -it-, наявний у литовських прізвищах)[4] і вельми поширений присвійний суфікс *jь, який спричинив наступне пом'якшення давнього *t і перехід його в *č' > *č внаслідок слов'янської йотації. У південнослов'янських мовах східнослов'янському -ич відповідають -ič (серб. -ић/-ić, поширений у сербських прізвищах), у західнослов'янських -ic (ст.-пол. -ic, теперішній суфікс польських прізвищ -icz має, як вважають лінгвісти, східнослов'янське походження)[5][6]. Часто суфікс *-itjь вживали разом з іншим присвійним суфіксом *-ov-/-ev- (сучасні укр. ів, -їв, -ова, -ове), який самостійно досі широко вживають у російських, болгарських, деяких українських прізвищах, а також у жіночих формах чеських і словацьких прізвищ. При утворенні сучасних східнослов'янських імен по батькові, а також прізвищ в інших слов'янських мовах переважно використовують колишнє сполучення двох окремих суфіксів (від прасл. *-ov-itjь/-ev-itjь)[7].

Суфікс жіночих форм імен по батькові -івн- (прасл. -ovьn-) утворений також зі сполучення двох суфіксів: суфікса *-ov- (*-ev-) й суфікса прикметника *-ьn-, з доданням жіночого закінчення *-a (-івна).

У деяких випадках імена по батькові (а також прізвища на -ич) утворюються без форманта -ов- (Хомич, Ілліч, Караджич, Ярославна). Відсутність суфікса -ов- спостерігається в рідковживаному княжна[8] (прасл. *kъnęžьna < *kъnęgьna), утвореному від ранньо-прасл. *kъnęgъ за допомогою суфікса *ьn + a. Тепер більше поширена форма князівна[9], де -ів- походить від *-ov-.

У сучасній українській мові ім'я по батькові вживається в офіційних документах для кращої ідентифікації особи, тобто виконує роль середнього імені. Також його використовують разом із іменем як ввічливе звертання, наприклад: Петре Івановичу, Маріє Миколаївно.

Дискусія щодо вживання[ред. | ред. код]

Навколо того, чи є вживання імені по батькові питомо українським чи запозиченням з російської мови, точаться суперечки. Мовознавці Іван Огієнко та Петро Одарченко вважали, що така форма є давнім українським звичаєм, що походить з часів Київської Русі та Богдана Хмельницького, як, наприклад, Анна Ярославна, Петро Конашевич Сагайдачний.

Іван Огієнко писав: «Думка, ніби назви по батькові — це московський вплив, ця думка історично неправдива: кожний давній Літопис наш, писаний в нас ще до початку московського впливу на Україну, має сотні назов по батькові, а це виразно говорить, що звати по батькові — це наш давній український звичай. „Простий“ народ звичайно зве один одного тільки по йменні; але осіб поважних зве ще й по батькові, — і це не з якогось московського впливу, а виключно по власній традиції, що живе в нас уже над тисячу літ»[10].

Літератори ж Юрій Яновський, Микола Хвильовий та Микола Куліш, навпаки, вважали, що вживання по батькові не є традиційно українським[11].

Історія вживання[ред. | ред. код]

У Київській Русі власне ім'я перетворювали на родове зазвичай за допомогою суфікса «-ич»[12].

Пантелеймон Куліш у романі «Чорна рада» показує вживання імені по батькові в козацькі часи та його роль, розповідаючи вустами одного з персонажів про майбутнього гетьмана Івана Брюховецького:

«Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скілько його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть...

— Ну, що ж із сього? — ізнов-таки спитав понуро Шрам.

— А от що з сього. Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим.

— Іванця! — аж скрикнули всі у одно слово.

— Ні, вже його тепер ніхто не зове Іванцем, — додав божий чоловік,— тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький»[13].

