Великий згін

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Великий згін — насильне переселення (депортація) мешканців Правобережжя (Подніпров'я) на Лівобережну Україну організоване гетьманом Іваном Самойловичем у 1678–1679 роках[1]

Самойлович намагався возз'єднати козацьку Україну силою, спираючись на московські війська. Тому однією з цілей переселення було виснажити своїх противників та позбавити їх підданих. Проте приєднати Правобережжя Іван Самойлович так і не зміг, оскільки в боротьбі за нього стикалися інтереси Речі Посполитої, Московської держави й Османської імперії.

Слід мати на увазі, що в період Руїни (1660-1680-ті роки) з Правобережжя на Лівобережжя відбувались більш або менш масові добровільні переселення; особливо масові сталися 1674 і 1675 роках, коли людність тікала від війська Речі Посполитої[2][3].

Передумови[ред.ред. код]

У 1674–1678 роках Правобережна Україна була ареною боротьби між Османською Імперією та Московським царством за участю українського козацтва. Це вилилося у активні військові дії, відомі як Чигиринські походи.

У січні 1679 року Юрій Хмельницький з османським загоном і татарською ордою вдерся на Лівобережжя в Переяславський та Лівобережний полки. Самойлович відрядив проти нападників Полтавський, Гадяцький, Миргородський і Компанійський полки, також були приєднані московські ратники Григорія Косагова. В наслідок Юрій Хмельницький змушений був відступити на правий берег Дніпра.

Щоб позбавити Юрія Хмельницького підтримки, а також засобів для утримання османських залог, гетьман Іван Самойлович вдається до жорстокої акції на Правобережжі — знищення сіл та переведення населення на лівий берег.

Наслідком даного договору став Великий згін людності Правобережжя на Гетьманщину, виконаний за наказом московського уряду навесні 1679 року. Цю операцію виконав Семен Самойлович, син гетьмана Івана Самойловича.

Акції переселення[ред.ред. код]

Першу спробу організації масового примусового переселення правобережців на Лівобережжя Самойлович учинив у вересні 1678 р., коли канівському полковнику Давиду Пушкаренку було віддано наказ такого змісту: «коли б хто з вами не захотів (йти), того для спільної одностайності силоміць з собою звідти впровадьте сюди до Переяславля».[4]

У жовтні 1678 р. на Правобережжя з аналогічним завданням було вислано переяславського полковника Івана Лисенка, якому дозволялось «агітуючи» місцеве населення до переїзду на лівий берег, спалювати їхні домівки, села й міста на Правобережжі. Але загін Лисенка був нечисельним і серйозних результатів акція не принесла.[4]

Набагато потужніший загін на Лівобережжі було сформовано на початку 1679 р. До його складу увійшли козаки з Київського, Переяславського, Ніжинського і Прилуцького полків, а також сердюки й компанійці гетьманського регіменту та царські ратники й слобідські козаки на чолі з воєводою Косаговим. Загальне керівництво операцією було доручене сину гетьмана, полковнику Семену Самойловичу.

Йдучи на Правобережжя, Самойлович-молодший прихопив і декілька гармат, які виявилися досить доречними при здобутті замку у Ржищеві. Також із боями було захоплено Корсунь, Канів. Трохи менше клопоту Самойловичу створили жителі Драбівки, Мошнів, Жаботина і Черкас. Усі вцілілі фортеці на Правобережжі нищилися, а жителі міст і сіл насильно переселялися на Лівобережжя та Слобожанщину.

Про результати операції гетьман Іван Самойлович доповідав у Москву, в Малоросійський приказ: «все жители ржищевские, каневские, корсуньские, староборские, мошенские, драбовские, белозерские, таганьковские, черкаские на сю сторону согнаны й от неприятеля отстранены, а города й села, й местечки, й деревни их, где прежде жили в тоей стороне, все без остатку выжжены…»[4]

Рештки населення, уцілілого після османсько-татарського нашестя, були переселені на Лівобережжя з метою не дати утвердитися на Правобережжі залежному від Порти гетьманові Юрію Хмельницькому, щоб у нього не було змоги «мати підданих, з яких він міг набирати собі військову силу і посилати її непокоїти ліву сторону Дніпра»[5]

Було переселено козаків і посполитих усіх 11 правобережних полків.[6]

То були, вочевидь, такі полки: Черкаський, Канівський, Білоцерківский, Корсунський, Брацлавський, Уманський, Кальницький, Подільський, Паволоцький, Торговицький, Чигиринський. Повний перелік цих назв відомий щодо 1674 pоку: перші десять з цих полків у березні 1674-го були приведені у підданство Московського царства в Переяславі, а Чигиринський полк у той час йшов за гетьманом Петром Дорошенком[7][8]

Самойлович запропонував московському уряду поселити переселенців (близько 20 000 сімей) на Слобожанщині, з метою щоб всі слобожанські полки знаходилися під його керівництвом. Але московська влада не підтримала цю пропозицію.

Гетьману Самойловичу справа розміщення на Лівобережжі населення, що прибуло сюди з Правобережжя завдала багато клопоту. Як засвідчив М.Костомаров, ще 1681 року її не було завершено.[9]

Згідно з Бахчисарайським мирним договором 1681 року широка (до 20км) смуга вздовж Правого берега Дніпра була оголошена нейтральною і мала залишатися незаселеною.

Подальші згони населення[ред.ред. код]

Значно менш масовий (порівняно з 1679 і 1711–1712 pоками) згін з Правобережжя на Лівобережжя був проведений 1704 pоку, коли, за свідченням його сучасника, польського хроніста Еразма Отвіновського, згідно з обопільною згодою Петра І і короля Речі Посполитої Августа II гетьман Мазепа зганяв з «Брацлавської України» населення «наче бидло»[10].

Зроблено це було, щоб покінчити з козацьким «свавіллям» на Правобережжі, яке очолював білоцерківський полковник Семен Палій. Під час цієї акції Семена Палія було заарештовано, а згодом позбавлено полковництва і віддано на розправу московській владі.

У 1711–1712 роках за наказом московської влади відбувся другий великий згін населення з Правобережної на Лівобережну Україну.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Багалей Д. И. Очерки из истории колонизации и быта степной окраины Московского государства. М., 1887. Т.1: История колонизации. С.407
  2. Костомаров Н. И. Руина … С.259-261
  3. Крикун М. Г. 3 історії міграцій населення на Україні в другій половині XVII ст. // Вісник Львівського ун-ту. Серія історична. 1973. Вип.9. C.78-89
  4. а б в Енциклопедичне видання у 6-ти томах «Україна: хронологія розвитку», видавництво «Кріон»
  5. Костомаров Н. И. Руина: Гетманства Бруховецкого, Многогрешного и Самойловича // Собрание сочинений. Исторические монографии и исследования. 1905. Кн.6. Т.15. С.317.
  6. Костомаров Н. И. Руина: Гетманства Бруховецкого, Многогрешного и Самойловича // Собрание сочинений. Исторические монографии и исследования. 1905. Кн.6. Т.15. С.317-324
  7. Собрание государственных грамот и договоров, хранящихся в государственной коллегии иностранных дел. М., 1828. 4.4. Док.93; Полное собрание законов Российской империи (далі — ПСЗРИ). Собр. 1-е. СПб, 1830. Т.1. Док.573
  8. Иловайский Д. М. История России. М., 1905. Т.5.: Алексей Михайлович и его ближайшие преемники. С.380.
  9. Костомаров Н. И. Руина… С.319-324.
  10. Otteinowski E. Dzieje Polski pod panowaniem Augusta II od roku 1696–1728. Kraków, 1849. S.63-64