Християнське богослов'я

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Християнське богослов'я — у загальновживаному сенсі позначає систему різних богословських дисциплін в рамках християнства, кожна з яких описує різні сторони віровчення і культу.

Традиційно в християнстві під богослов'ям розуміється систематичний аналіз природи, задумів і діяльності Бога як спроба, хоча і неадекватна (у силу обмеженості людських здібностей), говорити про Божу Істоту.

Джерела та методологія[ред. | ред. код]

В православ'ї головним джерелом богослов'я є Святе Писання і Святе Передання[1], причому Святого Писання (Біблія) є найважливішою формою (частиною) Святого Передання[2][3].

У католицизмі Святе Писання і Святе Передання є двома різними способами передачі Божого Слова[4], причому Святе Письмо не входить до складу Святого Передання. Православні і католики самим головним засобом передачі Священного Передання, включаючи його недокументовані і невідчутні аспекти, вважають досвід причастя Христа у Святому Дусі — участь у діяльності Церкви, причому віра стоїть вище розуму[5].

Головним фундаментальним джерелом офіційного протестантського богослов'я є Святе ПисьмоБіблія. В якості допоміжних джерел розглядаються Святе Передання, розум й досвід[6].

Бажаючі глибше займатися богослов'ям поступають на навчання в спеціалізовані навчальні заклади — семінарії, духовні академії, біблійні коледжі й інститути, або на теологічні факультети університетів, де отримують фундаментальні богословські знання, вивчають історію розвитку богословської думки.

Історія[ред. | ред. код]

У зв'язку з тим, що протягом християнської історії завжди існували різні підходи до богословської науки, богослов'я ніколи не було і не могло бути єдиним. З часом ця ситуація ускладнилася появою все більшої кількості конфесій, деномінацій, течій і богословських шкіл/напрямів.

Сучасне християнське богослов'я розпадається за конфесійною ознакою на богослов'я Церкви Сходу, православне - церков візантійської традиції, міафізитське Давньосхідних церков, католицьке богослов'я, богослов'я протестантських конфесій, в тому числі євангельських деномінацій та інших.

Галузі (дисципліни) богослов'я[ред. | ред. код]

Віроповчальні тексти різних конфесій[ред. | ред. код]

Православна церква[ред. | ред. код]

Безсумнівно авторитетними віроповчальними текстами в православ'ї є Святе Письмо Старого і Нового Завіту, Ороси (віровизначення або догмати) Вселенських соборів (Нікео-Царгородський Символ віри, догмати про два єства й дві волі у Ісусі Христі, догмат про іконошанування), віровизначення деяких Помісних соборів (Константинопольський собор 879-880 рр .. , Константинопольський собор 1156-1157 рр.., Константинопольський собор 1341-1351 рр.), Сповідання православної віри святителя Григорія Палами[7], Сповідання православної віри святителя Марка Ефеського[8][9].

Хоча короткий виклад (катехізис) не є цілком органічним для Православ'я, але зважаючи на наявність різних підроблених православних катехізисів для їх викриття, а потім внаслідок приєднання до Православ'я великого числа звиклих до катехізисів католиків за прикладом Римо-католицької й протестантських церков в Новий та Новітній часи створені різні православні катехізиси, що мають різне віросповідне значення[10]:

Римо-католицька церква[ред. | ред. код]

Віроповчальними текстами Католицької церкви є постанови семи Вселенських соборів, а також соборів Католицької церкви, визнані нею Вселенськими, булли римських пап.

На відміну від православ'я, в сучасному католицизмі катехізм є органічним викладенням католицької віри.

Відомі католицькі катехізми:

Лютеранство[ред. | ред. код]

Реформатська церква[ред. | ред. код]

Характерні риси окремих напрямків у християнстві[ред. | ред. код]

Деякі характерні риси православного богослов'я[ред. | ред. код]

Православне богослов'я відрізняється від західного богослов'я (теології) тим, що в наш час, після закінчення Вселенських соборів, православні богослови не розвивають істину віри свого головного вчення.[11]. — віровчення — але розвивають лише християнську герменевтику, патрологію, церковну історію, церковну археологію, іконописну архітектуру, мистецтвознавство, філософію, канонічне право та інше; православні догмати лише приписують віруючим, як не можна тлумачити віровчення й філософію, причому православне богослов'я спирається на використання всієї грецької філософії, починаючи з Сократа («грецька віра»).

