Перейти до вмісту

Хронологія утисків української мови

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Лінгвоцид української мови — цілеспрямовані заборони та утиски української мови з метою її викорінення в Україні та поза її межами під владами Речі Посполитої, Імперії Габсбургів, Російської імперії[1][2], Румунського королівства, Другої Польської Республіки, СРСР[3] та російської військової окупації у першій половині XXI століття.[4]

Хронологія

[ред. | ред. код]

XVII століття

[ред. | ред. код]

XVIII століття

[ред. | ред. код]

Упродовж XVIII століття було ухвалено низку актів, що запроваджували обов'язкове цензурування всіх українських книжок у Москві. Зокрема, Петро I розпорядився скоротити набір до Києво-Могилянської академії з 2000 до 161 особи, а найкращим випускникам наказували в обов'язковому порядку виїжджати з Києва до Москви[9].

У XVIII столітті російська влада посилила контроль над українським книгодрукуванням, освітою та церковною практикою, що звужувало сферу вживання української мови. У дослідницькій літературі цю політику також розглядають у зв'язку з залученням вихідців з України до культурного й церковного життя Московії та Російської імперії. Наприкінці XVII — початку XVIII століть серед перших були Інокентій Ґізель, Йоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Димитрій Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії[9].

«Петро І» та «Сенатський указ 1720 р.» Перформанс проти русифікації, 2015 р.[17][18]
  • 1720 — сенатський указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою[19][20][15] і вилучення українських текстів з церковних книг[6][21][22]. Дозволявся лише передрук давніх видань, які не мали відрізнятися мовою і навіть наголосами від російської[23]. Під час видання релігійної літератури її текст мали звіряти з російськими відповідниками, щоб «ніякої різниці й окремого наріччя в них не було»[24][25][26].
  • 1721 — запроваджено мовну цензуру — приведення книг будь-яких українських видань у відповідність до російських видань[3][23].
  • 1729 – наказ Петра ІІ переписати з української мови на російську мову всі державні постанови і розпорядження[27][8][13].
«Анна Іванівна» та її «грамота 1731 року» під час перформансу проти русифікації, 2015 р.[17][18]
Зображення Катерини ІІ та її інструкції «Про обрусіння Малоросії (1764)». Акція проти русифікації, 2015[17][18]
  • 1764 — ліквідація в Україні гетьманського правління[13] та секретна інструкція Катерини II новопризначенному генерал-прокурору Сенату князеві Олександру Вяземському про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини[29][30]. Для цього рекомендувалося заохочувати незгоди між гетьманом і полковниками, мати серед них донощиків; Катерина II, виступала «визволителькою» української людності від гніту тамтешніх «маленьких тиранов»[19].
  • 1765 — в Києво-Могилянській академії запровадили викладання російською мовою, а єпархіальне керівництво контролювало, щоб у церквах церковнослов'янські тексти читали з дотриманням російської, а не української вимови[24].
  • 1769 — Синод РПЦ видав розпорядження про заборону друку та використання букварів[8][13] українською мовою[19][24][25], а також про вилучення наявних примірників із обігу[22][31].
  • 1775 — після ліквідації Запорізької Січі було закрито українські школи при полкових козацьких канцеляріях[22][8][13].
  • 1784 — наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою, позбавивши український народ власної книги, циркуляром заборонив викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії та ввів обов'язкову російську мову в усіх училищах імперії[6].
  • 1785—1800 — і пізніше, накази про обов'язкове виправлення мови опублікованих в Україні книг за російськими зразками надходили в різних редакціях[3].
  • 1786 — у Києво-Могилянській академії єдиною мовою викладання визнано російську мову[3].
  • 1787—1789 — з ініціативи та участі Катерини II у Петербурзі видано «Порівняль­ний словник усіх мов», у якому українська мова позначена як «малороссийское наріччя», охарактеризоване як різновид російської, «на польський зразок застосоване»[32].
  • 1789 – розпорядження Едукаційної комісії Сейму Речі Посполитої про закриття всіх українських шкіл[20][24][22][8].

XIX століття

[ред. | ред. код]
«Петро Валуєв» та його «циркуляр» біля Адміністрації Президента України, зображені учасниками перформансу проти русифікації, 2015 р.[18]
  • 1863 — Валуєвський циркуляр про заборону давати цензурний дозвіл на друкування українською мовою духовної, наукової та освітньої літератури[42]: «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і не може бути»[43][6][19][8]. У результаті дії цього документа було припинено друк книжок українською мовою та закрито українські недільні школи[6].
  • 1864 — після прийняття Статуту, навчальний процес у початкових народних училищах здійснювався російською мовою[44][8].
  • 1869 — запровадження польської мови як офіційної мови освіти й адміністрації Королівства Галичини та Володимирії[40][8].
  • 1870 — міністр народної освіти Російської імперії Д. Толстой у межах політики щодо «інородців» проголосив, що кінцевою метою їхньої освіти має бути «обрусіння і злиття з російським народом»[45][46][47][8].
  • 1876 — Емський указ Олександра ІІ (цей документ ще називають «указом Юзефовича»)[48] увів додаткові обмеження на публічне вживання української мови[24], зокрема про заборону друкування та ввозу з-за кордону будь-якої україномовної літератури[49], а також про заборону українських сценічних вистав і друкування українських текстів під нотами[6], тобто народних пісень[50]. Указ забороняв публікувати не лише оригінальні твори українською мовою, а й українські переклади з будь-яких мов, у тому числі й російської[19]. Видано циркуляр про вилучення українськомовних видань із бібліотек початкових і середніх шкіл[51]. Вперше оприлюднено у книжці Савченко Ф., «Заборона українства», 1876 року. Емський указ залишався чинним протягом 30 років і фактично втратив силу лише після 1905 року, коли в Російській імперії затвердили нові правила книгодрукування. Проте його офіційного скасування так і не відбулося[25]. Навіть після того, як науковці Імператорської академії наук Російській імперії (Ф. Корш, П. Фортунатов, О. Шахматов та інші підготували доповідну записку «Объ отмѣнѣ стѣсненій малорусскаго пѣчатнаго слова» (1905)[52][53] із засудженням обмежень, царський уряд заявив, що їх скасування є передчасним[6].
  • 1881 — заборона вшанування Т. Г. Шевченко[54][55] і викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою[24]
  • 1883 — київський генерал-губернатор Дрентельн заборонив театральні вистави українською мовою на підлеглих йому територіях — у Київській, Полтавській, Волинській і Чернігівській губерніях та на Поділлі[6][13].
  • 1884 — заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх малоросійських губерніях[6][8].
  • 1888 — указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами[6][8][13].
  • 1892 — заборона перекладати книжки з російської мови українською[56][8].
  • 1895 — заборона Головного управління Російської імперії в справах друку видавати українські книжки для дітей[51][8].

