Адрієн Бертран

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Адрієн Бертран
Adrien Bertrand
При народженні Adrien Bertrand
Народження 4 серпня 1888(1888-08-04)
  Ніон, Франція
Смерть 18 листопада 1917(1917-11-18) (29 років)
  Ґрасс, Франція
Національність француз
Громадянство Франція Франція
Alma mater École alsacienne[d]
Мова творів французька
Рід діяльності письменник, журналіст, критик
Роки активності: 19081917
Напрямок сюрреалізм, неокласицизм
Жанр оповідання, роман, вірш
Magnum opus: «Поклик землі»
Нагороди та премії
Ґонкурівська премія (1914)
Nuvola apps kview.svg Зовнішні зображення
Searchtool.svg Фото Адрієна Бертрана (ліворуч).
Ніон, рідне місто Адрієна Бертрана.

Адріє́н Бертра́н (фр. Adrien Bertrand, * 4 серпня 1888, Ніон, Франція — † 18 листопада 1917, Ґрасс, Франція) — французький письменник і журналіст, лауреат Ґонкурівської премії (1914) за роман «Поклик землі» (присуджено в 1916).

Біографія[ред.ред. код]

Адрієн Бертран походив по матері з давнього ніонського роду Вінь (Vigne). Мав молодшого брата — Жоржа Етьєна[1]. Провів дитячі й підліткові роки в Ніоні. Закінчивши Ельзаську школу в Парижі й Ліцей Людовика Великого, він відвідував столичні літературні гуртки, в тому числі й гурток поета Катулла Мандеса. Здобув вищу освіту[2]. На прожиття заробляв, працюючи журналістом у кількох часописах (зокрема, Paris-Midi та L'Homme libre). Публікував свої вірші, які можна вважати сюрреалістичними й неокласицистичними.

У лютому 1908 року Адрієн Бертран разом із Альфредом Машаром заснував літературний журнал «Химери» (Les Chiméres), у якому дебютував, крім інших молодих поетів, Венсан Мюзеллі[3].

Адрієн Бертран був одружений. 1927 року його жінка Сюзанна Адрієн-Бертран опублікувала книжку «Пережите, або Сучасна жінка перед чоловіками й перед коханням» (Expériences, ou Une femme d'aujourd'hui devant les hommes et devant l'amour), у якій є ремінісценції з її подружнього життя.

Адрієн Бертран мав пацифістські погляди, але коли почалася Перша світова війна, відразу ж вступив до французької армії. Служив у кавалерії, три місяці брав участь у боях на французько-німецькому фронті (Прикордонна битва) і кілька разів відзначився — зокрема, здобув трофей — шаблю німецького офіцера кавалерії[4]. 1 листопада 1914 року в лісі біля Паруа лейтенанта Бертрана поранено[5]. Осколок снаряда потрапив у грудну клітку й ушкодив легені й аорту. Бертран став кавалером Ордена Почесного легіону. Повернувшись із війни, провадив парламентську колонку у виданні L'Homme libre, з чого й жив. Пообіцявши посприяти одному молодому письменникові, Бертран написав рецензію на його роман. У часописі зволікали з її опублікуванням, тож Бертран поставив секретареві редакції умову: «Даю вам чотири дні на опублікування статті. Якщо не вкладетеся, то подам на звільнення»[4]. Перед смертю він заповів Ґонкурівській академії грошовий спадок і започаткував так звану Ґонкурівську поетичну біржу. Її коштом преміюють поетів за їхній загальний доробок. До числа нагороджених належать Клод Руа (1985), Ів Бонфуа (1986), Андре Шедід (2002) і Філіп Жаккотте (2003). В останні дні життя Адрієн Бертран роздарував приятелям і друзям свої книжки з автографами[6]. Через невиліковну фронтову рану письменник помер 18 листопада 1917 року в Ґрассі. Похований у Ніоні, в родинному гробівці. Одну з вулиць цього міста названо іменем Адрієна Бертрана.

Творчість[ред.ред. код]

Адрієн Бертран, за визначенням Андре Біллі, був прозаїк, а передусім поет[7]. Своїми двома творами — «Поклик землі» та «Гроза над садом Кандіда» — він започаткував жанр ідеологічного роману[8].

