Історія Росії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
 Історія Росії
Lesser Coat of Arms of Russian Empire.svg
Прабатьківщина слов'ян, руси (до IX сторіччя)
Київська Русь (X сторіччя1240); (розпад)
Руські князівства (XIIXVI сторіччя)
Новгородська республіка (11361478)
Володимиро-Суздальське князівство (11571389)
Московське князівство (12631547)
Московське царство (15471721)
Російська імперія (17211917)
Російська республіка (1917)
Радянська Росія (19171922)
Радянський Союз (19221991)
Російська Федерація1991)

Портал «Росія»

Назва[ред.ред. код]

В історичних джерелах назва «Росія» з'явилась у 15 столітті, але до кінця 17 століття вживались тільки назви «Русія»[1], «Руська земля», «Москва», «Московське князівство», «Велике московське князівство», «Московія», «Московщина». Як політичний термін, назва «Росія» офіційно була усталена з прийняттям у 1721 Петром I титулу імператора «всеросійського». Народ, який започаткував і визначав історію Російської держави — росіяни, сформувався у північно-східній частині Східної Європи, в басейні річки Ока та її приток. Більшість топонімів річок Росії мають угро-фінське походження, на берегах яких переважно мешкали фіно-угорські племена (весь, чудь, меря, мокша, мурома та ін.), згодом з'явились колонізатори з слов'янських земель в'ятичі, ільменські слов'яни, кривичі, частково сіверяни та радимичі.

Сучасні московські історики стверджують, що утворення «рос. Российского государства» завершилося на кінець XV — початок XVI століття[2].

Давні часи[ред.ред. код]

Територію сучасної Росії найдавніші люди почали заселяти близько 700 тисяч років тому. Найранніші сліди їхнього проживання простежуються на Північному Кавказі й південніше річки Кубань. Пізніше первісні поселення просувались поступово на північ і, зрештою, люди освоїли простори аж до берегів Фінської затоки, Північного Льодовитого та Тихого океанів. З народів, що населяли цю територію в давнину, відомі як найбільш ранні скіфи (VII–III ст. до н. е.) і сармати (III ст. до н. е. — IV ст. н. е.). У II–IV ст. півднем території Росії пройшли полчища гунів. У середині І тис. н. е. на цій території виникає ряд найдавніших держав. На Північному Кавказі об'єдналися племена сарматського походження — алани (I–VIII ст.), які відіграли значну роль в етногенезі кількох народів даного регіону. Алтайські племена взяли участь у створенні Тюркського каганату (VI ст.), котрий невдовзі розпався на Східно- і Західнотюркський каганати. У басейні середнього Єнісею зародилась держава киргизів — Бахай (VI ст.). У серед. VII ст. у Прикубанні існувала Велика Болгарія. У VII ст. на місці Західнотюркського каганату виник Хазарський каганат, якому належали землі Нижнього Поволжя, Північного Кавказу, Приазов'я і Донські степи (перестав існувати у X ст.).

Ростово-Суздальсько-Рязанська земля[ред.ред. код]

У ІХ — ХІІ століттях Русь завойовує землі кривичів, словенів, весі, мері мещери та ін, тобто поширює свій вплив на землі, які зараз знаходяться у сучасних кордонах Росії. Після розпаду Київської Русі (ХІІ століття) існували окремі князівства. Протягом тривалого часу найбільш могутнім було Володимиро-Суздальське князівство, територія якого згодом стала ядром Московської держави (Московії). На час правління засновника князівства Юрія Долгорукого (бл. 1125-57) припадає перша літописна згадка про Москву (1147). Його син Андрій Боголюбський (11571174) зробив своєю столицею Владимир-на-Клязьмі і намагався поширити свою владу й на Київське князівство. Брат Андрія Всеволод III Велике Гніздо (1176–1212) встановив свій контроль над кількома іншими князівствами у Північно-Східній Європі. Він успішно воював з половцями (з 10 ст. кочували в східноєвропейському степу) та з Волзько-Камською Болгарією (існувала з 10 століття; у заснуванні її особливу роль відіграли болгари, які після розпаду Великої Болгарії перебралися в Середнє Поволжя). Всеволод III, щоб підкреслити свою незалежність від Києва і вищість над північно-східними князівствами, прийняв титул великого князя. Внаслідок монголо-татарської навали у 13 столітті князівства потрапили у політичну залежність від Золотої Орди. Місцеві правителі мусили одержувати від золотоординського хана грамоту — ярлик, що надавав право на управління їхніми землями.

Завідувач кафедри російської історії Московського університету професор С. М. Соловйов так писав про Ростов та землі, що лежать на північ від нього:

« Занепало стародавнє вічове місто і на півночі встановилося одноманіття: всі міста нові, незначні; Ростов занедбаний, Володимир не встиг іще піднятись як столиця великокнязівства, коли був розгромлений татарами і також занедбаний; великі князі живуть у своїх опричинах, у своїх спадкоємних містах... Міста є тут переважно великими обгородженими селами...[3]  »

Східнослов'янські князівства у складі Золотої Орди, Посилення значення Москви[ред.ред. код]

Експансія Московського князівства у 1300–1462 роках

Наприкінці 13 століття Володимиро-Суздальське князівство почало занепадати. Провідну роль у Північно-Східній Русі стали відігравати конкуруючі між собою Тверське і Московське князівства (в останньому правили нащадки Олександра Невського). Певний час у цьому регіоні провідну роль відігравало Тверське князівство, створене у 123040-х роках (від 1260-х років його правителі займали володимирський великокняжий престол).

Після перемоги над Твер'ю, у 1328 році за згодою хана Золотої Орди великокняжий титул перейшов до правителя Московського князівства (існувало з другої половини 13 століття) Івана Даниловича Калити (1328-40), внука Олександра Невського. Іван Калита заклав основи могутності Москви, приєднавши до неї ряд сусідніх князівств. З метою утвердження своїх політичних планів за допомогою митрополита Феогноста переніс із Володимира до Москви центр метрополії «всієї Русі» (осідок метрополії до Владимира-на-Клязьмі переведено з Києва у 1299), наступник Феогноста митрополит Олексій використовує свій авторитет для національного єднання під зверхністю Москви.
Але визначальну роль в становленні Московської держави мала політика Золотої Орди, яка перетворила її «на складову частину вельми своєрідного державного об'єднання»[4][5].

«
Колискою Московії було криваве болото монгольського рабства… Перш ніж Московія вийшла з безвісності, татарське ярмо вже тривало цілих сто років. Щоб підтримувати міжусобиці російських князів і забезпечити їх рабську покірність, монголи відновили значення титулу великого князя. Боротьба між російськими князями за цей титул була ... «підлою боротьбою, боротьбою рабів, головною зброєю яких був наклеп ...; вони сварилися за престол, що занепав, і могли його досягти тільки як грабіжники і батьковбивці, з руками, повними золота і заплямованими кров'ю; вони насмілювалися вступити на престол, лише плазуючи, і могли утримати його, тільки стоячи на колінах, розпростершись і тремтячи під загрозою кривої шаблі хана, завжди готового повергнути до своїх ніг ці рабські корони і увінчані ними голови».
Саме в цій ганебній боротьбі московська лінія князів зрештою здобула верх. Іван I Калита та Іван III, прозваний Великим, уособлюють Московію, яка піднімалася завдяки татарському ярму, і Московію, яка ставала незалежною державою завдяки зникненню татарського панування[6].
 »

Ще більше зміцнив авторитет і вплив Москви внук Івана Калити Дмитрій Іванович Донськой (1359-89), якому вдалося підкорити ряд князівств і, скориставшись з анархії у Золотій Орді, розбити хана Мамая у битві на Куликовому полі (1380), що була першою перемогою Московського князівства над татарами. Нова боротьба з Твер'ю та Рязанню, які спираються на литовців, завершується у 1375 році політичним верховенством Москви. Москва стає вважатися борцем проти іноземного панування та за православну віру.

За правління Василія І Дмитровича (13891425) і Василія II Васильовича (1425-62) кордони Московської держави значно розширились за рахунок приєднання Нижньогородського, Муромського та інших удільних князівств. Перемога Василія II у багаторічній міжусобній війні підготувала необхідні передумови для завершення процесу об'єднання північно-східних земель навколо Москви й утворення централізованої держави. За правління Василія II Московське князівство перестало сплачувати Золотій Орді щорічну данину. 1439 року Василь ІІ відхилив Флорентійську унію, через що відбулося відокремлення російської церкви від грецької. За правління Івана III Васильовича (14621505) та його сина Василія III Івановича (1505-33) до Московської держави були приєднані Ярославське (1463) та Ростовське (1474) князівства, Новгородська республіка (1478), Тверське князівство (1485), Псковська земля (1510), Смоленське (1514) і Рязанське (1521) князівства та В'ятська земля, що завершило встановлення панування великих князів московських над усіма північно-східними руськими землями. Іван ІІІ Великий, одружений з візантійською принцесою Софією, починає називати себе «Самодержцем (царем) всія Русі»; італійські архітектори розбудовують Кремль як резиденцію. Іван за допомогою залучених на свій бік бояр перебудовує Московську державу в єдину національну державу. Створюється автократична державна ідея та її символи (двоглавий орел, придворний церемоніал) мають візантійське походження; твердження про Москву як «третій Рим» й оплот православ'я (автор — чернець Філофей) обґрунтовує месіанське почуття російського народу та його правителя, котрого православна церква уславлює як намісника Бога (автор Іосиф (Волоцький) Волокаламський — близько 1480 рік). Це уявлення відхиляється рухом «Безкорисливого» (Ніл Сорський 14331508 роки) на користь містичного сприйняття церкви. 1478 року Іван ІІІ знищує Новгородську республіку. 1480 року Москва остаточно позбулася залежності від Золотої Орди, що розпадається на окремі ханства і яку 1502 року розбивають кримські татари. З тим 1502 року невдалий наступ на Лівонію. Зростання могутності Москви супроводжувалось її внутрішньополітичним зміцненням, посиленням самодержавної влади великого князя. Продовжували формуватись органи управління державою, зокрема Боярська дума, яка стала постійно діючим органом при князеві.

