Хозарський каганат

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
 Історія Дагестану
Герб Дагестану
Кавказькі албани
Кавказька Албанія
Дагестан в середніх віках
Цахурське ханство
Рутульський бекство
Лакз
Хозарський каганат
Дербентський емірат
Сарір
Зіріхгеран
Газікумухське шамхальство
Кайтазьке уцмійство
Табасаранське майсумство
Емірство Ільчі-Ахмада
Дагестан в новий час
Аварське ханство
Ілісуйський султанат
Мехтулінське ханство
Тарковське шамхальство
Газікумухське ханство
Велика Кавказька війна
Північно-Кавказький імамат
Дагестанська область
Республіка Горців Кавказу
Північно-Кавказький емірат
Дагестанська АРСР
Північно-Кавказький край
Дагестанська АРСР
Дагестан після розпаду СРСР
Республіка Дагестан
Дагестанська війна
Кадарская зона

Народи Дагестану
Портал «Дагестан»


Розвиток Хозарського каганату[Джерело?]
Понтійський степ, 650 року, хозари та їх сусіди.

Хаза́рський кагана́т, Хозарія, Хазарія (650969) — середньовічна держава, створена кочовим народом хозар. Виділилася з Західно-Тюркського каганату. Контролювала територію Північного Кавказу, Нижнього і Середнього Поволжя, сучасного північно-західного Казахстану, Приазов'я, північну частину Криму, а також степи і лісостепи Східної Європи до Дніпра.

Центр держави спочатку знаходився в північній частині сучасного Дагестану, пізніше перемістився в пониззя Волги. Частина правлячої еліти прийняла юдаїзм. У політичній залежності від хазар якийсь час перебувала частина східнослов'янських племінних союзів.

Історія[ред.ред. код]

Тюркський каганат при найбільшому розширенні до 600 р. н. е..:
   Західний тюркський каганат: Світла область — пряме урядування, темна — сфера впливу.
   Східно-тюркський каганат: Світла область — пряме урядування, темна — сфера впливу.

Утворення (6-7 ст.)[ред.ред. код]

Спочатку хозари були одним з численних кочових племен, що пересувалися з Азії в ході Великого переселення народів. Вони розмовляли однією з ранніх тюркських мов і, як можна судити з непрямих даних, мабуть, належали до племен огузької групи, перші з яких з'явилися в Європі в 463 році. Перші повністю достовірні згадки про хозарів з'являються, як вважається, не раніше VI сторіччя. В якості їх європейської батьківщини в джерелах фігурує область Берсилія, що розташована в рівнинній частині сучасного Дагестану.

У 1-й половині VI сторіччя хозари знаходилися під впливом об'єднання савірів, у складі їх військ здійснювали успішні набіги на Закавказзя. Володівший цим регіоном Сасанідський Іран насилу утримував цей натиск. При шахові Хосрої (531579) перси побудували знамениті Дербенські укріплення, які перекрили вузький прохід між Каспійським морем і Кавказькими горами, але все таки не стали панацеєю від нашестя кочівників. Традиція приписує Хосрою будівництво майбутніх міст хозарів в Дагестані — Беленджеру і Семендеру.

У 562 році савірів розгромлено й разом з частиною хозар переселено в Закавказзя. Уламок савірського союзу продовжував існувати в Дагестані, де пізніше був відомий під ім'ям «гунів».

Піднесення хозар пов'язано з історією Тюркського каганату, з владиками якого правителі хозарів, ймовірно, мали споріднені відносини. Алтайські тюрки, очолювані каганами з роду Ашина, утворили в 551 році величезну імперію (Тюркський каганат), яка незабаром розділилася на дві частини. В другій половині VI сторіччя сфера впливу Тюркського каганату досягла каспійсько-причорноморських степів.

Хозари як значна військова сила вперше згадуються у зв'язку з Ірано-Візантійською війною 602–628 років, в якій правитель хозарів Джебукаган став головним провідником тюрксько-візантійського союзу, направленого проти сассанідської Персії. У 626 році військо хозар розграбувало Кавказьку Албанію і, з'єднавшись з візантійцями, узяло штурмом Тбілісі.

