Црвена Звезда (футбольний клуб)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Црвена Звезда
Логотип
Повна назва Фудбалски клуб Црвена звезда
Прізвисько Червоно-білі
(серб. Црвено-бели / Crveno-beli)
Герої (серб. Делиjе / Delije)
Засновано 4 березня 1945
Населений пункт Сербія Белград, Сербія
Стадіон Райко Мітіч
Вміщує 55 538
Президент Сербія Светозар Міяїлович
Головний тренер Сербія Владан Мілоєвич
Ліга Суперліга Сербії
2017-18 1
Домашня
Виїзна


У Вікіпедії є статті про інші спортивні клуби з назвою Црвена Звезда (значення)
Попередня емблема клубу

«Црве́на Зве́зда» (серб. Фудбалски клуб Црвена звезда / Fudbalski klub Crvena zvezda) — сербський футбольний клуб з Белграду, який є частиною Спортивного товариства «Црвена Звезда». «Црвена Звезда» є найтитулованішим клубом Сербії, що загалом завоював 55 титулів[1], зокрема 27 національних першостей, 24 національні кубки, два Кубки Мітропи, один Кубок чемпіонів і один Міжконтинентальний кубок. Єдиний клуб в історії сербського та югославського футболу, який здобув Кубок європейських чемпіонів та Міжконтинентальний кубок, перегравши у 1991 році марсельський «Олімпік» у Барі, і, відповідно, чилійський клуб «Коло-Коло» у Токіо. У 1979 році «Звезда» також дійшла до фіналу розіграшу Кубка УЄФА, де за сумою двох матчів поступилася гладбаській «Борусії».

За даними соціологічних опитувань, «Црвена Звезда» є найпопулярнішим клубом Сербії[2][3] та Белграду[4]. Головним суперником клубу є «Партизан», з яким проводиться так зване «Вічне дербі» (серб. Вечити дерби / Večiti derbi), включене британською газетою «Дейлі мейл» до рейтингу 10 найвеличніших дербі в історії футболу[5].

Історія[ред. | ред. код]

Заснування і перші перемоги (1945—1951)[ред. | ред. код]

Після Другої світової війни спортивне життя на теренах Югославії фактично почалося з чистого аркушу. Замість зниклих футбольних клубів постали нові, подекуди ґрунтуючись на довоєнній основі. Одним з небагатьох клубів, що вижив у воєнні часи, була белградська «Югославія». У лютому 1945 року група членів Антифашистського союзу сербської молоді заснувала на базі «Югославії» Молодіжно-спортивне товариство, яке 4 березня отримало назву «Црвена Звезда»[6]. Згодом на базі товариства був заснований футбольний клуб, що отримав у власність стадіон, супроводжуючі об'єкти, значну частину гравців «Югославії», а також червоно-білий біколор.

Попри це, «Црвена Звезда» не була нащадком «Югославії», ба навіть її назва має власну історію. 4 березня заступники голови товариства, Слободан Чосіч і Зоран Жуйович, обговорювали назву майбутнього клубу. Відкинувши більшість існуючих опцій («Младост», «Ударник», «Торпедо», «Динамо» і «Локомотива»), Чосіч промовив: «Назвемо наше товариство Звезда!», на що Жуйович відповів: «Чудово. Коли вже Звезда, нехай буде Црвена». Фундація одностайно погодила назву і кольори «Звезди» — червоно-синьо-біла гама із п'ятикутною зіркою між червоною та білою площинами. Першу зустріч команда зіграла зі збріною Першого батальйону Другої бригади Корпусу народної оборони Югославії на стадіоні «Авала» — колишній арені «Юґославії» — за присутності 3 тисяч уболівальників, де «звездаші» здобули перемогу з рахунком 3:2[7]. Тиждень потому «Црвена Звезда» зіграла з командою британської армії і розгромила її з рахунком 12:0.

Станом на 1945 рік «Звезда» відіграла 36 поєдинків, здобувши 30 перемог, 5 нічиїх і зазнавши поразки у матчі з Румунією, який відбувся 23 вересня у Тімішоарі. У 1948 році «Црвена Звезда» завоювала свій перший трофей, перемігши «Партизан» (3:0) у фіналі Кубка Юґославії. Двома наступними сезонами «червоно-білі» закріпили свій успіх, перемігши за рік земунський клуб «Наша Крила» (3:2), а за два — загребське «Динамо» (3:0). У 1951 році клуб вперше став чемпіоном Югославії.