Московське царство[ред.ред. код]

Становлення Московського царства[ред.ред. код]

Іван IV, 1672 рік

Після падіння Візантії (1453) у Московському царстві була вироблена державотворча ідея, закладена при його будівництві Іваном Грозним та татарином Борисом Годуновим і його прибічниками — так звана ідея правонаступництва відносно царства Римського (Римської імперії) та Візантійської імперії, що з формальної точки зору було підкріплене одруженням діда Івана Грозного, великого князя Московського (14621505) Івана ІІІ і Софії Палеолог, начебто спадкоємиці римських імператорів та всієї Римської імперії, точніше східної її частини, якою вона ніколи не була по-суті, оскільки перед нею на імператорський трон претендувало безліч правоприємників. Московія на знак свого правонаступництва головним елементом герба Московського царства, а потім і Всеросійської імперії вибрала двоголового орла, хоча з цього приводу є суттєві заперечення істориків-геральдистів, оскільки цей символ фіксується в Тверському князівстві задовго до прибуття в Західну Тартарію представниці Візантійської імперії. За Івана III почалось оформлення повного титулу великого князя, і в деяких документах Іван III вже самопроголошується на ординський лад — царем. Василій III до свого тодішнього титулу додав кальку з титулу митрополита «і государ всієї Русі», що стало виявом московських претензій на всю територіальну спадщину Київської держави.

У 1547 Іван IV Васильович (Грозний; 1533-84) офіційно прийняв царський титул. В дитинстві Іван IV переживає приниження, насильство, інтриги знаті, що боролася між собою; в результаті це негативно впливає на характер майбутнього царя. Після своєї коронації у 1547 році, він відновлює державу за допомогою абсолютної автократії.

Внутрішня політика[ред.ред. код]

Проводяться реформи центрального правління (створюються прикази), права («Судебник 1550 року») і війська за допомогою особистого радника (князь Курбський), служилої знаті (помістя) та стрільців — ядра війська. Народ і церква підтримують Івана IV. 1551 року був проведений реформістський собор митрополита Макарія: запровадження календаря святих і церковного права (Стоглав). 1553 року британський капіан Ченслер відкриває шлях у Біле море. Встановлюються торгівельні зв'язки з Англією. 1564 року зсновується Архангельськ (морський порт).

У 15651572 роках в Російській державі діяла Опричнина: поділ держави на царські області (опричнина) і боярські області (земщина), влада яких, щоправда, у зв'язку з відчуженням, депортацією і роздаванням земель дворянам (новий клас воїнів) занепадає; попри все державу піддано жахливому терору: ліквідації, знищення цілих міст (1570 року — Новгород), занепад сільського господарства, масові втечі селян.

Зовнішня політика[ред.ред. код]

Під час його правління були захоплені Казанське (1547-52), Астраханське (1556), Сибірське (1598) ханства, приєднано Велику Ногайську Орду, землі мордви (1552), кабардинські і черкеські князівства (1557). Але у 1571 році відбувся контрнаступ кримських татар, що захопили і спалили Москву. У той же період розпочалося включення до складу Московської держави земель, розташованих на південь від Оки та Верхнього Дону, які від Батиєвої навали являли собою безлюдний край (т. зв. «Поле», або «Дике Поле»). Освоєння цих земель, укріплене системою оборонних споруд («засічних ліній»), охороняло державу від спустошливих нападів Кримського ханства. 1581 року починається освоєння Сибіру. Протягом 16 ст. територія Московської держави сягнула 5,5 млн км². з населенням бл. 9-10 млн чол., що було у 10 разів більше, ніж територія власне Московського князівства. Швидке територіальне зростання Московії зумовлене, перш за все, слабкістю її сусідів та віддаленістю від основних центрів європейського політичного життя. Підкорені Москвою народи зазнавали русифікації, у чому провідну роль відігравала політика центрального уряду та місійна діяльність Російської православної церкви.

Невдала для Росії Лівонська війна 1558-83 із Річчю Посполитою і Швецією за вихід до Балтійського моря та внутрішня політика уряду, спрямована на подальше зміцнення самодержавної влади, вкрай виснажили країну і призвели до наростання незадоволення серед населення. Іван IV, відійшовши від курсу реформ, проведених у першій половині його правління, запровадив режим опричнини, який відзначався надзвичайною жорстокістю і репресіями проти опозиції. Головним виконавцем волі царя стало дворянство, яке винагороджувалось відібраними у князів і бояр землями. Внаслідок опричнини було підірвано економічні та політичні позиції аристократії, зросла політична роль дворянства.

Культура[ред.ред. код]

У 12-16 століттях у Північно-Східній Русі значного рівня досягла матеріальна та духовна культура. Визначними пам'ятками архітектури були Дмитріївський та Успенський собори у Володимирі, церква Покрова на Нерлі поблизу Володимира, церква Вознесіння у селі Коломенському біля Москви. На рубежі 14-15 століть творили видатні живописці Феофан Грек та Андрій Рубльов. Значного розвитку набули літописання та суспільно-політична думка (твори Максима Грека, Івана Пересветова, Івана Грозного, Андрія Курбського). У 1560-х у Москві розпочалося книгодрукування.

Смута[ред.ред. код]

Лжедмитро I, портрет 1606 року
Докладніше: Смутний час

Зі смертю сина Івана IV Федора Івановича (1584-98) завершилось правління у Московській державі династії Юрійовичів (молодша гілка роду Мономаховичів). За Федора Івановича та його наступника, царя з татарського роду Четів Бориса Федоровича Годунова (15981605) Московія внаслідок боротьби за владу між боярством і дворянством пережила глибоку соціально-економічну та політичну кризу. У боротьбі за спадок боярин Борис Годунов став у 1588 році регентом, а 1598 року, після загадкової смерті царевича Дмитра у 1591 році і смерті царя Федора, Годунова обирають царем. Попри це Московська Церква у 1589 році полонивши Вселенського патріарха отримала статус патріархата (Московський патріархат). Та в 16011603роках в Московії відбулися великий голод і заворушення, що допомогли Дмитру Іоановичу (в російських джерелах — Лжедмітрій), що залучився підтримкою Речі Посполитої і був визнаний родичами та деякими магнатами царевичем Дмитром, зайняти у 1605 році Москву. У 16061607 роках під приводом Івана Болотнікова спалахує перше козацько-селянське повстання, завдяки якому вивищується другий Лжедмитро, Тушинський злодій. Його вдається перемогти Василю Шуйському із швецькою допомогою за відмову від Лівонії за Виборгською угодою 1609 року. У 1605-12 у країні панувала справжня анархія: на престолі перебували підтримувані Річчю Посполитою самозванці Лжедмитрій І і Лжедмитрій II, князь Василій Шуйський. Деякий час після Шуйського правили бояри («Семибоярщина»). Нестабільність політичної влади призвела до соціальних потрясінь — у 1606-07 відбулося велике повстання селян, посадських людей і козаків під керівництвом Івана Болотникова. Складним внутрішнім становищем країни скористались Річ Посполита і Швеція, які розпочали неприховану інтервенцію. У 1610 короне військо під поводом київського воєводи Станіслава Жолкевського захопило Москву. Частина московської аристократії проголосила царем Владислава — сина польського короля Сигізмунда III Вази. Восени 1612 народне ополчення під керівництвом К.Мініна і Д.Пожарського підняло бунт і захопили Москву. Уряд Московії був змушений у 1618 від захоплених раніше земель, відмовитися на користь Швеції від прибалтійських земель, а Смоленська земля і Чернігово-Сіверщина (її Московія відібрала на початку 16 ст. у Великого князівства Литовського) повернулись у склад Речі Посполитої (див. [[Деулінське перемир'я 1618]]). Спроба Московської держави у війні 1632-34 з Річчю Посполитою повернути Смоленську землю завершилась безуспішно (див. Поляновський мир 1634).

Романови[ред.ред. код]

У 1613 на Земському соборі в Москві у присутності представників різних станів суспільства на престол було обрано сина тодішнього патріарха Московської церкви, який не походив з князівської династії Михайла Федоровича Романова (1613-45), що поклало початок царюванню у Московії, а згодом Росії нової династії — Романових (правила до смерті доньки Петра Першого Єлизавети Петрівни 1762).