Наприкінці XIX ст. російська цензура забороняла або витісняла в друці й публічному вжитку слова «козак», «козацький», «Запорізька Січ», «Україна», «український»[6].

XX століття

[ред. | ред. код]
  • 1903 — на відкритті пам'ятника І. Котляревському у Полтаві заборонено промови українською мовою[57][58][59].
  • 1908 — чотирма роками пізніше після визнання Російською академією наук української мови мовою[8], Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії[60].
  • 1910 — циркуляром голови Ради міністрів П. Столипіна губернаторам було наказано припинити реєстрацію «інородницьких», зокрема українських та єврейських[13], національних і культурно-просвітницьких товариств як таких, що нібито загрожують громадському порядку й державній безпеці імперії[61]. Заборонені українські видавництва й читання лекцій українською мовою[6].
  • 1911 — постанова VII дворянського з'їзду у Москві про виключно російськомовну освіту й недопущення уживання інших мов у школах Російської імперії[60][8].
  • 1914 — заборона відзначати 100-річчя Тараса Шевченка[62][63]; указ Миколи ІІ про скасування української преси[6][8], фактично ця заборона поширювалася на друк будь-яких текстів українською мовою. Того ж року було знищено бібліотеку НТШ[6].
  • 1914—1915 — російська окупаційна адміністрація в Галичині закрила українські видання й школи, замінюючи їх російськими[64][19]. Водночас подібних заборон не запроваджували щодо німецьких, польських і єврейських освітніх та друкованих установ[24].
  • 1918 — червоногвардійські загони Муравйова захопили Харків, Полтаву, Київ та інші міста. У Полтаві, за спогадами М. Полетики, містом їздив броньовик із написом «Смерть українцям!», зі стін зривали портрети Шевченка й топтали їх ногами, а українська мова на вулицях стала небезпечною для її носіїв[65].
  • 1919 — денікінський режим і наближена до нього преса заперечували українську державність, обстоюючи «єдину і неділиму Росію»; українські видання переслідувалися[66][67].
  • 1919—1920 — утвердження радянської влади, що призвело до відновлення панівного статусу російської мови та зміцнення позицій російського етносу в суспільно-політичному житті України[25].
  • 1922 — проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У «теорії» боротьби в Україні двох культур — міської (московитської) та селянської (української), в якій перемогти повинна перша[68][69].
  • 1924 — польське законодавство ухвалило закон, який обмежував уживання української мови в адміністрації, судочинстві та школах на західноукраїнських землях[24], що перебували під владою Польської республіки[6].
  • 1924 — в Румунському королівстві українцям було заборонено отримувати шкільну освіту українською мовою[6], тепер діти мали здобувати освіту тільки в румунських школах[20][15]. Румунська влада послідовно проводила політику румунізації українського шкільництва; до 1927 року на Буковині не залишилося жодної початкової школи з українською мовою навчання[70].
  • 1925 — остаточне закриття українського «таємного» університету у Львові[71].
  • 1926 — уряд Румунії заборонив уживання української мови в адміністративних установах, судах і церкві[24].
  • 1926 — лист Сталіна «Товаришу Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» з санкцією на боротьбу проти «національного ухилу», початок переслідування діячів «українізації»[68].
  • 1927 — ухвалення ЦК КП(б)У постанови від 19 квітня, якою за російською мовою закріплювалося «особливе значення»[25].
  • 1930 — проведення польським санаційним урядом позазаконно адміністративно-репресивної акції «пацифікації» у Галичині проти українського населення, що завдало удару по українському громадському й культурно-освітньому життю та осередкам Просвіти[72][73].
  • 1930 — закриття Інституту української наукової мови ВУАН та початок уніфікації української термінології відповідно до російськомовних термінів[20].
  • 1932—1933 — сталінський режим згорнув політику українізації: 1932 року її було припинено за межами УСРР, а в самій УСРР українську мовно-культурну політику поставлено під жорсткий партійний контроль і боротьбу з «націоналістичними ухилами»[74][75][76].
  • 1932—1933 — масштаб і спрямованість цієї боротьби з українською мовою наочно демонструють промовисті назви офіційних документів та пропагандистських публікацій початку 1930-х років: «Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті»; «Націоналістична небезпека на мовному фронті і боротьба проти неї»; «Націоналістичні перекручення в питаннях словотвору»; «Проти націоналізму в математичній термінології»; «Ліквідувати націоналістичне шкідництво в радянській фізичній термінології»; «Викорінити націоналізм у виробничій термінології»; «Добити ворога». Ці заклики лунали саме в час найвищої хвилі Голодомору 1932—1933 років[19]. Комісія Народного комісаріату освіти УСРР вимагала перебудувати подальший розвиток української термінології та словникової діяльності на марксистсько-ленінській основі й засудити практику творення питомих українських відповідників замість інтернаціональних або наближених до російських форм[77].
  • 1933 — розгортання сталінських репресій проти української літератури стало одним із рубежів нищення покоління «Розстріляного відродження», що завдало тяжкого удару по розвитку української літературної мови[78][76][79]. Посилася політика русифікації українського населення за межами УСРР[25].