Починаючи з 630, численні міжусобні зіткнення привели до розвалу Західно-Тюркського каганату. Результатом цього стала поява на його периферії в степах Східної Європи двох нових політичних утворень. У Причорномор'ї виникла Велика Булгарія, заснована ханом Кубратом в 632, а в Прикаспійському регіоні — Хозарія.

VII століття[ред.ред. код]

Хозари спочатку себе ніяк не проявляли, тоді як Болгарське об'єднання стало могутньою політичною силою, але цей розквіт виявився короткочасним. Після смерті Кубрата, болгарська орда була розділена між його синами. Хозари скористалися цим і в результаті зіткнення в 660-их роках, частина болгар відкочовувала за Дунай, поклавши початок сучасної Болгарії, а частина, що залишилася, визнала владу хозар. Мабуть, після цієї події правитель Хозарії прийняв вищий в кочовій ієрархії титул кагана. До кінця VII століття хозари міцно контролювали велику частину Криму, Приазов'я і Північного Кавказу. Незрозуміло, як далеко тягнувся їх контроль над степами на схід від Волги (історія цього регіону найменше висвітлена в письмових джерелах). Проте безперечно, що історичним наслідком гегемонії хозар стала зупинка безперервного потоку кочовиків, що виходили з Азії до Європи, що мало позитивні наслідки для східнослов'янських племен і країн Центральної Європи.

У цей період увага Хозарії була обернена на Східне Закавказзя, чиї землеробські держави обіцяли кочівникам багаті джерела здобичі. Вторгнення туди здійснювалися двома шляхами: через Дербент — до Албанії, Вірменії і далі Північного Ірану або рідше через Дар'яльську ущелину, розташовану на території аланів і веде в Грузію. Вплив хозар в регіоні був таким значним, що у ряді східних мов Каспійське море отримало назву Хозарське море.

Проте експансія хозар натрапила тут на стрічний натиск, коли на місці Сасанідського Ірану виник Арабський халіфат. Підкоривши Сирію і Месопотамію, араби рушили на Закавказзя. У 653 році війська Халіфату окуповували Вірменію, Грузію і Албанію, після чого вийшли за Дербент і атакували володіння хозар Беленджер. Зіткнення закінчилося розгромом арабського війська і загибеллю його голови Салмана ібн Рабі.

У подальші десятиліття Халіфат тимчасово втратив контроль над регіоном через внутрішні негаразди. Хозари в цей час брали дань з Албанії і зробили ряд набігів, з яких найбільший відбувся в 685 році. У битві з ними загинули правителі Вірменії, Грузії та Албанії.

VIII століття[ред.ред. код]

Зі встановленням династії Омейядів арабські завоювання поновилися одночасно в декількох напрямах: проти вестготів на заході, тюрок на сході і візантійців і хозар на півночі. Цього разу араби закріпилися в Закавказзі серйозно, і на початку VIII сторіччя починається безперервна низка арабо-хозарських війн, успіх в яких супроводив поперемінно як тій, так і іншій стороні. Часом супротивники здійснювали глибокі рейди на ворожу територію. Хозарія діяла в союзі з Візантією, яка оборонялася від Халіфату в Малій Азії. Коли в 717718 роках араби обложили Константинополь, хозари вторглися до Азербайджану, відтягнувши на себе частину сил. У 730 році відбувся наймасштабніший набіг хозар. Нападу піддалося іранське місто Ардебіль. 25-тисячне арабське військо було розбите, загинув один з високопоставлених полководців Халіфату — Джеррах. Окремі загони хазарів дійшли до околиць Мосула.

Проте ресурси протиборчих сторін були незрівнянні. У 737 році арабський полководець Мерван ібн Мухаммед (майбутній халіф) на чолі 150-тисячної армії раптово вторгся в Хозарію одночасно через Дербент і Дар'ял. Війська узяли штурмом столицю хозарів Семендер, після чого стали переслідувати кагана, який відступав углиб своїх володінь. У гонитві за ним араби зайшли на північ далі, ніж коли-небудь, аж до «Слов'янської річки» — очевидно, Дону або Волги. У результаті армія хозар була розбита, і каган був вимушений запросити миру. В обмін на збереження трону він пообіцяв прийняти іслам, але ця процедура, мабуть, була номінальною.