З серед. 17 ст. стабілізувалось внутрішнє становище країни, посилювався режим самодержавства, особливо за Олексія Михайловича (1645-76). Зміцнення самодержавства було закріплене у прийнятому в 1649 на Земському соборі Уложенні, яке завершило процес юридичного оформлення системи кріпосного права, розпочатий у кін. 15 ст. Посилення соціальних утисків та зростання державних податків призвело у серед. 17 ст. до численних міських повстань, а в 1670-71 — до козацько-селянської війни під керівництвом Степана Разіна. Проявом суспільних протестів у релігійній формі став розкол у пануючій православній церкві, підставою до якого послужила церковно-обрядова реформа, проведена у 1650-60-х роках патріархом Никоном. Ідеологія розкольництва була, однак, консервативна і відображала інтереси реакційної знаті й духовенства. Розкольники поклали початок старообрядству — течії у московському православ'ї, з якою запеклу боротьбу вели уряд та офіційна церква.

У 17 столітті територія Московської держави значно розширилась за рахунок приєднання Сибіру та колонізації цих земель. Московські землепрохідці дістались берегів Північного Льодовитого і Тихого океанів, річки Амур, а в 1697 заснували перше поселення на Камчатці. У 1654 Московська держава, підписавши Переяславську угоду 1654, уклала воєнно-політичний союз з гетьманом України Б.Хмельницьким. У 1654-57 Гетьманщина і Московія спільно вели воєнні дії за звільнення українських земель з-під влади Речі Посполитої. У цій війні Москва намагалася також приєднати Білорусь і повернути собі Смоленську землю. За сепаратним Андрусівським перемир'ям 1667 до Московської держави відходили Смоленська земля, Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом та Київ (на два роки) з прилеглою до нього територією на правому березі Дніпра. Остаточно московсько-польські відносини були врегульовані після підписання «Вічного миру» 1686, за яким Лівобережна Україна та Київ мали назавжди залишатись за Московським царством. За умовами «Вічного миру» Московія приєдналася до «Священної Ліги» — антитурецької коаліції європейських держав, що складалася під час розпочатої у 1683 війни Австрії та Речі Посполитої проти Туреччини. У 1687 і 1689 московські та українські війська здійснили безуспішні походи проти турецького васала — Кримського ханства (див. Кримські походи 1687 і 1689).

Російська імперія[ред.ред. код]

Докладніше: Російська імперія

Петро І[ред.ред. код]

Петро І

До кінця 17 століття Московська держава існувала фактично ізольовано від інших європейських країн, що негативно позначалося на її економічному, культурному і політичному розвитку. За правління царя Петра І Олексійовича (16821725) було зроблено спробу подолання цієї відокремленості, проведено реформи, спрямовані на подолання відсталості країни. Внаслідок Північної війни 17001721 зі Швецією Росія захопила Естонію, частину Латвії та землі по р. Неві, що дало їй вихід до Балтійського моря та сприяло налагодженню економічних зв'язків із Західною Європою. Невдачею для Петра І завершилась російсько-турецька війна 1711-13 (див. Прутський похід 1711), метою якої було намагання Росії закріпитись у Приазов'ї та Північному Причорномор'ї, що належали Османській імперії. Внаслідок цієї війни Росія втратила Азов, здобутий у кінці 17 століття (див. Азовські походи 1695-96), та вивела свої війська з Правобережної України. Петро І провів докорінну перебудову державного устрою країни: було ліквідовано Боярську думу і прикази, замість них створено Сенат (1711) і колегії (1718-22); країну поділено на губернії (1708), що складалися з провінцій; заведено порядок проходження військової та цивільної служби, зафіксований у «Табелі про ранги», сформовано регулярну армію та флот, які комплектувались на основі рекрутської повинності; церква була підпорядкована державі (скасовано інститут патріарха православної церкви і створено колегіальний церковний орган — Святійший синод, 1721.). У 1712 столицю держави перенесено до Санкт-Петербурга (засн. у 1703). Уряд провів реформи в галузі культури -створено школи різних видів, у 1703 стала виходити перша друкована газета «Ведомости», запроваджено юліанський календар (з 1700) та засновано Академію наук (1724-25). Петро І надавав величезного значення розвиткові промисловості (металургійної, суднобудівної) та торгівлі. У 1721 Московська держава була проголошена Російською імперією. Реформи Петра І та загарбницькі війни перетворили Росію у світову державу. Проте могутність Росії була досягнута кріпосницькими методами, шляхом нещадної експлуатації народних мас в інтересах дворянства. На поч. 18 ст. територію Росії охопив ряд соціальних і національно-визвольних повстань — астраханське повстання 17051706, повстання під керівництвом Кіндрата Булавіна 1707-08 та Башкирське повстання 1717-18, які були жорстоко придушені урядовими військами.

Петро І продовжував проводити політику своїх попередників, спрямовану на гноблення неросійських народів, зокрема ліквідацію державних прав Гетьманщини. Після укладення І.Мазепою і Карлом XII у 1708 військово-політичного союзу та поразки шведсько-українських військ у Полтавській битві 1709 політика Петра І щодо України набула колоніально-репресивного характеру. У листопаді 1708 зруйновано гетьманську столицю Батурин (всіх жителів знищено) та Запорозьку Січ; для нагляду за гетьманом призначили царського резидента, а після смерті І.Скоропадського не було дозволено обирати його наступника; з 1722 контроль за державними справами України здійснювала Малоросійська колегія; у 1720 заборонено друкувати книги українською мовою; вчинено розправу над наказним гетьманом П.Полуботком, ін. представниками козацької старшини. За правління Петра І та його наступників проводилась відверта політична лінія на ліквідацію Української держави, її повну інкорпорацію, русифікацію і асиміляцію українського народу.

1725–1801[ред.ред. код]

Анна Іванівна, портрет Л.Каравака, 1730 рік

У 1725-62 у Росії точилася політична боротьба між дворянськими угрупованнями, що супроводжувалася «палацовими» переворотами. Наслідком одного з них було встановлення під час правління племінниці Петра І Анни Іоановни (173040) біронівщини (від імені фаворита Анни Іванівни, курляндського дворянина Е. Й. Бірона) — режиму шпигунства, доносів і переслідувань незадоволених. За правління Єлизавети Петрівни (1741-61), Катерини II (1762-96) і Павла І (1796–1801) у Росії стали з'являтися елементи індустріального розвитку, що засвідчив ріст товарно-грошових відносин, виникнення мануфактур із використанням вільнонайманої праці тощо. У той же час відбувалося подальше зміцнення позицій дворянства, станові привілеї якого найбільш повно були викладені у «Жалуваній грамоті дворянству» (1785). Свого апогею досягла система кріпосництва, яку поширено і на землі Лівобережної України (1783), а невдовзі — Південної України (1796). Обмежувались права російського козацтва, зростали державні податки. Відповіддю на соціальну політику уряду були масові народні виступи, з яких найбільшим була селянсько-козацька війна під керівництвом Омеляна Пугачова (1773-75), що охопила величезні простори Поволжя та Приуралля.

Уряд продовжував курс на нехтування національних інтересів неросійських народів імперії. У другій пол. 17 ст. у Лівобережній Україні остаточно ліквідовано залишки політичної автономії: у 1764 скасовано гетьманство, у 1781-83-ліквідованополково-сотенний устрій та козацькі полки, у 1775- знищено Запорозьку Січ. За правління Катерини II Р. проводила активну зовнішню політику, яка, в основному, зводилась до оволодіння Чорноморським побережжям. Успішні війни з Туреччиною (1768-74, 1787-91) призвели до ліквідації Кримського ханства (1783) та загарбання Р. Приазов'я і Північного Причорномор'я. Російська імперія взяла активну участь у трьох поділах Речі Посполитої (1772, 1793, 1795), внаслідок яких були захоплені Правобережна Україна (Київське, Брацлавське, Волинське та Подільське воєводства), Білорусь, частина Латвії та Литви.

У середині та другій половині 18 століття спостерігалося піднесення російської культури, пов'язане у значній мірі з вихідцями з України. У Москві було відкрито перший російський університет (1755), почав діяти національний театр (1756). У галузі літератури багато творили Г.Державін, Д.Фонвізін, М.Карамзін, О.Радищев та ін. Велику просвітительську діяльність проводили видавець, письменник і журналіст М.Новиков, юрист С.Десницький, філософ Я.Козельський. Найвидатнішим російським вченим того часу був М.Ломоносов, який проявив себе в багатьох галузях науки та в літературі. Завдяки М.Ломоносову, а також І.Ползунову, І.Кулібіну, К.Фролову та ін. у Р. розвивалась інженерно-технічна думка. У галузі архітектури творили В.Баженов, М.Козаков, скульптури — Ф.Шубін та М.Козловський. Велике значення для розвитку музики у Росії мала діяльність видатних українських композиторів М.Березовського і Д.Бортнянського. Образотворче мистецтво представляли А.Лосенко, Д.Левицький та В.Боровиковський.

1801–1825[ред.ред. код]

Зовнішня експансія, зміцнення самодержавства і кріпосництва були основними тенденціями, які панували у державному житті Росії у кінці 18 — початку 19 століття. Це суперечило загальним процесам суспільної лібералізації і демократії, які складали зміст європейського Просвітництва і знайшли яскраве відображення у Великій Французькій революції. За правління імператора Олександра І. Р. брала участь у війнах з наполеонівською Францією в складі антифранцузької коаліції (1805, 1806-07), які завершились поразкою коаліції і заключениям Тільзитського миру 1807. Франко-російська війна 1812 року сприяла пробудженню патріотичних і ліберальних настроїв у російському суспільстві, особливо серед дворянства. Розгром Наполеона І Бонапарта, закордонний похід російської армії і результати Віденського конгресу 1814-15 призвели до значного зростання впливу Р. у Європі, встановлення тривалого домінування трьох абсолютистських багатонаціональних імперій — Росіі, Австрії і Пруссії (Священний союз).