  • 1933 — запровадження нової редакції українського правопису, що містила 126 змін фонетичного, графічного, лексичного та граматичного характеру, спрямованих на штучне зближення української мови з російською шляхом уніфікації норм правопису згідно з російськими орфографічними стандартами[20]. У новій редакції «Українського правопису» з ідеологічних міркувань була силоміць вилучена літера «Ґ»[80][81]. У ході боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» оголосили, що Український правопис 1928 року був скерований на нібито штучний відрив української мови від російської. Норми правопису переглянули (він діяв до 18 листопада 1933 року), наблизили їх до російської мови (цей процес зафіксували у правописах 1945 та 1969 років)[82].
  • 1933 — скасування в Румунському королівстві міністерського розпорядження від 31 грудня 1929 року, яке дозволяло викладання української мови як предмета в школах із більшістю українських учнів[76][83].
  • 1934 — спеціальне розпорядження міністерства виховання Королівства Румунія про звільнення з роботи «за вороже ставлення до держави і румунського народу» 24 українських вчителів, які вимагали повернення до школи української мови[76][84].
  • 1937 — початок польської програми «ревіндикації» зі знищенням українських культурних осередків на Холмщині й Волині, зокрема церкви, на території Другої польської республіки[85].
«Сталін» та імітація постанови «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік й областей» біля Адміністрації Президента України. Перформанс проти русифікації та з вимогою законодавчого захисту української мови, що був проведений рухом Відсіч у День української писемності та мови 2015 року[17][18]
  • 1938 — ухвалено постанову РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей» та відповідну постанову РНК УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов'язкове вивчення російської мови в неросійських школах України»[86][76][87]. У середніх спеціальних і вищих навчальних закладах почали згортати викладання українською мовою. Вивчення української мови припинили в усіх закладах вищої освіти, за винятком українських відділів філологічних факультетів університетів і педагогічних інститутів. Одночасно звужувалося використання української мови в діловодстві та науковій сфері[88].
  • 1938 — проведення польським урядом силами війська Полонізаційно-відновної акції. Апогею полонізаційно-ревіндикаційної акції польської влади на Холмщині й Підляшші супроводжували руйнування православних храмів і тиск на православне духовенство з вимогою вести проповіді та викладати Закон Божий польською мовою[85][89].
  • 1947 — операція «Вісла»; розселення частини українців з етнічних українських земель Бойківщини, Лемківщини, Надсяння, Підляшшя, Холмщини «урозсип» між поляками у Західній Польщі[24] для прискорення їхнього ополячення[90]. Це перешкоджало створенню українських освітніх і культурних установ та звужувало можливості спілкування рідною мовою поза родинним середовищем.[24].
  • 1958—1959 — союзна та республіканська шкільна реформа закріпила право батьків обирати мову навчання дітей, що в умовах привілейованого становища російської мови посилило русифікацію освіти в УРСР[91][19][77][92].
  • 1959 — в Україні почали утверджуватися українсько-російська двомовність і мовна політика, що в межах концепції «нової історичної спільноти — радянського народу» фактично орієнтувала суспільство на перехід до російської мови повсякденного спілкування[93].
  • 1961—1964 — органи КДБ при РМ УРСР переслідували й «профілактували» групи молоді та інтелігенції в Києві, Дніпропетровську, Львові та Івано-Франківську, які виступали проти русифікації та за ширше використання української мови[94].
  • 1960—1980 — в Румунії за режиму Ніколае Чаушеску тривало згортання українського шкільництва та румунізація освіти української меншини[95]. Після проголошення на цьому з'їзді курсу на побудову комунізму в СРСР посилився тиск на національні мови, що спричинило істотне звуження сфери їх уживання. Одним із гасел мовної політики партійного керівництва стали слова М. Хрущова: «Чим швидше ми будемо говорити по-російськи, тим швидше ми побудуємо комунізм»[96].
  • 1961 — на XXII з'їзді КПРС ухваленя нової Програми партії, що передбачала дальше зближення, а по суті — злиття «соціалістичних націй»[19][13].
  • 1973 — заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського «Енеїда». У статті 20 «Основ законодательства Союза ССР и союзных республик о народном образовании» удруге закріплено норму про «вільний вибір» мови навчання, що зберігало привілейоване становище російської мови в системі освіти[91].
  • 1978 — видано постанову ЦК КПРС про посилення вивчення і викладання російської мови та літератури[77][24] «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках»[15][13].
  • 1978 — на Чернечій (Тарасовій) горі у Каневі спалив себе Олекса Гірник (з Калуша) на знак протесту проти русифікації України[97].
  • У 1980-х роках українською мовою навчалося лише 47,5 % школярів України[24].
  • 1983 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік» — прямо підкреслювала провідну роль російської мови й водночас повністю ігнорувала занепад так званих національних мов; російську фактично трактували як «інтернаціональну»[24]. В УРСР видана відповідна директива Міносвіти, що посилило пріоритет російської мови в системі освіти республіки[77][19][98].
  • 1985 — прийнято постанову «Про додаткові заходи покращення викладання російської мови в національних середніх загальноосвітніх школах». Русифікація освіти не припинялася[91].
  • 1990 — прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної[99].

