Поліщуки

Ця стаття є частиною серії статей про народ
Українці
Культура Архітектура Кухня Кіно Література Мода Музика Народне мистецтво Образотворче мистецтво Спорт Театр Танці
Українська діаспора Австралія Австрія Аргентина Бельгія Білорусь Болгарія Боснія і Герцеговина Бразилія Велика Британія Венесуела Вірменія Естонія Греція Грузія Ірландія Іспанія Італія Казахстан Канада Киргизстан Китай Латвія Литва Македонія Мексика Молдова Німеччина Нова Зеландія Парагвай Польща Португалія Росія Румунія Сербія Словаччина Словенія США Угорщина Узбекистан Уругвай Фінляндія Франція Хорватія Чехія Чорногорія Швейцарія Швеція Японія
Етнографічні групи Бойки Волиняни Галичани Гуцули Кубанці Лемки Литвини Наддніпрянці Ополяни Пінчуки Подоляни Покутяни Поліщуки Русини Сіверяни Слобожани Харцизи
Релігія Православ'я (УАПЦ, УПЦ (КП), УПЦ (МП)) Католицизм (РКЦ, УГКЦ) Протестантизм Іслам Юдаїзм Атеїзм
Мови Українська та її діалекти
Інші статті Україна Знамениті українці Історія України Всесвітні форуми українців Голодомори Етнокультурні регіони Розселення Етногенез українців Етноніми українців Українські прізвища Українські меценати Український родовід
Портал «Україна»

Поліщуќи  — етнографічна група українців та білорусів, яка розташована в районі українсько-білоруського міжетнічного порубіжжя Полісся і містить у собі риси як української, так і частково білоруської культур.

Основним місцем проживання поліщуків були басейни Прип'яті та Горині, що нині включає північні райони Волинської, Житомирської, Київської та Рівненської областей. Назва «поліщуки» пов'язана з топонімом «Полісся», котрий існує ще з XIII — XIV ст. Тоді мешканці цього регіону ще не сформувалися як етнографічна група, хоча й мали деякі відмінності та різні назви: полісяни, підлісяни тощо. Якості етнографічної групи вони почали проявляти приблизно з XV ст. Саме у цей час і зафіксована історичними документами самоназва «поліщуки». Дослідники вважають, що на первинному етапі формування етноніма він окреслював міжетнічну спільність етнографічно близьких народів: українців, білорусів та литовців, що були підданими однієї держави — Великого князівства Литовського. На ранньому етапі формування назви «поліщуки» вона утверджувалась іззовні, тобто вживалась як екзоетнонім.

Таке розмежування чітко зафіксоване у самоназвах. Так, білоруські поліщуки у білоруських районах Полісся (Берестейських землях, Підляшші, Чорній Русі) тривалий час, майже до XVII ст., називалися полісянами, нарівні з литвинами, русинами, поляками, білорусцями. На ширшому етнонімічному рівні населення цих областей об'єднувалося назвою «литвини» в її державно-політичному або, за тодішніми європейськими уявленнями, «національному» значенні. Етнографічне виділення частини литвинського населення у поліщуки відбувалося на рубежі XVII—XVIII ст., оформившись у самоназви: палещуки, полищуки, полещуки, нарешті — поліщуки. Причому остання форма мала не стільки регіональний, скільки субетнічний характер.

За підсумками досліджень з мтДНК 2017-го близько 9% українських мітотипів виявляють схожість до поліщуків.

Білоруські поліщуки

В.Боратинський

Спочатку регіон розселення майбутніх поліщуків належав до Київської Руси, потім на заході до Волинського та об'єднаного Галицько-Волинського князівств, а на сході до Турово-Пінського, згодом ці землі увійшли до Литовського князівства, потім до Речі Посполитої. За царату — до Гродненської губернії. Потім, після революції, знову два десятиліття у складі Польщі. Але українська говірка виявилася на диво стійкою. Мова, дуже схожа на українську, цей діалект є перехідним до білоруської мови. І все ж таки, це українська мова, а не білоруська. Берестейські поліщуки в деяких селах кажуть «кунь», «вул» (а не «кінь», «віл»), але відмінювання дієслів — українське. Фонетика теж значно ближча до української мови.