У першій половині 19 століття у Росії поглибилася криза кріпосницьких відносин, які гальмували розвиток ринкового господарства. І хоч у другій чверті 19 століття у країні розпочався промисловий переворот, в економічному розвитку Росія значно відставала від передових європейських країн. Олександр І на першому етапі царювання (до 1814) намагався проводити певні реформи — створив міністерства, шкільні округи, реорганізував сенат, дозволив поміщикам звільняти селян від кріпосництва (декрет про вільних орачів −1803), доручив М.Сперанському розробити проект впровадження конституційної монархії. Однак проекти більш глибоких змін були відкинуті, абсолютистські тенденції взяли гору над ліберальними. Після селянських і військових повстань 1818–1820 у країні запанували порядки, що спирались на репресивний апарат. Провідником нової внутрішньої політики став граф О.Аракчеев — ініціатор створення так званих військових поселень, де селяни працювали на землі й несли обтяжливу військову службу.

Микола І[ред.ред. код]

Микола I, портрет художника В. Д. Свєрчкова, 1856 рік

Вступ на престол Миколи І ознаменувався виступом дворянських змовників — декабристів. 14(26).12.1825 декабристи, спираючись на таємні організації — Північне товариство і Південне товариство декабристів, члени яких розробляли програми конституційних реформ і скасування кріпосництва, — підняли повстання у Петербурзі. Жорстоко придушивши виступ декабристів у Петербурзі і в Україні (див. Чернігівського полку повстання 1826), Микола І запровадив поліційно-репресивний режим, що спирався на новий орган — Власну його імператорської величності канцелярію із сумнозвісним III відділенням, яке набуло функцій політичної поліції. У 1830-31 царизм зброєю придушив національно-визвольне повстання в Королівстві Польському (див. Польське визвольне повстання 1830-31). У 1841-49 російські війська взяли участь у придушенні угорської революції; з допомогою армії самодержавство жорстоко розправлялось із селянськими заворушеннями.

Від 1830 років у країні продовжувався розвиток мануфактурного і відбувалося зародження фабрично-заводського виробництва та створення багатогалузевої промисловості, тривало зростання обсягів внутрішньої і зовнішньої торгівлі — йшов процес становлення ринкових відносин. Однак ці процеси суттєво гальмувалися існуванням системи кріпосництва.

Франко-російська війна 1812, внутрішня і зовнішня політика самодержавства, впливи просвітницьких ідей сприяли формуванню ново-часної російської нації, що знаходило відбиття у бурхливому розвитку національної культури (М.Карамзін, О.Грибоедов, О.Пушкін, М.Лермонтов, В.Бєлінський, М.Гоголь та ін.). Суспільні суперечності відобразились в ідейно-політичній боротьбі, що охопила освічені верстви і вилилась у широку літературну полеміку, обмежену жорсткою цензурою і утисками. Прихильники послідовної демократії (О.Герцен, М.Огарьов, В.Бєлінський, петрашевці) змушені були емігрувати або висловлювати свої думки у завуальованій формі. Ліберальна інтелігенція виступала за проведення поміркованих реформ зверху, поділившись на два табори: «західників», які відстоювали необхідність розвитку країни західноєвропейським (капіталістичним) шляхом (П.Чаадаєв, М.Катков, І.Тургенєв, М.Мельгунов, С.Соловйов, К.Кавелін та ін.), і «слов'янофілів», що обґрунтовували особливий, відмінний від країн Заходу шлях розвитку Росії (О.Хом'яков, І.Киреєвський, І.Аксаков). Слов'янофільські ідеї послужили ґрунтом для формування і поширення офіційної великодержавної ідеології російського царизму, головними засадами якої були «самодержавство, православ'я, народність».

У зовнішньополітичній діяльності російський уряд головну увагу приділяв південному напрямку, прагнучи оволодіти новими територіями у Закавказзі та чорноморськими протоками. З цією метою Росія вела війни з Османською імперією, підтримуючи національно-визвольну боротьбу слов'янських народів на Балканах. Для зміцнення стратегічних позицій на Чорному морі і послаблення Туреччини у першій половині 19 ст. до імперії були приєднані Сх. Грузія (1801), Зх. Грузія (1810), Пн. Азербайджан та північна частина чорноморського узбережжя Кавказу. Просування Російської імперії на Кавказ супроводжувалося війнами з Іраном (1804–1813,1826-28) і Туреччиною (1806-12, 1828-29), внаслідок яких Росія заволоділа Закавказзям і поширила новий територіально-адміністративний поділ на губернії і області. Численні князівства і ханства, що там існували, були ліквідовані. Мужній опір гірських народів завойовникам змусив царизм вести тривалу війну (1817–1864), яка перетворилась на теренах Чечні і Дагестану у мусульманський національно-визвольний рух-мюридизм. Найбільшого розмаху національно-визвольна боротьба гірських народів набула за імама Шаміля (1799–1871), котрому вдалось утворити міцну теократичну державу — Імамат і довгий час успішно відбивати наступ російської армії (до 1859). Антитурецьку спрямованість мала також підтримка Р. першого (1805–1813) і другого (1815) сербських повстань, національно-визвольної боротьби грецького народу. За умовами Бухарестського мирного договору 1812 Російська імперія приєднала Бессарабію та домоглася автономії Молдови і Валахії у складі Туреччини. Внаслідок російсько-турецької війни в 1828-29 царський уряд добився визнання Портою за Адріанопольським миром 1829 автономних прав Греції, Сербії і Дунайських князівств. Ще на початку 19 ст., виконуючи умови Тільзитського миру 1807 з Наполеоном, Олександр І розпочав війну зі Швецією (1808–1809), яка завершилась Фрідріхсгамським миром і приєднанням до Р. на автономних правах Великого князівства Фінляндського.

На середину 19 століття Російська імперія перетворилась на одну з найбільших європейсько-азіатських держав, яка, підкоривши численні народи Європи і Азії, прагнула подальшого розширення своїх впливів на південь і схід. У той же час відсталі кріпосницькі порядки, самодержавно-поліцейський режим, колоніальна політика щодо поневолених народів робили її слабким конкурентом у боротьбі за впливи на Близькому Сході. Ця слабкість яскраво проявилась у ході Кримської війни 1853-56, в якій на боці Туреччини проти Р. виступили англійські та французькі війська. Незважаючи на героїчні зусилля захисників Севастополя, успішні дії російської армії на кавказькому фронті, Р. зазнала поразки і за Паризьким миром 1856 втратила вплив у чорноморському басейні.

Царювання Олександра II[ред.ред. код]

Докладніше у статті Реформи Олександра II
Олександр II.

Поразка Росії у Кримській війні з Туреччиною (Британією і Францією) змусила самодержавство шукати нових шляхів для модернізації країни, подолання економічної та соціальної відсталості від країн Західної Європи. Реформи зверху, які дозволили б модернізувати найвідсталіші ділянки суспільного життя, розпочав здійснювати новий російський імператор Олександр II. Основні реформи зачіпали такі сфери:

  • Скасування кріпосного права, звільнення селянства від кріпацької залежності. Але власну ділянку землі селяни мусили купувати у поміщиків.
  • Селянська громада (община, «мир») тепер була компетентна в справах розподілу землі і контролю за правильним цільовим її використанням.
  • Введення загального військового обов'язку. Раніше вирішував пан — хто з села піде в солдати. Солдатська служба тривала 25 років.
  • Завпровадження місцевого врядування, введення «міських дум». В їх компетенції торгівля, промисловість, постачання армії. У виборах могли брати участь тільки заможні мешканці.
  • Реформа системи юстиції (1864), обмежила також владу царя, введення незалежного судочинства.
  • Введення обов'язкової загальної шкільної освіти — обовязкове навчання було введено лише в 1905 році

Реформи Олександра II, які через прагнення царизму зберегти головні важелі самодержавного управління і соціальну опору режиму (дворянство), хоча і мали обмежений характер, все ж відкрили певний простір для розвитку капіталістичних відносин в економіці і сприяли поліпшенню державного керівництва. Найважливішою з реформ було скасування кріпосницького права («Маніфест» і «Положення 19.2. 1861»), яке здійснювалось поступово, протягом кількох років шляхом переводу поміщицьких селян спочатку на становище «тимчасовозобов'язаних» (див. Тимчасовозобов'язані селяни), а потім «викупних». Селяни отримували особисту свободу та громадянські права. Земельний наділ, яким вони користувались, ставав їхньою власністю лише після завершення викупної операції, що проводилась в інтересах поміщиків. Порядок здійснення викупної операції, збереження численних переваг за поміщиками (відрізки, відробки) розтягнули процес скасування кріпацтва на десятиліття (стягнення викупних платежів припинено у 1907), зумовили зубожіння основної маси селянського населення і спричинили численні селянські виступи і заворушення. У національних окраїнах імперії селянська реформа була проведена у 1864-71 при збереженні ще більших привілеїв для великих землевласників.