XXI століття

[ред. | ред. код]
  • 10 серпня 2012 — набрав чинности Закон України «Про засади державної мовної політики»[15] (неофіційно — закон Колесніченка-Ківалова або «мовний закон»). Закон передбачав можливість офіційної двомовності в регіонах, де чисельність нацменшин перевищує 10 %[100][101].
  • 2014 — на окупованих РФ громадах Донецької області України, у школах кількість годин української мови скоротили до однієї на тиждень, а 97 % шкіл перевели на російську мову навчання[102]. У 2020 її формальну присутність у «конституції» повністю скасовують[103].
  • 2016 — після окупації Криму Росією україномовне шкільництво на півострові було майже повністю згорнуте; станом на 2016 рік діяла лише одна школа, заявлена як україномовна[104][105].
  • 2019 — за даними правозахисників, у Криму не залишилося жодної школи з навчанням українською мовою[106].
  • 2020 — на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей систематичне вивчення української мови у школах було згорнуте; її залишали переважно у формі факультативів, для відкриття яких вимагали згоди більшості класу[107][108].
  • 2022 — звернення депутата Держдуми Євгена Федорова до голови Міністерства науки РФ щодо створення в Росії Інституту регулювання норм української мови[109].
  • 2022 — на тимчасово окупованих територіях України російська окупаційна влада запроваджувала російські освітні стандарти, усувала з навчального процесу українську мову, українську літературу та історію України, вилучала українські підручники й чинила тиск на педагогів[110][111][112][113]. Так звані «російські стандарти освіти» застосовувалися і щодо викрадених з окупованих територій українських дітей. Їх примушували вивчати російську мову[114][115][116].
  • 2023 — На тимчасово окупованих територіях росіяни вилучають українські книги з фондів загальних та шкільних бібліотек та спалюють їх в котельнях[117].
  • 2024 — За даними опублікованого 20 червня звіту «Навчання в окупації: примусова русифікація системи освіти на окупованих територіях України» від правозахисної організації Human Rights Watch, російська окупаційна влада продовжує витісняти українську мову з освіти на окупованих територіях та нав'язувати російську освітню систему[118]. Також російські окупаційні адміністрації заборонили Святого Миколая, колядки й вертепи[119][120][121].

Репресовані носії знань української мови

[ред. | ред. код]

Протидія лінгвоциду

[ред. | ред. код]

25 квітня 2019 року ухвалений Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», який забезпечує пріоритетність української мови у понад 30 сферах суспільного життя: у державному управлінні, ЗМІ, сфері освіти, медицини, армії, науки, культури, реклами, послуг. Водночас він є достатньо гнучким, його дія не поширюється на сферу приватного спілкування та здійснення релігійних обрядів[128][15].

2019 року Кабінет Міністрів України схвалив «Стратегію популяризації української мови до 2030 року „Сильна мова— успішна держава“», спрямовану на підвищення її престижу та конкурентоспроможності в Україні й за кордоном[15].

Станом на березень 2022 року 83 % громадян України підтримували, щоб українська залишалася єдиною державною мовою в країні.[129][130]

Станом на серпень 2023 року для 82 % громадян України українська мова була рідною[131].

Станом на жовтень 2025 року 87 % опитаних громадян України підтримували варіант «стратегічної українізації», яка передбачає збереження української мови як єдиної державної й офіційної, переважно україномовну освіту та відсутність переслідування за використання російської мови в побуті[132].

