Косовська війна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
• Приміщення Міністерства оборони Югославії, зруйноване авіаударами НАТО;
• Автомобіль Юґо під уламками будівлі, зруйнованої авіаударами НАТО;
• Меморіал загиблим командувачам АВК;
• Американський F-15E Strike Eagle злітає у повітря.

Косовська війна — термін, яким характеризують два паралельні у часі конфлікти на території Союзної Республіки Югославії: перший — конфлікт у Косові (на той час автономному краї СРЮ), розпочатий 28 лютого 1998 етнічно албанською Армією визволення Косова, метою якої було здобуття незалежності краю, проти сербської поліції та югославської армії; другий — бомбардування Югославії силами НАТО, що тривало з 24 березня 1999 по 11 червня 1999.

Наближення конфлікту[ред. | ред. код]

За підсумками Балканських воєн 1912-13 років було проголошено незалежність Албанії, а територія Косова, населена переважно албанцями, була поділена між Сербією і Чорногорією. По завершенні Першої світової війни Косово увійшло до Королівства сербів, хорватів і словенців (Югославія з 1929 року), а після Другої світової війни на її території був створений автономний край у складі Сербії. Повоєнна політика президента соціалістичної Югославії Йосипа Броз Тіто, направлена на створення Балканської конфедерації, до якої мала увійти і Албанія, на практиці реалізовувалась, зокрема, у стримуванні переселення у Косово сербів і наданні цьому регіону великих дотацій, що сприяло появі в ньому великої кількості біженців з самої Албанії.

З 1945 року Косово мало статус автономної області у Югославії, у 1961-му стало автономним краєм, а в 1968-му отримало статус Соціалістичного автономного караю, що мав свою окрему конституцію, а також місце делегата у Президії СФРЮ. Косово мало фактично такі самі права, як і Соціалістична Республіка Сербія та Соціалістичний Автономний Край Воєводина, зокрема право ветувати ухвали Президії.

В економічному плані Косово було найменш розвиненим югославським регіоном і повсякчас отримувало дотації та пільгові кредити з федерального центру.

Президент країни Йосип Броз Тіто (під час Другої світової війни головнокомандувач комуністичних партизанів, потім генсек Союзу комуністів Югославії, за походженням — хорват) брутально придушував прояви сепаратизму в країні. Створені в Сербії згідно з Конституцією 1974 року автономні краї Косово та Воєводина стримували сербський націоналізм. Проте «система стримувань і противаг» не могла існувати безконечно.

У березні 1981-го на тлі тодішньої югославської економічної кризи албанські студенти вийшли на вулиці косовських міст із закликами виходу Косова зі складу СФРЮ і вимогою визнання незалежности краю. Масові заворушення, у яких взяли участь близько 20 тисяч людей, були жорстко придушені військами, тисячі людей арештовані, що так само додало напружености до міжнаціональних відносин.

1989 року, коли Югославія була вже на грані розвалу, за ініціативою глави сербських комуністів Слободана Милошевича сербський парламент скасував Конституцію 1974 року, Косово було позбавлено статусу Соціалістичного автономного краю. Потім були розпущені парламент і уряд Косова, а майже всі албанці звільнені з державних установ. У вересні 1991-го після таємного референдуму була проголошена Республіка Косово, яку визнала лише Албанія[1].

Ситуація почала загострюватись після того, як уряд Югославії у 19961997 роках почав переселяти сербських біженців із Хорватії та Боснії і Герцеговини на територію Косова. Це призвело до збройних конфліктів між загонами так званої «Армії визволення Косова» (ВАК) та югославською поліцією та армією. З початку 1998 року ці сутички набули характеру воєнних дій, з боку югославської армії почалися репресії щодо мирного населення, які наприкінці 1998-го та на початку 1999 року мали всі ознаки етнічних чисток.

Незважаючи на різке зростання кількості албанських біженців з кінця 1998-го та на початку 1999 року, що кваліфікувалося як гуманітарна катастрофа, Рада Безпеки ООН в умовах блокування з боку Росії не могла прийняти жодної резолюції, яка б примушувала центральну владу Югославії припинити етнічні чистки й вивести регулярні військові частини з території Косова. Так, ще до початку операції НАТО, понад 350 тисяч косовських албанців були змушені покинути територію Косова. Сербська армія продовжувала здійснювати акції примусового виселення албанців, навіть незважаючи на військово-повітряну операцію НАТО. На момент припинення операції НАТО та початку виведення збройних сил Сербії з території Косова понад 800 тисяч албанців, за даними ООН, були змушені залишити свої домівки.

Югославська сторона стверджувала, що вихід албанців в табори біженців на кордонах був зумисно зорганізованим для того, щоб утворити видимість гуманітарної катастрофи і надати привід для збройного втручання.

