Поліщуки
| Ця стаття є частиною серії статей про народ |
| Українці |
|---|
.svg) |
 Портал «Україна» |
Поліщуки, (Західнополіська мова: Поліщуки) — етнографічна група українців, яка розташована в районі українсько-білоруського міжетнічного порубіжжя Полісся і містить у собі риси як української та білоруської культур[1], також назва всього населення Поліщуки тобто мешканці Полісся[2].
| Ця стаття є частиною серії статей про народ |
| Білоруси |
|---|
_with_Arms_(2020).svg) |
Основним місцем проживання поліщуків були басейни Прип'яті та Горині, що нині включає північні райони Волинської, Житомирської, Київської та Рівненської областей в Україні, Берестейську область (окрім північно-східних районів) та південні райони Гомельської області в Білорусі.
Назва «поліщуки» пов'язана з топонімом «Полісся», котрий існує ще з XIII — XIV ст. Тоді мешканці цього регіону ще не сформувалися як етнографічна група, хоча й мали деякі відмінності та різні назви: полісяни, підлісяни тощо. Якості етнографічної групи вони почали проявляти приблизно з XV ст. Саме у цей час і зафіксована історичними документами самоназва «поліщуки». Дослідники вважають, що на первинному етапі формування етноніма він окреслював міжетнічну спільність етнографічно близьких народів: українців, білорусів та литовців, що були підданими однієї держави — Великого князівства Литовського. На ранньому етапі формування назви «поліщуки» вона утверджувалась іззовні, тобто вживалась як екзоетнонім. У міжвоєнні 1918-1939 роки уряд Польської Республіки розглядав етнографічну групу поліщуків у окремий етнос, протиставляючи таким чином його всім українцям[3][4].
Таке розмежування чітко зафіксоване у самоназвах. Так, білоруські поліщуки у білоруських районах Полісся (Берестейських землях, Підляшші, Чорній Русі) тривалий час, майже до XVII століття, називалися полісянами, нарівні з литвинами, русинами, поляками, білорусцями. На ширшому етнонімічному рівні населення цих областей об'єднувалося назвою «литвини» в її державно-політичному або, за тодішніми європейськими уявленнями, «національному» значенні. Етнографічне виділення частини литвинського населення у поліщуки відбувалося на рубежі XVII—XVIII століть, оформившись у самоназви: палещуки, полищуки, полещуки, нарешті — поліщуки. Причому остання форма мала не стільки регіональний, скільки субетнічний характер.
Генетичні дослідження, проведені за генофондом Y-хромосоми, показали, що максимальну спорідненість популяції білоруського Полісся (на теренах Мозир - Пінськ - Берестя) мають з українцями. Ступінь спорідненості з іншими білоруськими популяціями менший, що свідчить про те, що генофонд білоруського Полісся зберігає історичне схожість з популяціями України.
За підсумками досліджень з мтДНК 2017-го близько 9 % українських мітотипів виявляють схожість до поліщуків[5].
.jpg)
Спочатку регіон розселення майбутніх поліщуків належав до Київської Руси, потім на заході до Волинського та об'єднаного Галицько-Волинського князівств, а на сході до Турово-Пінського, згодом ці землі увійшли до Великого Князівства Литовського, потім до Речі Посполитої. Потім, після революції, знову два десятиліття у складі Польщі. Але місцева говірка виявилася на диво стійкою. Мова, дуже схожа як на українську так і на білоруську мови. Брестські поліщуки в деяких селах кажуть «кунь», «вул» (а не «кінь», «віл»), але відмінювання дієслів — українське. Фонетика теж значно ближча до української мови.
«Ми говорим так, як від, у деревні говорат. По-просту. Полєсє, але тож їсть лісу, але тож оне називаютса Полєсє, але. Пуйдзеш у жеж лісу, там болота, журавлину красну бером… Ми счітаємса Полєсє. Ето саме забите Полєсє, уже в конце, туди уже Росія, за Припятью Полєсє — ето на Украіні, і отут воно від Пінська майже до Бреста доходить.»