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Кубайчук В. Хронологія мовних подій в Україні (зовнішня історія української мови) [Архівовано 22 березня 2022 у Wayback Machine.]. — К., 2004. — 168 с. — ISBN 966-8039-43-2.
  2. ↑ Чайковський А. С., Щербак М. Г. За законом і над законом: З історії адміністративних органів і поліцейсько-жандармської системи в Україні (IX — початок XX ст.). — К., 1996.
  3. ↑ а б в г д Гриценко П. Ю. Українська мова в Росії ХІХ — початку ХХ ст.: шляхи утвердження // Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання (1847—1914). Збірник документів і матеріалів / відп. ред. Г. Боряк; упоряд. Г. Боряк,, В. Баран, Л. Гісцова, Л. Демченко, О. Музичук, П. Найденко, В. Шандра; НАН України, Ін-т історії України; Укрдержархів, ЦДІАК України. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2013. — C. XL—XLI. — ISBN 978-966-02-6683-4.
  4. ↑ Gazeta.ua (20 квітня 2022). Окупанти намагаються знищити українську мову. Gazeta.ua (укр.). Архів оригіналу за 23 квітня 2022. Процитовано 23 квітня 2022.
  5. ↑ «Russia — Romanov Government, Alexis I, and Muscovite Administration» // Britannica
  6. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф Очеретянко С. І., Рябець Л. В. Заборона української мови [Архівовано 4 грудня 2019 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2025. — ISBN 966-02-2074-X.
  7. ↑ Текст грамоти за Собраніе Гос. Грамотъ, ІІІ, № 77: «Окружная грамота царя Михаила Федоровича от 1 декабря 1627 г.» (рос.)
  8. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ Мильченко Л. Проблема розвитку української мови: хронологія лінгвоциду у датах і документах, законодавчі акти незалежної України та потрактовування сучасних медіа // Вісник Книжкової палати: наук.-практ. журн. 2023. — № 8. — С. 46–52.
  9. ↑ а б в г д е Хмельницька Л., Молоткіна В., Новородовська Н. Повернення імен видатних українців як основа національної свідомості та поновлення цілісного образу української культури XVII—XIX ст. // Збірник наукових статей «Український літопис». — 2024. № 3. — С. 120—132. ISSN 2786-8575; ISSN 2786-8583
  10. ↑ Тест на державність: Музей рідкісної книги у Ніжині подає приклад іншим. www.radiosvoboda.org. Радіо «Свобода». 27 січня 2019. Архів оригіналу за 25 травня 2019. Процитовано 25 травня 2019.
  11. ↑ а б 1690-ті рр. // Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови
  12. ↑ Багалій Д. І. Нарис української історіографії, т. I, Літописи, вип. 1 [Архівовано 4 липня 2021 у Wayback Machine.]. — Київ: Друкарня Всеукраїнської Академії Наук, 1923. — С. 26.
  13. ↑ а б в г д е ж и к л м н Півторак Г. П. Тернистий шлях українства // Походження українців, росіян, булорусів та їхніх мов. Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски» / Рец. О. Б. Ткаченко, В. В. Жайворонок та інш.; Затв. до друку вч. рад. Ін-ту мовозн. ім. О. О. Потебні НАН України. — К.: ВЦ «Академія», 2001. — С. 134—149. — ISBN 966-580-082-5
  14. ↑ Andrii Danylenko. Linguistic russification in Russian Ukraine: Languages, imperial models, and policies // Russian Linguistics. 43, 2019, p. 24-26. (англ.)
  15. ↑ а б в г д е ж и Панич Г. І., Іщенко О. С. Мовне законодавство // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2019. — Т. 21 : Мікро — Моя. — 712 с. — ISBN 978-966-02-9001-3.
  16. ↑ Огієнко І. Історія української літературної мови. — К.: Наша культура і наука, 2004. — С. 150.
  17. ↑ а б в г Особливий статус для української мови вимагали біля Адміністрації Президента. УНН
  18. ↑ а б в г д Біля Адміністрації президента активісти вимагали особливого статусу для української мови Радіо Свобода
  19. ↑ а б в г д е ж и к л Дзюба І. М. Русифіка́ція в українському контексті // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 372-380. — ISBN 978-966-00-1290-5.
  20. ↑ а б в г д Радевич-Винницький Я. К. Лінгвоцид // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2016. — Т. 17 : Лег — Лощ. — 712 с. — ISBN 978-966-02-7999-5.
  21. ↑ Огієнко Іван, Українська церква: Нариси з історії української православної церкви [Архівовано 26 жовтня 2020 у Wayback Machine.]: У 2-х т. — К., 1993. — 284 с.
  22. ↑ а б в г д XVIII ст. // Віктор Кубайчук. Хронологія мовних подій в Україні. Зовнішня історія української мови…
  23. ↑ а б Ісаєвич Я. Д. Друкарство і книговидання в Україні // Енциклопедія історії України / редкол.: В. А. Смолій та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
  24. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у Ажнюк Б. М. Лінгвоцид // Українська мова : енциклопедія / НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні, Інститут української мови; редкол.: В. М. Русанівський (співголова), О. О. Тараненко (співголова), М. П. Зяблюк та ін. — 2-ге вид., випр. і доп. — К. : Вид-во «Укр. енцикл.» ім. М. П. Бажана, 2004. — 824 с. : іл. — ISBN 966-7492-19-2. — С. 315—318.
  25. ↑ а б в г д е Кравців Б., Кубійович В. Русифікація // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1973. — Кн. 2, [т. 7] : Пряшівщина (продовження) — Сибір. — С. 2544—2648. — ISBN 5-7707-4049-3.
  26. ↑ 3653. Октября 5. Сенатский. — О именовании Киевопечерского и Черниговского монастырей, во всех книгах, Ставропигиею Всероссийских Патриархов, и о непечатании новых книг без позволения Духовной Коллегии // Полное Собрание Законов Российской Империи, с 1649 года. — Т. 6 : 1720—1722. — СПб., 1830. — С. 244—245.(рос.)
  27. ↑ Пришляк В. З листування Данила Апостола // Науковий збірник «Український археографічний щорічник» (Нова серія, випуск 15, 2010. — С. 384—413.)
  28. ↑ Лизанчук Василь. Навічно кували кайдани: Факти, документи, комент. про русифікацію в Україні. ‒ Львів: Інститут народознавства НАН України, 1995. ‒ С. 56.
  29. ↑ Катерина ІІ про необхідність обрусіння Малоросії та викорінення гетьманства // Лікбез. Історичний фронт. — 13 Грудня 2014
  30. ↑ Собственноручное наставление Екатерины II князю Вяземскому при вступлении им в должность генерал-прокурора (1764 года) // Сборник Императорского Русского исторического общества. Т. 7.: Бумаги Императрицы Екатерины II, хранящияся в Государственном Архиве Министерства Иностранных Дел. — СПб., 1871. — С. 348.(рос. дореф.)
  31. ↑ Об отмене стеснений малорусского печатного слова. — Санкт-Петербург: Типография Императорской Академии Наук, 1905. — С. 2.(рос. дореф.)