Араби не стали закріплюватися на Північному Кавказі, і після їх відходу Хозарія залишилася незалежною державою. Незабаром в Халіфаті знов виникла смута, в результаті якої до влади прийшла династія Аббасидів, що відмовилася від подальшої експансії на північ. Таким чином, Хазарський каганат зіграв роль бар'єру, який, по-перше, фізично зупинив арабське просування до Східної Європи, а по-друге, допоміг вистояти Візантії.

В другій половині VIII сторіччя після двадцатип'ятирічної перерви хазари зробили ще два набіги на Закавказзя, в 762764 і 799 роках. У 780-е рр. вони надали допомогу абхазькому правителю Леону II, який проголосив незалежність від Візантії. Після чого їх втручання в справи регіону припинилося.

Геополітичним наслідком арабського натиску стало переміщення населення Хозарії від небезпечного кавказького прикордоння у внутрішні райони — на Дін, де розселилися аланські племена, і Поволжжя. У низов'ях Волги виникла нова столиця хозара — Ітиль, що незабаром перетворилася на крупний торговий центр. Дагестан із старою столицею Семендером з центральної області перетворився на південну околицю Хозарії. Ймовірно, в руслі цих же процесів відбулася поява болгар і савір в середньому Поволжжі й Прикам'ї, де в середині VIII сторіччя виникла Волзька Булгарія. З переорієнтацією уваги на північ нерідко зв'язують встановлення влади хазар над слов'янами, хоча про точну дату цієї події вістей немає.

Сусідство з візантійськими володіннями на Кримському півострові приводило до участі хазар в політиці Імперії. Біля 705 до кагана Ібузиру Глявану звернувся за допомогою повалений імператор Юстиніан II, що знаходився в засланні в Херсонесі. Каган дав йому в дружини свою дочку і пообіцяв допомогу. Проте потім під впливом діючого імператора, змінив своє рішення і наказав убити Юстиніана. Той, довідавшись про змову, втік і повернувся до влади за допомогою дунайських болгар. Побоюючись його гніву, жителі Херсонеса добровільно перейшли під заступництво хозар, і в місті при збереженні самоврядування з'явився намісник хозар. Юстиніан спробував зруйнувати місто, але був зупинений хозарами. У результаті він був знов повалений (711), а імператором за підтримки хозар став херсонський засланий Вардан Філліпік.

Союзні відносини між двома державами скріпили в 732 шлюбом між спадкоємцем візантійського престолу (майбутнім Костянтином V) і дочкою кагана Вірхора принцесою Чичак, названою при хрещенні Іриною. У 787 хозари придушили повстання в Готії (область Гірського Криму), посадивши його голову — місцевого єпископа Іоанна у в'язницю. Контроль хозар над Східним Кримом зберігався приблизно до середини XI ст., а над Таманью — аж до падіння каганату.

На контрольованій Хазарським каганатом території, зокрема на батьківщині хозар в Дагестані, проживала відносно велика кількість єврейських громад. Приблизно у 740 один з князів хозарів — Булан перейшов в юдаїзм. Мабуть, це зміцнило позиції його клану, тоді як положення панівної поганської династії стало погіршуватися внаслідок скорочення військової здобичі і неможливості продовжувати традиційну завойовну політику. На початку IX століття нащадок Булана Обадія зайняв другу після кагана посаду в державі і зосередив у своїх руках реальну владу. Відтоді в Хозарії встановилася система подвійного правління, при якій номінально країну продовжували очолювати кагани із старого роду, але реальне управління здійснювалося від їхнього імені бекамі з роду Буланідів. Можливо, що встановлення нового порядку супроводжувалося міжусобними зіткненнями. Частина хозар, відомих під ім'ям каварів, повстала проти панівної династії і після придушення заколоту перейшла до угрців. Син Обадії, Єзекія, і онук, Манассія, правили достатньо мало, щоб встигнути передати трон братові Обадії, Хануці, за лінією якого він зберігся до падіння каганату.

