Рене Бенжамен

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Рене Бенжамен
René Benjamin
При народженні René Benjamin
Народження 20 березня 1885(1885-03-20)
  Париж, Франція
Смерть 4 жовтня 1948(1948-10-04) (63 роки)
  Тур, Франція
Національність француз
Громадянство Франція Франція
Мова творів французька
Рід діяльності письменник, журналіст, лектор
Роки активності: 19091948
Напрямок реалізм
Жанр роман, п'єса, памфлет
Magnum opus: «Ґаспар»
Член політичної партії Французька дія
Нагороди та премії
Ґонкурівська премія (1915)
S: Роботи у Вікіджерелах

Рене́ Бенжаме́н (фр. René Benjamin, * 20 березня 1885, Париж, Франція — † 4 жовтня 1948, Тур, Франція) — французький прозаїк, драматург, журналіст і лектор, лауреат Ґонкурівської премії (1915) за роман «Ґаспар». У 19381948 роках член Ґонкурівської академії.

Біографія[ред.ред. код]

Рене Бенжамен народився в сім'ї корінних парижан. Батько — Ернест Бенжамен, урядовець на суконній фірмі, був також член і головний секретар Спілки літераторів, близький приятель Октава Мірбо і Франсуа Коппе. Мати — Берта Юе, була музикантка. Рене навчався в коледжі Роллена, потім вступив до ліцею Генріха IV, де здобув кілька нагород на генеральних конкурсах. Далі студіював літературу в Сорбонні, а в 1906-му його призвали в армію — на рік служби.

У 1908-му Рене почав працювати журналістом. Був редактором у часописі «Жиль Блас» (‘‘Gil Blas’’) і вів колонку хроніки в «Еко де Парі» (‘‘L’Écho de Paris’’). 1909 року він опублікував свою першу книжку «Пані Щастя».

Коли спалахнула Перша світова війна, Рене Бенжамена мобілізували. На початку воєнних дій, у вересні 1914 року, його важко поранило недалеко від Вердена. По кілька місяців лікування в Турі Рене Бенжамен опинився в допоміжній військовій частині й побував на всіх фронтах. Демобілізувавшись, 28 червня 1915 він одружився з Елізабет Лекуа — колишньою сестрою-жалібницею, з якою познайомився в сомюрському шпиталі й згодом зобразив як панночку В'єтту в романі «Ґаспар». Весілля відбулося в Саше, в замку, який належав вітчимові Рене Бенжамена. Свого часу в цьому замку гостював Бальзак. Рене й Елізабет мали троє дітей 1917, 1918 та 1925 років народження. Після війни подружжя мешкало в Парижі.

1915 року з ініціативи Люсьєна Декава Бенжамен одержав Ґонкурівську премію.

Він був також лектор. Загалом прочитав близько 1400 лекцій на літературну тематику у Франції, країнах Європи, Близького Сходу та Північної Африки. Цю свою діяльність письменник описав у книжці «Стіл і склянка води. Історія пристрасти».

У період між двома світовими війнами Бенжамен брав участь у політичній боротьбі. Належав до крайнього правого крила. Зокрема, в книжці «Женевські авгури» він виступив проти Арістіда Бріана, французького представника в Лізі Націй і проти цієї організації як такої.

1938 року письменника вибрали в члени Ґонкурівської академії завдяки сприянню Леона Доде — з третьої спроби, після смерті Рауля Поншона, причому був перший із ґонкурівських лауреатів, що став також ґонкурівським академіком. Наступного року він подбав, щоб академіком вибрали його приятеля — Саша Ґітрі. Згодом, у 1947 році, Ґонкурівська академія, яку після визволення Франції очолював Люсьєн Декав, нагородила Ґонкурівською премією Жана-Луї Кюртіса. Однак стараннями Рене Бенжамена і Саша Ґітрі того ж року нагороджено також Клебера Едана так званою «позаґонкурівською» («Goncourt hors Goncourt») — альтернативною премією за книжку «Salut au Kentucky» («Привіт Кентуккі»).