Прогресивний характер мала земська реформа 1864. Згідно з Положенням про губернські та повітові земські установи від 1.1.1864 запроваджувались виборні органи місцевого самоуправління (земські збори і земські управи), які обирались на підставі багатоступеневої куріальної системи і відали винятково питаннями місцевого господарського і культурно-освітнього життя. У правобережних губерніях, як і в Польщі, Білорусі, Литві, де проживало багато землевласників, учасників польського національно-визвольного руху, земська реформа не проводилась. У Правобережній Україні земські установи були запроваджені у 1911. Найбільш послідовно проведеною стала судова реформа, яка розпочалась у 1864 (див. Судова реформа 1864). Замість станового встановлювався коронний суд присяжних, для розгляду дрібних громадянських справ — мировий суд. Проголошувалися принципи виборності й незмінності суддів, рівності всіх перед законом, гласність суду, участь у процесі двох сторін — обвинувачення і захисту. До розгляду кримінальних справ залучалися присяжні засідателі — представники населення, що призначалися за жеребом.

У 1860 роках було проведено низку фінансових реформ, створено Державний банк (1860). Розпочались реформи в галузі освіти, спрямовані на демократизацію освітніх закладів, посилення автономних прав університетів. Протягом 1861–1874 проводилася військова реформа. 1.1.1874 статутом про військову повинність ліквідовано рекрутську повинність і запроваджено загальну військову повинність для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Реформи 1860-70-х років, хоч і мали обмежений характер (зокрема, селянська реформа зберігала сільську общину, яка як власник землі стримувала індивідуальну активність селянства), в основному сприяли капіталістичному розвитку країни. Спираючись на державну підтримку і приплив іноземного капіталу, високими темпами розвивалась промисловість. Формувались нові промислові райони на півдні імперії, створювались передові галузі металургії, машинобудування, хімічної промисловості, швидко зростала мережа залізниць та розвивались морські порти. Наслідком господарських змін було становлення нових соціальних верств населення — промислового пролетаріату і торговельно-промислової буржуазії.

У центрі суспільно-політичного руху в Росії у другій половині 19 століття стояли найболючіші питання «землі і волі». Невирішеність земельного питання, відсутність політичних прав і свобод викликали поляризацію у середовищі інтелігенції, яка поповнювалась вихідцями з недворянських, т.зв. різночинських верств. Серед молоді, передусім студентської, поширились радикально-демократичні ідеї, які пропонували розв'язувати суспільно-політичні проблеми шляхом народного повстання. Ідеологами цього напряму були Микола Чернишевський, Микола Добролюбов, Олександр Герцен, Микола Огарьов та ін. У 1860 роках виникли таємні організації, серед яких найвпливовіша — «Земля і Воля». Жорстокі репресії самодержавства спричинили перехід радикалів до тактики індивідуального терору (замах у 1866 Д.Каракозова на Олександра II). У 1870 роках радикально-демократичний рух, сприйнявши із Заходу соціалістичні ідеї, створив власну теорію переходу Росії до соціалізму через народне повстання і селянську общину. Цей рух отримав назву російського народництва. Теоретиками народництва були М.Бакунін, П.Лавров і П.Ткачов, які вважали, що для піднесення повстання необхідно лише просвітити селян. Жертовні «ходіння в народ», терористичні замахи учасників народницьких організацій («Земля і воля», «Народна воля», «Чорний переділ») не дали очікуваних наслідків, спричинили урядові репресії, які набули масового характеру після вбивства народовольцями 1.3.1881 царя Олександра II. Ліберальні кола зосередили свою діяльність у земських установах, пропагували необхідність поступових демократичних змін. Після вбивства Олександра II на престол вступив Олександр III, який вжив заходи для зміцнення самодержавства і обмеження політичних свобод: посилено цензуру, закрито ліберальні видання, обмежено доступ до освіти дітей з нижчих верств (циркуляри про «кухарчиних дітей» — 1887), посилено адміністративний контроль за земствами і міським самоуправлінням.

З кінці 1850 років Росія посилила військову експансію у Середній Азії. Війни за загарбання території Кокандського та Хівинського ханств, Бухарського емірату та казахських земель тривали з 1864 до 1884 і завершились встановленням тут російського військово-адміністративного управління. Зіткнувшись у цьому регіоні з інтересами Англії, Росія змушена була 1887 підписати протокол про російсько-англійське розмежування, який зупинив дальше просування Р. на південь. Зовнішньополітична діяльність Р. у Європі була спрямована на перегляд рішень Паризького договору 1856. Обережна і вміла політика міністра закордонних справ О.Горчакова (1856–1882) дозволила Росія вийти з політичної ізоляції і посилити свій вплив на Балканах. Внаслідок російсько-турецької війни 1877-78 Туреччина визнала незалежність Румунії, Сербії, Чорногорії та надала автономію Болгарії. Однак Берлінський трактат 1878 обмежив впливи Росії на Балканах і Близькому Сході. Зближення Австро-Угорщини і Німеччини спонукало Росію шукати союзу з Францією та Англією. За ініціативою Франції у 1891-94 були підписані договори, які сформували російсько-французький союз, що протистояв Троїстому Союзові (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія).

Економічне піднесення, що охопило економіку Росії у кінці 19 століття, привело до формування системи російського капіталізму, особливостями якого були співіснування передової промисловості і монопольних об'єднань з напівфеодальними відносинами на селі та самодержавною політичною системою, що позбавляла громадян демократичних прав. У цей період, після врегулювання російсько-японських територіальних проблем на Далекому Сході, в основному завершилось становлення величезної Російської колоніальної імперії, що включала величезні простори Сибіру, Далекого Сходу, Середньої Азії, Кавказу, України, Прибалтики і Польщі з населенням близько 170 млн чоловік.

Ось як характеризував національні особливості Росії у 1914 році відомий політичний діяч В. Ульянов:

…Чи є у нас тяжіння «інородців» до об'єднання з великорусами під загрозою гіршого національного гніту?
<…> Росія — держава з єдиним національним центром, великоруським. Великоруси займають гігантську суцільну територію, досягаючи за чисельністю приблизно 70 мільйонів чоловік. Особливість цієї національної держави, по-1-е, та, що «інородці» (які становлять у цілому більшість населення — 57%) населяють саме окраїни; по-2-е, та, що пригноблення цих інородців значно сильніше, ніж у сусідніх державах (і навіть не тільки в європейських); по-3-е, та, що в цілому ряді випадків пригноблені народності, які живуть на окраїнах, мають своїх сородичів по той бік кордону, які користуються більшою національною незалежністю (досить згадати хоча б по західному і південному кордону держави — фіннів, шведів, поляків, українців, румунів); по-4-е, та, що розвиток капіталізму і загальний рівень культури нерідко вищі в «інородницьких» окраїнах, ніж в центрі держави

— В. І. Ленін про Україну. Частина I. 1893—1917. — К.: Вид-во політич. літ-ри, 1969.— С.556.

Микола II (1894–1917)[ред.ред. код]

Микола II у 1898 році

У 1894 імператорський престол посів Микола II (1894–1917) — останній представник династії Романових. Його уряд продовжував політику зміцнення самодержавства і його соціальної опори-дворянства. У той же час під впливом марксизму формувався робітничий рух у Росії У російському робітничому русі поступово провідні позиції здобула радикально-політична течія, що ставила своїм завданням революційне захоплення влади і створення соціалістичного суспільства з допомогою державних важелів. Теоретиком російського пролетарського руху виступив В.Ульянов-Ленін (1870–1924). У 1898 за ініціативою В. Ульянова створена нелегальна Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП). На другому з'їзді РСДРП (1903) у партії відбувся розкол на більшовиків (прихильників радикальних заходів) і меншовиків (прихильників реформістського шляху до соціалізму). У 1901 за кордоном виникла Партія соціалістів-революціонерів (есерів), яка взяла на озброєння народницьку ідеологію. Ліберальний земський рух, що виступав за встановлення конституційного устрою, оформився в 1905 у Конституційно-демократичну партію (кадети).

Поразка Росії у російсько-японській війні 1904-05 поглибила суспільно-політичну кризу в країні, що спричинила першу Російську революцію 1905-07. Революція почалась розстрілом мирної демонстрації робітників Петербурга 9.1.1905 і вилилась у бурхливі виступи робітників, селянства, населення колоніальних окраїн. Найбільшого піднесення революційні події набули під час всеросійського жовтневого страйку 1905.17.10.1905 цар Микола II оголосив «Маніфест», який обіцяв запровадження конституційного устрою і скликання Державної Думи — російського парламенту. Стихійно почали виникати Ради робітничих депутатів, проводились численні мітинги і демонстрації, виходили демократичні періодичні видання, утворювались політичні партії, профспілки, громадські організації. Більшовики, які намагались шляхом радикалізації соціального руху захопити владу, підняли у грудні 1905 збройне повстання в Москві, яке було придушене урядовими військами. На поч. 1906 Микола II здійснив реформу державного управління, запровадивши Державну Раду як верхню палату російського парламенту. Виборчий закон зберігав суттєві соціальні обмеження на виборах у Раду і Думу. Попри це, на засіданнях Думи ставились питання глибоких суспільно-політичних реформ. 9.6.1906 Микола II розпустив І Думу і призначив вибори до II Думи. Остання діяла з 20.2. до 3.6. 1907 і була розпущена урядом. Революційні події 1905-07 у Р. не привели до утвердження конституційного ладу в імперії та не розв'язали аграрного питання.

