Колонізація Африки

Колонізація Африки — процес європейської (раніше також азійської) колонізації африканського континенту.

Давня історія європейського контролю Африки

Римська провінція Африка близько 120 року

В античну епоху об'єктом колонізації з боку Європи і Малої Азії була Північна Африка.

Перші спроби європейців підпорядкувати собі африканські території датуються ще часами давньогрецької колонізації VII—V століть до н. е., коли численні грецькі колонії з'явилися на узбережжі Лівії та Єгипту. Завоювання Олександра Македонського поклали початок досить тривалого періоду еллінізації.

Місто Карфаген був заснований на території сучасного Тунісу фінікійцями і був однією з найважливіших держав Середземномор'я до IV століття до н. е. Після Третьої Пунічної війни він був завойований римлянами і став центром провінції Африка. У ранньому Середньовіччі на цій території було засновано королівство вандалів, а пізніше вона входила до складу Візантії.

Навали римських військ дозволили консолідувати під контролем римлян все північне узбережжя Африки. Незважаючи на велику господарську та архітектурну діяльність римлян, території піддалися слабкою романізації, мабуть, в силу надмірної посушливості і безперервної активності берберських племен, відтиснутих, але не підкорених римлянами.

Давньоєгипетська цивілізація також потрапляла під владу спочатку греків, а потім римлян.

Середні століття

В умовах занепаду імперії активізовані вандалами бербери остаточно зруйнували осередки європейської, а також і християнської цивілізації в Північній Африці напередодні вторгнення арабів, які принесли з собою іслам і відтіснили Візантійську імперію, все ще контролювала Єгипет. До початку VII століття діяльність ранньоєвропейських держав в Африці повністю припинилася, і навпаки, експансія арабів з Африки мала місце в багатьох регіонах Південної Європи.

Епоха корінного перелому настане лише в ході завершальних етапів Реконкісти, коли християнські лідери Піренейського півострова, перемігши в боротьбі з мусульманами, спрямували свої погляди на протилежний берег Гібралтару — в країни Магрибу — одного з головних вогнищ ісламської цивілізації. Атаки іспанських і португальських військ в XV—XVI століттях призвели до захоплення цілої низки опорних пунктів в Африці (Канарських островів, а також фортець Сеута, Мелілья, Оран, Туніс і багатьох інших). Італійські мореплавці з Венеції і Генуї також вели активну торгівлю з регіоном починаючи з XIII століття.

В кінці XV століття португальці фактично контролювали західне узбережжя Африки, де розгорнули активну работоргівлю. Слідом за ними в Африку кинулися і інші європейці: голландці, французи, англійці.

Ранній Новий час

З XVII століття арабська торгівля з Африкою на південь від Сахари привела до поступової колонізації Східної Африки, в районі Занзібару. І хоча в деяких містах Західної Африки з'явилися арабські квартали, вони не стали колоніями, а спроби Марокко підпорядкувати собі землі Сахеля завершилися невдало.

Ранні європейські експедиції були сконцентровані на колонізації незаселених островів, таких як Кабо-Верде і Сан-Томе, а також на підставі фортів на узбережжі в якості торговельних баз.

Гонитва за Африку

У другій половині XIX століття, особливо після Берлінської конференції, процес колонізації Африки придбав такий масштаб, що отримав назву «гонки за Африку»; практично весь континент (крім решти незалежними Ефіопії та Ліберії) до 1900 року був розділений між низкою європейських держав: Великою Британією, Францією, Німеччиною, Бельгією, Італією, свої старі колонії зберегли і кілька розширили Іспанія і Португалія.

В ході Першої світової війни Німеччина втратила (в основному вже в 1914 році) свої африканські колонії, які після війни перейшли під адміністрацію інших колоніальних держав за мандатами Ліги Націй.

Російська імперія ніколи не претендувала на колонізацію Африки, незважаючи на традиційно сильні позиції в Ефіопії, крім інциденту в Сагалло, що стався в 1889 році.