Нобелівські лауреати — вихідці з України

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Версія від 15:04, 5 грудня 2021, створена Andriy.vBot (обговорення | внесок) (виправлення дат)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Перевірена версія цієї сторінки, затверджена 5 грудня 2021, заснована на цій версії.

Згідно із заповітом Альфреда Нобеля премії присуджують видатним ученим світу за найважливіші відкриття у фізиці, хімії, фізіології та медицині, літературі. Пізніше до цих галузей додали економіку.

Серед лауреатів Нобелівської премії поки що немає українців за громадянством. Зокрема в зв'язку з тим що за останні 400 років Україна була колонією різних держав, як от Російської та Австро-Угорської імперій та Речі Посполитої, де не вітався, а, часто, і відкрито заборонявся розвиток української культури, науки та літератури.

Водночас серед всесвітньо відомих нобелівських лауреатів є вчені, письменники, діячі культури, які народилися, зростали чи жили і працювали в Україні [1] чи мали українське походження.

Лауреати

Народилися в Україні

На території сучасної України народилися шестеро майбутніх Нобелівських лауреатів. Ісидор Рабі, Семен Кузнець та Менахем Бегін народилися на українській етнічній території.

Ілля Ілліч Мечников (1845—1916) — мікробіолог, ембріолог, зоолог та імунолог україно-єврейсько-молдавського походження. Прізвище Мечников являє собою русифікований варіант українського прізвища Спадаренко (від староукраїнського «спадар» — меч), що носив його прадід. Народився у с. Іванівка-Панасівка Куп'янського повіту на Харківщині. Емігрував до Франції через переслідування імперської влади за українофільські настрої. 1908 року Іллі Мечникову разом із німецьким ученим Паулем Ерліхом було присуджено Нобелівську премію — «за праці з імунітету».

Ісидор Рабі (1898—1988) — американський вчений-фізик, що народився на Лемківщині, у місті Риманеві (тепер — Польща). Одержав Нобелівську премію 1944 року «за резонансний метод вимірювання магнітних властивостей атомних ядер»[2].

Зельман Абрахам Ваксман (1888—1973) — американський вчений, вихідець із с. Нова Прилука Липовецького повіту Київської губернії (тепер Вінницька область). Нобелівська премія 1952 року в галузі фізіології та медицини — «за відкриття стрептоміцину — першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу».

Шмуель Йосиф Халеві Аґнон (справжнє прізвище Чачкес) (1888—1970) — народився у місті Бучачі на Тернопільщині, у заможній і освіченій єврейській родині. За два найвідоміші романи — «Весільний балдахін» і «Нічний гість» — 1966 року йому було присуджено Нобелівську премію в галузі літератури (разом із Неллі Закс) — «за глибоко оригінальну й майстерну прозу за мотивами життя єврейського народу».

Семен Кузнець (1901—1985) — виходець із Пінська, що до 1922 року входив до складу України. За національністю навпіл українець. Навчався у Харкові. 1971 року «за емпірично обґрунтоване тлумачення економічного зростання, яке привело до нового, глибшого розуміння як економічної та соціальної структур, так і процесу розвитку» Саймону Кузнецю було присуджено Нобелівську премію з економіки.

Менахем Вульфович Бегін (1913—1992) — 7-й прем'єр-міністр Ізраїлю (від червня 1977 до 1983), лауреат Нобелівської премії миру 1978. Народився в сім'ї секретаря єврейської громади у Бересті (українська етнічна територія, нині на території Білорусі).

Роалд Гоффман (* 1937) — народився в Золочеві в родині випускника Львівської політехніки інженера Гілеля та вчительки Клари Сафран. Лауреат Нобелівської премії 1981 року «за розробку теорії протікання хімічних реакцій», що значно розширює можливості для планування хімічних експериментів. Саме йому належать слова «Україно, обітована земле мого серця!»

Георгій Харпак (Жорж Шарпак) (1924—2010) — французький фізик, родом із Дубровиці на Рівненщині (народився в єврейській родині). Його вважають одним із найталановитіших учених-експериментаторів. Лауреат Нобелівської премії з фізики 1992 року за «винахід та вдосконалення детекторів частинок, особливо багатопровідної пропорційної камери».