У другій половині XVIII століття трилексемну формулу (ім'я, по батькові та прізвище) застосовували до духовенства (наприклад ієрей Матвій Петрович Колосовський) та значного військового товариства (наприклад бунчуковий товариш і бурмистер Павло Якович Руденко).[14] Як зазначав у 1818 році Олексій Павловський, на відміну від російської мови, у якій ім'я по батькові закінчувалося на «-вичь», в українській мові воно закінчувалося на «-енко» і часто було також прізвищем (наприклад Грице́нко, Хведоре́нко, Онопрі́єнко, Карпе́нко, Павле́нко), проте коли українці хотіли до когось звернутися з повагою, то зверталися на «-вич» (Григо́рієвич, Хве́дорович, Ону́хрієвич, Карпович, Па́влович)[15].

1926 року фольклорист Софія Терещенкова зафіксувала приклад ідентифікації жительки села Багачівка на Звенигородщині:

«Одна жінка… вона сама Андріївна, а заможом за Калеником…»[16].

Поряд з формами на «-ич», «-івна» серед простолюду колись широко побутували патроніми з суфіксами «-нко» (Східна Україна), «-ук», «-юк», «-ин», «-ів» (Західна). Подібні імена по батькові могли утворюватися не тільки від особового імені батька, але й від його прізвиська (пор. Юрій Хмельниченко, а також Остап Бульбенко у «Тарасі Бульбі», Петро Шраменко у «Чорній раді»). Вони дали початок більшості сучасних українських прізвищ.

Сучасність[ред. | ред. код]

В Україні найменування ім'я по батькові є елементом повного імені, яке вживають в офіційних документах. Утворюється за допомогою суфіксів «-ович», «-ич» («-їч») — для чоловіків, і «-івн-/ївн-» — для жінок (Опанас — Опанасович, Опанасівна, Віталій — Віталійович, Віталіївна). Кличний відмінок чоловічих імен по батькові має закінчення «-у», жіночих — «-о»[17].

У разі наявності офіційного подвійного особового імені (Богдан-Юрій) по батькові зазвичай утворюється від першого особового імені: Олена Богданівна, Олексій Богданович. Проте за бажанням батьків можлива реєстрація подвійної форми патроніма: Ірина Богдан-Юріївна, Олексій Богдан-Юрійович. У цьому разі перша частина імені по батькові не відмінюється: Олексія Богдан-Юрійовича, Ірини Богдан-Юріївни тощо[17].

У листопаді 2020 р. було внесено корективи до законодавства, якими дозволено змінювати ім'я по батькові з 14 років зі згоди законних представників або самостійно з 16. Закон набув чинності з 1 січня 2021 р.[18] До цього зміни можна було внести у випадку, якщо батько змінив ім'я або якщо відомості про нього як про батька дитини виключили з актового запису про народження[19].

В інших мовах[ред. | ред. код]

У російській[ред. | ред. код]

У Великому князівстві Московському XV століття іменами по батькові на -ич мали право офіційно називатися тільки князі і бояри, про що свідчать записи на початку Розрядної книги 1475—1598 рр. У Московській державі XVI—XVII ст. патроніми на -ович/-евич зазнали ще більшого обмеження, ставши привілеєм двох вищих верств служилої аристократії — бояр і окольничих, окрім того, з ними записувалися також думні дворяни і носії деяких двірських посад (казначеї, постільничі, оружничі, сокольничі). Царський уряд пильно охороняв цей привілей і в XVII ст. видав кілька указів, що регулювали право писатися з -чем[20].

Є свідчення, що Богдану Хмельницькому неодноразово робили з московських приказів зауваження, що він «непристойно величается», пишучи у своєму листуванні з Москвою своє ім'я по батькові із закінченням «-вич». Українські (малоросійські) прізвища («въ видѣ умаленія личности») змінювали на свій лад: у московських стовпових книгах наприкінці XVII ст. гетьмана Самойловича писали тільки як «Самойловъ», Мокрієвич — як «Мокріевъ», Домонтович — як «Домонтовъ», Міхневич — як «Михневъ» тощо[21].

