Степанакерт

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Степанакерт[1]/Ханкенді[2]
вірм. Ստեփանակերտ[1]/
азерб. Xankəndi[2]
Герб
Вигляд на місто.
Вигляд на місто.
Основні дані

39°48′55″ пн. ш. 46°45′07″ сх. д. / 39.81528° пн. ш. 46.75194° сх. д. / 39.81528; 46.75194Координати: 39°48′55″ пн. ш. 46°45′07″ сх. д. / 39.81528° пн. ш. 46.75194° сх. д. / 39.81528; 46.75194

Країна Нагірно-Карабаська Республіка Нагірно-Карабаська Республіка (де-факто) / Азербайджан Азербайджан (де-юре)
Регіон Місто державного значення (НКР)  / Місто республіканського значення (Азербайджан)
Засноване 490-ті
Населення 52 860 (2011)[3]
Телефонний код 3 74 47 (9)
Міста-побратими Монтебелло (Каліфорнія, США)
Екс-ан-Прованс (Буш-дю-Рон, Франція) [4]
Міська влада
Мер міста Сурен Грігорян[5]

Commons-logo.svg Степанакерт/Ханкенді у Вікісховищі

Степанакерт/Ханкенді is located in Азербайджан
Степанакерт/Ханкенді
Степанакерт/
Ханкенді

Степанаке́рт (вірм. Ստեփանակերտ)[1]/Ханкенді́ [6] (азерб. Xankəndi)[2] — місто в Нагірному Карабасі, де-факто столиця і місто державного значення самопроголошеної Нагірно-Карабаської Республіки, де-юре місто республіканського значення Азербайджану.

В 1991 році влада Азербайджану прийняла рішення про повернення місту назви Ханкенді, яку місто носило до 1923 року, однак влада НКР і місцеві мешканці, як і влада сусідньої Вірменії, цього перейменувати не визнали і користуються назвою Степанакерт, за якою місто було відомо за радянських часів. Співголови Мінської групи ОБСЄ використовують паралельно дві назви: Степанакерт / Ханкенді[7].

Історія[ред.ред. код]

Історична назва поселення, що знаходилось на місці Степанакерта — Вараракн, через протікаючу через нього річку (поселення відоме з кінця V століття).[8][9][10] Це поселення входило в межі (з кінця IV по VIII ст .) вірменонаселеної[11] частини Кавказької Албанії, далі вірменського князівства Хачен (до XVI ст.) та вірменського мелікства Варанда (XVIXVIII ст.), що знаходилися під сюзеренітетом різних держав, які змінювали одна одну: Арабського халіфату, вірменських Багратидів, тюркської Сельджукської імперії, тюркської держави Атабеків Ельденізідів, монгольських Хулагуїдів, Імперії Тімуридів, тюркських держав Ак Коюнлу і Кара Коюнлу, династії шахів Ірану — Сефевідів. З середини XVIII століття було володінням Карабаського ханства, з 1822 року — під безпосередньою владою Російської імперії (Шушинський повіт Елісаветпольської губернії). Через свою приналежність карабаським ханам, село наприкінці XVIII століття отримало назву «Ханкенди» (за тюркською — «Ханське селище»).

У 1847 році в селі було 80 будинків вірменських та 52 будинки російських жителів, а також вірменська церква і кладовище.[12] Близько 1900 року Ханкенді мало населення 3 000 осіб, головним чином вірмен і росіян і 2-класне училище, там на постійних квартирах знаходився 1-й Сунженсько-Владикавказький Терського війська козачий полк.[13]

Після розпаду Російської імперії влада СРСР вирішила включити Нагірний Карабах у склад новоутвореної Азербайджанської РСР як Нагірно-Карабаську автономну область (спочатку називалося «Автономна область Нагірного Карабаху»), попри те, що за етнічним складом населення вірмени становили 89,1%, а тюрки — лише 10,0%.[14] 6 жовтня 1923 року поселення було перейменовано на Степанакерт, на честь Степана Шаумяна — одного з керівників Бакинської комуни.[12]

Перший проект з планування та облаштування міста було складено в 1926 році архітектором Олександром Таманяном, другий у 1938 році — архітектором Слоботяником, третій у 1968 році — архітектором Дадашяном. Усі проекти слідували системі, розробленій Таманяном.[8]

У місті було відкрито сільськогосподарський технікум, місто стало центром усієї промисловості області, насамперед шовкової та виноробної. У 1939 році в місті було 10 тис. жителів, у 1959 — 20 тис., у 1970 — 30 тис., у 1975 — 33 тис. До кінця радянської епохи там було побудовано цілий ряд фабрик і заводів, зокрема електротехнічний та асфальтобетонний комбінати. Функціонували сільськогосподарський технікум, педагогічний інститут, медичне та музичне училища, історико-краєзнавчий музей, драматичний театр. У 1960 році було збудовано ансамбль центральної площі Степанакерта з будівлею обкому (нині уряду НКР).[15] Ця площа (ім. Леніна) в 1988 році стала ареною практично безперервних мітингів.

