Цирк

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Перегони в римському цирку. Картина Куна, 1913

Цирк (лат. circus) — переважно кругла будівля з ареною (манеж) і трибунами для глядачів. У цирку відбуваються видовища (називані також цирком), супроводжувані музичною ексцентрикою, які демонструють силу і відвагу циркових артистів (силачів, акробатів, повітряних гімнастів, жонглерів, еквілібристів, ілюзіоністів, фокусників, берейторів, вершників, велофігуристів, боротьби, муштрувальників свійських і приборкувачів диких тварин тощо) з інтермедіями-буфонадами клоунів, пантомімою і меломімою.

У древніх римлян цирк був місцем кінських перегонів і змагань в швидкості на колісницях, а згодом і деяких інших видовищ, які проходили у святкові дні і називалися ludi circenses.

Cirque du Soleil (в перекладі «Цирк Сонця») — яскравий представник сучасного жанру циркового мистецтва. Про цирк Сонця кажуть, що він вдихнув нове життя в циркове мистецтво. Налічує понад 4000 осіб, річна виручка цирку перевищує 600 млн доларів.


Цирк в Литві
Цирк в Литві

Історія[ред.ред. код]

Римський цирк[ред.ред. код]

Стрибки Вт римського цирку. Картьє-Кунья, 1913

У древніх римлян цирк (circus, «круглий будинок») — це одне з основних римських «видовищ», місце перш за все кінських перегонів і змагань у швидкості їзди на колісницях, а згодом і деяких інших видовищ (єдиноборства гладіаторів (включаючи венаторов — дресирувальників, формально теж вважалися гладіаторами, попри те, що вони не боролися), цькування звірів тощо), що відбувалися у відомі святкові дні і називалися ludi circenses. Цирк грав у Римі велику суспільну роль, що зберігалася також у перші століття Візантії.

Середні століття[ред.ред. код]

Бродячі циркачі в Китаї, бл.1655-57 гг.

Після розпаду Римської імперії цирк мало-помалу втратив своє значення головного місця для розваги народу. Онук Хлодвіга I, Хільперік I, король франків, побудував в Парижі і Суассоні цирки, де давалися народові різні уявлення, але останні особливого успіху не мали, і тому цирки незабаром були закинуті і зламані. Значний розвиток містерій і театральних вистав у середньовіччя остаточно підірвали значення цирку як суспільного розваги.

XIX століття[ред.ред. код]

Жорж Сёра. Цирк. 1891

Цирк сучасного типу з'явився вперше лише в кінці XVIII століття по Франції. Творцями його з'явилися два англійські наїзника, батько і син Астлеї. У 1774 р. вони збудували в Парижі, в передмісті Temple, круглої залі, названу ними цирком, і стали давати тут вистави, що складалися з різних вправ на конях і акробатичних. Наступники Астлеїв, італійці Франконі, незабаром збудували новий цирк вже на 2700 чоловік. Вони ввели в програму уявлень ще й пантоміми, а також боротьбу диких звірів між собою і з собаками. З Парижа циркові вистави незабаром поширилися по всій Європі.

У XIX столітті в цирках, незалежно від того, чи були вони вибудувані на 500 глядачів або на 5000, простір, що залишається для арени, мало одні й ті ж розміри. Пояснювалося це професійною необхідністю. Для кінного вольтижування й акробатики потрібно, щоб спина біжить коня була завжди під одним кутом до центру манежу. Цього можна домогтися, тільки підтримуючи чітко задану швидкість коня при певному діаметрі манежу. Дана умова зажадало уніфікації всіх манежів, на яких працювали кінні номери. Діаметр арени цирку в усьому світі однаковий і становить 42 фути, або 13 метрів. Арена цирку відокремлювалася від піднімаються навколо неї амфітеатром місць для публіки невеликим, досить широким бар'єром, висота якого повинна була бути така, щоб кінь середнього зросту могла, поклавши копита передніх ніг на бар'єр, продовжувати рухатися задніми ногами по арені. У двох протилежних пунктах арени, покритої звичайно шаром піску або тирси завтовшки в 6-8 см, цей бар'єр розбирався для утворення проходів при впуску і випуску коней; коли кінь був на арені, бар'єр був закритий.

