Перша Марокканська криза

Перша Марокканська криза
Дата: березень 1905 – травень 1906 Місце: Марокко Результат: Альхесіраська конференція; марокканська поліція під іспанським та французьким контролем
Сторони
Німеччина Австро-Угорщина	Велика Британія Франція Росія Італія Іспанія
Командувачі
Бернгард фон Бюлов Кайзер Вільгельм II	Морис Рув'є Теофиль Делькассе

Перша Марокканська криза (Танжерська криза) — міжнародна криза, через вирішення міжнародного статусу Марокко у березні 1905 — травні 1906. Німеччина обурилась збільшенням впливу Франції в Марокко й наполягала на політиці відкритих дверей. У березні 1905 року німецький кайзер відправився в Танжер і виступив з промовою на користь незалежність Марокко. У дипломатичній ізоляції, Німеччина звернулася до президента США Теодора Рузвельта стати посередником. Міжнародна конференція була скликана і було вирішено встановити міжнародний контроль над поліцією у великих портах Марокко, компромісне рішення, яке поклало кінець кризі.

Передмова

Канцлер Німеччини Бюлов був стурбований нещодавно підписаною Англо-французьку угоду, 1904. Він вирішив випробувати новий союз між Англією і Францією, ці країни нещодавно мали суперництво в Африці, Азії і Тихоокеанському регіоні. Його розрахунок був, що криза мала показати слабкість зв'язків між двома державами, і що Великобританія не буде готова запропонувати потужну підтримку Франції у ситуації, коли замайорить війна.

У 1904, французький уряд спробував встановити протекторат над Марокко, а також підписав дві двосторонні секретні угоди з Англією (8 квітня) 1904 р. і Іспанією (7 жовтня) 1904, які гарантували підтримку в цій справі. Франція та Іспанія таємно розкраяли терен султанату. Попередня угода з Італією була підписана (14-16 грудня 1900 р.)

Хронологія подій

Візит кайзера

Німеччина негайно прийняла дипломатичні заходи, щоб заблокувати нову угоду, у тому числі невдалий візит Вільгельма II в Танжер, Марокко, 31 березня 1905. Кайзер Вільгельм намагався отримати підтримку в Марокко, якщо держава вступить у війну з Францією чи Англією, і виступив з промовою, висловивши підтримку незалежності Марокко, що було провокаційним викликом французькому впливу в Марокко.

Військова мобілізація

Німеччина прагнула багатосторонньої конференції, де Франція могла бути притягнута до відповідальності перед іншими європейськими державами. Французький прем'єр Морис Рув'є, спочатку був зацікавлений в компромісному рішенні, пізніше відмовився, як громадська думка Франції повернувся проти Німеччини і Британія підтримала французьку позицію. Французький міністр закордонних справ Теофиль Делькассе, підтримав цю лінію. Криза досягла свого піку в середині червня, коли Делькассе було позбавлено портфелю. 1 липня Франція, за потужної підтримки Британії, погодилися взяти участь у конференції, так як було очевидно, що Німеччина була у дипломатичній ізоляції.

Криза продовжувалася напередодні Альхесіраської конференції, Німеччина почала мобілізацію резервістів (30 грудня), Франція розпочала перекидати війська до кордону з Німеччиною (3 січня).

Альхесіраська конференція

Альхесіраська конференція, була скликана для вирішення суперечки, тривала 16 січня — 7 квітня 1906 року. З 13 країн німецькі представники знайшли тільки прихильників у Австро-Угорщини. Німецький спроба компромісу була відкинута усіма, крім Австро-Угорщини. Францію підтримала Великобританія, Росія, Італія, Іспанія та США. Німці вирішили зберегти обличчя і прийняти компромісну угоду 31 березня 1906, договір було підписано 31 травня 1906. Франція погодилася поступитися контролем над марокканської поліцією, але зберегли ефективний контроль над марокканськими політичними і фінансовими справами.

Наслідки

Альхесіраська конференція лише тимчасово вирішила Першу Марокканську кризу, й загострила міжнародну напруженість між Троїстим союзом і Антантою.

Вона також показала, дієвість Англо-французької угоди, 1904, через підтримку Англією Франції в кризу. Криза може розглядатися як причина для англо-російської угоди підписаної у наступному році, оскільки обидві країни підтримали Францію. Кайзер Вільгельм II був злий на приниження і був повний рішучості не відступати знову, що привело до участі Німеччини у Другій Марокканській кризі.