Після розпуску II Державної Думи в імперії було встановлено репресивний режим, який розправився із демократичним і національно-визвольним рухами. Одночасно уряд оголосив вибори до III Державної Думи за новим виборчим законом, який надавав переваги заможним верствам і російському населенню. Для створення соціальної опори серед заможного селянства царський уряд за ініціативою П.Столипіна 9.11.1906 оголосив указ про земельну реформу. Реформа сприяла виходу селян із общини, закріпленню землі у приватну власність, чим значно прискорила капіталістичний розвиток села. Одним з елементів проведення аграрної реформи стало переселення селян, особливо з України, на вільні землі у Сибір і на Далекий Схід. За 1906-12 на окраїни імперії виїхало бл. 1 млн українців (бл. 40% усіх переселенців у Р.). Через невміло організоване переселення, відсутність продуктів і медичного обслуговування та непідготовленість місць для переселенців частина з них померла, а частина повернулась в Україну (за деякими дан. — бл. 70%).

Поразка Революції 1905-07 викликала ідейну кризу в суспільно-політичному русі, наслідком якої було посилення великоруського шовінізму (виникнення чорносотенних організацій) і відмова від радикальних форм суспільних змін (збірник «Вехи»; під ред. П.Струве). Восени 1912 під контролем уряду була обрана IV Державна Дума. Незважаючи на перевагу в ній консервативних сил. Дума поставила ряд питань щодо оновлення суспільного життя. Ініціаторами реформ виступала партія кадетів. Напередодні війни значно посилився робітничий, селянський і національно-визвольний рух.

Міжнародна ситуація почку 20 століття характеризувалась загостренням боротьби європейських держав за колонії і впливи в різних куточках світу. Росія прагнула розширити свій вплив на Чорному морі, щоб відкрити шлях експансії на Балкани і Близький Схід, а також у Середній Азії. Протиріччя між Р. і Японією на Далекому Сході призвели до російсько-японської війни 1904-05, у якій Р. зазнала нищівної поразки. За умовами Портсмутського миру 1905 до Японії відходила половина о. Сахаліну (на південь 50 паралелі). Протиріччя між Німеччиною і Австро-Угорщиною, з одного боку, і Росією — з іншого, зумовили створення у 1904-07 спільно з Великою Британією і Францією воєнно-політичного блоку — Антанти.

У Першій світовій війні 1914-18 Росія виступила на боці країн Антанти проти країн Троїстого Союзу (ств. 1882). У 1914-15 російська армія добилась певних успіхів на Північно-Західному фронті у районі Східної Пруссії і на Південно-Західному фронті. Наприкінці 1914 російські війська зайняли Галичину і Буковину й створили на окупованій території Галицько-Буковинське генерал-губернаторство. Однак уже до осені 1915 наступ німецької і австро-угорської армій змусив російську армію залишити Польщу, Литву, частину Латвії і Білорусі. Німецько-австрійські війська зайняли Галичину, Північну Буковину і 5 повітів Волині. У травні 1916 російська армія почала новий наступ на Південно-Західному фронті («Брусиловський прорив»), внаслідок якого російські частини захопили всю Буковину і південну Галичину. Проте цей наступ не привів до стратегічного перелому в ході воєнних дій на Південно-Західному фронті, а лише поглибив господарську розруху і незадоволення в країні. Намагаючись стабілізувати обстановку, Микола II вдавався до частої зміни міністрів, загравання з Державною Думою. Однак невдоволення поразками на фронтах, господарськими труднощами, бездарним керівництвом царських міністрів поширилось на всі верстви суспільства і армію. Численні страйки і заворушення переросли у кін. лютого 1917 у народний виступ в Петрограді, який підтримали армійські частини (див. Лютнева революція 1917). Микола II зрікся престолу. Влада перейшла до створеного Державною Думою 3.3.1917 Тимчасового уряду на чолі з кн. Г. Львовим. До складу новоутвореного уряду увійшли представники кадетів, октябристів, прогресистів і есерів. Тимчасовий уряд пообіцяв скликати Установчі збори для вирішення політичних, соціальних і національних проблем на засадах демократії. Під час революційних подій утворились також Ради робітничих і солдатських депутатів, які перебували під впливом представників лівих партій (соціал-демократів, есерів, ін.). Під могутнім тиском низів влада в країні швидко перейшла до рук комісарів Тимчасового уряду. Одночасно відбулось формування представницьких органів багатьох колоніальних народів імперії, які відстоювали національні та демократичні права своїх народів. З березня 1917 в Україні існувало двовладдя: з одного боку, Тимчасовий уряд намагався продовжувати централістську політику царських властей, з іншого — новоутворена Українська Центральна Рада відстоювала принцип національно-територіальної автономії України. Лютнева революція 1917 поклала край самодержавній багатонаціональній імперії, пробудивши до політичної активності поневолені Російською імперією народи та найширші верстви суспільства.

Громадянська війна (1917–1922)[ред.ред. код]

Агітаційний плакат Сибірської армії Колчака, кінець 1918 — початок 1919 рр.

Внаслідок Лютневої революції 1917 утворилася Російська демократична республіка, яка повинна була розв'язати великий обсяг політичних, соціальних, економічних і національних проблем, успадкованих від колишньої імперії. Тимчасовий уряд відкладав їх вирішення до закінчення війни і скликання Установчих зборів. Скориставшись із поглиблення політичної і соціально-економічної кризи, більшовицьке крило РСДРП, очолюване В.Ульяновим-Леніном, 25.10(7.11).1917 здійснило у Петрограді жовтневий переворот. На II Всеросійському з'їзді Рад робітничих і солдатських депутатів було створено новий уряд — Раду Народних Комісарів (РНК) на чолі з В.Ульяновим. З'їзд схвалив ряд декларативних революційних документів, в яких викладалась програма діяльності нової влади — Декрет про мир, Декрет про землю, Декларація прав народів Росії та ін. Проголошуючи демократичні права громадян і народів колишньої імперії, більшовики пов'язували їх із перемогою і поширенням світової пролетарської революції та утворенням європейського об'єднання соціалістичних республік. Право народів на самовизначення було протиставлене необхідності їх інтернаціонального об'єднання в інтересах світової соціалістичної революції. Однак уже напередодні жовтневого перевороту В.Ленін, як переконаний прихильник централізованої держави, з метою забезпечення підтримки більшовицької політики національно-визвольним рухом, висунув гасло створення «союзу вільних республік». III Всеросійський з'їзд Рад схвалив «Декларацію прав трудового і експлуатованого народу», котра стала складовою частиною Конституції Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РСФРР), прийнятої V Всеросійським з'їздом Рад у липні 1918. Уряд РСФРР здійснив націоналізацію промисловості, фінансів, транспорту, землі, які перейшли під контроль держави. У березні 1918 РНК заключила сепаратний Берестейський мир з Німеччиною і Австро-Угорщиною (див. Берестейський мир 1918). Проте заходи радянської влади спричинили влітку 1918 початок громадянської війни і військової інтервенції англійських, французьких і американських військ, котрі підтримали антибільшовицькі сили. Білогвардійські генерали (М.Алексеев, Олександр Колчак, А.Денікін, П.Врангель та ін.) виступили у 1918-20 проти радянської влади під гаслом відновлення «єдиної і неділимої Росії».

Під час громадянської війни шляхом соціальної демагогії більшовики зуміли залучити на свій бік найбідніші прошарки населення міста і села; застосовуючи систему надзвичайних заходів (політика «воєнного комунізму»), терор і репресії проти реальних і потенційних політичних противників (середнє селянство, великі землевласники, інтелігенція, духовенство), найжорстокіші засоби боротьби проти відкритих ворогів, розгромивши опір внутрішньої воєнно-політичної опозиції та ліквідувавши зовнішню загрозу своїй владі, вони встановили у країні тоталітарний режим.

У березні 1918 більшовицьку партію перейменовано у Російську Комуністичну Партію (більшовиків) і проголошено гасло утвердження диктатури пролетаріату як головної умови перемоги соціалістичної революції. Під час громадянської війни територія РСФРР не була сталою і включала ті землі, де було встановлено радянську владу. За задумом керівників РКП(б), РСФРР повинна була складатись з автономних республік і областей. Наприкінці війни у складі РСФРР нараховувалось 9 автономних республік (Башкирська, Татарська, Карельська, Киргизька, Горська, Дагестанська, Кримська, Бурят-Монгольська, Якутська) і 9 автономних областей. Після завершення громадянської війни і зміцнення радянської влади з метою єдності дій у соціалістичному будівництві за рішенням РКП(б) радянські республіки, що не входили до складу РСФРР, об'єднались 30.12.1922 у Союз Радянських Соціалістичних Республік у складі — РСФРР, УСРР, БСРР, Закавказька СФРР.

СРСР (1922–1991)[ред.ред. код]

Докладніше: Історія РРСФР

Див. ще: Історія СРСР, Утворення СРСР, розпад СРСР

Від грудня 1922 було розпочате формальне створення багатонаціональної соціалістичної держави на засадах федерації (див. СРСР). Фактично ж у національно-державному устрої СРСР було реалізовано ідеї лідерів владної партії та позицію прибічників «єдиної і неділимої Росії» про відновлення могутньої Російської держави.

