Ігор Рюрикович

Ігор I Старий
Ingvar Röreksson
Ігор I Старий
Великий Князь Київський Україна
Початок правління:	912, 913
Кінець правління:	945
Попередник:	Олег Віщий
Наступник:	Ольга
Дата народження:	879
Дата смерті:	945
Місце смерті:	Іскоростень
Дружина:	Ольга
Діти:	Святослав
Династія:	Рюриковичі
Батько:	Рюрик I

Ігор Рюрикович (Ігор I Старий), (народився не пізніше 879 — † 945) — Великий Князь Київський (912—945). За деякими даними — основоположник київської династії князів (що їх пізніше назвали Рюриковичами).

Походження Ігоря

Повість временних літ називає Ігоря сином Рюрика I, що є однією з підвалин Норманської теорії виникнення східнослов'янської державності. І хоча викладену у Повісті версію біографію Ігоря після досліджень академіка Шахматова більшість істориків вважає за штучну легенду, але у питанні про походження Ігоря одностайності немає. Є такі версії, що він таки був сином Рюрика, або одним з воєвод Олега, або нащадком Аскольда, або просто чоловіком Ольги, яка у свою чергу була спадкоємницею князів-київичів. Заступивши на княжий стіл князь Ігор продовжив політику свого попередника, в якій княжому флоту відводилася чи не головна військово-дипломатична місія.

Правління і походи Ігоря

Морські походи князя Ігоря мали широкий міжнародний резонанс, про них писали його сучасники — візантійські хроністи Симеон Льоготет, Григорій і Ліудкранд та арабський хроніст Масуді. За їхніми оповіданнями, в 941 році князь Ігор розпочав війну з Візантією. Причини цієї війни залишилися невідомими. Найбільш імовірною вважають версію, що Візантія знову почала обмежувати Русь в торгівлі та намагалася колонізувати Чорноморське узбережжя русів.

Достовірно відомі походи Ігоря на Константинополь (Царьград) у 941 та 943 роках.

Посадивши на 1000 лодій 40-тисячну дружину (в інших літописах називається нереальна цифра у десять тисяч кораблів), князь вийшов з Дніпра і безперешкодно увійшов до Босфорської протоки. Проте перший з них був невдалим — спочатку чисельна руська ескадра успішно пройшла південно-західним узбережжям Чорного моря, але біля самого Константинополя була спалена грецьким вогнем.

Генрих Сємірадський (1843—1902).

Час для походу князь вибрав зручний: він знав, що візантійський флот і більшість імператорського війська знаходилися на війні з сарацинами. Однак візантійський імператор, завчасно попереджений херсонеським стратегом про вихід в море флоту русичів і навчений досвідом попередніх війн з ними, встиг повернути свій флот до столиці. Тож, коли лодії з десантом русичів увійшли до Босфору, подальший шлях їм перекрив візантійський флот під командуванням патриція Теофана. На озброєнні грецьких брандерів був «ясний вогонь», якого не мали русичі. І це давало грекам велику перевагу в бою. Та князь Ігор бій прийняв. У Босфорі чи на підході до нього відбулася велика морська битва, в якій греки взяли верх над княжим флотом. Відступивши в море, князь Ігор повернув свій флот до берегів Малої Азії і почав пустошити береги Бітинії і Пафлягонії. Поки десантні загони князя там господарювали, візантійський імператор стягнув туди всі свої сухопутні й морські сили. Македонська кавалерія розбила десантні загони русичів, а флотилія Теофана блокувала княжий флот з моря. У вересні відбулася повторна морська битва двох флотів, в якій княжий флот знову зазнав відчутної поразки. Греки своїм «ясним вогнем» (горюча суміш, що нагадувала напалм і не гасилася водою) спалили багато княжих лодій. Вночі князь Ігор зумів з залишками свого флоту прорватися крізь блокаду і направився до Керченської протоки — «Батьківщини русів». Весь перехід до Керчі русичі відбивалися від переслідування візантійського флоту і втратили в боях ще багато своїх лодій і воїнів. Полонених русичів греки привезли до Царгорода де, як засвідчують літописці-очевидці, їм відрубали голови.