З 1940 по 1945 рік Бенжамен разом із родиною мешкав у Турені. Як і раніше, читав лекції, причому і у вільній, і в окупованій зонах Франції. У серпні 1941 року, послухавши виступ маршала Петена по радіо, він занотував:

«Навдивовижу людяні слова. А тепер ще й сильні. Це вже не „батько“ говорить. Це вождь. Без зайвини, з твердістю він наділяє словам їх повне значення. Я не знаю кращого засобу проти брехні, ніж ця людина. Не знаю нікого, хто міг би пробудити людську душу так, як він»[1].

У грудні цього ж року, перебуваючи у Парижі, Бенжамен написав:

«О шостій ранку німці виганяють євреїв із помешкань. Сцени — як під час Іспанської революції. Вранці Марі Д. почула, як гестапівці виселяють її сусіда-єврея. Жахіття! Раптовий грюкіт дверей. Горлові заклики до консьєржа. Тупіт чобіт на сходах. Крик жінок. Невідь-що діється! Жана-Жака Бернара нібито заарештували. Чоловіка Колетти теж. Може, вони в Комп'єні»[2].

14 листопада 1944 року, вже після визволення Франції, з наказу новопризначеного префекта поліції Рене Бенжамен був заарештований і інтернований як «пронімецький письменник»[3]. Після одного року ув'язнення він, завдяки клопотанням адвоката і друга Жана Дара, опинився під домашнім арештом у Парижі й чекав судового процесу. На суді Бенжамена виправдали — за браком складу злочину.

9 лютого 1945-го в Ельзасі загинув його найстарший син, що взяв участь у кампанії в Тунісі, Італії та Франції.

У 1947 році Рене Бенжамен мав аудієнцію в папи Пія XII.

4 жовтня 1948 року письменник помер. Похований у Парижі, на Монмартрському цвинтарі[4].

Творчість[ред.ред. код]

1909 року Рене Бенжамен видав власним коштом свою першу книжку «Пані Щастя». «Опублікувавши свій перший роман, — як згодом він згадував, — я зрозумів, що перш ніж віддатися уяві, краще було б мені, мабуть, подивитися на дійсність, отож і проводив цілі дні в судах і аудиторіях, щоб насолоджуватися людською дурістю»[5]. Передусім на почерпнутому із спостережень матеріалі Бенжамен написав «Фарс Сорбонни» (1911), «Судді миру, або Двадцять способів судити в Парижі» (1913), «Готель продажу» (1914) та «Палац правосуддя і його юристи», який з'явився тільки в 1919-му.

Як розповів сам Бенжамен у першому розділі книжки «Людина в пошуках своєї душі», він ще змалку закохався в театр і з 1902 по 1905 рік регулярно відвідував «Комеді франсез». 1911 року він написав комедію «Паша», яку поставили в Національному театрі «Одеон». Мали успіх також його інші комедії — «Сорока-одноока» (1921, «Одеон»), «Радощі азарту» (1922, театр «В'є-коломб'є»), «Треба, щоб кожен був на своєму місці» (1924, «В'є-коломб'є») й «Париж» (1932, театр «Брама святого Мартена»). За цим останнім твором режисер Жан Шу зняв фільм, у якому головні ролі зіграли Рене Сен-Сір і Гаррі Бор.

1915 року опубліковано роман «Ґаспар», за який Бенжамену з ініціативи Люсьєна Декава присуджено Ґонкурівську премію 1915 року. Цей твір написано на основі вражень від Першої світової війни. Як і інші: «Під небом Франції» (1916), «Військовий лікар Піп і його батько, англієць на війні» (1918), «Репатріанти» (1918).

