Верблюжка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Верблюжка
Країна Україна Україна
Область Кіровоградська область
Район/міськрада Новгородківський район
Рада/громада Верблюзька сільська рада
Код КОАТУУ 3523480401
Облікова картка Верблюжка 
Основні дані
Перша згадка 1751
Населення 1907
Поштовий індекс 28223
Телефонний код +380 5241
Географічні дані
Географічні координати 48°21′41″ пн. ш. 32°53′03″ сх. д.H G O
Середня висота
над рівнем моря
139 м
Місцева влада
Адреса ради 28223, с. Верблюжка, вул. Беляєва, 94, тел. 9-32-21, 9-32-39
Сільський голова Кулик Любов Федорівна
Карта
Верблюжка. Карта розташування: Україна
Верблюжка
Верблюжка
Верблюжка. Карта розташування: Кіровоградська область
Верблюжка
Верблюжка

Верблю́жка1980 по 3 серпня 1988 — Погребнякове) — одне з найбільших сіл Новгородківського району Кіровоградської області.

Назву село отримало колись від протікаючої тут річки Велика Верблюжка.

річка Верблюжка

Історичні відомості[ред. | ред. код]

Території, на яких розташоване село Верблюжка, входили в склад Дикого Поля — частини Великого Степу, де тисячоліттями кочували різні народи і племена, про що свідчать численні кургани — поховання кочової знаті, археологічні знахідки, старі карти тощо.

Останній відомий період економічного розквіту і градобудування — друга половина XIII — початок XV століття під час входження цих територій в найбільший в історії людства вільний економічний простір в складі Великої Монгольської Імперії — від Тихого Океану до р. Дунай, а згодом в її найбільшій частині — Улусі Джучі (Золотій Орді) від м. Ургенч до Дунаю. Інша назва території — Задніпровські Місця або Задніпров'я.

Вперше «Верблюжське поселення» вказане на карті 1613 р. на врізці до карти Великого князівства Литовського, але можна припустити, що поселення тут існувало ще за часів Золотої Орди.

Походження назви[ред. | ред. код]

Назва села, як і річки, походить від назви місцевості. Ряд балок навколо носили назви: Велика Верблюжка, Суха Верблюжка, Верблюжка. Ця місцевість була лісостепом, з прекрасними луками, з повноводною, незамерзаючою з гарячими джерелами річкою, і використовувалась для випасання чи стоянки гуртів, чи караванів верблюдів татар, і називалась Верблюжим байраком. Архівні документи називають його байраком Хана Мурзи.

XVIII століття[ред. | ред. код]

Верблюжка виникла з декількох поселень, що були розташовані по течії річки Верблюжки — притоки Інгульця. Річка ж бере початок з Верблюжих байраків. В неї впадають балки: Котова, Уманська, Сотникова, Носова, Суха Верблюжка з Волею Молодецькою, Каменовата. Перші поселення за часів Нової Січі: Скорбна, Срібна, Дрейлінгоф, що увійшли до складу села, виникли десь в 16-17 ст. і існували як зимівники запорізьких козаків Бугогардівської паланки.

Фрагмент французької карти 1769 року

З 1732 р. заселення цього регіону відчутно пожвавилось на поч. XVIII ст. вихідцями з Гетьманщини та Польської України. Після Белградського миру 1739 року всі ці землі увійшли до складу Миргородського та Полтавського полків.

На старих картах назване Верблюдкою. Перша згадка в письмових джерелах — 1751 рік — слобода.

В архівних документах Московії 1770-х рр. Верблюжка вказується, як "запорозька слобода". Іноді це запорозьке поселення плутають з центром Верблюжської роти Слобідського полку сучасною Великою Чечеліївкою.

В 1787 році в 155 дворах проживало 488 осіб чоловіків.

Через Верблюжку проходив чумацький шлях — з Нової Праги до Братолюбівки і далі на південь. Також новий шлях військового значення — від штабу полку в Єлисаветграді, у Верблюжці він розгалужувався до Крюкова і через село Зелене до Дніпра.

В селі Верблюжкі діяло дві церкви — Успенська та Миколаївська православні. Метричні книги вказаних церков зберігаються в Одеському і Кіровоградському державних обласних архівах. Одна з них стояла в центрі села, біля теперішнього млина, була дерев'яна. Біля неї, на майдані зупинялись на ночівлю чумаки, випасали на луках волів, заходили помолитись до церкви. «1779. Села Верблюжки, Успенская, деревянная Бобринецкаго уезда. Село Верблюжка поселено по обе стороны речки Верблюжки. По неудобству ходить в Успенскую церковь, на левом берегу речки находящуюся, там из жителей, которых домы на правом берегу, по прошению их, позволено было построить на том же правом берегу другую каменную Николаевскую церковь, которая действительно заложена в 1807 году».

ХІХ століття[ред. | ред. код]

В 1806 році в селі проживало 804 душі чоловічої статі.