Світлана Алексієвич (* 1948) — білоруська російськомовна письменниця, народилась у Станіславі (нині Івано-Франківськ) в сім'ї білоруса та українки. Лауреатка Нобелівської премії з літератури 2015 року «за поліфонічні тексти, що є монументом страждання і хоробрості в наш час».

Вчилися чи працювали в Україні

Ігор Тамм (1895—1971) — дитинство і юність пройшли у Єлисаветграді (зараз — Кропивницький), де вчений закінчив гімназію; викладав у Одеському політехнічному університеті та у Таврійському університеті, у якому також навчався. Отримав Нобелівську премію в галузі фізики 1958 року разом із Іллею Франком та Павлом Черенковим «за відкриття і тлумачення ефекту Вавілова — Черенкова».

Лев Ландау (1908—1968) — викладав та проводив наукові дослідження у Українському фізико-технічному інституті , Харківському університеті та Харківському політехнічному інституті де зробив низку відкриттів у галузі фізики. Отримав Нобелівську премію 1962 року «за піонерські теорії конденсованих середовищ, особливо теорії рідкого гелію».

Іван Бунін (1870—1953) — жив і одружився вперше в Одесі, жив у Полтаві. Разом більше 14 років Бунін прожив безпосередньо на території сучасної України. Значну частину життя письменник провів на українських етнічних землях північної Слобожанщини (дитячі роки - у родинному маєтку в м. Богучарі Воронезької губернії). Відчував безперервний зв'язок з Україною та її мешканцями, про що зазначав неодноразово. Володів українською мовою. Перекладав твори з інших мов, зокрема з української. Премія 1933 року з літератури «За строгу майстерність, із якою він розвиває традиції російської класичної прози».

Номінанти

Народилися в Україні

Декількох українців та вихідців з України було номіновано на здобуття Нобелівської премії, але з різних причин нагороду вони не одержали[3][4]. Процес відбору кандидатур має кілька стадій, але оскільки інформацію про вибір лауреатів відкривають лише через 50 років після нагородження, то на разі неможливо точно встановити, яка з поданих кандидатур реально претендувала на Нобелівську премію.