  32. ↑ Лисинюк М. В. Мовна ситуація в Наддніпрянській Україні в XVII—XVIII ст. // Культура України: збірник наукових праць. Серія: Культурологія. Харків: ХДАК, 2018. — № 62. — С. 160—170.
  33. ↑ Лазанська Т. І. Народні школи // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 195–196. — ISBN 978-966-00-1061-1.
  34. ↑ Розпутенко Іван. Забуття українців [Архівовано 13 жовтня 2018 у Wayback Machine.]. — Київ: «К. І.С», 2008. — С. 23. ISBN 978-966-7048-87-7
  35. ↑ Возняк М. Як пробудилося українське народне життя за Австрії, Львів, 1924 р., «Діло»; — С.35-36
  36. ↑ Сокіл Б. М. Роль руського духовенства у розвитку руської (української) мови // Філологічні трактати = Philological Treatises: наук. журн., 2016. — Т. 8, № 4. — С. 68–77.
  37. ↑ Василь Верига. Нариси з історії України, 1996.
  38. ↑ Довжук І. Книговидання в Україні у ХІХ ст. (інформаційно-комунікаційний підхід) / І. Довжук, Г. Січкаренко. Society. Document. Communication: зб. наук. ст. — 2022. Вип. 17. — С. 60–83.
  39. ↑ Симоненко Р. Г. Кирило-Мефодіївське товариство, Україно-слов'янське товариство, Кирило-Мефодіївське братство // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 297-298. — ISBN 978-966-00-0692-8.
  40. ↑ а б Стеблій Ф. І. Азбучна війна // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
  41. ↑ Н. Коляда. До історії діяльності недільних шкіл в Україні (60-ті роки ХІХ ст.) // Історико-педагогічний альманах. 2007. — Вип. 1. — С. 104—111.
  42. ↑ Климчук М. М. Валуєвський циркуляр // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
  43. ↑ рос. дореф. никакого малороссійскаго языка не было, нѣтъ и быть не можетъ
  44. ↑ Ревега В. В. Початкові народні училища Полтавської губернії другої половини ХІХ ст.: їх види та організація навчання у них // Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 16. — С. 395—399.
  45. ↑ Поліщук Ю. М. Національні меншини Правобережжя України у контексті етнічної політики Російської імперії (кінець XVIII — початок ХХ ст.). — Київ: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2012. — С. 262. — ISBN 978-966-02-6549-3
  46. ↑ Поліщук Ю. Освіта німецьких колоністів Правобережної України наприкінці XVIII — на початку ХХ століття в політико-правовому полі російського царизму // Наукові записки ІПіЕНД. 2008. — Вип. 40. — С. 298—314. (С. 304)
  47. ↑ Правила о мерах к образованию населяющих Россию инородцев. 26 марта 1870 г. // Свод главнейших законоположений и распоряжений о начальных народных училищах. — Санкт-Петербург, 1883. — С. 42–45.(рос. дореф.)
  48. ↑ 1876 — Емський указ // Український інститут національної пам'яті
  49. ↑ Франко З. Т. Емський акт 1876 // Українська мова : енциклопедія / НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні, Інститут української мови; редкол.: В. М. Русанівський (співголова), О. О. Тараненко (співголова), М. П. Зяблюк та ін. — 2-ге вид., випр. і доп. — К. : Вид-во «Укр. енцикл.» ім. М. П. Бажана, 2004. — 824 с. : іл. — ISBN 966-7492-19-2. — С. 172.
  50. ↑ Повний текст Емського указу за журналом «Особого Совещания» (рос.)
  51. ↑ а б Макар Г. Цензурні переслідування української мови в Російській імперії в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства: зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 19. — С. 46–52.
  52. ↑ Об отмене стеснений малорусского печатного слова. — СПб, 1905. — 100 с.
  53. ↑ Сарбей В. Г. Емський акт 1876 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.
  54. ↑ 1881 р., лютого 24. Санкт-Петербург. — Розпорядження Головного управління у справах друку київському окремому цензорові з іноземної цензури про заборону друкувати статті до дня вшанування пам'яті Т. Г. Шевченка, а також навчати в народних школах українською мовою та виголошувати нею церковні проповіді // Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання (1847—1914): Збірник документів і матеріалів / Відп. ред. Г. Боряк; Упорядн.: Г. Боряк, В. Баран, Л. Гісцова, Л. Демченко, О. Музичук, П. Найденко, В. Шандра; НАН України. Інститут історії України; Укрдержархів, ЦДІАК України. — К.: Інститут історії України, 2013. — С. 181—182. — ISBN 978-966-02-6683-4
  55. ↑ ЦДІАК України, ф. 294, оп. 1, спр. 4а, арк. 292 зв.
  56. ↑ Ольга Казакевич. Цензура й українська мова у національній політиці Російської імперії (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.) // Науковий щоквартальник «Емінак» / Національна академія наук України, Інститут археології, Науково-дослідницький центр-Лукомор'є. 2017. — № 4(1). — С. 28–34.
  57. ↑ Беззуб Ю. В., Беззуб І. О. Борис Грінченко і відкриття пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві 1903 р. // Наукові праці Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. 2024. — Вип. 73. — С. 403—430.
  58. ↑ Ємець Т. Олена Пчілка — визначна діячка українського руху другої половини ХІХ — початку ХХ століть // Українознавчий альманах. 2011. — Вип. 6. — С. 17–20 (С. 19)
  59. ↑ 1903 р., вересня 4. Полтава. — Донесення старшого фабричного інспектора Полтавської губернії К. Краузе київському окружному фабричному інспекторові про інцидент під час урочистостей з нагоди відкриття пам'ятника І. П. Котляревському в Полтаві після заборони полтавським міським головою В. П. Трегубовим виголошувати промови українською мовою // Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання (1847—1914): Збірник документів і матеріалів / Відп. ред. Г. Боряк; Упорядн.: Г. Боряк, В. Баран, Л. Гісцова, Л. Демченко, О. Музичук, П. Найденко, В. Шандра; НАН України. Інститут історії України; Укрдержархів, ЦДІАК України. — К.: Інститут історії України, 2013. — С. 315—317. — ISBN 978-966-02-6683-4
  60. ↑ а б Даниленко С. Українська інтелігенція в Русі за національно-культурне відродження (др. пол. ХІХ — поч. ХХ ст.) // Український історичний збірник. 2013. — Вип. 16. — С. 119—130.
  61. ↑ Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання (1847—1914): Збірник документів і матеріалів / Відп. ред. Г. Боряк; Упорядн.: Г. Боряк, В. Баран, Л. Гісцова, Л. Демченко, О. Музичук, П. Найденко, В. Шандра; НАН України. Інститут історії України; Укрдержархів, ЦДІАК України. — К.: Інститут історії України, 2013. — С. XXXVI. — ISBN 978-966-02-6683-4