Після утворення СРСР відбувалась поступова уніфікація суспільно-політичного життя та русифікація в усіх радянських республіках; розвиток проходив згідно з програмами і вказівками правлячої більшовицької партії, яку в 1925 було перейменовано на Всесоюзну Комуністичну Партію (більшовиків) — ВКП(б). Адміністративно-територіальний устрій РСФРР часто змінювався у зв'язку з утворенням нових союзних або автономних республік і областей. У 1925 черговий Всеросійський з'їзд Рад затвердив новий текст Конституції федерації, яка значну частину функцій державного управління передавала союзним органам. Згідно з установками комуністів, з 1921 у РСФРР здійснювалась «нова економічна політика» (НЕП), яка запровадила елементи ринкових відносин в економіку і дала можливість відбудувати господарське життя. Поряд з цим доводилось долати значні труднощі, пов'язані з відсталістю промисловості та сільськогосподарського виробництва, безробіттям, нерівномірністю розвитку численних національних окраїн, браком спеціалістів тощо.

Орджонікідзе, Сталін та Мікоян, 1925 рік

З кінця 1920-х років всю владу в партії і державі зосередив у своїх руках Й.Сталін, який виступив ініціатором проведення курсу на прискорення «соціалістичного будівництва» та встановлення жорстокого репресивного режиму. За особистими вказівками Сталіна розпочалась широкомасштабна централізація і уніфікація громадсько-політичного життя у СРСР, що супроводжувались колективізацією села, індустріалізацією промисловості і насаджуванням ідеологічних стереотипів у свідомості народів країни.

У 1920-х роках у РСФРР (і СРСР) був встановлений новий адміністративно-територіальний поділ: замість губерній, уїздів і волостей введено області, краї і райони; утворені автономні республіки і області. На поч. 1930-х років у РСФРР нараховувалось 14 країв і областей, 11 автономних республік, 14 автономних областей і 8 національних округів. Черговий з'їзд Рад 1937 затвердив нову Конституцію РСФРР (базувалася на новій Конституції СРСР), що визначала її як федеративну державу робітників і селян, хоча національні республіки та області продовжували вживати термін «автономні». Численні права і гарантії, що вміщувались у конституціях РРФСР і автономних республік, залишались деклараціями, оскільки обмежувались інтересами і потребами захисту «соціалістичного устрою» і суворою регламентацією партійним керівництвом усіх ділянок суспільства. Розвиток РРФСР у 1930 роках проходив у рамках виконання п'ятирічних планів. Були досягнуті певні успіхи у промисловому будівництві, видобутку корисних копалин, але реальні показники соціально-економічної еволюції важко встановити через фальсифікацію даних офіційної статистики. У 1920-30-х роках у країні прокотилася зловісна хвиля кривавих репресій. Особливо масовими вони стали після вбивства 1.12.1934 С.Кірова, У країні розкручено маховик недовіри, підозріливості і доносів. Сталінськими ідеологами у суспільстві нагнітався масовий психоз навколо пошуку «ворогів народу» та «шкідників». Жертвами політичних репресій ставали партійні, державні та військові діячі, керівники союзних республік, інтелігенція, службовці, робітники і селяни. Сотні тисяч людей загинули у катівнях НКВС. Дармова праця мільйонів людей, кинутих у розгалужену систему таборів Головного управління таборів НКВС за найменшу провину або просто за підозрою в інакомисленні, використовувалась для потреб «соціалістичного будівництва».

У роки радянсько-німецької війни 19411945 (у радянській історіографії — Великої Вітчизняної війни 1941–1945) значну частину європейської території Росії захопило військо Німеччини — Вермахт. Мільйони людей були евакуйовані на схід, там же була створена могутня індустріальна база і зосереджені кадри з усіх європейських республік СРСР. У воєнні роки сталінський режим здійснював репресії і примусове переселення ряду народів РРФСР, в середовищі яких виявилось прагнення зберегти національну самоідентичність, а їх автономні утворення були ліквідовані (кримські татари, німці, інгуші, кабардинці, карачаєвці, калмики та ін.). У 1941 незалежну Тувинську Народну Республіку включили до складу РРФСР і перетворили в автономну республіку. Після закінчення Другої світової війни 1939-45 до СРСР відійшли і були включені до складу РРФСР Печенгська область від Фінляндії, Південний Сахалін і Курильські острови від Японії, північна частина Східної Пруссії (нині Калінінградська область) від Німеччини.

М. С. Хрущов на зустрічі з Джоном Кенеді

У післявоєнні роки здійснювалась відбудова зруйнованого господарства, зміцнювався унітарний режим СРСР. Після смерті Й.Сталіна (1953) і засудження методів його керівництва («культ особи») на XX з'їзді КПРС М.Хрущовим настав період певної лібералізації системи і спроб її реформування-т. зв. «відлига». Репресованим у роки війни народам було повернуто автономію, але процес їхнього повернення на батьківщину затримався аж до 1990 років. У 1954 на ознаменування 300-річчя об'єднання України і Росії Кримську область передали Українській РСР Період «відлиги» і спроби реформування завершились усуненням від керівництва партією і державою у 1964 М.Хрущова. Зміни, які відбувались у наступні два десятиліття, характеризувались нарощуванням військового потенціалу СРСР, зростанням його впливу на світовій арені і одночасно відставанням в економічному розвитку, рівні життя населення, впровадженні нових прогресивних технологій. Унітаризація і бюрократизація всіх ділянок життя СРСР мали на меті прискорити процеси інтеграції республік в єдину державу і на основі російської мови і культури витворити нову «історичну спільність людей — радянський народ». Масова пропаганда формувала і небезуспішно утверджувала у суспільній свідомості всіх народів СРСР, а передусім російського, вищість російської культури над культурами інших народів. Освоєння величезних просторів РРФСР, будівництво у Сибіру та на Далекому Сході, яке здійснювалось зусиллями всіх народів СРСР, значно зміцнили економічний потенціал Росії.

Інтеграційні процеси в СРСР значно посилились у роки т. зв. «застою» (1964–1985). У 1977 було прийнято нову Конституцію СРСР (через рік — РРФСР), яка мала стати парадним фасадом суспільства «розвинутого соціалізму». На поч. 1980 років у Р., які в цілому СРСР, спостерігалось уповільнення темпів розвитку економіки, наростання кризових явищ у соціально-економічній сфері життя країни. З приходом до керівництва партією в березні 1985 реформаторських сил, очолюваних М.Горбачовим, розпочався процес «перебудови», спрямований на модернізацію економіки і демократизацію суспільних відносин. Послаблення політичного та ідеологічного диктату КПРС призвело до виникнення політичних партій, організацій і рухів, які виступили проти тоталітарного режиму та унітарної держави. Відповідно до змін, внесених до Конституції РРФСР у 1990, І з'їзд народних депутатів Росії 12.12.1990 схвалив Декларацію про державний суверенітет Росії і незабаром змінив назву країни на Російську Федерацію (РФ). Табір реформаторів очолив один з колишніх керівників КПРС Б.Єльцин.

Після 1991[ред.ред. код]

Правління Єльцина (1991–1999)[ред.ред. код]

Борис Єльцин у серпні 1991 року

У червні 1991 на загальнонародних виборах Борис Єльцин був обраний Президентом Росії. Позиція нового президента і його прихильників значною мірою спричинила невдачу спроби консервативних сил здійснити у серпні 1991 державний переворот і загальмувати демократичні процеси, зберегти СРСР. Після придушення виступу змовників процеси дезінтеграції набули революційної стрімкості. 8.12.1991 у Біловезькій пущі (Білорусь) президенти Росії, України та Голова Верховної Ради Білорусі підписали угоду про припинення існування СРСР і утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Російська Федерація проголосила себе правонаступницею СРСР.