Бойові дії в Косові[ред. | ред. код]

Формування власних органів влади і збройних сил привело до партизансько-терористичної дій албанців проти сербської адміністрації, які в лютому 1998 року переросли у повномасштабну війну між Армією звільнення Косово і югославською армією[2]. Югославські війська атакували кілька населених пунктів в Косово і Метохії. Жертвами їхніх дій стали вісімдесят чоловік, в більшості своїй жінки і діти. Цей акт насильства по відношенню до мирного населення викликав широкий резонанс у всьому світі.

У наступні місяці війна в Косово розгорілася з новою силою, і до осені того ж року понад тисячу мирних жителів стали її жертвами. З охопленої війною території почався масовий відтік населення всіх віросповідань і національностей. Відносно ж тих, хто з тих чи інших причин не зміг або не захотів покинути батьківщину, югославськими військовими були здійснені численні злочини, неодноразово висвітлювалися в засобах масової інформації.

Не змусила себе чекати і реакція міжнародної спільноти — НАТО наполягало на припиненні вогню з боку Белграду, у вересні Радбез ООН виніс відповідну резолюцію. Оскільки відразу ж після офіційного заклику до миру ООН країни НАТО почали планувати збройне втручання, на якийсь час конфлікт вдалося пригасити. 15 жовтня між Белградом і косовськими сепаратистами було укладено офіційну перемир'я, 25 жовтня припинився вогонь.

Але незважаючи на офіційні заяви, місцеве населення все так же піддавалося етнічним чисткам з боку югославської поліції та армії. У 1999 році війна в сербському Косово спалахнула з новою силою. У січні 1999 року армією Белграда було розстріляно півсотні жителів Рачака «за посібництво сепаратистам»[3]. У лютому у Франції була зроблена ще одна спроба міжнародного співтовариства примирити сторони. Захід наполягав на підтвердженні автономії Косово, Росія же дотримувалася югославської точки зору, що країну потрібно зберегти в існуючих кордонах. Зрозуміло, Белград не збирався втрачати частину території і виводити війська з території Косово, тому переговори результату не дали.

Бомбардування силами НАТО[ред. | ред. код]

24 березня 1999 року розпочалися бомбардування Союзної Республіки Югославії (до складу якої входили Сербія і Чорногорія) силами НАТО — так звана операція «Союзна сила», яку в самій Сербії називають агресією НАТО.

«Союзна сила» стала найбільшою воєнною сутичкою на території Сербії і Чорногорії з часів Другої світової. Саме ця операція поклала край збройному конфлікту між югославською армією та поліцією — з одного боку — та косовськими ополченцями — Армією визволення Косова — з іншого — на території Автономного краю Косово і Метохія з переважно албанським населенням, який історично є частиною Сербії.

Атаки припинилися 10 червня після переговорів у македонському місті Куманово, у яких брали участь представники Союзної Скупщини СРЮ, Великої Вісімки, військові делегації Югославії і НАТО. Результатом переговорів стало підписання угоди, за якою сербське військо та поліція залишають Косово і Метохію. Того ж дня Радбез ухвалює Резолюцію 1244, згідно з якою СРЮ зберігає суверенітет над Косовом, але воно стає міжнародним протекторатом під керівництвом Тимчасової Місії ООН у Косові та Міжнародних сил з підтримки миру в Косові[4].

Число людських втрат досі достеменно невідоме — дані різних джерел сильно різняться. За офіційною сербською інформацією протягом протистояння загинули 1 002 військовиків і службовців МВС, кількість загиблих цивільних — близько 2 000 осіб, серед яких 88 дітей. Також повідомлялося про щонайменше 2 500 убитих і 12 500 поранених (1 031 військовиків і поліціянтів убито, поранень різного ступеню тяжкости зазнали близько 6 000 цивільних осіб, серед яких 2 700 дітей; поранено 5 173 військових і поліціянтів).

Згідно з відомостями Human Rights Watch, загинуло від 489 до 528 цивільних[5]. Загальний збиток, нанесений Югославії бомбардуваннями НАТО, оцінюється в 1 млрд доларів.

Наслідки[ред. | ред. код]

У лютому 2008 року косовські албанці одностороннє проголосили незалежність Косова. Самопроголошену державу визнали далеко не всі держави світу, і навіть Україна серед таких. «Позиція України з приводу визнання Косово залишається незмінною, а саме: базуючись на основних міжнародно-правових документах… Україна дотримується принципу безумовної поваги до суверенітету й територіальної цілісности всіх держав у міжнародно-визнаних кордонах», — заявив тоді прессекретар МЗС України Олександр Дикусаров[6].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Милосердний ангел. Права людини в Україні
  2. Валецкий О. В. Партизанская война в Косово и Метохии в 1999 году. — Пушкино: Центр стратегической конъюнктуры, 2013.
  3. Гуськова Е.Ю,. Агрессия НАТО 1999 года против Югославии и процесс мирного урегулирования. — Москва: Индрик, 2013. — 304 с. — ISBN 978-5-91674-270-1.
  4. Милосердний ангел
  5. THE CRISIS IN KOSOVO
  6. Україна все одно не визнає Косово. Українська правда

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]