З цієї миті політика Хозарії переорієнтувалася із завойовних походів на розвиток міжнародної транзитної торгівлі. Проте зовнішньополітична ситуація для каганату складалася несприятливо. У IX сторіччі почалася нова хвиля Великого переселення народів, і нові азійські кочівники стали переходити Волгу. Першими виштовхнули угорці. У 830-і рр. вони зайняли Причорномор'я. Невідомо якою мірою добровільною або вимушеною була в цьому процесі позиція хозар, проте угорці визнавали їх сюзеренітет. Угорський вождь Леведія був затверджений хозарським каганом і одружився на шляхетній хозарці. Після цього угорці брали участь у війнах хозар. У 889 угорці вимушені були піти в Паннонію під ударами печенігів, яких у свою чергу тіснили огузи, а тих — половці. В результаті хозари вперше втратили контроль над причорноморськими степами, опинився в скруті зв'язок з кримськими володіннями. Відомо, що хозари робили походи на печенегів.

Відносини з Київською Руссю та занепад Каганату[ред.ред. код]

Новий супротивник з'явився у хозар з формуванням Київської Русі. Недостатньо зрозумілим є питання про так званий Руський каганат, який вперше згаданий в джерелах під 839. Титул кагана пізніше носили київські князі, а його існування в IX столітті зазвичай розцінюється як претензія на рівність з хозарами. Як би там не було, варязькі дружини, що проникли до Східної Європи, почали успішно оспорювати гегемонію хозар над слов'янськими племенами. Від хозар звільнилися поляни (864), сіверяни (884) і радимичі (885).

Відповідаючи на виниклі виклики, хозари за допомогою Візантії спорудили серію фортець на північно-східних кордонах. У 834 каган і бек звернулися до імператора Феофілу з проханням допомогти в будівництві фортеці Саркел. Фортеця розташувалася на лівому березі Дону і стала головним оплотом хозар в регіоні. Окрім Саркелу, як свідчать археологічні дані, була створена мережа аналогічних замків по притоках Дону.

У кінці IX та 1-й половині X ст. Хозарський каганат ослабнув, але ще продовжував залишатися впливовою державою, завдяки навченій армії і майстерній дипломатії. Правителі проводили політику лавірування між трьома великими силами: Візантією (що втратила інтерес до союзних відносин), кочівниками і Руссю. У кінці IX ст. у правління царя Веніаміну проти Хозарії виступила організована Візантією коаліція, що складалась з печенігів, чорних булгар, і декількох інших кочових племен. Хозари розбили її за підтримці аланів. При наступному царі, Аароні, Візантія зуміла зруйнувати хазаро-аланський союз, і тепер хазари здолали алан за допомогою одного з кочових вождів. Аланського царя полонили, але прийняли з шаною. Він віддав свою дочку за сина Аарона — Йосифа.

Агресія руських дружин до певного часу успішно перенаправлялася хазарами в Закавказзя. У 912/913 за частку здобичі хозари пропустили флот русів у Каспійське море, а коли поріділе військо повернулося, напали на нього і перебили. У 930-і роки один з руських вождів Хельгу (можливо князь Олег або Ігор) через підбурювання Візантією напав на хозарську заставу Самкерць на Таманському півострові. Хозарське військо під командуванням іудея Песаха розбило русів і розграбувало Візантійські володіння в Криму. Після цієї поразки руси повернули зброю на Візантію (941). А потім знову зробили рейд у Закавказзя (944). На відміну від минулого набігу, що супроводжувався простим грабунком, цього разу руси перешли до планомірного завоювання території, але закріпитися надовго не змогли.

Дивись також: Каспійські походи русів

Несприятлива ситуація складалася для Хозарії і на південній межі, де на місці Халіфату виникли незалежні ісламські емірати. До початку X ст. весь Південний Прикаспій об'днався в складі держави Саманідів. Нова держава стала активним провідником ісламу. Під її впливом релігія Мухаммеда початки розповсюдяться серед гузів і карлуків у Середній Азії, а потім у Волзький Булгарії. Хозарія опинилася в ісламському оточенні, що було удвічі небезпечним у зв'язку з наявністю сильної ісламської партії при дворі беків. У 901, 909, 916 роках хазари в союзі з місцевими дагестанськими з'єднаннями зробили декілька походів на Дербент. Відносини з мусульманським світом формально залишалися мирними до падіння каганату, а потім васал Саманідів Хорезм на деякий час підпорядкував собі Хозарію. Звільнитися від панування хозарів прагнула і Волзька Булгарія, яка швидко набирала силу. Її правителі перейшли в іслам, розраховуючи на допомогу єдиновірців. У 922 році цю країну відвідав посол багдадського халіфа Ібн Фадлан. В Гірському Дагестані посилився держава Сарір. Його населення сповідувало християнство, а правитель в арабських джерелах іноді іменувався «каганом гір». Сарирцы здійснювали набіги на Хазарію.