На відміну від протестантів, для православних «Богослов'я» — це не тільки слово, вербальне вираження, але й ікона, символізація, особливо уявлення Земної Церкви про Церкву Небесну.

Взагалі, особливістю віровчення й теології (інославного богослов'я) західних церков є визнання[12] ними так званих «апостольського» й (псевдо)"афанасьєвського" символів віри, в результаті вихідним моментом є не Батько, як у Нікейському та інших древніх символах віри, й як про те богословствують отці церкви грецької гілки патристики, але єдиний Бог у Трійці, причому «монархія» Батька як єдиного Джерела й Причини явно зменшується. Це заперечуване православними (на відміну від ідей самого Августина при їх правильному тлумачення в руслі догматів православ'я) августиніанське богослов'я, породило визнання католиками істинності твердження, що не є авторитетом у справах віри Карла Великого про те, що Святий Дух йде від Сина[13], завершилося у Фоми Аквінського ототожненням сутності і енергії в Божестві, що не визнаються православними.

Вчення Фоми Аквінського протягом сторіч до визнання томізма кращим у 1879 році суперничало у католицькій церкві з початковим августинізилм навіть після розвитку на базі августиніанства[14] протестантської теології[15].

Як зазначає завідувач сектором теології Інституту філософії РАН головний редактор Центру біблійно-патрологічних досліджень Синодального відділу у справах молоді Олексій Русланович Фокін, православні богослови гірше знайомі з західними батьками й менше використовують їх праці через відсутність перекладів або їх якості. Хоча єдина відмінність між західними й східними отцями, яке він знайшов у сфері містичного досвіду — це догматичне усвідомлення західними отцями досвіду бачення нетворного світла як Божественної сутності, або природи, але не як енергії. Але вони, як й східні отці, описують бачення цього світу. І ніяких чуттєвих захоплень, чуттєвих примар, типу розп'яття Христа й медитацій над ним, звичайно, тоді ще не було. Це починає з'являтися за Середньовіччя, але тільки за Нового часу містика Заходу кардинально відрізняється від східної містики, що ймовірно починається з Фоми Кемпійського, Ігнатія Лойоли й з жіночої містики. Проте, такі спотворення духовного життя не поширюються на давню західну святоотцівську традицію. О. Р. Фокін: «не Можна розділяти єдину святоотцівську традицію на східну й західну.»[16]. Західні отці, очевидно, не були знайомі з вченням ессенів («лікарів») — «людей Нового Завіту», «синів світу», з якими, мабуть, пов'язана давня традиція ісихазму, що вплинула на вигляд православного богослов'я[17].

Під системою православного богослов'я розуміється набір різних богословських дисциплін (галузі богослов'я), кожна з яких описує різні сторони віровчення й культу. З погляду деяких мислителів Російської Православної Церкви, відмінність православного богослов'я від богослов'я неправославного («теології») полягає в тому, що «Джерелами православного богослов'я є Священне Писання (Біблія) й Священний Переказ (традиція розуміння Священного Тексту), а також її певний світогляд та містичний досвід. Біблія і Переказ не протиставляються один одному, навпаки, Переказ є тим контекстом, тим духовним середовищем, у якій створюється Біблія; Священного Писання певною мірою само є Переказом... Більш того, саме Переказ сформував Біблійний канон таким, яким ми його сьогодні маємо»[18].

Священний Переказ повідомляє Істину, але її усвідомлення розкривалося не відразу й поглиблювалося протягом сторіч. У Священному Переказі воцерковлена й уся дохристиянська поганська мудрість. Російська православна церква воцерковляє у своєму Священному Переказі як доправославну мудрість, що не протирічить її віровченню, так й мудрість "широкорозгалуженого" російського народу (до якого РПЦ відносить росіян, українців, білорусів, русинів й поліщуків) та усіх інших опікуваних нею народів колишнього СРСР, Японії, Китаю та Таїланду. Переказ має на увазі і ту духовну реальність, що не піддається словесному вираженню й що зберігається у мовчазному досвіді Церкви, що передається усно з покоління в покоління. Єдність й безперервність цього досвіду, що зберігається в Церкві дотепер, становить суть церковного Переказу.