Велику частку творів написано, так би мовити, на злобу дня. До соціально-сатиричного жанру належать, зокрема, «Амаду-більшовик» (1920), а також цикл про Валентину, який 1924 року розпочався книжкою «Валентина, або Манія демократії» — антиурядовим і антидемократичним памфлетом, що мав великий успіх і кілька разів перевидавався. Складається він із трьох частин: «Валентина і її батько-ліберал», «Валентина і її син-реакціонер») і, нарешті, «Валентина і її друг-радикал»). Конгрес педагогів у Страсбурґу, на якому побував сам автор, описано в брошурі «Осли і демагоги» (1927), а в «Женевських авгурах» (1929) розкритиковано політику Ліги Націй.

Рене Бенжамен був майстер літературного портрета. До такого жанру належать написані з натури «Розгнузданий Антуан» (1923), «Закований Антуан» (1928), «Під сонцем поезії. Під витрішкуватим оком пані Ноей» (1928), «Клемансо у відставці» (1930), «Шарль Морра, той син моря» (1932), «Саша Ґітрі, король театру» (1933), «Самотність Антуана» (1941). Інші твори цього жанру — «Дивовижне життя Оноре де Бальзака» (1925), «Мольєр» (1936), «Марія-Антуанетта» (1940). Зроблено докладні літературні портрети Хоакіна Карвальйо в романі «Людина в пошуках своєї душі», Леона Доде («Галера Ґонкурів», (1948) і Пія XII («Янгольські відвідини», 1948).

Інші портрети позначено виразною правою орієнтацією автора і публіцистичністю. Це «Монолог Моріса Барреса» (1924), «Маршал Жоффр» (1928), «Слова маршала Жоффра» (1929), «Баррес — Жоффр» (1931), «Муссоліні і його народ» (1937). Особливе місце посідає Петен, про якого Бенжамен написав три книжки по кількасот сторінок кожна: «Маршал і його народ» (1941), «Сім зірок Франції» (1942), у якій оцінено реформи маршала, й «Велика людина самотою» (1943). Бенжамен порівняв петенівський стиль правління з королівським у таких словах:

«Він вирішив піти у французький народ — відродити давній звичай, якого додержували наші найкращі принци»[6].

Найяскравіші твори Рене Бенжамена вийшли з-під пера наприкінці життя. У них його почуття і пережиття переважують усе інше. Найстійкішою й найпевнішою ознакою моральности виступає страждання — за себе самого, за свою родину й друзів, та передусім — за майбутнє своїх дітей. І за Францію. Це своєрідний іспит на совість суспільства, що руйнується.

До цього переліку належать «Хроніка буремного часу» (1938), «Трагічна весна» (1940), «Людина в пошуках своєї душі» (1943), «Невинні в бурю» (написано в 1944 році, опубліковано в 1947-му), «Убита дитина» (1946) та «Божий лик» (1948). «Трагічну весну» присвячено «пам'яті Тьєррі де Мартеля, хірурга, сина Жип, що наклав на себе руки того дня, коли німці вторглися в Париж». «Людина в пошуках своєї душі: свідчення француза про драму цього часу» — це водночас оповідь і психологічний та історичний аналіз людства. «Дійсне і вимріяне про освіту» присвячено Петену — «великій людині, яка, пообіцявши сама собі оновити освіту у Франції, вклала всю душу в цю справу». Написаний під враженням від загибелі найстаршого сина твір «Убита дитина» присвячено молодшому синові:

«Моєму Франсуа. Любий Франсуа, все своє життя я мріяв писати книжки про людську чесність і заповісти своїм дітям прізвище, яке робить честь. Ненависть і заздрість сподівалися зганьбити його. Але одним помахом крила твій брат, віддавши своє життя за вітчизну, повернув славу цьому прізвищу. Ось тепер, коли підупадає моя сила, а я у великій біді лаштуюся покинути вас і приєднатися до загиблого, і ось тут, де душі хмеліють або жахаються на сам вигляд Істини, лелій, люба дитино, бережи в благоговійних руках цю спадкову відзнаку».