З 1821 року Верблюжка стає військовим поселенням Новгородського Кірасирського полку. В ній розмістився штаб 2-го ескадрону кінноти, згодом 2-ї волості IV округу Новоросійського військового поселення. За розміщенням рот та прізвищами їх командирів виникли назви кутків села: командира І-ї роти полковника Вєрьовкіна — «Вірьовчиною». Мешканці були розділені на категорії військових поселян, серед яких «хозяинь», «помощникь», «інвалідь» тощо.

В 1859 році Верблюжка була 2-ю волостю І-го округу Херсонського поселення, командиром був штабс-ротмістр Тимченко. Населення було 4269 чол, в тому числі поселян — 1898 чол., різночинців — 2 родини, купців −3, міщан −7, юдеїв-1 родина відповідно. В тому році померло 108 осіб, народилося 127 осіб, було записано 80 шлюбів. Солдат діючих-318, відставних-70, безстрокових-34 чол. В господарствах села було: коней-308, волів-1027, ВРХ-2205, овець-3478. Будинків-669, млинів-вітряків-65, магазинів-3, землі орної — 9295 десятин.

Карта Верблюжки середини ХІХ ст.

Після ліквідації військових поселень, жителів села перевели на становище державних селян.


Станом на 1886 рік у селі, центрі Верблюзької волості Олександрійського повіту Херсонської губернії, мешкало 4627 осіб, налічувалось 971 дворове господарство, існували 2 православні церкви, школа, земська станція, 10 лавок та трактир, відбувались 3 щорічні ярмарки: 15 серпня, 9 травня та всеїдна, базари по неділях[1].

Церква Верблюжки
Пам'ятник радянським воїнам в с. Верблюжка

ХХ століття[ред. | ред. код]

Після лютневої революції Верблюжка відігравала досить суттєву роль в намаганні українців створити самостійну державу. В серпні 1918 року в містечку Верблюжка з'являється офіцер Григор'єв Матвій Олександрович, який формує Верблюжський полк, в який увійшло більш ніж 4.000 верблюжців і жителів навколишніх невеликих сіл і хуторів. Згодом до них приєдналися і чоловіки з інших населених пунктів повіту, загалом було сформовано більше ста повстанських загонів з штабом в Верблюжці. Відомо про найактивніших учасників — Аврам Останній, О. Горбенко, П. Жолдак, М. Козуль, С. Стогній, І. Кобилянський (командир), С. Горбенко (згодом — командир) та ін. Армія Григор'єва з часом звільнила від окупантів такі великі міста України, як Миколаїв, Херсон, Одесу і Єлисаветград. Після того, як стало видно дії більшовиків проти селян і робітників, проти всього українського, армія Григор'єва почала боротьбу з ними. Але неочікувана підступність і провокації, небачений «червоний» терор, а головним чином розбрат з Петлюрою і Махном, недовіра до них, поступово руйнують силу повстанців, що призвело до ліквідації і лідера і армії.

Згодом в Верблюжці більшовики влаштували масові репресії, багатьох було засуджено до розстрілу, інших до висилки в Сибір і далі.

Не всі верблюжківці пережили голод 1922-23 рр, колективізацію і розкуркулення, Голодомор 1932-33 рр., ІІ світову війну, голод 1947 року, постійні репресії. За роки діяльності більшовиків кількість жителів села зменшилась в декілька раз. Хоча ще в 1945 р. в селі було 12 колгоспів[2].

З 1991 року в складі незалежної України. З 1998 року почався новий період занепаду с/г виробництва і села.

Кутки села[ред. | ред. код]

В різні історичні періоди склались наступні назви села - Школівка, Колона, Бойківка, Ковалівка, Литва, Срібна, Верьовчина, Кабицівка, Хвертівка, Жидівка, Дрейлінгоф, Царівка, Кривда.

Відомі люди[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Г. В. Григор. Верблюжка — перлина України. Олександрія, 2008. С. 110.
  • Інгульський Степ, альманах. І випуск. Київ, 2016 — https://web.archive.org/web/20170506193124/http://library.kr.ua/elib/alminhulstep/index.html
  • Інгульський Степ, альманах. ІІ випуск. Львів, 2017.
  • В. Цубенко «Документи з історії військових поселень в Україні». Харків, 2010.
  • В. Маруценко. Боковенька. Степовики. Біографічний довідник. Долинська, 2007.
  • Гусейнов Григорій Джамалович. Господні зерна. В 8 книгах з додатками. Кривий Ріг, 2000.
  • Гусейнов Г.Д. Піщаний Брід і його околиці. Дніпропетровськ, 2007. С. 266, 304-490.
  • Історія міст і сіл Української РСР. Кіровоградська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972.
  • Б. Кузик, В. Білошапка. Кіровоградщина: історія та сучасність Центру України. Т.1. Дніпропетровськ, 2005.

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По данным обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутренних Дѣл, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпуск VIII. Губерніи Новороссійской группы. СанктПетербургъ. 1886. — VI + 157 с. (рос. дореф.)
  2. Анни Гогоц. Всі плакали