Вистави за дресированими тваринами почали даватися в цирку з кінця XIX ст. До кінця століття постійні цирки існували майже в усіх столицях і головних містах Західної Європи і Росії. Найкращими вважалися цирки Парижа (фр. Cirque d’hiver, Cirque d'été и др.). Крім того, по Західній Європі та Росії постійно кочували вельми значне число рухомих цирків. В Італії XIX століття не було постійних цирків, але більша частина найзначніших театрів була влаштована так, що партер міг бути перетворений на циркову арену. Найбільшого поширення цирки отримали в Іспанії, де зберігається з античності корида.


Цирк в Україні[ред.ред. код]

Картина — Скоморохи на селі
Перед виставою, Київський Цирк, січень 2013 року

Попередниками цирку в Україні з 11 ст. були скоморохи, згодом ярмаркові балагани, жонґлери й цигани з ведмедями, у 18 — 19 ст. театралізовані кінні каруселі й інші кінні видовища, а з 19 ст. мандрівні цирки та звіринці. У кінці 19 — на початку 20 ст. з'являються стаціонарні цирки, найперше в Києві дерев'яний (1867), мурований цирк Берґоньє (1875) та ін., згодом у Харкові: дерев'яний цирк братів Нікітиних (1883), 1886 модерний на свій час, на взірець паризького цирку Франконі, цирк Грікке та у 1911 другий цирк на 5 750 місць грека Муссурі. 1903 в Києві побудовано цирк, де показував муштрованих коней П. Крутіков, в Одесі діяв цирк С. Малевича. Крім стаціонарних, до 1914 в Російській Імперії працювало біля 100 мандрівних цирків. За радянської влади декретом з жовтня 1919 цирк націоналізовано й підпорядковано Наркомосові. За цим декретом цирк мав «стати одним зі знарядь виховання нової людини, громадянина соціальної держави». Для складання циркових програм залучено письменників, режисерів театру, балетмайстрів, композиторів, сценографів і фізкультурників. Якийсь час для Київського і Харківського цирків працювали українські режисери Г. Юра (поставив українську водяну пантоміму «Бунтар Кармелюк»), В. Балабан, М. Крушельницький, В. Скляренко, композитори П. Майборода, А. Штогаренко, В. Серманич, М. Фореґґер, балетмайстер К. Голейзовський, декоратор Б. Ердман, фізкультурники О. і В. Ялові та ін. На провінційних аренах ставлено пантоміми «Тарас Бульба», «Ніч під Різдво». Світового визнання здобули українці борець І. Піддубний (шестикратний чемпіон світу) і клоун-акробат В. Лазаренко. 1954 в Харкові створено Перший український цирк, відкриття якого відбулося на київській арені прем'єрою «День народження». Український національний колектив репрезентував українське циркове мистецтво 1960 на Декаді української літератури й мистецтва в Москві. У виставах колективу український національний характер підкреслювано одягом, музикою, орнаментикою на реквізиті, поведінкою. Зокрема український характер мають антиподисти Микитюки (Світлана, Ганна і Франк), жонґлери Філіпенки (розігрують сценку за мотивами «Сорочинський ярмарок» М. Гоголя), гуцульські акробати під керівництвом В. Максимова, мистці фігурної їзди на мотоциклах П. Маяцький і Н. Сорокіна, акробати-вольтижери В. і В. Фоменки, подружжя Лисиненки, клоун з собачками Л. Мозговий, повітряні гімнасти 3. і М. Криленки, танцюристка на дроті Елла Косяченко та ін.

Київський цирк (1960)

1960 побудовано в Києві новий цирк на 2100 місць (архітектор А. Жуков), директор і мистецький керівник Б. Заєць. Тут з 1961 існує естрадно-циркова студія. Найстарішу циркову традицію має Харків. Чимало майстрів цирку починало свою мистецьку кар'єру на харківській арені, зокрема клоуни В. і В. Лазаренки, А. Дуров, О. Попов, харків'янка І. Бугримова, що понад 40 років працювала з левами, акробат, ексцентрик і еквілібрист П. Маяцький та ін. 1974 побудовано в Харкові новий цирк, будинок на понад 2 000 місць з сучасною технічною апаратурою, приміщеннями для коней, левів і слонів, спортивно-репетиторними залами, гардеробами тощо. Програми Харківського цирку театралізовані, там створюються нові циркові жанри: цирк на воді, цирк-ревю, цирк на льоду. Тематичні програми тогочасного українського цирку: «Арена дружби», «Парада чудес», «Веселі зірки», «Циркові сувеніри»; дитячі спектаклі: «Нові пригоди Снігуроньки і Золотого ключика», «Забавна казка» та ін. Головні режисери: Е. Зіскінд, Ф. Яшинов (1934–1982), В. Гамеров, диригент оркестру І. Додюк; циркові композитори Я. Френкель, А. Владимирцев. При цирку створено режисерську лабораторію. Старий харківський цирк перетворено на філію Всесоюзної дирекції підготови циркових програм, атракціонів і номерів (керівник Е. Зіскінд). Тут розроблено більші атракціони: «Гімалайські ведмеді», «Леви», «Африканські левивелетні», «Екзотичні тварини», «Серед хижаків» та ін.