  62. ↑ Авраменко А. М. Микола II // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2025. — ISBN 966-02-2074-X.
  63. ↑ Ювілей Т. Г. Шевченка і студентські заворушення в Києві 100 років тому // Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»
  64. ↑ Любченко В. Б. Галицьке генерал-губернаторство // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2025. — ISBN 966-02-2074-X.
  65. ↑ Гай-Нижник П. П. Муравйов Михайло Артемович // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2025. — ISBN 966-02-2074-X.
  66. ↑ Бойко О. Життя Києва під владою білогвардійців (вересень–грудень 1919 р.) // Проблеми вивчення історії Української революції 1917—1921 рр. 2011. — Вип. 6. — С. 229—256.
  67. ↑ Бойко О. Українське громадське життя Києва під владою білогвардійців (1919 р.) // Проблеми вивчення історії Української революції 1917—1921 рр. 2012. — Вип. 8. — С. 142—163.
  68. ↑ а б Парахіна М. Теорія «боротьби двох культур» — у пошуках російсько-українського історіографічного консенсусу (минуле і сучасне однієї концепції) // Український історичний збірник. 2012. — Вип. 15. — С. 303—316.
  69. ↑ Парахіна М. Б. Більшовицька «теорія боротьби двох культур» і історичні реалії 30–60-х років ХХ ст.: еволюція проблеми // Сумський історико-архівний журнал. 2012. — № XVIII—XIX. — С. 95–106.
  70. ↑ Житарюк І. В. Система освіти Буковини та Хотинщини за часів їх перебування у складі королівської Румунії (1918—1940) // Наука. Релігія. Суспільство. 2011. — № 4. — С. 33–41.
  71. ↑ Качмар В. М. Львівський таємний український університет // Енциклопедія історії України / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6: Ла-Мі. — 790 с.
  72. ↑ Рубльов О. С. Пацифікація // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003—2019. — ISBN 966-00-0632-2.
  73. ↑ Скакун, Роман. «Пацифікація»: польські репресії 1930 року в Галичині / Ін-т історії Церкви Укр. катол. ун-ту. — Львів: Вид-во Укр. катол. ун-ту, 2012. — С. 86, 104. — ISBN 978-966-8197-91-8.
  74. ↑ Бондарчук П. М., Даниленко В. М. Українізації політика // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003—2019. — ISBN 966-00-0632-2.
  75. ↑ Мейс Джеймс. Політичні причини голодомору в Україні (1932—1933 pp.) // Український історичний журнал. 1995. № 1. С. 34-48.
  76. ↑ а б в г д Шевельов, Юрій. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900—1941): Стан і статус / пер. з англ. Оксани Соловей. — Нью-Йорк: Сучасність, 1987. — С. 171—236. — ISBN 3-89278-000-5.
  77. ↑ а б в г Українська мова у XX сторіччі — історія лінгвоциду. Документи і матеріяли / За ред. Л. Масенко; упоряд. Л. Масенко, В. Кубайчук, О. Демська-Кульчицька. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2005. — 399 с. — ISBN 966-518-314-1.
  78. ↑ Рубльов О. С. Розстріляне відродження // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003—2019. — ISBN 966-00-0632-2.
  79. ↑ Архів Розстріляного відродження: матеріали архівно-слідчих справ українських письменників 1920–1930-х років / упоряд. О. Ушкалов, Л. Ушкалов. — Київ: Смолоскип, 2010. — 453 с. — ISBN 978-966-2164-17-6
  80. ↑ Півторак Г. П. «Ґ» // Українська мова : енциклопедія / НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні, Інститут української мови; редкол.: В. М. Русанівський (співголова), О. О. Тараненко (співголова), М. П. Зяблюк та ін. — 2-ге вид., випр. і доп. — К. : Вид-во «Укр. енцикл.» ім. М. П. Бажана, 2004. — 824 с. : іл. — ISBN 966-7492-19-2.
  81. ↑ Український правопис / Нар. комісаріат освіти УСРР; [авт. передм. А. Хвиля]. Харків: Рад. шк., 1933. 94, [1] c.
  82. ↑ Васильєв В. Ю. Український правопис 1928 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003—2019. — ISBN 966-00-0632-2.
  83. ↑ Рендюк Т. Г. Українці Румунії: національно-культурне життя та взаємовідносини з владою. — Київ: Інститут історії України НАН України, 2010. — 150 с. — ISBN 978-966-02-5826-6
  84. ↑ Буковина: її минуле і сучасне / за ред. Д. Квітковського, Т. Бриндзана, А. Жуковського. — Париж: Зелена Буковина, 1956.
  85. ↑ а б Гудь, Богдан. Політика «ревіндикації» на Холмщині і Волині 1937—1938 рр. та її наслідки для українсько-польських стосунків // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2012. — Вип. 21. — С. 256—266.
  86. ↑ Єфіменко Г. Г. Національно-культурна політика ВКП(б) щодо Радянської України (1932—1938). — Київ: Інститут історії України НАН України, 2001. — С. 174—176. — ISBN 966-02-2002-2.
  87. ↑ Постановление ЦК ВКП(б) и СНК СССР «Об обязательном изучении русского языка в школах национальных республик и областей». 13 марта 1938 г. // РГАСПИ. Ф. 17. Оп. 3. Д. 997. Л. 103—107. Подлинник. Машинопись. // Электронная библиотека исторических документов(рос.)
  88. ↑ Жовтобрюх М. А. Українізація // Українська мова : енциклопедія / НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні, Інститут української мови ; ред. В. М. Русанівський [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія, 2000. — ISBN 966-7492-07-9.
  89. ↑ Про руйнування православних церков на Холмщині та Підляшші. 1938 рік // Український інститут національної пам'яті. — 15.06.2018
  90. ↑ Заброварний С. Акція Вісла // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2025. — ISBN 966-02-2074-X.
  91. ↑ а б в Хоменко, Н. М., Янковська О. В. Середня освіта в Україні. Середня освіта в УРСР від Другої світової війни до руйнації СРСР // Енциклопедія історії України: Додатковий том. Кн. 1: А–Я / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; НАН України, Інститут історії України. — Київ: Наукова думка, 2021. — 773 с.
  92. ↑ Закон Української РСР «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР» // Відомості Верховної Ради УРСР. 1959. № 14, ст. 101.
  93. ↑ Кравець Л. В. Рідна мова // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2025. — ISBN 966-02-2074-X.
  94. ↑ Бажан О. Г. Рух за поширення української мови в період «хрущовської відлиги» // Наукові записки НаУКМА. Історичні науки. 2007. Т. 65. С. 40–49.
  95. ↑ Волощук Ю. Політика денаціоналізації українців у період правління Н. Чаушеску // Освіта регіону. — 2016. — № 4. — С. 27.
  96. ↑ Ярмоленко М. І. Мовна політика в УРСР у 40-80-х роках XX століття // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2013. — Вип. 3. — С. 365—377.