«Невинні в бурю» — це «історія французької родини упродовж одного тижня у травні 1944-го. Напередодні свого визволення Франція переживала години мук і тривоги».

Духовним заповітом письменника стали «Янгольські відвідини» — остання книжка, видана за його життя. Це оповідь про аудієнцію, яку папа Пій XII дав Рене Бенжамену в 1947 році й наділив його смаком надії та силою прощення. Це був також останній літературний портрет.

Твори[ред.ред. код]

  • ‘‘Madame Bonheur’’, Grasset, 1909 — «Пані Щастя»
  • ‘‘La Farce de la Sorbonne’’, Marcel Rivière et Cie, 1911 — «Фарс Сорбонни»
  • ‘‘Le Pacha’’, comédie en deux actes représentée pour la première fois au Théâtre national de l'Odéon en 1911, Librairie Stock, 1911 — «Паша»
  • ‘‘Les Justices de paix ou les vingt façons de juger dans Paris’’, Arthème Fayard, 1913 — «Суди миру, або Двадцять способів судити в Парижі»
  • ‘‘Paris, sa faune et ses mœurs, l'Hôtel des ventes’’, dessins de Jean Lefort — G. Oudin, 1914 — «Париж, його фауна та звичаї, готель продажу»
  • ‘‘Gaspard’’, Arthème Fayard, 1915 — «Ґаспар»
  • ‘‘Sous le ciel de France. La guerre’’, Arthème Fayard, 1916 — «Під небом Франції. Війна»
  • ‘‘Un pauvre village de France’’, orné de 29 bois de Jean Perrier, L’Édition de luxe, 1918 — «Бідне французьке село», 29 дереворитів Жана Пер'є
  • ‘‘Le Major Pipe et son père, Anglais en guerre’’, Arthème Fayard, 1918 — «Військовий лікар Піп і його батько, англієць на війні»
  • ‘‘Les Rapatriés’’, Berger-Levrault, 1918 — «Репатріанти»
  • ‘‘Le Palais et ses gens de justice’’, Arthème Fayard, 1919 — «Палац правосуддя і його юристи»
  • ‘‘Grandgoujon’’, Arthème Fayard, 1919 — «???»
  • ‘‘Amadou bolcheviste’’, Arthème Fayard, 1920 — «Амаду-більшовик»
  • ‘‘La Pie borgne’’, comédie en un acte représentée pour la première fois au Théâtre national de l'Odéon, le 24 juin 1921, Librairie Stock, 1921 — «Сорока-одноока»
  • ‘‘Les Plaisirs du hasard’’, comédie en quatre actes représentée pour la première fois au Théâtre du Vieux-Colombier le 21 avril 1922, La Petite illustration théâtrale n° 71, 1922 — «Радощі азарту»
  • ‘‘Antoine déchaîné’’, reportage sur le tournage de L'Arlésienne’ d'André Antoine, Arthème Fayard, 1923 — «Розгнузданий Антуан»
  • ‘‘Valentine ou la folie démocratique’’, Arthème Fayard, 1924 — «Валентина, або Манія демократії».
  • ‘‘Il faut que chacun soit à sa place’’, comédie en 3 actes représentée pour la première fois au Théâtre du Vieux-Colombier le 14 février 1924, La Nouvelle Revue française, 1924 (avec Les ‘‘Plaisirs du hasard’’) — «Треба, щоб кожен був на своєму місці»
  • ‘‘Le Soliloque de Maurice Barrès’’, Arthème Fayard, 1924 — «Монолог Моріса Барреса»
  • ‘‘La Prodigieuse Vie d'Honoré de Balzac’’, Plon, collection " Le roman des grandes existences ", 1925 — «Дивовижне життя Оноре де Бальзака»
  • ‘‘Minerve ou le Charcutier comprenant Valentine ou la folie démocratique’’ — ‘‘Il faut que chacun soit à sa place’’ — ‘‘Villandry ou le visage de la France’’, Nouvelle Librairie nationale, 1926 — «Мінерва, або М'ясник» («Валентина, або Манія демократії», «Треба, щоб кожен був на своєму місці», «???»)
  • ‘‘Aliborons et démagogues’’, Arthème Fayard, 1927 — «Осли і демагоги»
  • ‘‘Au soleil de la poésie. Sous l’œil en fleur de Madame de Noailles’’, Librairie des Champs-Elysées, 1928 — «Під сонцем поезії. Під витрішкуватим оком пані Ноей»