Харківський цирк (1974)

Разом з стаціонарними цирками, в державній системі СРСР працювали пересувні цирки та циркові колективи, бригади. 1951 р. в Києві постала мистецька організація цирку на естраді, яка мала 13 колективів. Обслуговувала переважно села. З 1964 діє цирк на льоду. Кандидати циркового мистецтва фахову освіту здобувають в Харківському інституті мистецтв на режисерському факультеті. На міжнародному терені національні циркові бригади не репрезентують своїх країн, а окремі майстрі їх включаються в збірний колектив радянського цирку.

Циркові тварини[ред.ред. код]

За сучасними нормами, для циркових вистав використовуються лише ті тварини, які вилучені із дикої природи мінімум у третьому поколінні[1][2]. Тобто вони звикли до людського оточення і не здатні жити у природніх умовах. Національний цирк України слідкує за дотриманням даного правила у своїх стінах.

Циркове дресирування[ред.ред. код]

У процесі дресирування циркових тварин використовується заохочувальний, безбольовий принцип, завдяки якому тварини вивчаються годуванням та ласкавим поводженням з ними. Саме цей принцип відстоює Національний цирк України на чолі з Людмилою Олексіївною Шевченко, яка стверджує: «Якщо дресирувальник знущається над твариною, він не підходить цирку в принципі».

Критика цирків[ред.ред. код]

Останнім часом цирки все частіше піддаються критиці захисників тварин[3][4][5]. Ними розкриваються факти, коли тварин дресирують з використанням жорстоких методів (звірів б'ють, морять голодом тощо). У цирках часто порушуються права тварин на свободу і захист від жорстокого поводження[3][4][5]. Слони не працюють у цирках добровільно. Їх б'ють, саджають на ланцюг, молодих слоненят б'ють і морять голодом на протязі місяця[3][4][5]. Деяким видам диких тварин у цирках видаляють зуби, або накачують наркотиками[3][4][5]. Нерідко в цирках виступають тварини, занесені до Червоної книги і здобуті браконьєрським способом[3][4][5]. Циркові дикі тварини постійно отримують стресси при переїздах, нерідко тварин змушують брати участь у жорстоких номерах, наприклад, стрибати через палаючі обручі[3][4][5]. Для того, щоб навчити ведмедя танцювати, його ставлять на розпечену металеву поверхню. Щоб не спалити собі лапи, ведмедю доводиться переступати з ноги на ногу, рефлекс закріплюється не єдиним таким уроком[3][4][5]. Використання диких тварин у цирках заборонено в Австрії, Болівії, Боснії, Герцеговині, Перу, Ізраїлі, Британії, Коста-Ріці, Сінгапурі, Болгарії, а також в деяких частинах США, Бразилії, Хорватії та Бельгії[6].

Див. також[ред.ред. код]

Циркові артисти[ред.ред. код]

Ресурси Інтернету[ред.ред. код]

  • www.circus3d.com.ua--Цирк Романа Боровлева

Література[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. http://www.youtube.com/watch?v=6JLJNIuxils
  2. http://www.youtube.com/watch?v=cVv2M7_jeAU
  3. а б в г д е ж Борейко В. Е. Этика и практика охраны биоразнообразия. — К.: КЭКЦ, 2008. — 360 с.
  4. а б в г д е ж Индустрия развлечений и нарушение прав животных // Гуманитар. экол. журн. — 2005. — Т. 7, спецвыпуск. — С. 2-26.
  5. а б в г д е ж Жестокие развлечения. Правда о цирках // Время в защиту животных, 2007, апрель. — С. 3.
  6. Борейко В. Е. Прорыв в экологическую этику. — К.: КЭКЦ, 2013. — 168 с.