На відміну від теологів, православні богослови не розвивають у спорах про істини віри християнське віровчення, не відмовляються від тих чи інших релігійних доктрин за появи нового знання, оскільки православні вважають, що Церква — містичне Тіло Христове, для якого тільки Христос — Голова, й до Другого Пришестя немає й не може бути жодної людини або групи людей, що є намісниками Бога на Землі й тим уповноважених змінювати віровчення православної церкви[19].

Богослови працюють над тим, щоб кожна буква віри православних XXI сторіччя була точно така, що й у Православ'я IX - XX сторіч, а суть була та сама, що й у кафолічної церкви I - VIII сторіч, разом з Вченням дванадцяти вірних апостолів; й відновлюють стародавнє благочестя. Православ'я визнає тільки деякі чисто зовнішні зміни (зміни в одязі священиків, монастирські правила, нові пости, правила Вселенських й Помісних Соборів тощо), але ні слова не було змінено у Символі Віри. Метою будь-яких змін є сповідування старої Віри у нових обставинах. Наприклад, Біблія й Служебники були перекладені на нові мови. Чи були додані обряди, що підкреслюють особливості новонавернених. Але залишається біблійний принцип: «Один Бог, Одна Віра й Одне Хрещення».

Православні, на відміну від римо-католиків, не вважають, що Переказ - первинний, а Святе Письмо — вторинне. Вони не згодні й з протестантськими теологами, що вважають, що первинне Святе Письмо.

Православні богослови підкреслюють, що Христос не залишив нам жодного писаного рядка. Християнство в очах православних є релігія зустрічі з Богом, а не раціоналістичне тлумачення письмових текстів (будь то Перекази або Письмо). Православні вірять у воскресіння Христове не тому, що прочитали це, а тому, що самі, своїм внутрішнім досвідом пізнали Воскреслого.

Досвід причастя Христа у Святому Дусі — власне предмет богослов'я — вище будь-якого словесного виразу цього досвіду, чи то Святе Письмо, документи Святого Переказу, або яке-небудь інше письмове джерело[20][21]. З цією думкою частково згодна й Католицька енциклопедія, що підтверджує, що у католицизмі Святий Переказ дійсно вважають елементом віри, що постійно розвивають, коли у православ'ї Святий Переказ вважається закінченим, що не піддається подальшим змінам. Так звана латинська схема відношення до Святого Переказу остаточно сформувалася у XVI—XVII сторіччях. Згідно їй, частина вчення, що отримана від апостолів, була зафіксована у книгах Святого Письма, а інша, що не увійшла у Писання, передавалася через усну проповідь й була записана за післяапостольської доби. Ця друга частина вчення становить Святий Переказ. Але, на думку Католицької енциклопедії, Російська православна церква до початку XX сторіччя де-факто дотримувалася латинської схеми, за якою розвивала Святий Переказ, і тільки у XX сторіччі остаточно сформувала своє вищевикладене розуміння Святого Переказу незмінного у своїй основі[22].

В православ'ї поширена також точка зору, що християнство — не релігія, а нове життя, життя у Бозі, що відкривається через Христа — ось те, що Він приніс людям[23].

Православний богослов Іоанн Меєндорф підкреслював, що хоча православні — за соціальну справедливість, але не вважають своїми надійними спільниками на шляху встановлення соціальної справедливості прихильників різних рухів, що перетворюють революцію у нову релігію — справжній опіум для народу[24].