За царювання Катерини ІІ був укладений список тих небагатьох осіб, прізвища яких в офіційних паперах слід було писати з «-ичъ» (а не «-овъ»). Коли постало питання, як же бути з іменами по батькові, розпорядження імператриці було таким: осіб перших п'яти класів писати повним ім'ям по батькові (з «-ичъ»); осіб від шостого до восьмого — ім'ям по батькові на «-овъ» («полуотчеством»), а решту — взагалі без імені по батькові, одним особовим ім'ям[22].

Суфікси -ович, -овна, -евич (-левич), -евна (-левна) в іменах по батькові селян в офіційних документах не використовували до 1917 року[23][20][24][25][26].

Глузливе прізвисько Ічко могли дати людині, яка величала інших на ім'я та ім'я по батькові або яка вимагала цього від інших стосовно себе[27].

У германських мовах[ред. | ред. код]

У Західній Європі імена по батькові колись вживали широко, пізніше збереглися лише у Скандинавії та Фінляндії: влучний приклад — ісландське ім'я, де ім'я батька із закінченнями «син» (ісл. son) та «дочка» (ісл. dóttir) виконують у сучасних ісландців роль прізвища.

У германських мовах патроніми найчастіше утворюються додаванням суфіксу -сон (в перекладі син).

Англійська[ред. | ред. код]

В англосаксів патроніми закінчувалися на «son» («син») — надалі перетворилися на патронімічні прізвища. Окрім того, серед норманських завойовників побутували патроніми з приставкою «fitz» (від старофр. «син», пор. фр. fils) — звідси ведуть походження такі англійські прізвища, як «Fitzgerald» («Фіцджеральд»), «Fitzhugh» («Фіцг'ю»), «Fitzroy» («Фіцрой», буквально — «син короля», таке прізвище міг отримати бастард)[28].

Нідерландська[ред. | ред. код]

У Нідерландах патроніми колись часто вживали замість прізвищ (як у теперішній Ісландії) або другого імені. Вони утворювалися з особового імені батька додаванням закінчень -zoon — для чоловіків, і -dochter — для жінок. Наприклад, повне ім'я Абеля Тасмана — «Абель Янсзон Тасман», тобто «Абель, Янів син Тасман», повне ім'я художника Рембрандта — «Рембрандт Гарменсзон ван Рейн», «Рембрандт, Герменів син ван Рейн». Кенау Сімонсдохтер Гасселаер означає «Кенау, Сімонова дочка Гасселаер». На письмі закінчення можуть скорочуватися до -sz. і -dr: наприклад, Jeroen Cornelisz (повністю Jeroen Corneliszoon) — «Єроен Корнеліусзон», або Dirck Jacobsz (повністю Dirck Jacobszoon) — «Дірк Якобсзон». Окрім того, існували закінчення -s, -se, -sen, які могли вживати як для чоловічих, так і для жіночих форм патронімів — вони являли собою форму родового (або присвійного) відмінка (аналогічно українським, російським та болгарським прізвищам з присвійними суфіксами -ів, -ин, -ов, -ін — вони теж є колишніми іменами по батькові).

Імена по батькові були звичайними в Голландських Сполучених Провінціях аж до французького вторгнення у 1795 році з наступною анексією в 1810. У той час, коли Нідерланди були французькою провінцією, у них впроваджували загальноімперську практику реєстрації фактів народження, смерті та шлюбу, тому жителям було приписано обов'язково посісти прізвища[29], і більшість з них зробили ними свої імена по батькові: найпоширеніші сучасні прізвища Янсен, Петерсен, Вілленсен — колишні патроніми (інші, наприклад, «Баккер», «Слахтер», «ван Дейк» — означають професію або місце проживання).

Ісландська[ред. | ред. код]

Див. також: Ісландське ім'я

Особливістю традиційних ісландських імен є вживання (крім власне імені) по батькові, і вкрай рідкісне вживання прізвищ. Більшість ісландців (а також іноземці, які отримали в останні роки ісландське громадянство) мають лише ім'я та по батькові/матері. Воно складається з імені батька в родовому відмінку і слів «син» (ісл. son) — для чоловіків та імені матері в родовому відмінку і слова «дочка» (ісл. dóttir) — для жінок.