  • ‘‘Antoine enchaîné’’, Éditions des Cahiers libres, 1928 — «Загнузданий Антуан»
  • ‘‘Le maréchal Joffre, suivi de pages inédites et de l'histoire du XXXVe Fauteuil’’, gravures sur bois dans le texte de Thiollière — Félix Alcan, 1928 (collection " Les Quarante ", fauteuil XXXV) — «Маршал Жоффр, разом із не виданими сторінками історії XXV крісла»
  • ‘‘Glozel, vallon des morts et des savants’’, Arthème Fayard, 1928 — «Ґлозель, долина мертвих і святих»
  • ‘‘La cour d'Assises, ses pompes et ses œuvres’’, Arthème Fayard, collection " Le Livre de Demain ", 1931 — «Асизький двір, його пишнота і витвори»
  • ‘‘Les Paroles du maréchal Joffre’’, Éditions des Cahiers libres, 1929 — «Слова маршала Жоффра»
  • ‘‘Les Augures de Genève’’, Arthème Fayard, 1929 — «Женевські авгури»
  • ‘‘Clemenceau dans la retraite’’, Plon, 1930 (collection " La Palatine ") — «Клемансо у відставці»
  • ‘‘Taureaux et méridionaux’’, étude de René Groos, illustrations d'André Villeboeuf, Édition du Capitole, 1930 — «Бики і південці»
  • ‘‘Saint Vincent de Paul’’, Á la Cité des Livres, 1930 — «Святий Венсан де Поль»
  • ‘‘La Dernière Nuit’’, Flammarion, 1930 (collection « Les Nuits») — «Остання ніч»
  • ‘‘Barrès-Joffre’’, Plon, 1931 (collection " Grandes figures ") — «Баррес — Жоффр»
  • ‘‘Charles Maurras, ce fils de la mer’’, Plon, 1932 (collection " Grandes figures ") — «Шарль Морра, той син моря»
  • ‘‘Paris’’, pièce en deux actes et huit tableaux représentée pour la première fois au théâtre de la Porte Saint-Martin le vendredi 22 janvier, Plon, 1932 — «Париж»
  • ‘‘Sacha Guitry, roi du théâtre’’, Plon, 1933 (collection " La Palatine ") — «Саша Ґітрі, король театру»
  • ‘‘Molière’’, Plon, 1936 — «Мольєр»
  • ‘‘Mussolini et son peuple’’, Plon, 1937 — «Муссоліні і його народ»
  • ‘‘Chronique d'un temps troublé’’, Plon, 1938 — «Хроніка буремного часу»
  • ‘‘Marie-Antoinette’’, Les Éditions de France, 1940 — «Марія-Антуанетта»
  • ‘‘Le Printemps tragique’’, Plon, 1940 — «Трагічна весна»
  • ‘‘Vérités et rêveries sur l’éducation’’, Plon, 1941 — «Дійсне і вимріяне про освіту»
  • ‘‘La Solitude d'Antoine’’, Aux Armes de France, 1941 — «Самотність Антуана»
  • ‘‘Le Maréchal et son peuple’’, Plon, 1941 — «Маршал і його народ»
  • ‘‘Les Sept Étoiles de France’’, Plon, 1942 — «Сім зірок Франції»
  • ‘‘L'Homme à la recherche de son âme : témoignage d'un Français sur le drame de ce temps avec 7 eaux-fortes par André Jacquemin’’, Plon, 1943 — «Людина у пошуках своєї душі: свідчення француза про драму цього часу», з сімома офортами Андре Жакмена
  • ‘‘Le Grand Homme seul’’, Plon, 1943 — «Велика людина самотою»
  • ‘‘La Table et le verre d'eau. Histoire d'une passion’’, Genève, Les Trois Anneaux, 1946 — «Стіл і склянка води. Історія пристрасти»
  • ‘‘L'Enfant tué’’, Paris, Les Éditions nouvelles, 1946 — «Убита дитина»
  • ‘‘Les Innocents dans la tempête’’, Plon, 1947 — «Невинні у бурю»
  • ‘‘La Visite angélique’’, Paris, L’Élan, 1948 — «Янгольські відвідини»
  • ‘‘Le Divin Visage’’, Paris, L’Èlan, 1948 — «Божий лик»
  • ‘‘La Galère des Goncourt’’, préface de Sacha Guitry, L’Élan, 1948 — «Галера Ґонкурів»
  • ‘‘Le Vin, lumière du cœur’’, Paris, Robert Cayla, collection " Les Amis de l'originale ", 1948 — «Вино, світло серця»
  • ‘‘Balzac’’, préface d'Anne Brassié, avant-propos de Xavier Soleil, Les Cahiers René Benjamin, Cahier n° 1 (1er semestre 2013), éditions Pardès, 2013 — «Бальзак», п'єса в семи актах

