Лідія Сальвер
| Лідія Сальвер | ||||
|---|---|---|---|---|
| Lydie Salvayre | ||||
 Лідія Сальвер на літературному фестивалі «Livre sur la Place». Нансі, 2014 | ||||
| Ім'я при народженні | Lydie Arjona — Лідія Архона | |||
| Народилася |
5 вересня 1948 (75 років) Тулуза | |||
| Громадянство |
 Франція | |||
| Національність | по батькові іспанка, по матері каталонка | |||
| Діяльність | прозаїк, драматург | |||
| Мова творів | французька | |||
| Роки активності | початок 1980-х | |||
| Жанр | роман, п'єса | |||
| Magnum opus | «Компанія привидів», «Гімн», «Не пла́кати» | |||
| Премії | див. текст статті Ґонкурівська премія (2014) | |||
|
| ||||
 Лідія Сальвер у Вікісховищі[1] | ||||
Лі́дія Сальве́р (фр. Lydie Salvayre; 5 вересня 1948, Тулуза) — французька лікарка і письменниця[2], лауреатка Ґонкурівської премії[3] (2014) за роман «Не пла́кати».
Біографічні дані[ред. | ред. код]
Лідія Сальвер (дівоче прізвище — Архона / ісп. Arjona) народилася в Тулузі наймолодшою з трьох дочок у родині муляра[4]. Її батьки у 1930-х роках належали до числа республіканців в Іспанії й після громадянської війни в цій країні емігрували на Південь Франції. Батько Лідії походив із Андалузії, мати — з Каталонії[5]. Лідія провела дитинство в Отеріві, що біля Тулузи. Її сім'я жила в скромних матеріальних і побутових умовах у поселенні іспанських біженців. Її рідною мовою була іспанська[6]. Французьку мову Лідія вивчала в дитячому садку та школі й опанувала її завдяки читанню книжок.
Закінчивши середню школу, вона вступила до Тулузького університету, де студіювала сучасну літературу та іспанську мову й здобула звання бакалавра, a в 1969-му вступила на медичний факультет того ж таки закладу. Одержавши диплом медика, вона спеціалізувалася на психіатрії в Марселі й до кінця 1970-х працювала психіатром у клініці мууніципалітету Бук-Бель-Ер. Розлучившись із чоловіком, у 1983 році Сальвер переїхала до Парижа й стала працювати педіатром в Аржантеї.
З початку 1980-х з'явилися перші публікації Лідії Сальвер у літературних часописах Екс-ан-Прованса і Марселя. У 1990 році вона дістала премію Ермеса для дебютантів за роман «Заява» (La déclaration). Її роман «Компанія привидів» (La Compagnie des spectres) здобув Листопадову премію (Prix Novembre), а в 1997-му літературний журнал Lire визнав його найкращою книжкою року. Лідія Сальвер одержала Премію Франсуа Бієду (François Billetdoux) за роман «Бернар Валле» (Bernard Wallet). У 2014 письменниця стала лауреаткою Ґонкурівської премії за роман «Не плакати» (Pas pleurer), у якому показано Жоржа Бернаноса. Авторка написала цю книжку на основі оповідей своєї матері про Громадянську війну в Іспанії 1936 року.
Твори Лідії Сальвер перекладено двадцятьма мовами.