  • Михайло Тишкевич (1910, 1911, 1927). Був номінованим на Нобелівську премію миру як засновник та президент київського Товариства прихильників миру[5] Номінаторами його виступили С.Сірчинський, Андрій Богуцький (член Державної ради) та Герхард Бонкал (член парламенту Франції)[2].
  • Ісмаїл Гаспринський (1910) — кримськотатарський культурний діяч, що все життя займався в Криму літературно-просвітницькою діяльністю. 1910 року авторитетна група вчених Франції висунула кандидатуру Ісмаїла Гаспринського на здобуття Нобелівської премії. Їх підтримали відомі письменники з країн мусульманського Сходу.
  • Максим Ковалевський (1912). Його кандидатуру запропонували члени Російської міжпарламентської групи — за громадсько-політичну діяльність, спрямовану на затвердження ідеалів демократії в Росії.[2].
  • Іван Франко (1916). Його кандидатуру як «великого Провідника свого народу, міжнародного генія», «справді найвизначнішого письменника сучасної Європи» висунув 26 листопада 1915 р. професор, доктор філософії з Відня Йосип Застирець. Кандидатуру І.Франка підтримав шведський історик Гаральд Єрне (Уппсальський університет), на той час голова Нобелівського комітету. Дослідники називають дві причини, через які Франко так і не удостоївся цієї премії. Перша — це те, що лист від Застиреця прийшов надто пізно, коли список претендентів уже був затверджений. Друга причина — смерть Франка 1916 року. Однак кандидатуру розглядали і на заключному етапі проти І. Франка та чеського поета Отокара Бжезіни виступив той же Гаральд Єрне [6].
  • Освальд Бальцер (1926). Кандидатуру польського професора права, уродженця Ходорова, на Нобелівську премію миру подав факультет права Львівського університету (ініціатор — професор П.Домбковський)[2].
  • Іван Багряний (1963). Акцію за надання Нобелівської премії письменникові розпочала філія Об'єднання демократичної української молоді (ОДУМ) в Чикаґо, але письменник невдовзі помер[7]
  • Павло Тичина, Іван Драч, Ліна Костенко (1967)[8][9] та Микола Бажан (1970). Кандидатури цих письменників запропонував Омелян Пріцак, широко відомий у світі український вчений-славіст і тюрколог. Бажан, подякувавши Шведській академії літератури за увагу до його особи та творчості, в надісланому листі висловив сумніви в реальності та своєчасності висунення його кандидатури.
  • Улас Самчук (1980). Після того, як у світ вийшов роман-трилогія «Волинь», кандидатуру Самчука на здобуття Нобелівської премії з літератури висунув російськомовний журнал «Современник» (Торонто). Подати кандидатуру встигли, але для її затвердження не вистачило рекомендації нобелівського лауреата, що у Стокгольмі було одним із визначальних факторів.
  • Василь Стус (1985). Кандидатуру поета висунув нобелівський лауреат Генріх Белль. Того ж року Стус згинув у таборі для політв'язнів, тому його кандидатуру не було розглянуто[10].
  • Олесь Гончар (1991). Заходи щодо його висунення розпочала українська діаспора, після того, як у 1989 році з'явилося нове видання «Собору» англійською мовою.
  • Віктор Ющенко (2005). Кандидатуру Президента України разом із президентом Грузії Михайлом Саакашвілі подали двоє впливових тоді американських сенаторів — Джон Маккейн та Гілларі Клінтон. У їхньому спільному листі до Нобелівського комітету йшлося, що Ющенко та Саакашвілі «завоювали підтримку народу, відстоюючи демократію, свободу і громадянські права». На відміну від інших українських номінантів, Ющенко претендував на Нобелівську премію миру, а не літератури.
  • Мустафа Джемілєв (2014). Низка громадських організацій Татарстану (серед них Рада старійшин, Татарський громадський центр та Меджліс татарського народу) висунули лідера кримських татар Мустафу Джемілєва на здобуття Нобелівської премії миру. Вони наголосили, що завдяки Джемілєву «кримські татари стали інтегрованою частиною українського суспільства» і «беруть активну участь у державно-політичному будівництві сучасної України». Крім того Джемілєв є активним учасником врегулювання Кримської кризи.[14]
  • Петро Порошенко (2015). Був висунутий спікером Володимиром Гройсманом на здобуття Нобелівської премії миру[15]. 28 січня 2017 року з'явилася інформація про намагання російських спецслужб завадити присудженню премії Президенту України.[16]

Вчилися чи працювали в Україні

Примітки

  1. ↑ І. Чекман. «Україно, обітована земле мого серця!». Нобелівські лауреати — вихідці з України.— Вісн. НАН України, 2006, № 10.— С. 44
  2. ↑ а б в г Премія Нобеля — виноград, якого так хотілося лисиці
  3. ↑ Анастасія Кладова. Нобеліати родом з України // Дзеркало тижня, № 38 (818), 16.10.2010[недоступне посилання з червня 2019]
  4. ↑ Уляна Либа. Нобелівська премія тікає від України // Українське Слово. Архів оригіналу за 19 жовтня 2011. Процитовано 16 січня 2012.
  5. ↑ Проект «Українці у світі». Архів оригіналу за 9 серпня 2016. Процитовано 7 лютого 2012.
  6. ↑ Ярослав Грицак. Без Франка в голові.— Gazeta.ua. Неділя, 02 липня 2017 15:30
  7. ↑ Іван Багряний — письменник і громадянин. Архів оригіналу за 17 лютого 2013. Процитовано 16 січня 2012.
  8. ↑ [1]
  9. ↑ [2]
  10. ↑ Стус і Нобель. Демістифікація міфу
  11. ↑ Мустафа Джемілєв — кандидат на Нобелівську премію миру
  12. ↑ Бориса Олійника висунули на Нобелівську премію
  13. ↑ Депутат: зробимо все можливе, щоб Нобелівська премія дісталася Тимошенко
  14. ↑ Джемілєва висунули на здобуття Нобелівської премії миру
  15. ↑ Гройсман написав листа про висунення Порошенка на Нобелівську премію
  16. ↑ У Норвегії заявили про спецоперацію РФ, аби Порошенко не отримав Нобелівську премію миру
  17. ↑ Ігоря Калинця висунули на Нобелівську премію

Джерела та література

Посилання

Див. також

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Нобелівські_лауреати_—_вихідці_з_України&oldid=33963514