У 1992 новосформований уряд Росії, що складався з радикально настроєних учених-реформаторів на чолі з Є. Гайдаром, проголосив курс на проведення глибоких економічних перетворень з метою створення у країні ринкової економіки. Безкомпромісні ринкові реформи, які почав здійснювати уряд, зумовили значне погіршення матеріального становища основної маси населення (підняття цін, інфляція, безробіття) та зростання соціальної напруженості у російському суспільстві. Проти радикальних економічних змін виступили ліві сили та стара номенклатура, які, використовуючи лозунг захисту інтересів «трудящих мас», піддали різкій критиці політику Президента і уряду. Настрої та незадоволення були використані й консервативною та великодержавною більшістю Верховної Ради РФ, до якої приєднались численні національно-патріотичні групи, що мріяли про відродження «великої Росії». В цих умовах 25.4.1993 за ініціативою Б. Єльцина відбувся всеросійський референдум, на якому більшість населення висловилась за підтримку президентської програми реформ. Однак парламент продовжував блокувати реформаторські заходи уряду, який після вимушеної відставки Єгора Гайдара очолив Віктор Черномирдін. У вересні 1993 Президент РФ видав указ про розпуск парламенту, призначив нові парламентські вибори. Керівництво Верховної Ради (Руслан Хасбулатов) і віце-президент Олександр Руцькой виступили проти Президента. 3-4.10 прихильники Верховної Ради спробували оволодіти деякими установами в Москві. З допомогою армії цей виступ було силою придушено, а керівників ВР заарештовано. 12.12. 1993 проведено вибори до нових органів законодавчої влади і одночасно референдум щодо прийняття нової Конституції, яка запроваджувала президентсько-парламентську форму державного управління. Результати перших демократичних виборів до Федеральних зборів РФ принесли незначну перевагу комуністам і право-націоналістичній Ліберально-демократичній партії. Демократичні партії Р. не змогли домовитись і виступити єдиним виборчим блоком, тож зазнали відчутної поразки. Крім соціально-економічних труднощів від початку демократичних перетворень, постали і труднощі щодо національно-державного будівництва Р. Розробка Федеративного договору суб'єктів РФ велася в республіці з 1990. У березні 1992 такий договір підписала більшість суб'єктів Федерації-суверенні республіки, краї та області, автономні області та округи, за винятком Татарстану і Чечні. Федеративний договір, заснований на відносинах узгодження, а не підпорядкування між центром і регіонами, увійшов як складова частина у прийняту в результаті референдуму 1993 нову Конституцію РФ. Разом з тим чеченський народ виявив волю до здобуття повної незалежності від Р. Після проголошення незалежності й створення самостійної Республіки Ічкерія російський уряд ввів на її територію війська. Понад рік у Чечні тривали бойові дії, під час яких загинули десятки тисяч людей, в основному мирних жителів (втрати російської армії, за офіційними даними, склали бл. 6 тис. чол.). В одному з боїв загинув і Президент Республіки Джохар Дудаев. Після невдалих спроб встановити контроль над чеченською територією керівництво РФ було змушене при посередництві представників Організації з безпеки і співробітництва в Європі піти на укладення миру і фактичне визнання незалежності Республіки Ічкерія.

У червні-липні 1996 в умовах гострої політичної боротьби пройшли вибори Президента РФ. З семи кандидатів на найвищу державну посаду перемогу в другому турі виборів здобув Б.Єльцин, залишивши позаду лідера Компартії РФ Г.Зюганова. Це означало продовження курсу на демократичні перетворення в країні та перемогу реалізму в проведенні зовнішньої політики Росії.

Зовнішня політика РФ спрямована на встановлення рівноправних стосунків із західними країнами, інтеграцію у європейське співтовариство при збереженні впливових позицій, які посідав СРСР. Тому Р. чинила на міжнародній арені опір прийому до Північноатлантичного союзу (НАТО) нових членів з числа країн Центрально-Східної Європи (Польща, Чехія, Угорщина та ін.). У політичній кризі на Балканах, пов'язаній з розпадом Югославії, Росія активно підтримувала Сербію у її намаганнях зберегти панівне становище в регіоні. Навесні 1997 Р. підписала з НАТО Угоду про особливі відносини, яка встановлювала партнерські стосунки між обома сторонами.

У відносинах Росії з колишніми республіками СРСР виникла напруженість у зв'язку з проблемами т. зв. російськомовного населення, розміщення і майна Збройних Сил СРСР. І все ж російське керівництво прагнуло зберегти провідні позиції у Співдружності Незалежних Держав, утвореній на місці колишнього СРСР. Наприкінці березня 1996 президенти Росії, Казахстану, Киргизстану та Білорусі підписали Договір щодо поглиблення інтеграції між їхніми країнами. Через місяць Б.Єльцин і президент Білорусі О.Лукашенко уклали Договір про утворення співтовариства двох держав, який, однак, не набув чітко окреслених політико-правових контурів.

Російсько-українські стосунки виявились обтяженими територіальними зазіханнями Росії на Крим і переважну частину Чорноморського флоту, збереженням серед певної частини росіян стереотипу про «єдиний руський народ». Тому процес розробки і узгодження широкомасштабного договору між Україною і Р. внаслідок намагань російської сторони зберегти Україну в сфері свого впливу тривав шість років. Після затяжних попередніх переговорів і консультацій у кін. травня 1997 відбувся офіційний візит Президента РФ Б.Єльцина до Києва, під час якого 31 травня підписано повномасштабний міждержавний «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією». Внаслідок підписання Договору (вміщує 41 статтю і діє протягом 10 років) уперше в історії двох сусідніх народів було задекларовано встановлення рівноправних, взаємовигідних і дружніх міждержавних стосунків, які ґрунтуються на нормах міжнародного права. Водночас укладено 11 міждержавних угод, у тому числі про поділ Чорноморського флоту між обома країнами, а також умови тимчасового перебування російського Чорноморського флоту на території України. Підписані документи створили підстави для розвитку взаємовигідних партнерських стосунків між Україною і РФ.

Останні роки правління Єльцина пройшли у пошуку наступника. Таким нарешті став В. Путін, на той час голова ФСБ, який з серпня 1999 р. став Головою Уряду РФ. 31 грудня 1999 Єльцин відмовився від посади президента за станом здоровя.

Правління Путіна (2000–2008)[ред.ред. код]

Путін

Путін був обраний президентом 7 травня 2000, у другий раз 14 березня 2004. Правління Путіна характеризувалося централізацією влади в Росії, а також стабілізацією ситуації усередині країни, завершенням війни в Чечні, зміцненням влади і ролі президента. Все це не в останню чергу обумовлювалося високими цінами на нафту і газ в роки його правління.

Одним з основних пріоритетів президентства Путіна офіційно став також підйом економіки країни й рівня життя населення. У вересні 2005 у Росії запускаються так звані «Національні проекти» для дозволу найбільш злободенних соціальних проблем: охорона здоров'я, утвір, житлова політика й сільське господарство. В 2006 на ці програми виділяється 161 млрд рублів, в 2007–206 млрд. Однак жоден з цих проєктів не досяг своєї мети через корупцію і відсутність ефективних механізмів втілення і контролю. До негативних підсумків правління Путіна відносяться також пригнічення свободи слова за рахунок концентрації телебачення в руках держави і переслідування журналістів, різький зріст бюрократії, пригнічення економічних свобод через переслідування бізнесменів (справа Ходорковського), поглиблення економічної залежності Росії від сировинних доходів. Укріплення «вертикалі влади», відміна виборів губернаторів призвели до бурхливого зросту корупції і поглиблення розшарування населення. Соціальне незадовільство зтримувалося підйомом пенсій та бюджетних зарплат з «нафтогрошей» та масивною пропагандою дій Путіна і його уряду.

У зовнішній політиці Путін проводив курс на конфронтацію з сусіднімі державами, як-от Грузією, країнами Прибалтики, Україною (газові війни), з метою встановлення там підлеглих режимів та відвернення уваги населення Росії від внутрішніх проблем. Прокламований Путіним курс на конфронтацію з країнами НАТО і насамперед США носив скоріше демонстраційний характер, призваний показати «зростання величі Росії». Насправді ж дії Росії у напрямку цих країн були скоріше дружніми, що обумовлювалося значною економічною залежністю від них.

У грудні 2007 Володимир Путін оголосив про те, що на президентських виборах навесні 2008 підтримає кандидатуру Дмитра Медведєва.

Правління Медведєва (2008-)[ред.ред. код]

У 2008 році на посаду президента Росії було обрано Дмитра Медведєва, підтриманого Путіним. Натомість екс-президента призначено премєр-міністром РФ. У перші місяці свого правління Медведєв не виходив з тіні прем'єр-міністра, тільки під час війни у Південній Осетії він почав робити перші незалежні заяви на міжнародних переговорах, зокрема із президентом Франції Саркозі та іншими. Проте, протягом трьох подальших років свого правління він не зробив ніяких значних кроків і залишився в тіні Путіна.


Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Памятники дипломатических сношений древней России с державами иностранными. Часть 1. Сношения с государствами европейскими. Памятники дипломатических сношений с Империею Римскою. (Далее ПДС), т. 1 СПб, 1851 г., с. 38.
  2. Пособие по истории Отечества для поступающих в вузы. 2-е изд.: Учеб. пособие. / Ред. коллегия: Орлов А. С., Полунов А. Ю., Шестова Т. Л., Щетинов Ю. А.— М.: Простор, 2004.— С. 70.
  3. Соловьев С.М. Чтения и рассказы по истории России. - М.: Правда, 1989. - с. 224-225
  4. Урок з історії Росії на тему «Русь і Золота Орда».
  5. Воронин А. В. История Российской Государственности. Учебное пособие. — 2004.
  6. Карл Маркс, 1857. Разоблачения дипломатической истории XVIII века. Перевод. Глава 4. Предварительные замечания по истории российской политики (Karl Marx,1857 Works of. Revelations of the Diplomatic History of the 18th Century. Chapter 4. Preliminary Remarks on the History of Russian Politics).

Джерела[ред.ред. код]

  • Кіндер Г., Хільгеман В. «Всесвітня історія: dtv-Atlas»: Пер. з нім. — К.:Знання-Прес, 2001.
  • Каппелер Андреас. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад / Перекл. з німецької X. Назаркевич, наук. ред. М. Крикун, Історія країн світу, 2. м. Львів: Вид-во Українськ. Католицьк. Унів-ту 2005.— ХІІ+360 с., 11 карт. ISBN 966-8197-06-2.
  • Едвард Кінан. Російські історичні міфи. Київ: «Критика», 2001. — 284 с.