Етимологія слова «богослов'я», на відміну від «теології», не сходить до термінів «наука про бога» або «галузь знань про Бога». В церковнослов'янській (й у сучасій сербсько-хорватській) мові «Богослов'я» означає «семінарія»[25]. До 1868 року у Росії словом "богословія" називали старший клас семінарії, як це відомо читачам повісті Миколи Гоголя «Вій». Слов'янське слово «богослов'я» походить від початкових слів Євангелія від Іоанна Богослова, який першим назвав Ісуса Логосом (Словом) : «На початку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог». При цьому Логос (Слово) завдяки Івану Богослову завжди ототожнювався з другою Особою Трійці, Сином Божим Ісусом Христом, наприклад, одним з перших керівників, мабуть, першої богословії Климентом Александрійським. Його богословія називалася Оголошувальним (літерально - катехічного, що потім поєднало катехізацію з богословською освітою) училищем. Серед значень терміна «богослов'я» в церковнослов'янській мові: 1) «слово про Бога»; 2) «слово від Бога»; 3) «слово до Бога і для Бога». Ці три значення й трактування як «богослов'я» усього Святого Письма: книг Старого Завіту — «богослов'я давнє», книг Нового Завіту — «богослов'я нове», відповідно «богослови» — Пророки й Апостоли у великій мірі визначають значення терміна «богослов'я». Але в цілому «логос» має близько 100 значень, одне з них — Ісус Христос. У давньогрецько-російському словнику В. Дворецького міститься 34 гнізда значень слова «логос». У кожному гнізді ще по кілька значень. Але якщо говорити про переважно релігійно-філософський сенс поняття «богослов'я», то, найімовірніше, на думку професора Олексія Осипова, воно відповідає значенням «знання», «пізнання», «бачення», а грецький термін θεολογία слід було б перекласти як «боговідання, богознання, богопізнання». При чому під "віданням" й "знанням" у християнстві розуміється зовсім не те, про що думали язичники — не слова й міркування про Бога, але особливий, духовний досвід безпосереднього переживання, осягнення Бога чистою, святою людиною[26]. Так як заперечення досягнень науки в богослов'ї, на відміну від теології, рівносильно сумніву у Всемогутність Бога, то православне богослов'я, на відміну від теології, не втручається у справи науки як інструменту пізнання, за винятком проблем наукової етики та професійної етики[27]. У той же час богослов'я обговорює проблеми застосування наукових знань, тому багато богословів є також й вченими, високий рівень підготовки богословів дозволяє їм успішно займатися багатьма науками[28]. Серед цих наук — філософія, релігійна філософія, християнська герменевтика, еклезіологія й багато інших дисциплін богослов'я, не тільки світських наук. Не завдяки теологічної або богословській літературі, але, як пише Володимир Лоський: «Тільки в Церкві можемо ми свідомо розпізнати в усіх священних книгах єдине натхнення, тому що одна тільки Церква має Переданням, яке є знання втіленого Слова у Святому Дусі»[20]. Тобто, в православ'ї богослов'я обов'язково включає в себе здійснювану за посередництвом Церкви практику богоспілкування, що припускає віру й молитовне устремління до Бога як до предмету віри, надії і любові, і діяльність у відповідності з вірою — любов. У цьому сенсі православне богослов'я може розумітися як синонім молитви, споглядання, духовного життя[29].

На думку Юстина Філософа, істина затвердження Христа «Я є Істина» трактується як вічна істина Сократа[30]. «І від істини відвернуться й звернуться до байок» (святий первоверховний апостол Павло). Тому зрадою Бога вважається звернення (замість лікарів) до магів, знахарів, оккультистів[31], шарлатанів, астрологів, медіумів, спіритів, відьмарів, відьом, чарівників, чаклунів, «народних цілителів», ворожок, віщунів, хіромантіїв, хірософів, неортодоксальних[32] містиків, міжконфесійної теології[33] та езотерики. Православ'я засуджує забобони — переконання, не засновані на знанні, в тому числі, знання богослов'я. В іншому православне богослов'я не обмежує любов до мудрості й потяг до вічної істини, а, навпаки, стимулює її.

Католицьке богослов'я[ред. | ред. код]