У 1916 році Бертран отримав Ґонкурівську премію 1914 року за перший із цих романів, у якому описано фронтові будні й солдатів, які, зазнавши жахіть, задумуються над мотивами їхнього бажання воювати, над своїми ідеалами й поступово доходять висновку про руйнівну роль сліпого патріотизму.

«Батальйон альпійських стрільців бере участь у боях, від яких «залежить доля країни». Щоразу люди згоджуються на самопожертву й з легким серцем ідуть на смерть. Тим самим відповідають на поклик землі й на своє прагнення залишатися французами.

З хлоп'ячим педантизмом, ставлячи наголоси в дусі Моріса Барреса, Адрієн Бертран подає низку діалогів лейтенанта Фабра, сержанта Вессетта і капітана де Кере, щоб запропонувати «філософську концепцію» війни й викликаного нею геройського духу. Бойові атаки, «Марсельєза», дощ, грязюка і шпиталь. Вино, кава, суп, солдатські харчі, тушкованка, сардини і шоколад»[9].

Філософський роман «Гроза над садом Кандіда» закінчено кілька тижнів перед смертю автора й позначено його відчуттям приречености, сюрреалістичністю та інтроспективністю. Цей твір складається з чотирьох частин.

Ґрасс — місто, в якому помер Адрієн Бертран.

У першій частині — «Про дощ, що зненацька застукав Кандіда в його саду, і про його зустріч з багатьма персонажами» — Кандід зустрівся з абатом Жеромом Куаняром, Ахіллом, Дон Кіхотом, Фаустом, містером Піквіком і молодшим лейтенантом Вессеттом — головним героєм першого роману Бертрана «Поклик землі». У їхній розмові йдеться про попередню роботу Бертрана та про ідеал майбуття у світі, розореному війною.

Друга частина — «Ілюзія префекта Муція» — має в основі праці Тацита. Дія розвивається в римські часи. Головний герой Муцій, римський християнин, береться проповідувати Євангеліє германцям, а в результаті все закінчується боєм, котрий тональністю дуже нагадує бій на Марні, в якому поранено Бертрана.

Третя частина — «Воєнні записки солдата Республіканської армії» — це спогади Оґюста Руссе, учасника революційних воєн, які вела Франція. В оповіданні наголошено на темі циклічности в історії.

Четверту частину названо «Тварини в час бурі» (Les Animaux sous la tourmente). Автор перелицював кілька байок Жана Лафонтена, маючи на меті, зокрема, підняти питання про пихатість і зарозумілість тих, що належали до французької літературної еліти. Особливо ж Ромена Роллана, який вважав, що мистецтво і література мають стояти над війною, а не пристосовуватися до неї.

Адрієн Бертран також написав вірші, оповідання й одноактну віршовану п'єсу «Перша Вероніка», яку Французька академія нагородила премією «Туарак». П'єсу поставили на сцені театру «Комеді франсез» ще за життя письменника[10]. Окремі його твори опубліковані посмертно.

Твори[ред.ред. код]

  • Catulle Mendès, Sansot, 1908 — Fiction — «Катулл Мандес», есеї, 62 стор.
  • Les soirs ardents, Poèsies, Sansot, 1908 — «Гарячі вечори»
  • E. Brieux. Biographie-Critique, Sansot, 1910 — «Е. Бріє. Біографія-критика», есеї, 64 стор.
  • Les Jardins de Priape, poèmes, Dorbon aîné, 1915 — «Сади Пріапа», поезія, 72 стор.
  • La conquête de l'Autriche-Hongrie par l'Allemagne: une nouvelle forme du pangermanisme le «Zollverein», Berger-Levrault, 1916 — «Завоювання Австро-Угорщини Німеччиною: нова форма пангерманізму „Zollverein“», 58 стор.
  • L'Appel du sol, roman, 1916 — «Поклик землі», роман, Ґонкурівська премія
  • La première Bérénice, 1916 — «Перша Вероніка», одноактна п'єса, премія «Туарак» Французької академії
  • L'Orage sur le jardin de Candide, romans philosophiques, Calmann-Lévy, 1917 — «Гроза над садом Кандіда», філософський роман, 326 стор.
  • Le Verger de Cypris, poèsie, Berger-Levrault, 1917 — «Сад Кіприди», поезія, 84 стор.
  • La victoire de Lorraine, 24 août — 12 septembre 1914: carnet d'un officier de dragons, Berger-Levrault, 1917 — «Перемога в Лотаринґії, 24 серпня — 12 вересня 1914: записник драгунського офіцера», 212 стор.
  • L'Illusion du préfet Mucius: conte de l'an 80 de N.S. J.C., Berger-Levrault, 1919 — «Ілюзія префекта Муція», 122 стор.
  • Sonnets sur la nature, Devigne, 1923 — «Сонети про природу», 17 стор.