«Ми говорим так, як від, у деревні говорат. По-просту. Полєсє, але тож їсть лісу, але тож оне називаютса Полєсє, але. Пуйдзеш у коло жеж лісу, там болота, журавлину красну бером… Ми счітаємса Полєсє. Ето саме забите Полєсє, уже в конце, туди уже Росія, за Припятью Полєсє — ето на Украіні, і отут воно від Пінська майже до Бреста доходить.»

Селяни все ще дотримувалися українських звичаїв, співають українські пісні. А коли Україну охоплювали національно-визвольні рухи, то пінсько-берестейські поліщуки брали в них найактивнішу участь. Так було за Богдана Хмельницького, потім у роки УНР, нарешті тут до 1954 року діяла УПА.

Дослідник Полісся, виходець із Пінщини Федір Одрач (Шоломицький) писав: «Перед війною, коли на Поліссі стався великий неврожай, поліщук запрягав коня у маленький візок і їхав на Волинь по хліб. У 1933 році, коли наслідком посухи на Поліссі стало єдиноборство селянина з голодом, поліські селяни групами рухалися до Луцька, Рівного, Дубно і там знаходили продовольчу підтримку. Тепер Полісся було приєднано до радянської Білорусі, і це дуже турбувало місцеве населення». Також Наталка Бабіна в есеї «Моя Берестейщина» пише: «На всіх просторах Білорусі, де корінне населення говорить українською мовою, немає жодної української школи, жодного українського класу. У Білорусі вважається, що українців на Берестейщині немає. Але народні білоруські танці абсолютно не відомі на Поліссі. Наприклад, танець лявониха, популярний у Білорусі так само, як гопак в Україні, — а поліщуки не мають про нього уявлення. Білоруси мають свій фольклор, свої пісні, але поліщуки не знають про них. Й напроти були випадки, коли після війни, за співання місцевих українських пісень відправляли до Сибіру».

Українські поліщуки

Українські поліщуки (мешканці сучасних Київської, Житомирської і Рівненської областей), мали суто етнографічну природу. Певна відокремленість українських поліщуків від сусідніх білоруських, загальна ізольованість Полісся, низький рівень урбанізації — все це позначилось на специфіці культури та укладу життя його населення. Головна своєрідність цієї культури полягала у консервації її архаїчних рис. Ці риси зумовили збереження чималої кількості реалій, що сягають давніх слов'ян. Це простежувалось зокрема у шлюбно-сімейній сфері. Полісся — один із регіонів, де тривалий час зберігалися патріархальні засади в родині та архаїчні форми великої сім'ї. Звичаєве право також містило цілий ряд давніх елементів, наприклад, право передання майна у спадщину по смерті глави сім'ї старшому братові, а не синові чи дружині, як це було вже прийнято у більшості регіонів України.

Архаїчними особливостями визначалася і матеріальна культура, зокрема житло. З планування воно було типово українським («хата — комора» або «хата — сіни — хата»), але регіонально-архаїчним за конструкцією та матеріалом. Робили житло з масивних колод, не білили, покривали двосхилим дахом «накатом», опалювали нерідко «по-чорному». Відгомони культури Київської Русі відчуваються і в елементах одягу (обруси, плати, зав'язки, серпанки), і в обрядовості («викликання померлих на розмову», «водіння куща» тощо). Ще перед Другою Світовою війною поліщуки підперезувалися і хусткою, і лляним поясом.

Антропологічно мають дуже низьке і широке обличчя (лицевий покажчик — 85,5), максимально розвинуте надбрів'я, масивне чоло. Такий тип не зафіксований у жодному ареалі Європи, крім України. Зріст поліщуків середній, а колір волосся світліший.

Галерея

• 

  Дівчина з Полісся.Генрик Узембло

• 

  Поліщук.Генрик Узембло

• 

  Вечір на Поліссі.Йосип Хелмонський

Див. також

• Полісся
• Тутейші
• Етнографічні групи українців
• Поліщук — поширене українське прізвище
• Етногенез українців
• Етногенез білорусів

Джерела та література

• Балушок В. Г. Поліщуки // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К.: Наукова думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 341. — ISBN 978-966-00-1142-7.
• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.