Сучасні напрямки в богослов'ї[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Митрополит Макарій Булгаков. Введення в православне богослов'я. Частина перша. Гл. 4 "Джерело, допомога і метод..."
  2. Давыденков О. В.Катехизис. Часть первая. Понятие о Божественном Откровении. Священное Писание — наиважнейшая из форм Священного Предания
  3. Епископ Александр (Семёнов-Тян-Шанский). Православный катехизис. Божественное Откровение. (Священное Писание и Священное Предание)
  4. Катехизис Католической церкви. Отношение между Преданием и Священным Писанием
  5. Катехизис Католической церкви. Вера и разум
  6. Рэй Даннинг. Благодать, вера, святость. Веслеевское систематическое богословие. СПб: Библия для всех, 1997. 598 стр., тв.пер. ISBN 5-7454-0139-7
  7. Исповедание православной веры свт. Григория Паламы
  8. Марк Эфесский. Исповедание правой веры
  9. Архиепископ Василий (Кривошеин). Памятники первостепенного богословского значения // Вероучительные документы Православной Церкви.
  10. Прот. Г. Флоровский Пути русского богословия — Париж, 1937; 2-е издание (репринт) — Париж: YMCA-Press, 1983; 3-е издание (репринт) — Вильнюс, 1991; 4-е издание (репринт) — Киев: Путь к истине, 1991.
  11. Игумен Иларион (Алфеев). «Таинство веры». Введение в Православное Богословие. Проверено и исправлено Епископом Александром (Милеант) Париж, 2000.
  12. Именно признание, так как сами эти спорные символы веры часто не используются. Например, они никогда не используются Греческой католической церковью. Их, будучи кардиналом, часто игнорировал папа римский Бенедикт XVI
  13. Во время похода в Испанию Карл ознакомился с этой умаляющей «монархию» Бога-Отца локальной формулой, введённой только в Испании после обращения готов в кафолическую веру исключительно для непрерывного подтверждения готами их отказа от арианства, и не препятствовавшей евхаристическому общению с испанской церковью лишь при условии её строгого подчинения православному римскому папе, каким был, например, Адриан II, благословивший положившую начало православию в славянских государствах и в Румынии и глаголическому обряду хорватской церкви миссию святых равноапостольных Мефодия и Кирилла. После того, как римские папы всё же согласились с волей королей франков, православный и католический Святитель Григорий Палама, не осуждая католиков, объяснял: «Мы не примем вас в общение до тех пор, пока вы будете говорить, что Дух Святой исходит и от Сына». Воля православных была выражена и на Контантинопольском Соборе 1583 г. постановлением, что «тот, кто, не исповедует сердцем и устами, что… Святой Дух ипостасно исходит только от Отца… да будет анафема», её выражает и Послание Восточных Патриархов о православной вере от 1848 г., говоря, что «единая, святая, соборная и Апостольская Церковь, следуя святым Отцам восточным и западным, как древле, так и ныне вновь возвещает соборно, что сиe нововведённое мнение, будто Дух Святой исходит от Отца и Сына, есть сущая ересь, и последователи его, кто бы они ни были, еретики… составляющиеся из них общества суть общества еретические, и всякое духовное богослужебное общение с ними православных чад соборной Церкви — беззаконно»
  14. Иеромонах Адриан: Для западного богословия блаженный Августин является самой крупной величиной. Но именно в его учении можно найти истоки католической триадологии с учением о Filioque, а его антипелагианская полемика явилась предтечей кальвинистского учения о жёстком предопределении одних людей ко спасению, а других — к вечной погибели. В этой связи всё-таки, может быть, нам стоит с опасением относиться к западным отцам? А. Р. Фокин: Безусловно, нужна некая доля здравомыслия и осторожности и даже, может быть, и опасения при изучении западной традиции. Там уже начиная с середины IV века, с Мария Викторина и блаженного Августина, мы находим серьезные методологические и догматические различия с восточными отцами. С другой стороны, западная традиция осознала крайности августинизма, в частности это касается его учения о предопределении, и от них избавилась. В V—VI и в Средние века на Западе в вопросе о благодати и предопределении преобладает уже умеренный августинизм. А. Р. Фокин: «Нельзя разделять единую святоотеческую традицию на восточную и западную» http://www.religare.ru/2_62382.html
  15. Хотя термин «протестантизм», вообще говоря, объединяет очень разнородные конфессии. Такие конфессии, как гуситы, англиканская и епископальные церкви очень близки к православию. Но англиканские и епископальные церкви почитают труды Фомы Аквината. Первое посольство гуситов для объединения с Вселенской патриархией прибыло в Константинополь в 1452 году, часть из них с православием воссоединилась в XX веке. Начатые ещё при Иване Грозном переговоры о каноническом общении РПЦ с англиканской и епископальными церквами были прекращены только в 90е годы XX века из-за посвящения женщин в сан священников и епископов с правом проповедования ими в англиканских и епископальных церквях вопреки прямому запрету апостола Павла. (Среди христиан нет ни мужеска пола, ни женска, и поэтому в принципе и с точки зрения православия женщины теоретически могут состоять в клире, но проповедовать могут только вне церквей, да и при богослужении в церкви священники являются живыми иконами Христа, который в земной жизни был мужчиной. В древней церкви были обычаи (например, помазание елеем обнажённых женщин), выполнявшиеся только клириками-женщинами, сейчас таких обычаев нет (например, елеем мажут только открытые участки тела), и нет прежней работы для клириков-женщин. Разрыв РПЦ с англиканской и епископальными церквями из-за неразработки ими новых специальных рабочих мест для женщин, не из-за проблем богословия, сейчас стал и непреодолимым с теми из них, которые посвящают в сан гомосексуалистов и лесбиянок. Кроме того, неприемлема и поддерживаемая частью англикан уравнивающая православие и католицизм «теория ветвей»