Твори[ред. | ред. код]
Проза[ред. | ред. код]
- 1990 : La Déclaration, Paris, Julliard —
- 1991 : La Vie commune, Paris, Julliard —
- 1993 : La Médaille, Paris, Le Seuil —
- 2001 : Le Vif du vivant, Paris, Cercle d'Art —
- 2002 : Et que les vers mangent le bœuf mort, Verticales —
- 2002 : Contre + CD audio avec Serge Teyssot-Gay et Marc Sens, Verticales —
- 2003 : Passage à l'ennemie, Paris, Le Seuil —
- 2005 : La méthode Mila, Paris, Le Seuil —
- 2006 : Dis pas ça + CD audio avec Serge Teyssot-Gay, Marc Sens et Jean-Paul Roy, Verticales —
- 2006 : Lumières sur la CCAS. Les activités sociales des salariés de l'énergie, collectif, Paris, Cercle d'Art —
- 2007 : Portrait de l'écrivain en animal domestique, Paris, Le Seuil —
- 2008 : Petit traité d'éducation lubrique, Cadex —
- 2009 : Bernard Wallet, Paris, Le Seuil —
- 2011 : Hymne, Paris, Le Seuil —
- 2013 : 7 femmes. Emily Brontë, Marina Tsvetaeva, Virginia Woolf, Colette, Sylvia Plath, Ingeborg Bachmann, Djuna Barnes, Paris, Librairie Académique Perrin —
- 2014 : Pas pleurer, Paris, Le Seuil. Prix Goncourt 2014[3] —
Драматургія[ред. | ред. код]
- 1995 : La Puissance des mouches, Paris, Le Seuil —
- 1997 : La Compagnie des spectres, Paris, Le Seuil —
- 1997 : Quelques conseils aux élèves huissiers, Verticales —
- 1999 : La Conférence de Cintegabelle, Paris, Le Seuil —
- 2000 : Les Belles âmes, Paris, Le Seuil —
Передмови[ред. | ред. код]
- 2004: Femmes dans la guerre, collectif, Paris, Le Félin
- 2010: Les Madones du trottoir : évocation de Sylvain Fourcassié, Cadex
Театральні постановки[ред. | ред. код]
- La Vie commune
- 1995: "La Nouvelle secrétaire", адаптував Cosima de Boissoudy, поставив Jacques Taroni, France Culture
- La Puissance des mouches
- La Compagnie des spectres
- 2002: поставила Monica Espina, Théâtre national de Chaillot
- 2003: поставила Monica Espina, Théâtre Jean Vilar.
- 2006: поставив Gérard Lorcy, Villers-Saint-Paul, Salle Henri Salvador
- 2008: поставив Pierre Béziers, tournée dans les Bouches du Rhône, Hérault, Haute-Provence, puis au Théâtre du Lucernaire.
- 2011: поставив Zabou Breitman, Theatre de la commune Aubervilliers
- La conférence de Cintagabelle
- 2005: поставив Jean-Yves Lazennec, Théâtre de la Commune.
- Les Belles âmes
- 2008: поставив і адаптував Laurence Février, Théâtre national de Chaillot.
- Quelques conseils aux élèves huissiers
- 2011: поставили Jeanne Mathis та Frédéric Andrau
Бібліографія[ред. | ред. код]
- Brigitte Louichon, " Lydie Salvayre: parler au nom d'Olympe ", Nouvelles écrivaines: nouvelles voix ?, éditions Rodopi, coll. " Faux titre ", 2002
- Marianne Grosjean. Lydie Salvayre injecte de la joie libertaire dans l'horreur franquiste. Tribune de Genève, 04.11.2014 [Архівовано 5 листопада 2014 у Wayback Machine.]
Нагороди[ред. | ред. код]
- 1990: Премія Ермеса за дебютний роман (Prix Hermès du premier roman), La déclaration
- 1997: Листопадова премія (Prix Novembre), La Compagnie des spectres
- 2009: Премія Франсуа Бієду (Prix François-Billetdoux), BW
- 2014: Ґонкурівська премія, Pas pleurer
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Identifiants et Référentiels — ABES, 2011.
- ↑ Lydie Salvayre [Архівовано 6 листопада 2014 у Wayback Machine.], Biographie de la documentation de Radio France, octobre 2014, bei France Inter
- ↑ а б France 24 avec l'AFP (05.11.2014). Lydie Salvayre décroche le prix Goncourt pour son roman "Pas pleurer" (фр.) . france24.com. Процитовано 05.11.2014.
- ↑ Ludovic Perrin. Lydie Salvayre, au nom de la mère. Le Journal du Dimanche, 09.11.2014. Архів оригіналу за 11 листопада 2014. Процитовано 14 листопада 2014.
- ↑ La francesa d'origen català Lydie Salvayre guanya el premi Goncourt per un llibre sobre la Guerra Civil espanyola [Архівовано 7 листопада 2014 у Wayback Machine.], vilaweb.cat, 5. November 2014
- ↑ Marianne Grosjean, Lydie Salvayre remporte le Prix Goncourt pour Pas pleurer [Архівовано 5 листопада 2014 у Wayback Machine.] (Interview mit der Autorin), Tribune de Genève, zuletzt aktualisiert am 5. November 2014
Посилання[ред. | ред. код]
 |
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Лідія Сальвер |
- Лідія Сальвер [Архівовано 26 вересня 2020 у Wayback Machine.] на сайті Ina.fr, Institut national de l'audiovisuel
|
| |||||