Напередодні своєї загибелі Хозарському каганату вдалося зав'язати відносини з Кордовським Халіфатом. Міністр останнього Хасдай ібн Шапрут і хазарський цар Йосип обмінялися листами. З листа, що зберігся, Йосип (біля 961 року) видно, що він не вважав стан своєї країни катастрофічним і, як і раніше, розглядав себе як правителя обширної території від Хорезму до Дону.

Вирішальну роль у загибелі Хозарії зіграло Київське князівство. У 964 році князь Святослав звільнив останнє залежне слов'янське плем'я в'ятичів і в наступному 965 розбив військо хозарів з каганом на чолі і захопив Саркел. Потім, у 965 або, за іншими даними, в 968969 року руси, діючи в союзі з огузами, розгромили Ітіль і Семендер. Цей момент вважається кінцем незалежної Хозарської держави.

Якийсь час руси, мабуть, панували в пониззі Волги. Царський двір в цей час ховався десь на островах Каспійського моря. Після відходу русів, у 980-ті роках, хозарський правитель отримав допомогу з Хорезму (за іншими даними Ширвану) і повернувся в Ітіль. У обмін за підтримку велика частина хозарів перейшла в іслам, пізніше (після чергової допомоги) це зробив і сам цар. У 985 князь Володимир зробив новий похід на Хозарію і наклав на неї дань.

Символ юдаїзму на металевому диску IX століття з р. Дону, Ермітаж[1]

Подальша історія Хозарії простежується невиразно і розвивається ізольовано в центрі і колишніх провінціях. Хозари Поволжжя були остаточно зметені, мабуть, в середині XI ст. в ході нашестя нової кочової хвилі — торків і половців. На місці Ітіля в пониззі Волги в XII сторіч існувало місто Саксин, населений огузами. У Дагестані про скільки-небудь значну роль хозарів джерела не згадують. У 1064 році три тисячі хазарських сімей переселилися в Закавказзі. Хозари Дону (Саркелу) і Причорномор'я потрапили під владу руського Тмутораканського князівства. Загони хозарів входили у військо Мстислава Володимировича під час його битви з братом Ярославом у 1024 році. Останній раз у руському літописі хозари згадані під 1079 та 1083 роками у зв'язку з діями князя Олега Святославича, якого вони полонили і видали Візантії.

Рунічні написи в листі юдейської громади Києва, X століття

Частина хозар асимілювана тюркськими племенами, що входили в склад Волзької Булгарії. Відомі окремі свідчення про міграцію хозарів-юдеїв у країни Центральної Європи, де вони влилися до складу євреїв ашкеназі. Решта юдеїв хозарії відомі як гірські євреї або тати на Кавказі й у Центральній Азії.

Після падіння каганату південно-руські степи потрапили в неподільне панування кочівників. У Поволжжі почалося домінування Волзької Булгарії, а на Північному Кавказі — Аланії. Знов під однією владою ці території об'єднала Золота Орда.

Державний устрій[ред.ред. код]

Першопочатково Хазарія була типовим кочовим ханством. Політичні традиції і тітулатуру вона успадкувала від Тюркського каганату.

На чолі держави стояв каган. Формально він володів всією повнотою військової і адміністративної влади, але не мав апарату для нав'язування своїх рішень. Положення каганів залежало, перш за все, від здатності успішно отримувати військову здобич і розподіляти її серед шляхти. Іншою важливою опорою їх влади була сакралізація. Каган був головою поганського культу і наділявся в очах підданих надприродними здібностями. Його влада вважалася встановленою Небом. Стати каганом міг тільки член одного царського роду, влада в якому передавалася за прийнятою у тюрків сходовою системою від старшого брата до молодшого. Іноді ретроспективно вважають, що хазарами правив тюркський рід Ашина. До середини Х століття каганський рід опинився на межі виродження, і один з його представників, якщо вірити джерелам, торгував на базарі.