Селяни все ще дотримувалися українських звичаїв, співають українські пісні. А коли Україну охоплювали національно-визвольні рухи, то пінсько-берестейські поліщуки брали в них найактивнішу участь. Священник Никанор Котович писав міністру народної просвіти у 1918 році:
.Що стосується інших повітів Гродненської губернії, як-то Брестського, Кобринського, Бєльського та південної половини Пружанського повіту, суміжних з Волинською губернією та Холмщиною, то всі вони населені суцільним українським населенням, що говорить українською мовою, у якого все звичаї, пісні, обряди, вся психіка і навіть зовнішній тип або вигляд, потім такі загальновживані імена, як, напр., Гриць, Остап, Пилип, Ничипор, Хома, Данило, Тарас, Пантелій, Улас, Хведір і жіночі: Палажка, Опраска, Катерина, Оксеня, Огапа, Хведора, Юхимка, Ганна, Христина, Явдося, Мелаха, Наталка, Оленя, і прізвища: Коляда, Тур, Гук, Шевченко, Кравчук, Степанюк, Вакулюк, Рогачук, Мигура, Бич, Сиротюк, Ярощук, Стасюк, Дубина, Манишка, Козлюк і багато інших признаків цілком доводять цю неспростовану істину, що все населення цих 342 повітів, яке досягає нині, загалом, цифри майже мільйон, є чисто українське, в середовищі якого немає жодного навіть Білорусії, а поляки, в більшості поміщики, вкраплені оазами в такій незначній кількості між тутешніми українцями, що, наприклад, на 200.000 занадто православних українців Кобринського повіту доводиться не більше 10.000 поляків[6]
Українські поліщуки (мешканці сучасних Київської, Житомирської та Рівненської областей), мали суто етнографічну природу. Традиційним ареалом поширення назви «поліщуки», серед самого населення, був в основному басейн Прип'яті та її приток. Проте етнікон «поліщуки», як самоназва населення цієї території, поширена тут не скрізь. Вже нині простежується тенденція до обмеженні
ся, низький рівень урбанізації — все це позначилось Нцифіці культури та укладнаселення. Головна своєрідність цієї культури полягала у консервації її архаїчних рис. Ці риси зумов збережинчималої кількості реалій, що сягають давніх слов'ян.[7] Це простежу,атак зокрема любно-сі імейній с рхаїчні формивеликої сім'ї. Звичаєве право також містило цілий ряд давніх елементів, наприклад, право передання майна у спадщину по смерті глави сім'ї старшому братові, а не синові чи дружині, як це було вже прийнято у більшості регіонів України.
Архаїчними особливостями визначалася і матеріальна культура, зокрема житло. З планування воно було типово українським («хата — комора» або «хата — сіни — хата»), але регіонально-архаїчним за конструкцією та матеріалом. Робили житло з масивних колод, не білили, покривали двосхилим дахом «накатом», опалювали нерідко «по-чорному». Відгомони культури Київської Русі відчуваються і в елементах одягу (обруси, плати, зав'язки, серпанки), і в обрядовості («викликання померлих на розмову», «водіння куща» тощо). Ще перед Другою Світовою війною поліщуки підперезувалися і хусткою, і лляним поясом.
Антропологічно мають дуже низьке і широке обличчя (лицевий покажчик — 85,5), максимально розвинуте надбрів'я, масивне чоло. Такий тип не зафіксований у жодному ареалі Європи, крім України. Зріст поліщуків середній, а колір волосся світліший[8].
Тутейші — термін, який використовувала в 1919—1939 роках влада Польщі на позначення українців і білорусів, які мали нечітко визначену національну свідомість. Під час переписів населення 1921 та 1931 років «тутейші» були зараховані до графи «інші» та не були зараховані ані до українців, ані білорусів.
-
Вечір на Поліссі (1909). Юзеф Хелмонський -
Поліщуки (1908). В. Боратинський -
Дівчина з Полісся (1934). Генрик Узембло -
Поліщук (1939). Генрик Узембло
.jpg)
- Підляшуки
- Полісся
- Тутейші
- Етнографічні групи українців
- Поліщук — поширене українське прізвище
- Етногенез українців
- Етногенез білорусів
- Межилісся, Горостита, Коденець.
- ↑ стор. 2194, том. 6, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1996 р. ISBN 5-7707-6833-9
- ↑ Балушок В. Г. Поліщуки. Інститут історії України
- ↑ Сергійчук В. Етнічні межі та державний кордон України. — К.: Українська видавнича спілка, 2000. — С. 5
- ↑ Український соціум / Власюк О. С., Крисаченко В. С., Степико М. Т. та ін. / За ред. В. С. Крисаченка. — К.: Знання України, 2005. — 792 с.
- ↑ Утєвська О. М. Генофонд українців за різними системами генетичних маркерів: походження і місце на європейському генетичному просторі (2017)
- ↑ Доповідна записка священика Никанора Котовича міністру народної освіти Української Держави щодо українськості Берестейщини. 28 травня 1918 року
- ↑ Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8.
- ↑ Василь Дяченко. Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії. — К., 1993. — с. 149—153
- Балушок В. Г. Поліщуки // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 341. — ISBN 978-966-00-1142-7. [Архівовано 10 листопада 2016 у Wayback Machine.]
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
- Поліщуки // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1963. — Т. 6, кн. XI : Літери Пере — По. — С. 1422. — 1000 екз.