Карабаський конфлікт[ред.ред. код]

26 листопада 1991 року Верховна Рада Азербайджанської РСР повернула місту історичну назву Ханкенді (азерб. Xankəndi)[16]. Влада Нагірного Карабаху залишила назву Степанакерт (вірм. Ստեփանակերտ).

Взимку 1991—1992 років місто піддавалося запеклим обстрілам з боку підконтрольної на той час азербайджанським силам Шуші (у тому числі з установок «Град»), але обстріли припинилися після переходу Шуші 9 травня 1992 року під контроль збройних сил НКР. 366-й механізований полк російської армії, розквартирований в Ханкеді був втягнутий в бої на стороні вірмен, оскільки постійно піддавався обстрілу з боку азербайджанців, особовий склад брав участь в Ходжалинській різні азербайджанців[17]. З 27 лютого по 7 березня 1992 року відбулась евакуація полку повітрям. 8-9 травня 1992 року два азербайджанські штурмові літаки Су-25 при підтримці вертольотів здійснили авіаудари по місту й передмістям, загинуло 30 людей, поранено 120[17]. 10 травня авіаудар по місту й аеродрому здійснили 4 азербайджанських вертольота. У серпні 1992 року азербайджанська авіація завдавала неодноразових авіаударів по місту.

Місто потерпало від неодноразових артобстрілів з околиць Агдаму до 24 липня 1993 року, коли вірменські війська, після масованого обстрілу з «Градів», зайняли останній і зруйнували його вщент[18][19]. Значні авіаудари по місту азербайджанські ВПС здійснили 24 березня і 23 квітня 1994 року[17]. Всього за період з 21 листопада 1991 по 12 травня 1994 року (підписання угоди про перемир'я) по Степанкерту було застосовано (за вірменськими даними) близько 21 тис. реактивних снарядів «Град», 2,7 тис. ракет «Алазань», 1,9 тис. артилерійських снарядів, 180 РБК, близько 100 500-кг фугасних бомб, включно з 8 авіабомб об'ємної детонації[17].

Сьогодення[ред.ред. код]

Сьогодні Степанакерт (Ханкенді) — столиця невизнаної Нагірно-Карабаської Республіки, в якій не було зареєстровано якихось серйозних збройних сутичок від моменту вступу у силу перемир'я з 12 травня 1994 року. У місті розташовані резиденція президента, парламент, уряд, міністерства, верховний суд та інші установи центральної влади республіки. Сьогодні місто повністю відновлено від руйнувань, заподіяних війною. Місто виглядає чисто та має всю необхідну інфраструктуру регіонального центру, зокрема вищі навчальні заклади, лікарні, готелі (у тому числі п'ятизірковий «Armenia»), школи, дитячі садочки, парки розваг, сучасний стадіон, банки, фешенебельні ресторани, розгалужені системи супермаркетів та інше. При в'їзді до Нагірно-Карабаської Республіки громадянам України (як і іншим громадянам СНД) віза не потрібна, але обов'язково треба отримати акредитаційну картку в МЗС НКР в Степанакерті (реєстрація безкоштовна). На виїзді з міста у аскеранському напрямі знаходиться символ Нагірного Карабаху — монумент «Ми — наші гори», побудований вірменським скульптором на честь того, що в Нагірному Карабасі була відносно найбільша кількість довгожителів в усьому СРСР. Монумент зображає бабусю і дідуся та в народі називається «Татік у папік» («Дід та баба»). У центрі міста розташовано пам'ятник безсмертя, встановлений в одному з центральних парків Степанакерта у пам'ять про воїнів, загиблих у Німецько-радянській війні.

Транспорт[ред.ред. код]

Автомобільний транспорт[ред.ред. код]

Місто з'єднують кілька якісних трас:

Міжміський автобусний рух є з Єреваном, Ванадзором, Сісіаном, Горісом та з більшістю населених пунктів та найпопулярніших визначних туристичних об'єктів НКР.