Віра в божественну силу правителя приводила до того, що у разі нещастя, що відбувалося з країною, його могли звинуватити в невдачах і змістити. Його життя підлягало строгій регламентації, фактично могла бути перетворена на суцільні заборони. При зведенні на престол кагана душили шовковим шнуром, і він в напівнепритомному стані винен був сам назвати число років свого правління. Після закінчення цього терміну його вбивали. У доїудейський період династія каганів міцно контролювала армію і тому легко уникала сакральних обмежень. Проте після піднесення іншого клану хазар, що сповідав юдаїзм, реальна влада опинилася біля другої особи в державі — бека. На івриті його називали «мелех» — цар, араби передавали його посаду як «халіфа» — буквально «заступник» або «малік» — правитель. Влада усередині нової династії, очевидно під впливом юдаїзму, стала передаватися вже строго від батька до сина.

У новій системі за каганом залишилися сакральні функції (формально більш значущі), а всіма земними справами керував бек. При цьому бек надавав кагану ритуальні почесті, що межували з приниженням. Входивши до нього, він ставав на коліна і тримав в руках гілку, що горіла. Каган ізольовано жив в своєму палаці, виїжджаючи зазвичай лише раз на рік на чолі урочистої процесії або у разі лих, що посягають на країну. Що визнаються сусідніми поганськими народами і що мали непохитний авторитет у рядових хазар кагани служили важливим стабілізуючим чинником до самого кінця Хозарської держави.

Армія[ред.ред. код]

У епоху арабо-хазарських війн основною силою могутності хазар було ополчення. На вимогу хазар залежні народи виставляли військові контингенти. Чисельність війська могла доходити до 100–300 тис. Основу армії складала кіннота. Військова тактика була типовою для кочівників: частина війська ховалася в засідці і вступала в бій у зручний момент. Хазари уміли брати міста, застосовуючи облогові машини. Військо каганату виявилося здібною до протистояння з регулярною арабською армією, під командуванням найкращих полководців Халіфату.

У IXX ситуація змінилася. Уряд, відмовившись від крупних завойовних походів, став спиратися на чужоетнічні, не зв'язані місцевими родоплемінними інтересами сили. Ядром хазарського війська стала важка кінна гвардія, що складлась з ларисіїв, — мусульманського племені хорезмійського походження, яке поселилося в Ітилі і несло беку службу на особливих умовах. Гвардія мала власного везира і мало право право не воювати з єдиновірцями (більшість супротивників хазар в цей період були поганцями). Воїни отримували платню. Чисельність гвардії досягала за різними даними від 12 до 7 тис. У Саркелі ніс службу щорічно змінюваний гарнізон з 300 воїнів.

По суті хазарська армія стала професійною, і це дозволило каганату протриматися 150 років в боротьбі з супротивниками, що багато разів перевершували їх за чисельністю. Гвардія була дуже впливовою, але не єдиною військовою силою в країні. У розпорядженні хазарських царів були наймані контингенти слов'ян і русів (що так само стояли в столиці). Власне сили хазарів складалися з вершників, яких знатні вельможі були зобов'язані поставляти згідно зі своїм положенням. Залежні народи (буртаси, болгари) продовжували виставляти ополчення.

Хазари не мали флоту, хоча уміли виготовляти невеликі човни, якими користувалися для сполучення Волгою.

Військові дії велися особисто каганом і його найближчими родичами, або полководцями з числа хазарської знаті. Після відчуження каганів функція командування військом перейшла до беку.

Економіка[ред.ред. код]

У ранній період економіка базувалася на кочовому скотарстві і військовому грабунку сусідніх країн, пізніше більшою мірою на землеробстві і особливо торгівлі. Стародавнім осілим центром Хазарії був Дагестан, де отримало розвиток виноградництво. У VIIIIX в приморських областях Криму, Тамані, в низов'ях Кубані і Дону важливим наслідком панування хазар став процес переходу кочівників до сільського господарства. На початку X сторіччя Ібн-Фадлан зазначав, що головною їжею хозар була риба та рис, а майже все інше везли з «Руса, Булгара і Куяби».