Література[ред.ред. код]

  • Recueil factice d'art. de presse sur Adrien Bertrand, 4 p..
  • Expériences, ou Une femme d'aujourd'hui devant les hommes et devant l'amour, Suzanne Adrien-Bertrand, Flammarion, 1927, 245 p. — «Пережите, або Сучасна жінка перед чоловіками й перед коханням»
  • Témoins: essai d'analyse et de critique des souvenirs de combattants édités en français de 1915 à 1928, Jean Norton Cru, Presses universitaires de Nancy, 1993, 727 р.
  • Anthologie de la poésie française. Robert Kanters, Maurice Nadeau, Éd. Rencontre, 1966
  • Histoire véridique de la Grande guerre, Tom 2. Jacques Isorni, Louis Cadars. Flammarion, 1970
  • L'époque contemporaine, 1905—1930, André Billy, Tallandier, 1956, 365 p.)
  • Vingt-cinq ans de littérature française, Eugène Montfort. Librairie de France, 192? — 779 р.
  • Essai sur l'orientation des littératures de langue française au XXe siècle, Maurice Bémol. Nizet, 1960, 338 p.
  • Guide du roman de langue francaise (1901—1950)
  • Siècle de Goncourt, Jean-Louis Cabanès, Robert Kopp, Jean-Yves Mollier, Presses Univ. Septentrion, 2005—462 р.
  • The Lost Voices of World War I. Tim Cross, Bloomsbury Publishing, Great Britain: 1988. ISBN 0-7475-4276-7

Примітки[ред.ред. код]

  1. «Georges-Etienne Bertrand est né à Nyons, (Drôme) ? le (1890). ? Frère cadet d'Adrien Bertrand …» (Témoins: essai d'analyse et de critique des souvenirs de combattants édités en français de 1915 à 1928, Jean Norton Cru, Presses universitaires de Nancy, 1993, 727 р.)
  2. «Notons que l'auteur était un universitaire…» (Revue des langues romanes: Том 76. Ernest Hamelin, Société pour l'étude des langues romanes, Montpellier — 1965)
  3. «Il donna ses premiers poèmes aux Chimères, petite revue qu'il dirigeait d' ailleurs avec son ami Adrien Bertrand» (Anthologie de la poésie française. Robert Kanters, Maurice Nadeau, Éd. Rencontre, 1966
  4. а б [1] Nécrologie d'Adrien Bertrand. Прочитано 30.04.2016
  5. Histoire véridique de la Grande guerre, Tom 2. Jacques Isorni, Louis Cadars. Flammarion, 1970
  6. «Adrien Bertrand avait, avant de mourir, signé les exemplaires destinés à ses amis. Février 1918» (L'époque contemporaine, 1905—1930, André Billy, Tallandier, 1956, 365 p.)
  7. "M. André Billy, dans la notice qu'il écrivit à la mémoire d'Adrien Bertrand: «Prosateur, ce dernier était également poète» … (Vingt-cinq ans de littérature française, Eugène Montfort. Librairie de France, 192? — 779 р.)
  8. « … Adrien Bertrand, précurseur du roman idéologique avec l'Appel du Sol et l'Orage sur le Jardin de Candide …» (Essai sur l'orientation des littératures de langue française au XXe siècle, Maurice Bémol. Nizet, 1960, 338 p.)
  9. Guide du roman de langue francaise (1901–1950)
  10. Шмуцтитул книжки La victoire de Lorraine, 24 août — 12 septembre 1914: carnet d'un officier de dragons