  16. РЕЛИГАРЕ — А. Р. Фокин: «Нельзя разделять единую святоотеческую традицию на восточную и западную»
  17. И. Д. Амусин. Кумранская община. Л.,Наука,1983
  18. О. Сергий Лепин, см.: Грицанов А. А. Теология — Богословие — Теософия Архівовано 5 листопад 2010 у Wayback Machine.[недоступне посилання] // Религия: Энциклопедия / Сост. и общ. ред. А. А. Грицанов, Г. В. Синило. — Мн.: Книжный Дом, 2007.— 960 с.— (Мир энциклопедий).
  19. Сократ объяснял, что признание тезиса «Человек -мера всех вещей» уже вследствие того, что человек — один из видов приматов, неизбежно ведёт к тезису «Кинокефал (жившая в Древней Греции в природе собакоголовая обезьяна) — мера всех вещей». Тем более, если кинокефалом виляет хвост — радикальные элементы УГКЦ. Совершенно неприемлемо изучение Папским советом по единству христиан, за которым стоят радикалы УГКЦ, генеалогии предстоятелей РПЦ и объяснение их желания равноправно сотрудничать со Святым престолом без капитуляции и нарушения прав человека и РПЦ наличием нерусских генов http://www.portal-credo.ru/site/?act=news&id=92426&cf=
  20. а б Митрополит Волоколамский Иларион. О значении Священного Писания в современном православном богословии. http://www.patriarchia.ru/db/text/1620947.html
  21. По мысли св. Иринея Лионского, Церковь могла бы проповедовать вообще без Писания; но Писание необходимо для опровержения еретиков.
  22. Католическая энциклопедия > С > Священное Предание. http://www.catholic.ru/modules.php?name=Encyclopedia&op=content&tid=700
  23. В. Ф. Марцинковский. Сущность христианства
  24. Протоиерей Иоанн Мейендорф. Кафоличность Церкви. Вступительный доклад Второй международной конференции Православного общества в Америке. 1972.
  25. Православный богословский факультет Белградского университета http://www.bogoslov.ru/en/text/285438/index.html Архівовано 20 лютий 2015 у Wayback Machine.
  26. А. И. Осипов. Кто такой Бог? Лекция по основному богословию, прочитанная в Сретенском училище 10 октября 2000 http://www.pravoslavieto.com/docs/ru/kto_takoj_bog.htm
  27. И. Киреевский: "Наша Церковь никогда не выставляла никакой системы человеческой, никакого учёного богословия, (под «учёным богословием» Киреевский имел в виду теологию, особенно естественную теологию и вечную философию) за основание своей истины, и потому не запрещала свободное развитие мысли в других системах, не преследовала их, как опасных врагов, могущих поколебать её основу. Ю. Ф. Самарин: «Мы вправе сказать, что православная церковь не имеет системы и не должна иметь её».
  28. Выпускники духовной академии должны «знать все, писать обо всем, быть способными к преподаванию всякой науки» (преосвященный Иоанн (Соколов, Владимир Сергеевич), ректор СПбДА (Сухова Н. Ю. Система научно-богословской аттестации в России в XIX — начале XX века. М.: Изд-во ПСТГУ, 2009. — 676 с.:с. 343).
  29. Свящ. Владимир Шмалий Богословие. Православная энциклопедия. — М. : Церковно-научный центр «Православная энциклопедия», 2002. — Т. V. — С. 520. — ISBN 5-89572-010-2.(рос.)
  30. http://www.bogoslov.ru/text/455620.html Архівовано 26 серпня 2018 у Wayback Machine. С. А. Мазаев. Что есть истина? Св. Иустин Философ говорит, что Логос (Второе лицо Троицы) действовал «через Сократа, среди эллинов». Климент Александрийский: «Сократ для эллинов -то же, что Моисей для иудеев.» А. Мень. История религии. В поисках Пути, Истины и Жизни (в 7 томах) (Москва, 1991-92) Том 4. Дионис, Логос, Судьба. Греческая религия и философия от эпохи колонизации до Александра. Преподобные Нил Сорский и Максим Грек, обличая астрологов, ведунов, экономистов и шарлатанов, ссылались и на обличения их Сократом (Ксенофонт. Воспоминания о Сократе, кн. I, 1, И—13. Ср. кн. IV, 7, 4-6), не только на догмат свободы воли, а московским самодержцам и реформаторам, включая Иоанна Грозного, рекомендовали сначала познать самих себя и научиться управлять собой, а затем только подданными и, тем более, Церковью, да ещё основываясь на науках, «мудрецы которых общаются друг с другом как сумасшедшие».
  31. Определение «О псевдохристианских сектах, неоязычестве и оккультизме», Архиерейский Собор 1994 г.//Официальный сайт Московского патриархата http://www.patriarchia.ru/db/text/530422.html
  32. Под неортодоксальным понимается не православное, причём неортодоксальную мистику невозможно обнаружить не только у восточных, но и у западных Отцов церкви. А. Р. Фокин: «Нельзя разделять единую святоотеческую традицию на восточную и западную.» http://www.religare.ru/2_62382.html
  33. 33 правило Лаодикийского собора говорит, что «Не подобает молиться с еретиком или отщепенцем», на Архиерейском Соборе Русской Православной Церкви 2008 г. принято, что при общении с инославными «наша Церковь не приемлет попыток „смешения вер“, совместных молитвенных действий, искусственно соединяющих конфессиональные или религиозные традиции» («Определение Освященного Архиерейского Собора Русской Православной Церкви 24-29 июня 2008 года „О вопросах внутренней жизни и внешней деятельности Русской Православной Церкви“», 36 http://sobor-2008.ru/428914/index.html Архівовано 5 січень 2014 у Wayback Machine.)