Семітські мови[ред. | ред. код]

В арабській мові[ред. | ред. код]

У народів, які перебувають під впливом арабської мови та культури, для утворення патроніма використовують незмінна частка «ібн» (араб. بن‎, буквально — «син»), що ставиться перед ім'ям батька:

Цікаві факти[ред. | ред. код]

  • Анаграму англійського patronym являє собою термін aptronym, створений письменником Ф. П. Адамсом[en][30].
  • Російський письменник Л. В. Успенський у книжці «Слово о словах» наводить такий кумедний випадок: в одному з найсолідніших енциклопедичних словників Франції першої половини XX ст. можна було прочитати: «Ivan IV — tsar de la Russie, nommé „Bazilewitch“ pour sa cruauté…» («Іван IV — цар Росії, прозваний „Васильовичем“ за свою жорстокість…»)[31].
  • У тій же книзі Л. В. Успенський свідчить, що російський письменник польського походження О. І. Сенковський пропонував у російських перекладах «Іліади» та «Одіссеї» давньогрецькі патроніми з суфіксом -ίδης, «-ід» заміняти на імена по батькові з суфіксом «-ич», «-івн», а патроніми з суфіксом -ίων, «-іон» — на українські прізвища (патроніми за походженням) з суфіксом «-нко». Своє переконання він поясняв тим, що поеми Гомера створювалися не «високим», а простонародним стилем, тому для збереження загальної стилістики доречніше було перекладати не «Зевс Кронід», а «Зевс Кронич», не «Кроніон», а «Кроненко» — адже для давніх греків ці словосполучення звучали так само, як особове ім'я у сполученні з ім'ям по батькові у східних слов'ян[31].
  • Іван Котляревський в «Енеїді» аналогічним чином «українізував» патронім героя (Anchisides), назвавши його «Анхізенком» — від імені його батька Анхіса[32].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Прийнято Закон "Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо права фізичної особи на зміну по батькові". www.rada.gov.ua. Архів оригіналу за 5 жовтня 2021. Процитовано 5 жовтня 2021. 
  2. Українцям хочуть дозволити змінювати по батькові - Трибуна - Бровари (Новини ). Трибуна - Бровари (укр.). 2 лютого 2020. Архів оригіналу за 5 жовтня 2021. Процитовано 5 жовтня 2021. 
  3. Отчества. Архів оригіналу за 11 травня 2017. Процитовано 18 жовтня 2016. 
  4. А. П. Непокупный. Суффиксальное сочетание -av-ītjo- в западнобалтийских языках // Вaltistica XXIII (1). — 1987.
  5. Янкоўскі Ф., «Беларуская мова». — Мн.: «Вышэйшая школа», 1978. — С.300. (біл.)
  6. Шур В. В., «Беларускiя ўласныя iмёны: Беларуская антрапанiмiка i тапанiмiка». — Мiнск: Мастацкая літаратура, 1998. — 239 с. — ISBN 985-02-0164-9 (біл.)
  7. В. Б. Крысько. Заметки о древненовгородском диалекте. — Вопросы языкознания. — М. : Наука, 1994. — С. 38.
  8. Княжна // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
  9. Князівна // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
  10. Митрополит Іларіон. Наша літературна мова. Як писати й говорити по-літературному: Мовні нариси. — Вінніпег: Наша культура, 1958. — С. 249.
  11. М. Стельмахович «Український мовленнєвий етикет». Архів оригіналу за 26 квітня 2016. Процитовано 23 квітня 2016. 
  12. Е. П. Карнович. Родовые прозвания и титулы в России. М.: «Бимпа», 1991. (Репринт. перевид. з видання 1886 р.) — С. 31
  13. Куліш П. Чорна рада, хроніка 1663 року. — Санкт-Петербург: типография Александра Якобсона, 1857. — С. 198—199, 346.