Перші злети та падіння. Новий стадіон (1952—1966)[ред. | ред. код]

Сезон 1952/53 знову став переможним для «Црвени Звезди». Після цього керівництво клубу зазнало змін: його президентом став Душан Блаґоєвич, Слободан Чосич обійняв посаду генерального секретаря, а виконавчим директором став Аца Обрадович на прізвисько Доктор О. Саме під час їхнього правління «црвено-бели» створили нове покоління гравців, яке 5 років поспіль домінувало в першості Юґославії, а в сезоні 1956/57 дійшло до півфіналу Кубка європейських чемпіонів, де поступилося «Фіорентині» за підсумками двох матчів (0:1). Наступного року «Звезда» здобула Кубок Мітропи.

Загалом нова генерація белградського клубу, до якої входили Владімір Дуркович, Владімір Беара, Драґослав Шекуларац, Райко Мітіч, Бора Костіч, Владіца Попович, Бранко Станкович, чотири рази поспіль тріумфувала в національній першості і двічі здобула Кубок країни, при цьому жодного разу не залишаючись без трофеїв впродовж п'яти поспіль сезонів. «Црвена Звезда» грала у швидкий атакувальний футбол, якій приніс їй значну популярність, — як в Югославії, так і навколо світу — а також заклав фундамент, що одну з провідних ролей у подальших успіхах «Звезди».

Наприкінці п'ятидесятих років «црвено-бели» вперше в своїй історії домінували в югославській першості. Проте впродовж наступних 7 років «Црвена Звезда» лиш раз тріумфувала в чемпіонаті і здобула один юґославський Кубок, що не могло не відбитися на амбіціях белградського клубу. Апоґеєм цього невтішного періоду був історичний антирекорд «Црвени Звезди» — 7 місце в сезоні 1962/63, не кажучи вже про чотири сезони поспіль нижче від 3 місця. Авторитетність «Звезди» вже тоді примітила вся Югославія, тому фанатам тяжко давалися їхні поразки. Бували випадки, коли сапортери вибігали на поле і вимагали від гравців пояснень за погану гру, та, з іншого боку, вони мали на це підстави, оскільки в сумнозвісному сезоні 62/63 «Црвена Звезда» сумарно забила 21 гол, що дорівнювало половині показника «Воєводини», яка фінішувала на 12 місці.

Менше з тим, «звездаші» досягли непоганих успіхів на міжнародній арені, дійшовши до півфіналу Кубка ярмарків, де поступились лише «Барселоні». Наступного року «Црвена» взяла реванш в каталонського клубу, але в 1/4 фіналу зазнала поразки від «Роми» з рахунком 2:3 за сумою двох матчів. Поруч із міжнародними успіхами, «Звезді» вдалось переїхати на новий стадіон, відкритий 1 вересня 1963 року у матчі з «Рієкою», який відразу ж був охрещений Мараканою через свою атмосферність, подібною до бразильського стадіону[8]. У першому сезоні після новосілля «црвено-бели» здобули «золотий дубль». Та це була лише репетиція до нової сторінки життєпису белградського клубу.

Мілянічева ера (1966—1975)[ред. | ред. код]

Влітку 1966 року «Црвену Звезду» очолив її екс-гравець Мілян Міляніч. Перший сезон у якости керманича «црвено-белих» вони завершили на п'ятому щаблі реґулярної першості. Зрештою, ґенерація на чолі з Драґаном Джаїчем, одним із найвеличніших гравців у юґославській історії і найпотужніших вінґерів світу, залишила глибокий слід у юґославському футболі. Уперше за власну історію клуб тричі поспіль здобув чемпіонську звитягу, а кожен «звездин» уболівальник знав імена Ачімовича, Дуйковича, Джоріча, Карасия, Лазаревича тощо. Тим часом «звездаші» так само гучно заявили про себе на ниві європейської першості, диктуючи стандарти гри, наслідувані клубами зі Східної Європи. Щоправда, в сезоні 1970/71 «Звезда» фінішувала в національній першості з другим найгіршим показником у власній історії (6 місце), та він був компенсований звитягою у Кубку Югославії. Разом із тим, «Црвена Звезда» досягла напівфіналу Кубку європейських чемпіонів, де поступилася за сумою двох матчів атенському «Панатинаїкосу». У першій зустрічі, окрилені підтримкою 100 тисяч уболівальників, «црвено-бели» розгромили атенян (4:1), одначе поступилися 0:3 в атенському двобої. Позаяк «Звезда» здобула визнання європейського маштабу, а згодом і нову плеяду сербських молодих талантів, як-от Боґічевич, Філіпович, Янкович, а надто Владімір Петрович на прізвисько Голуб (серб. Пижон / Pižon).