У 944 році між Києвом і Царгородом було досягнуто згоди і укладено союзну і торговельну угоду, та вже з більшими обмеженнями для Русі ніж це було оговорено при Олегові. Русь зобов'язувалася допомагати імператорові військами та не посягати більше на його володіння у Криму.

Та невдача в поході на Царгород не зупинила військових дій князя Ігоря I. У вересні 943 року він проводить великий похід на Каспійське море. Союзниками русичів виступили алани (черкеси) та лезгини. Як описав азербайджанський поет Нізамі, русичі, діставшись берегом до Дербента, завантажились на кораблі і з моря увійшли в гирло ріки Кури. Рікою їхня флотилія досягла середини Албанії (території нинішнього Карабаху).

Розбивши мусульманські війська, князь Ігор I зайняв столицю Карабаху — велике і багате місто Бердау і в ньому розмістив свою ставку. За короткий час він фактично опанував всю країну. Через півроку епідемія дизентерії у війську, викликана надмірним вживанням субтропічних фруктів, примусила таки його повернутися на Русь. З багатою здобиччю Русь, як свідчить літопис, «поплила назад, і ніхто не смів перейти їй дорогу».

Другий похід на Візантію, у якому окрім полян взяли участь загони варязьких найманців, печенігів, словен, крівичів, тіверців, тощо, завершився укладанням більш вигідної угоди з Візантією, яка значно розширила торгівельні можливості слов'ян у Візантії.

Смерть князя

В останні роки князювання Ігор I вів війну з деревлянами. Причиною невдоволення деревлян владою князя була велика данина, яку збирав із них Ігор за допомогою варягів.

Як прийде місяць листопад, — оповідає Константин VII Багрянородний,— князі з усією Руссю виходять з Києва у землі підвладних словян на полюддя. Перебувають там цілу зиму і вертаються у квітні і тоді споряджають човни в дорогу до Візантії.

Таке «полюддя» було дуже докучливе для місцевого населення. Не тільки треба було доставити тяжку дань — хутра, шкури, мед, віск, чи чого там чекав Київ, — але й удержувати цілу зиму військо, яке певно не поводилося на селі спокійно. Тому слов'янські племена не раз противилися проти цих важких обовязків.

Дань у деревлянській землі Ігор відступив зразу свому воєводі Свенельдові. Країна була багата і воєвода мав з неї великі доходи. Але тоді дружина самого Ігоря почала нарікати, що їй так добре не діється:

«Свенельдові вояки приоділися у зброю і одяги, а ми голі! Ходи, княже, з нами по дань, і ти добудеш, і ми». Ігор рішився збільшити дань деревлянам і пішов з дружиною на деревську землю. Почалися звичайні «примучування», — силою взяли Ігореві вояки те, що хотіли.

Коли вже верталися, Ігор роздумався і сказав дружині: «Ідіть з даниною до дому, а я вернуся і ще походжу». Думав іще більше для себе зібрати. Як деревляни дізналися, що він вертається, сказали: «Як внадиться вовк між вівці, то повиносить усе стадо, поки його не уб'ють. Так буде і з нами, як його не вб'ємо, то нас вигубить». І під городом Іскоростенем зробили засідку й убили Ігоря разом з його товаришами. Візантійський хроніст другої половини X ст. Лев Диякон змалював докладнішу картину розправи над Ігорем. Що привязали його до стовбурів двох нагнутих дерев відпустили й дерева роздерли його тіло на дві частини. Існують по суті й перекази про це. Літопис подає смерть Ігоря на 945 р.

Дружина і діти

+ Ольга (дружина) (до 897-?  — † 11 липня 969):

• Святослав I (син) (до 944 — † на весні 972)

Література

	Ігор Рюрикович на Вікісховищі?
	Ігор Рюрикович на Родоводі?

• Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
• Ігор, князь київський
• Історія України в особах: IX-XVIII ст. К.:Видавництво «Україна», 1993, 396 с.

Попередник Олег Віщий

Великий князь Київський 912-945

Наступник Ольга регент