  14. Ніна Король (27 червня 2016). Які імена та прізвища носили полтавці 200 років тому. «Коло». Архів оригіналу за 28 грудня 2017. Процитовано 28 грудня 2017. 
  15. Павловский А. Краткий малороссийский словарь // Грамматика малороссийского наречия или грамматическое показание существеннейших отличий, отдаливших малороссийское наречие от чистого российского языка, сопровождаемое разными по сему предмету замечаниями и сочинениями. — СПб. : в типографии В. Плавильщикова, 1818. — С. 24-78. (рос. дореф.)
  16. Кримський А. Звиногородщина: Шевченкова батьківщина з погляду етнографічного та діялектологічного. З географічною мапою та малюнками. – Київ: друкарня ВУАН, 1930. – Ч. 1. – Вип. 1. Побутово-фольклорні тексти. – С. 430.
  17. а б Правопис прізвищ, імен. Творення та правопис імен по батькові. Архів оригіналу за 14 жовтня 2016. Процитовано 18 жовтня 2016. 
  18. Українцям дозволили змінювати по батькові. Що це значить і коли запрацює. Архів оригіналу за 4 листопада 2020. Процитовано 22 листопада 2020. 
  19. В Україні дозволять змінювати по батькові з 14 років. РБК-Украина (рос.). Архів оригіналу за 3 червня 2020. Процитовано 3 червня 2020. 
  20. а б Унбегаун Б. Г. Отчества на -ич и их отношение к русским фамилиям / АН СССР. Ин-т славяноведения и балканистики. Отв. ред. Е. В. Чешко // Исследования по славянскому языкознанию. — М : Наука, 1971. — С. 280—286. — 500 с.
  21. Е. П. Карнович. Родовые прозвания и титулы в России. М.: «Бимпа», 1991. (Репринт. перевид. з видання 1886 р.) — С. 35
  22. Е. П. Карнович. Родовые прозвания и титулы в России. М.: «Бимпа», 1991. (Репринт. перевид. з видання 1886 р.) — С. 37
  23. Чичагов В. К. Из истории русских имён, отчеств и фамилий. — Учпедгиз, 1959. — С. 63, 64. Архівовано з джерела 28 вересня 2015
  24. Его же. Русские фамилии : Пер. с англ / Общ. ред. Б. А. Успенского. — М. : Прогресс, 1989. — С. 13—16. — ISBN 5-01-001045-3.
  25. Суслова А. В., Суперанская А. В. О русских именах. — Изд. 2-е, испр. и доп. — Л. : Лениздат, 1991. — С. 152—160. — ISBN 5-289-00807-1.
  26. Никонов В. А. Словарь русских фамилий / Сост. Е. Л. Крушельницкий. — М. : Школа-Пресс, 1993. — С. 206—215. — ISBN 5-88527-011-2.
  27. Мосин А. Г. Уральские фамилии: Материалы для словаря. Т.1: Фамилии жителей Камышловского уезда Пермской губернии (по данным исповедных росписей 1822 года). — Екатеринбург: издательство «Екатеринбург», 2000. — С. 146
  28. Another Name Question [Archive] - Straight Dope Message Board. Boards.straightdope.com. Архів оригіналу за 3 квітня 2012. Процитовано 23 квітня 2013. 
  29. Decreet van Naamsaanneming (Napoleon, 18 augustus 1811) (Dutch). Архів оригіналу за 12 вересня 2009. Процитовано 29 квітня 2009. 
  30. «aptronym». Encyclopædia Britannica (Encyclopædia Britannica Online вид.). Encyclopædia Britannica, Inc.. 2008. Архів оригіналу за 11 травня 2009. https://web.archive.org/web/20090511032659/http://www.britannica.com/EBchecked/topic/30911/aptronym. Процитовано 2008-07-19.  (англ.)
  31. а б Л. В. Успенский. «Слово о словах». Архів оригіналу за 20 квітня 2017. Процитовано 18 жовтня 2016. 
  32. І. П. Котляревський «Енеїда». Частина третя. Архів оригіналу за 22 серпня 2017. Процитовано 18 жовтня 2016. 

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]