Література[ред. | ред. код]

Енциклопедії[ред. | ред. код]

  1. Богословие // Православная Богословская Энциклопедия. Том 2. Издание Петроград. Приложение к духовному журналу «Странник» за 1901 г.
  2. Васильев П. П. Богословие // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос.)

Творіння Святих Отців[ред. | ред. код]

  1. Преподобный Иоанн Дамаскин. Источник знания Пер. с греч. и коммент. Д. Е. Афиногенова, А. А. Бронзова, А. И. Сагарды, Н. И. Сагарды. — М.: Индрик, 2002. — 416 с. — (Святоотеческое наследие. Т. 5)
  2. Свт. Василий Великий. Творения. М. 1983.
  3. Прп. Ефрем Сирин. Творения. М. 1879.
  4. Свт. Иоанн Златоуст. Творения. Спб. 1985.
  5. Св. Исаак Сирин. М. 1899.

Науково-богословська література[ред. | ред. код]

  1. Jean Meyendorff. Le Christ dans la Theologie Byzantine. Paris, 1968. (На английском: John Meyendorff. Christ in the Eastern Christian Thought. New York, 1969. Русский перевод: Прот. Иоанн Мейендорф. «Иисус Христос в восточном православном богословии». М., 2000.)
  2. Еп. Григорий (В. М. Лурье). История византийской философии. Формативный период. СПб., Axioma, 2006. XX + 553 с. ISBN 5-901410-13-0 Оглавление, Раздел 1, гл. 1, Раздел 1, гл. 2, Раздел 2, гл. 1, Раздел 2, гл. 2, Раздел 4, гл. 1, Раздел 4, гл. 2
  3. В. В. Болотов «Лекции по истории древней Церкви». Том 4
  4. А. В. Карташёв Вселенские Соборы Париж, 1963
  5. Прот. Г. Флоровский Пути русского богословия — Париж, 1937; 2-е издание (репринт) — Париж: YMCA-Press, 1983; 3-е издание (репринт) — Вильнюс, 1991; 4-е издание (репринт) — Киев: Путь к истине, 1991.

Посилання[ред. | ред. код]