Авіаційний транспорт[ред.ред. код]

Єдиний у самопроголошеній республіці аеропорт мав здійснювати регулярні пасажирські рейси з жовтня 2010 року, після вдосконалення Степанакертського аеропорту, що знаходиться за 10 км на північний схід від столиці і поки що використовується лише для приватних, туристичних, дипломатичних рейсів, а також військово-повітряними силами НКР.

Залізничний транспорт[ред.ред. код]

Залізнична станція, так само як і аеропорт, припинила свою діяльність з початком вірмено-азербайджанського конфлікту 1987–1994 рр. На відміну від аеропорту, залізниці в Нагірному Карабасі не працюють і не відновлюються. При врегулюванні статусу Нагірного Карабаху може розпочатися будівництво залізниці до запланованої Вірменія — Іран, але наразі жодна компанія не готова вкладати такі кошти у хоч і мирну з 1994 року, але офіційно не визнану республіку.

Міський транспорт[ред.ред. код]

Найпопулярнішим видом транспорту, як і в інших містах Вірменії, є маршрутні таксі та автобуси, які коштують 70 драм (1,4 грн.). Місто має розгалужену систему маршрутних таксі та автобусів. Також завдяки своїй відносній дешевизні користується популярністю таксі. Інших видів транспорту нема.

Зв'язок[ред.ред. код]

Телефон[ред.ред. код]

З будь-якого стаціонарного телефону можна подзвонити в Україну та майже в будь-яку точку світу. Послуги мобільного зв'язку надає компанія Карабах-телеком, яка має договори про роумінг зі 140 іноземними компаніями, у тому числі і з МТС-Україна (UMC). Зона покриття охоплює всі найпопулярніші туристичні об'єкти й абсолютну більшість населених пунктів.

Пошта[ред.ред. код]

Послуги пошти надає компанія «Арцахпошта», з якої можна відправити листа з будь-якого міста чи великого села. Послуги пошти недорогі.

Інтернет[ред.ред. код]

У столиці є розгалужена система інтернет-клубів та інтернет-кафе, але більшість з них працюють від ранку до вечора, а знайти інтернет-клуб уночі може бути проблематично.

Видатні мешканці[ред.ред. код]

Фотогалерея[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в Згідно з юрисдикцією Нагірно-Карабаської Республіки
  2. а б в Згідно з юрисдикцією Азербайджану.
  3. Cities & towns of Azerbaijan — Population Statistics of Eastern Europe
  4. Karabakh’s Stepanakert and France’s Aix-en-Provence to become twin cities
  5. Мером столиці Нагірного Карабаху обраний Сурен Грігорян
  6. Економічна і соціальна географія країн світу. Навчальний посібник / За ред. Кузика С. П. — Л.: Світ, 2002. — 672 с. ISBN 966-603-178-7
  7. Мегтієв Р. Нагірний Карабах: історія, прочитана за джерелами. — К. : Вид. дім Дмитра Бураго, 2014. — С. 206
  8. а б Армянская советская энциклопедия. — Ереван, 1985. — том 11, стр. 124–125, ст. «Степанакерт»(рос.)
  9. Краткая Армянская энциклопедия в 4-х томах (вірм.). — Ереван: «Армянская энциклопедия», 2003. — том 4, стр. 508, ст. «Степанакерт»
  10. Армянские части занимают аскеранскую крепость и вновь теряют её, Сумгаит.инфо(рос.)
  11. Б. А. Рыбаков., Очерки истории СССР. Кризис рабовладельческой системы и зарождение системы феодализма на территории СССР III–IX вв. М., 1958, стр., сс. 303–313(рос.)
  12. а б Словарь топонимов Армении: Том4‎‎
  13. Цитович Г. А. Храмы армии и флота. Пятигорск, 1913, 520+40+XIV с. Кавказский военный округ.
  14. http://demoscope.ru/weekly/ssp/sng_nac_26.php?reg=2304 Всесоюзная перепись населения 1926 года. Национальный состав населения по регионам республик СССР. Автономная область Нагорного Карабаха.(рос.)
  15. http://slovari.yandex.ru/dict/bse/article/00074/65400.htm БСЭ(рос.)
  16. (рос.) Азербайджан — Армения: военные приготовления к переговорам — Коммерсантъ, за 2 грудня 1991 року.
  17. а б в г (рос.) Жирохов М. Авиация в Армяно-Азербайджанском конфликте — авіаційна енциклопедія «Уголок неба».
  18. (англ.) Azerbaijan: Seven years of conflict in Nagorno-Karabakh. — Human Rights Watch, 1994. ISBN 1-56432-142-8, 9781564321428
  19. (рос.) Резолюція 853 (1993) Ради Безпеки ООН 29 липня 1993 року.

Посилання[ред.ред. код]