У загальносвітовому масштабі в 2-у половину VIII- початку IX почався підйом міжнародної торгівлі. Через Хазарію проходило декілька міжнародних торгових шляхів. У Східній Європі основною торговою артерією стала Волга, нижня і середня течія якої перебувала під контролем хазар. Волзький шлях йшов від гирла на Дон (через Переволок), далі в землі слов'ян і країни, що примикали до Балтійского моря. Цей шлях відмічений численними скарбами арабських дирхам. Ключову роль на ньому з певного часу стали грати руси. З гирла Волги, де знаходився Ітіль, купці потрапляли в акваторію Каспійського моря і, висаджуючись на його південних берегах, могли переміщатися сушею до Багдаду або до Середньої Азії. Археологічні дослідження виявили існування сухопутних маршрутів: ланцюг караван-сараїв від Хорезму до Нижнього Поволжжя. Через портові міста Криму Хазарія брала участь і в причорноморській торгівлі з Візантією.

Хазарія карбувала власну монету, хоча питання про регулярність цього процесу залишається відкритим. На території хазарського Подоння виявлена серія наслідувань арабським дирхемам з написом «земля хазар». Кілька монет належать до 2-ї пол. IX - нач. X, решта - до 830-х. До цього ж часу відносяться п'ять дирхемів, знайдених в у селі Спиллингс на острові Готланд у Швеції, на яких замість напису «Мухаммед - посланець Бога» варто «Мойсей - посланець Бога».

Археологічні дані[ред.ред. код]

Місце хозарської фортеці Саркел. Фото розкопок під керівництвом М. І. Артамонова

До теперішнього часу не існує загальноприйнятих критеріїв для ідентифікації власне хазарського етносу, а територія корінної Хазарії (особливо Нижнє Поволжя) обстежена недостатньо. Пам'ятники на основній території каганату (Подонні, Приазов'ї, в Криму) пов'язуються, за панівною точкою зору, з Салтівською археологічною культурою. Її носіями в лісостеповій зоні було аланське населення, а в степовій тюркське[2].

Розкопки кварталу XI–XII ст. на Самосдельському городищі

Дослідження, що почалися на початку XX століття, були продовжені в радянський та пострадянський час і дозволили виявити велику кількість протоміських центрів та укріплень. З них з містами письмових джерел достовірно ототожнені лише Саркел — Лівобережне Цимлянське городище (затоплено Цимлянським водосховищем) та Таматарха — Таманське городище. Ідентифікація Беленджер та Семендер серед дагестанських городищ носить дискусійний характер. Що стосується столиці Ітиль, то його сліди достовірно не виявлені. Довгий час вважали, що він міг бути затоплений через зміни рівня Каспійського моря[3], однак до 2008 року у археологів з'явилося обгрунтування версії про знаходження Ітилю на Самосдельському городищі в Астраханській області. Така ідентифікація базується на відкритті городища домонгольських часів, єдиного такого роду в дельті Волги. Нижні шари пам'ятника датують VIII–IX ст. Планіграфія городища збігається з тим, що відомо про Ітиль з письмових джерел[4].

До числа проблем хозарської археології відносять більш тісну інтеграцію польових даних з письмовій історією.


Примітки[ред.ред. код]

  1. Brook, Kevin Alan (2010) [1999]. The Jews of Khazaria (2nd ed.). Rowman & Littlefield. ISBN 978-0-7425-4982-1, pp. 113, 122–3 n.148. (англ.)
  2. Археологи часто называют его «болгарским», имея в виду характерный бракихранный антропологический тип. См. Афанасьев Г. Е. Где же археологические свидетельства существования Хазарского каганата? // Российская археология 2001. — № 2. — С.43-55.
  3. Гумилев Л. Н. Хазария и Каспий // Вестник Ленинградского ун-та. — 1964. — N 6. вып. I. — С. 83-95.
  4. Интервью агентства РИА Новости с руководителем раскопок на Самосдельском городище Э. Зиливинской, с.н.с. Института этнологии и антропологии РАН

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]