  97. ↑ Зайцев Ю. Д. Гірник Олекса Миколайович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 108. — ISBN 966-00-0405-2.
  98. ↑ Постанова колегії Міністерства освіти УРСР «Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в освітніх школах і педагогічних навчальних закладах Української РСР» (29 червня 1983 р.) // Сучасність. — 1983. — Ч. 11 (271). — С. 93–100
  99. ↑ Закон СССР от 24.04.1990 № 1450-I «О языках народов СССР» // Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР. — 1990. — № 19. — Ст. 327.(рос.)
  100. ↑ Іщенко О. С., Панич Г. І. Мовне законодавство // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2025. — ISBN 966-02-2074-X.
  101. ↑ 4 століття репресій. Як українську мову намагались вбити 134 рази. espreso.tv (укр.). Архів оригіналу за 15 березня 2022. Процитовано 4 квітня 2022.
  102. ↑ Лина Кущ. Школы "ДНР": как изучают украинскую историю и язык?. bbc.com (рос.). Архів оригіналу за 8 травня 2022. Процитовано 8 травня 2022.
  103. ↑ Отмена языка. В Донецке поменяли "конституцию". svoboda.org (рос.). Архів оригіналу за 12 березня 2020. Процитовано 8 травня 2022.
  104. ↑ Права людини в Автономній Республіці Крим: Право на освіту // Доповідь щодо ситуації з правами людини в Україні, 16 серпня — 15 листопада 2016 р. / Управління Верховного комісара ООН з прав людини; Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні. — С. 53.
  105. ↑ Искоренить идентичность: как из крымских школ выдавливают украинский язык. ru.krymr.com (рос.). Архів оригіналу за 9 травня 2022. Процитовано 9 травня 2022.
  106. ↑ В Крыму не осталось ни одной школы с обучением на украинском языке – правозащитники. ru.krymr.com. 26 березня 2019. Архів оригіналу за 9 травня 2022. Процитовано 9 травня 2022.
  107. ↑ Кто в "ЛНР" ждет возвращения Украины: рассказ о жизни на территории сепаратистов. dw.com (рос.). Архів оригіналу за 8 травня 2022. Процитовано 8 травня 2022.
  108. ↑ Дети, забудьте украинский: зачем в оккупации окончательно убирают изучение языка? (рос.). Архів оригіналу за 1 квітня 2022. Процитовано 8 травня 2022.
  109. ↑ Масенко Л. Лінгвоцидна стратегія Кремля: у Росії хочуть «регулювати норми української мови» аж до злиття // Портал мовної політики. — 21 вересня 2022
  110. ↑ Росіяни хочуть скасувати українську мову, літературу та історію у школах під окупацією. Українська правда _Життя. Архів оригіналу за 4 квітня 2022. Процитовано 4 квітня 2022.
  111. ↑ Окупанти знищують українську літературу та підручники історії: які книги "під забороною". Інформаційне агентство Українські Національні Новини (УНН). Всі онлайн новини дня в Україні за сьогодні - найсвіжіші, останні, головні. (укр.). Архів оригіналу за 18 квітня 2022. Процитовано 18 квітня 2022.
  112. ↑ «Змушують вчити російською». На півдні України військові РФ полюють на освітян. Радіо Свобода (укр.). Архів оригіналу за 5 квітня 2022. Процитовано 4 квітня 2022.
  113. ↑ У Криму збираються створити "табори перекваліфікації" для депортованих педагогів, - РНБО ᐉ Народна Правда. Народна Правда (укр.). 17 квітня 2022. Процитовано 18 квітня 2022.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  114. ↑ Окупанти впроваджують насильницьку русифікацію для депортованих українців. UA.NEWS. 17 квітня 2022. Архів оригіналу за 18 квітня 2022. Процитовано 18 квітня 2022.
  115. ↑ У Криму «друзі Данилевського» відроджують агресивну «русскость». Крым.Реалии (укр.). Архів оригіналу за 18 квітня 2022. Процитовано 18 квітня 2022.
  116. ↑ В Мелітополі окупанти нищать книги з історії України. censor.net. 18.05.22.
  117. ↑ Окупанти спалюють на ТОТ українські книги в котельнях — Центр національного спротиву. Архів оригіналу за 1 травня 2023. Процитовано 6 лютого 2023. {{cite web}}: символ нерозривного пробілу в |title= на позиції 54 (довідка)
  118. ↑ Україна: Примусова русифікація освіти на окупованих територіях (укр.). Human Rights Watch. 20 червня 2024.
  119. ↑ Росіяни заборонили на захоплених територіях України Святого Миколая, колядки й вертепи
  120. ↑ Загарбники заборонили колядувати на тимчасово окупованих територіях
  121. ↑ Росіяни заборонили на захоплених територіях України Святого Миколая, колядки й вертепи
  122. ↑ Т. І. Березюк. Лесевич Володимир Вікторович // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2016. — Т. 17 : Лег — Лощ. — 712 с. — ISBN 978-966-02-7999-5.
  123. ↑ Чисніков В. М. Лесевич Володимир Вікторович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1.
  124. ↑ Ігнатуша О. Тарнавський Петро // Довідник з історії України (А — Я): посібник для серед. загальноосвіт. навч. закл. / Інститут історичних досліджень Львівського національного ун-ту ім. Івана Франка ; упоряд. І. З. Підкова; заг. ред. І. З. Підкова, Р. М. Шуста. — 2.вид., доопрац. і доп. — К. : Генеза, 2002. — 1135 с. — ISBN 966-504-179-7
  125. ↑ Лісовий Василь Семенович // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін ; Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України. — Київ : Абрис, 2002. — С. 334. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.
  126. ↑ а б Лащик Є. Філософія // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1980. — Кн. 2, [т. 9] : Тимошенко — Хмельницький Богдан. — С. 3514. — ISBN 5-7707-4049-3.
  127. ↑ О. Й. Пріцак. Кримський Агатангел Юхимович // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2014. — Т. 15 : Кот — Куз. — С. 733. — ISBN 978-966-02-7305-4.
  128. ↑ Закон України від 25.04.2019 № 2704-VIII «Про забезпечення функціонування української мови як державної» // Верховної Ради України
  129. ↑ Опитування: 83% українців виступають за українську як єдину державну мову в країні. Радіо Свобода (укр.). Архів оригіналу за 23 квітня 2022. Процитовано 23 квітня 2022.
  130. ↑ Сімнадцяте загальнонаціональне опитування: Ідентичність. Патріотизм. Цінності (17-18 серпня 2022). Соціологічна група «Рейтинг» (укр.). 23 серпня 2022.
  131. ↑ Соціологічне дослідження до Дня Незалежності: уявлення про патріотизм та майбутнє України (16-20 серпня 2023). Соціологічна група «Рейтинг» (укр.). 24 серпня 2023.
  132. ↑ Ставлення до окремих варіантів мовної політики в Україні. Київський міжнародний інститут соціології (укр.). 2 жовтня 2025.

Джерела та література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Хронологія_утисків_української_мови&oldid=47881237