Крім того, «Црвена» грала в швидкий, атакувальний та дуже результативний футбол, який, природньо, привертав увагу вболівальників. З вісьмох сезонів тренерства Міляніча «червоно-білі» сім разів ставали найрезультативнішим клубом Югославії (у 1972 їх на один гол випередив «Вележ»). У 1974 «Звезда» здолала «Ліверпуль» в 1/8 фіналу Кубку чемпіонів, ставши другим іноземним клубом після «Ференцварошу», що здолав мерсісайдців на «Енфілді», а також єдиним клубом XX століття, що зробив це в КЄЧ/Лізі чемпіонів[9]. Однак у чвертьфіналі «звездаші» все ж поступилися майбутнім фіналістам турніру — мадридському «Атлетіко».

В наступному сезоні, який став останнім для Міляніча, «Звезда» також досягла успіху на європейській ниві, щоправда, лише в Кубку володарів кубків. Проте тоді «црвено-бели» вперше в історії вийшли до його полуфіналу, здолавши «Реал Мадрид» в другому чвертьфінальному матчі після 0:2 на «Бернабеу». В присутності 100 тисяч глядачів на «Маракані» Джаїч і Петрович знівелювали перевагу «вершкових», довівши матч до серії пенальті, в якій белґрадський клуб тріумфував — 6:5. Щоправда, в півфіналі «звездаші» програли «Ференцварошу», не спромігшись на м'яч у відповідь після голу угорців з пенальті на 83 хвилині у матчі-відповіді в Белґраді, який зібрав 110 тисяч уболівальників за меншої на 14 тисяч кількості реалізованих квитків. У свою чергу, «Ференцварош» у фіналі поступився київським динамівцям на чолі із Лобановським.

Досягнення[ред. | ред. код]

Фанати Звезди на домашньому стадіоні.

Національні[ред. | ред. код]

Чемпіонати[ред. | ред. код]

Кубки[ред. | ред. код]

Міжнародні[ред. | ред. код]

Статистика виступів клубу в Євротурнірах УЄФА[ред. | ред. код]

Турнір М Пер Н Пор
Кубок Європейських чемпіонів / Ліга чемпіонів УЄФА 112 57 20 35
Ліга Європи УЄФА / Кубок УЄФА 149 63 34 52
Кубок Кубків УЄФА 34 12 10 12
Суперкубок УЄФА 1 0 0 1
Міжконтинентальний кубок з футболу 1 1 0 0
Всього 272 121 60 91

Останнє оновлення: 24 серпня 2017

Персоналії[ред. | ред. код]

Склад команди[ред. | ред. код]

Станом на 14 вересня 2018[10]
Позиція Гравець
1 Сербія ВР Зоран Попович
27 Боснія і Герцеговина ВР Неманья Супич
82 Канада ВР Мілан Борян
5 Австралія ЗХ Мілош Деґенек
15 Сербія ЗХ Срджан Бабич
23 Сербія ЗХ Мілан Родич
30 Чорногорія ЗХ Філіп Стойкович
34 Сербія ЗХ Стефан Хайдін
37 Гана ЗХ Рашид Сумайла (орендований в Кадісії)
77 Сербія ЗХ Марко Ґобеліч
90 Сербія ЗХ Вуядін Савич
93 Сербія ЗХ Алекса Терзіч
3 Сербія ПЗ Бранко Йовичич
7 Сербія ПЗ Ненад Крстічич
8 Сербія ПЗ Деян Мелеґ
10 Сербія ПЗ Ненад Міліяш (NYCS-bull-trans-K.svg)
Позиція Гравець
11 Нідерланди ПЗ Лоренцо Ебесіліо
14 Сербія ПЗ Славолюб Срніч
16 Сербія ПЗ Неманья Міліч
17 Німеччина ПЗ Марко Марін
20 Сербія ПЗ Ґоран Чаушич
21 Сербія ПЗ Велько Сіміч
22 Бразилія ПЗ Жонатан Кафу (орендований в Бордо)
29 Сербія ПЗ Душан Йованчич
33 Сербія ПЗ Мілан Євтович
95 Сербія ПЗ Іван Іліч (орендований в Манчестер Сіті)
9 Сербія НП Мілан Павков
19 Сербія НП Нікола Стоїлькович (орендований в Браги)
28 Сербія НП Деян Йовеліч
31 Коморські Острови НП Бен Набуан
99 Гана НП Ричмонд Буачі

Відомі гравці[ред. | ред. код]

Тренери[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]