Бібліографія[ред.ред. код]

  • Léon Daudet, Écrivains et Artistes, tome VI, Éditions du Capitole, 1929 — Леон Доде, «Письменники і художники».
  • Claude-Henri Grignon, Benjamin en face de notre temps troublé, Les Pamphlets de Valdombre (Sainte-Adèle, Canada, nos de mai et juin 1939) — Клод-Анрі Ґріньйон, «Бенжамен віч-на-віч із нашими буремними часами».
  • Robert Cardinne-Petit, Présence de René Benjamin avec un portrait original par Sacha Guitry, suivi de Un tel Père ! par François Benjamin, Nouvelles Éditions latines, 1949 — Робер Кардінн-Петі, «Присутність Рене Бенжамена»; Франсуа Бенжамен, «Справжній батько».
  • Jean Tenant, Notre ami Benjamin, Dumas, 1949 — Жан Тенан, «Наш друг Бенжамен».
  • Pierre Lanauve de Tartas, Hommage à René Benjamin, illustrations de Guy Arnoux et André Jacquemin, 1949 — П'єр Ланов де Тарта, «Честь Рене Бенжамену».
  • Louis-Georges Planès, René Benjamin ou l'Archer au cœur sensible, chez l'auteur, 1970 (tiré à part des Actes de l'Académie nationale des sciences, belles-lettres et arts de Bordeaux — 4e série, tome XXIV, 1929) — Луї-Жорж Планес, «Рене Бенжамен, або Стрілець із вразливим серцем».
  • Pauline Bochant, Un Goncourt au début du siècle — René Benjamin, Gaspard et les romans de guerre, maîtrise de lettres modernes, université de Paris-X-Nanterre, 1996 — Полін Бошан, «Ґонкурівська премія на початку століття — Рене Бенжамен, „Ґаспар“ і воєнні романи».
  • Xavier Soleil, René Benjamin, collection «Qui suis-je?», éditions Pardès, 2011 — Ксав'є Солей, «Рене Бенжамен».

Лінки[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. «Carnets de Guerre» (не опубліковано)
  2. «Carnets de Guerre»
  3. «La Galère des Goncourt», chapitres XIX et XX, p. 225–253
  4. Où reposent les lauréats du prix Goncourt ?Прочитано 30.04.2016
  5. ‘‘L'Homme à la recherche de son âme’’, p. 22.
  6. «L'Homme à la recherche se son âme», p. 170.