Григоренко Петро Григорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Петро Григорович Григоренко
Петро і Зінаїда Григоренки. 10 жовтня 1980
Петро і Зінаїда Григоренки. 10 жовтня 1980
Народився 16 жовтня 1907(1907-10-16)
Помер 21 лютого 1987(1987-02-21) (79 років)
Країна СРСР СРСР
Звання Генерал-майор Генерал-майор

Петро́ Григо́рович Григоре́нко (* 16 жовтня 1907, Борисівка, Запорізька область — 21 лютого 1987, Нью-Йорк) — радянський генерал-майор, українець, правозахисник. Виступав на захист кримських татар та інших депортованих народів. У 1964 за легальну правозахисну діяльність розжалуваний у рядові і позбавлений усіх державних відзнак. Перебував у радянських тюрмах, таборах і «психушках». З 1977 р. проживав у США. Помер у США, спочиває у Баунд-Брук.

Біографія[ред.ред. код]

Петро Григорович Григоренко народився в селі Борисівці (тепер Запорізька область). Навчався в Харківському технологічному інституті, Московській військово-технічній академії (1931-1934), Академії Генерального штабу(1937-1939). Служив у Червоній армії на Далекому Сході, в 1942-1945 рр. командував дивізією. Учасник боїв на річці Халхин-Гол (1939), брав участь у радянсько-німецькій війні у 1941–1945 роках. У 1945-1961 рр. — викладач Військової академії імені Фрунзе (Москва). Генерал-майор.

У 1938 році домігся прийому у генерального прокурора А. Я. Вишинського, на якому розповів про зловживання представників органів НКВС в Запоріжжі — інформацію йому надав брат Іван, який був заарештований за політичними звинуваченнями, але потім звільнений. Після цієї розмови низка організаторів репресій в Запоріжжі були самі заарештовані. Пізніше писав:

Тільки через багато років я зрозумів, що справа кінчилася ,на моє повне задоволення, тільки завдяки тому, що моя заява за часом збіглося зі зміною верховної влади в НКВС. Це вже діяла берієвська мітла. І мела вона в першу чергу тих, хто «нечисто» працював, хто допустив розголошення внутрішніх таємниць НКВС. Я не розумів також того, що сам ходив в цей час по вістрю ножа.

У 1961 виступив із критикою сталінізму та політики М. Хрущова. 1963 створив Спілку боротьби за відродження ленінізму, за що 1964 року був позбавлений звання, нагород та пенсії. У 1964–1965 і 1969–1971 роках зазнавав переслідувань, перебував на примусовому психіатричному лікуванні, неодноразово заарештовувався, не мав ніякої роботи. У травні 1976 року став членом-засновником московської Гельсинської групи за дотримання прав людини. Через свого близького товариша Миколу Руденка сприяв утворенню 9 листопада 1976 року в Києві Української Гельсінської групи.

Першою постаттю у дисидентському русі середини 1970-х років у Москві був академік, автор водневої бомби Андрій Сахаров. Влада не сміла його арештувати і терпіти не могла, тому десь 1973 року вивезла з Москви до Нижнього Новгорода під нагляд КДБ.

Петро Григоренко та Софія Калістратова

У цей час генерал Григоренко стає центром дисидентства Радянського Союзу, координатором діяльності Української та Московської гельсінських груп. Комуністична влада розгубилася, адже групи створені для сприяння. Кому? — Владі. Сприяння у чому? — У виконанні нею гуманітарної частини Заключного акту Гельсинської наради. Та оговтавшись після несподіванки, чекісти взялися репресувати членів Гельсинських груп. Григоренка у листопаді 1977 року спровадили за кордон, нібито на операцію, а потім позбавили громадянства і заборонили повертатися в СРСР. Помер Петро Григорович на вигнанні у США 1987 року, не доживши 4 роки до проголошення України незалежною державою.

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

В 1997 р. Президентом РФ Борисом Єльциним був підписаний указ «Про увіковічненні пам'яті Григоренко П. Г.», а також виданий указ про нагородження (посмертно) генерала Петра Григоренка орденом «За мужність» Першого ступеня. Цим указом його було також визнано політв’язнем, скасовано неправдивий діагноз «психопатія», поставлений радянською каральною психіатрією, а також поновлено його генеральське звання, усі регалії та нагороди.**

Ювілейна монета на честь Петра Григоренка

У Львові на честь Петра Григоровича була названа площа, а в Києві — проспект. В Симферополі на Радянській площі в травні 1999 р. був урочисто відкритий пам'ятник безкомпромісному «бунтівному» радянському генералу-правозахиснику.

У спогадах писав про себе:

Я прожив довге і складне життя, пережив часи смутні, бурхливі і страхітливі, заглядав смерті в очі. Був свідком руйнувань і пробудження; стрічався я з безліччю людей, дошукувався, захоплювався, помилявся і прозрівав, жив серед людей і для людей, покладався на їхню допомогу, послуговувався їхніми добрими порадами й повчаннями, багато з яких дуже позначилися на моєму житті, вплинули на формування його. І ця книга переважно про них, цих людей.

Це скромно сказано. Насправді в умовах тотальної цензури й контролю за думками, щоб виробити свій світогляд і його виявляти, треба було мати непересічний розум, сміливість і твердий характер. Усе це й зробило з нього борця за свободу й справедливість і поставило у шеренгу славних синів української нації.

Творчий спадок[ред.ред. код]

Автор спогадів «В підпіллі можна зустріти тільки щурів», що вийшли французькою, англійською, російською та українською мовами.

  • Генерал Петро Григоренко: Спогади, статті, матеріали / Упоряд. та передм. О. Обертаса. — К.: Смолоскип, 2008. — 832 с.
  • Григоренко П. Спогади. – К.: Україна, 2007. – 664 с.

Література та джерела[ред.ред. код]